Вчинення правочину під впливом обману

 

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у

випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману

щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману,

на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи

відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона

володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини,

невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує

наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або

якщо вона замовчує їх існування.

 

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230

ЦК (435-15) може бути визнаний судом недійсним. Вбачається, що

саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен

довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення

обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо

все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце

помилка.

 

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто

внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має

істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища

контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для

визнання правочину недійсним.

 

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської

області від 6 березня 2007 р. задоволено позов Ш. до Б. про

визнання недійсним заповіту, за яким Л., яка померла 27 червня

2006 р., заповіла відповідачу належну їй земельну ділянку.

 

Як на підставу визнання заповіту недійсним суд послався на

ст. 229 ЦК (435-15) з огляду на те, що Л. помилялась стосовно

обставин, які мають істотне значення, оскільки відповідач обіцяв

доглядати за нею, але не виконав своєї обіцянки. Рішення суду не

було оскаржено і набрало законної сили.

 

Проте зі змісту позовної заяви вбачається, що позов

пред'явлено з підстав, передбачених ст. 230 ЦК (435-15).

Позивачка посилалась на те, що відповідач увів Л. в оману щодо

обставин, які мають істотне значення, проте ці доводи судом не

перевірялися. Крім того, недійсність заповіту суд пов'язав з

обставинами, які мали місце не на час його складання, а після

(ненадання особою, на користь якої складено заповіт, допомоги

заповідачу).

 

Вважаємо, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК (435-15) ця

стаття не повинна поширюватись на односторонні правочини, якими,

зокрема, є заповіт, довіреність, що було підтверджено рішенням

Верховного Суду України від 19 липня 2006 р. у справі

N 6-7182св06.

 

Вчинення правочину під впливом насильства

 

Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під

впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або

психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення

правочину.

 

Судам варто мати на увазі, що насильство розуміється як

заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з

метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в

незаконних, не обов'язково злочинних, діях (наприклад, насильством

може бути вплив на волю контрагента за допомогою використання його

залежного становища). Насильство викликає страх настання

невигідних наслідків. Насильницькі дії можуть вчинятись як

стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої

сторони, її родичів чи близьких.

 

На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні

тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за

наявності як неправомірних, так і правомірних дій (наприклад,

погроза звернутися до суду із заявою у справах приватного

обвинувачення, позбавити спадщини або накласти арешт на майно).

Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли

через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були

підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення

могла спричинити шкоду його законним інтересам.