Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого
правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні
удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються
правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони
приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як
укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що
правочин укладений з такою метою.
Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення
інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені
правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що
насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або
укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно
в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший
правочин приховується з допомогою укладеного правочину.
Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що
розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком
навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної
користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому,
що за удаваного правочину настають інші права та обов'язки, ніж
ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві
сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють
правочин, але насправді між ними встановлюються інші
правовідносини.
Найчастіше за удаваним договором дарування приховувався
договір купівлі-продажу. Робилося це здебільшого для перешкоджання
у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також
для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої
діяльності.
Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише
пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той
правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Проте деякі суди
розглядали недійсність лише правочину, який мався на увазі
(наприклад, рішення від 15 травня 2007 р. Хотинського районного
суду Чернівецької області у справі N 2-219/2007 р.).
У судовій практиці велику кількість становлять договори
дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного
утримання.
Так, рішенням Котелевського районного суду Полтавської
області за позовом М. до П. договір дарування житлового будинку
було визнано удаваним на підставі ст. 235 ЦК (435-15) для
приховання договору довічного утримання. Проте у резолютивній
частині суд визнав договір дарування недійсним та поновив право
власності на будинок М.
Цілком очевидно, що в цьому випадку договір дарування слід
було визнавати недійсним за ст. 229 ЦК (435-15) як вчинений
через помилку. Суд не може застосувати норми щодо правочину, який
сторони насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки
невідомо, на яких умовах буде здійснюватись утримування, в чому
полягає догляд тощо.
У суддів місцевих судів інколи виникають труднощі при
розмежуванні фіктивних і удаваних правочинів та застосуванні
правових наслідків таких правочинів.
Так, у справі за позовом першого заступника прокурора
м. Чернігова в інтересах Г. М., Г. О. до П. О. про визнання
недійсним договору купівлі-продажу квартири з підстав недодержання
вимог, передбачених частинами 3 та 5 ст. 203 ЦК (435-15), суд
першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що укладений
правочин є фіктивним як вчинений без наміру створення правових
наслідків, зумовлених ним, з посиланням на положення частин 3, 5
ст. 203, ч. 2 ст. 234, ч. 1 ст. 215 ЦК (435-15). Апеляційний суд
таке рішення місцевого суду скасував з ухваленням нового рішення
про визнання укладеного договору удаваним згідно з положеннями
частин 3, 5 ст. 203, статей 215, 235 ЦК (435-15), оскільки
сторони вчинили дії з виконання умов договору позики: одна сторона
передала, а друга - прийняла в борг гроші, що призводить до
правових наслідків, на відміну від фіктивного правочину.
Апеляційний суд дійшов висновку, що спірний правочин вчинений
сторонами для приховування іншого правочину, а тому визнав, що
сторонами укладено договір позики.
У судовій практиці також виникало питання, яким чином
вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не
відповідає закону. Є підстави вважати, що такий правочин може
визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК (435-15) як
такий, що суперечить вимогам закону.
Вважаємо, що до удаваних правочинів правові наслідки
недійсності, передбачені ст. 216 ЦК (435-15), можуть
застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно
мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.
