Оформлення результатів наукового дослідження. Мова й стиль наукового дослідження

Після того, як дослідження завершене й пройшло апробацію, його результати, а в певній мірі й хід дослідження, повинні бути оформлені у вигляді відповідної наукової праці чи різних наукових чи методичних публікацій (методичні посібники, статті, брошури тощо).

Педагог-дослідник чи дослідницький колектив повинні бути популяризаторами своїх ідей і методів. Формою узагальнення результатів дослідження може бути усний виклад чи друкована праця. Усний виклад є повідомленням чи виступом перед аудиторією. Друкованою працею може бути реферат, стаття, науковий звіт, дисертація, монографія. За результатами дослідження його автори можуть підготувати до друку навчальний чи методичний посібник.

Заключним етапом дослідницького процесу є літературне оформлення проведеної пошукової роботи, публікація.

Публікація (від лат. publicatio – оголошую, оприлюднюю) – це: а) доведення до загального відома за допомогою преси, радіомовлення чи телебачення; б) вміщення в різних виданнях (газетах, журналах, анкетах) роботи (робіт); в) текст, надрукований у будь-якому виданні.

Функції публікації:

v оприлюднення результатів наукової роботи;

v сприяння встановленню пріоритету автора (дата підписання публікації до друку – це дата пріоритету науковця);

v свідчення щодо особистого внеску дослідника в розробку проблеми;

v підтвердження достовірності результатів та висновків, новизни у науковій роботі;

v ілюстрація завершення певного дослідження чи роботи загалом;

v забезпечення первинною науковою інформацією тощо.

Існують два основні методи написання тексту наукової роботи: конструктивно-синтетичний і критико-аналітичний.

Конструктивно-синтетичний метод необхідний на етапі створення первісного варіанту. Коли накопичений матеріал для написання розділу чи фрагмента, продумані його план, основні думки, система доказів, важливо все це зафіксувати на папері, не втрачаючи загальної картини викладу й логіки. При цьому основне – не втратити основного й не порушити наміченої послідовності й системи. Наступним застосовують критико-аналітичний метод, іде уточнення окремих частин і фраз, роблять необхідні доповнення й перестановки, викидають усе зайве. Нарешті, наступає етап авторського редагування, коли йде робота над точністю й виразністю викладу, шліфується мова, уточнюють посилання, складають довідковий апарат і бібліографію.

Дуже корисно не поспішати з остаточною обробкою, дати тексту «відлежатися», а після цього зробити спробу подивитись на нього відсторонено. Тоді ви побачите, що багато міркувань, окремі фрази й слова виявилися невдалими, неточними, і їх необхідно доробити чи замінити. Здебільшого, численні відступи, коментарі, описи деталей ускладнюють розуміння, роблять логіку викладу занадто важкою, тому важливо знати міру й залишити лише необхідне.

Стиль викладу роботи залежить від жанру, актуальності й змісту матеріалу, що викладають. Так, у науковому стилі, який відрізняється використанням спеціальної термінології, логічністю, точністю й суворістю викладу, може бути написана стаття для науково-теоретичного журналу. Під час написання підручника чи навчального посібника особливу увагу приділяють комбінації науковості й доступності; у науково-популярній роботі досить істотну роль відіграють доступність і цікавість подачі матеріалу. У цьому випадку необхідно намагатися поєднувати суворість наукового аналізу, конструктивність і конкретність настанов із популярним розкриттям живого досвіду. Зберігаючи науковий стиль загалом, корисно збагачувати його елементами, властивими іншим стилям, домагатися виразності мовних засобів (експресії), які роблять текст спокійним чи полемічно загостреним, гранично лаконічним чи розгорнутим. Зауважимо, що в будь-якій науковій праці варто уникати зайвої наукоподібності, гри в «ерудицію». Наведення маси посилань, зловживання спеціальною термінологією ускладнюють розуміння думок дослідника, роблять виклад перевантаженим.

Не варто забувати про авторську скромність: потрібно віддати належне попередникам, урахувати все позитивне, зроблене ними, і в той же час тверезо й досить скромно оцінити свій внесок у науку й практику.

Творче використання викладених положень і рекомендацій дозволяє повно та ясно репрезентувати результати проведеного дослідження, сприяючи тим самим визнанню й поширенню нових, ефективніших підходів і засобів.

Обґрунтуємо вимоги до логіки й методики викладу дослідницького матеріалу.

Під час викладу результатів наукового дослідження можна почати з теоретичних вихідних положень, постулатів тощо. Тоді виклад буде спрямовано не на опис процесу дослідження, а на відтворення історії розвитку, походження, структури й функцій досліджуваних процесів.

І логіка, і повнота, і мова викладу багато в чому залежать від виду наукової роботи. Розглянемо коротко основні види викладу результатів дослідження.

У дисертації (лат. dіssertatіo – міркування, дослідження) подають результати наукової роботи, підготовленої для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук. Дисертація обов'язково повинна містити обґрунтування актуальності теми, характеристику проблеми, об'єкта й предмета, завдань дослідження, формулювання гіпотези, положення, що виносять на захист, обґрунтування й опис методики, ходу й результатів наукових пошуків. Автор повинен також обґрунтувати новизну, теоретичну й практичну цінність результатів дослідження.

Кандидатська дисертація є оригінальною науковою працею, що містить нове вирішення актуального наукового завдання, що має істотне значення для відповідної галузі знання.

Докторська дисертація – розв'язання великої наукової проблеми чи розробка нового наукового напрямку.

Дослідники В. К. Сидоренко, П. В. Дмитренко¹ вважають, що проведене автором дисертаційне дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата наук має відповідати одній з вимог:

v отримання нових науково обґрунтованих результатів, які разом вирішують конкретне наукове завдання, що має сутнісне значення для певної галузі науки;

v отримання нових науково обґрунтованих теоретичних чи експериментальних результатів, які разом є суттєвими для розвитку конкретного напряму певної галузі науки.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук повинна відображати проведені автором дослідження, які відповідають одній з вимог:

v отримання нових, науково обґрунтованих результатів у певній галузі науки, які разом розв’язують важливу наукову проблему;

v здійснення нових науково обґрунтованих розробок у певній галузі науки, які забезпечують розв’язання важливої прикладної проблеми.

1 Сидоренко В.К. Основи наукових досліджень: [навч. посіб. для вищих педагогічних закладів освіти] / В.К. Сидоренко, П.В. Дмитренко. – К., 2000. – 260 с.

У вступі дисертації наводять короткий огляд стану досліджуваної проблеми; обґрунтовують вибір теми й актуальності дослідження; визначають об’єкт і предмет дослідження; висувають гіпотезу; формулюють основні завдання й мету дослідження; коротко характеризують методи й етапи дослідження; показують теоретичну й практичну новизну, вагомість і способи впровадження результатів у практику.

Кількість основних розділів дисертації визначають логікою самого дослідження та усталеними традиціями різних наукових шкіл, у різних галузях науки тощо.

Кандидатська дисертація найчастіше складається з двох-трьох розділів, у докторській дисертації їх може бути п’ять і більше. Перший розділ завжди починається з ґрунтовного аналізу літературних джерел та відповідного практичного досвіду. У наступних розділах розкривають теоретичні аспекти досліджуваної проблеми, результати експериментальної частини роботи та обґрунтовують достовірність отриманих даних, надають теоретичну інтерпретацію емпіричних результатів дослідження.

За результатами дослідження роблять висновки та пропозиції.

Кожну дисертацію супроводжують окремим авторефератом.

Автореферат дисертації – це стислий виклад змісту, основних ідей, структури та основних висновків дисертації. Написання автореферату – заключний етап виконання дисертаційної роботи перед поданням її до захисту. Призначення автореферату – широке ознайомлення наукових працівників із методикою дослідження, фактичними результатами й основними висновками дисертації. Автореферат є документом, необхідним для захисту.

Науковий звіт (звіт із науково-дослідної роботи) – офіційна форма викладення результатів наукової роботи творчого колективу вчених. Виконують у вигляді докладного опису завдань, методики, змісту, ходу й результатів пошукової роботи. Містить такі розділи: характеристика авторського колективу; обґрунтування актуальності теми, об'єкта, предмета, завдань і методики дослідження; аналітичний огляд літератури; аналіз наявної практики; теоретичне обґрунтування результатів роботи, їх характеристика; наукова новизна, теоретична й практична цінність; наукові висновки й рекомендації; бібліографія. Стиль викладу – науковий.

Науковий звіт повинен відповідати певним вимогам: чіткість, логічність побудови викладу матеріалу; переконлива аргументація; стислість і точність формулювань; конкретність і доказовість викладу результатів дослідження; обґрунтованість пропонованих рекомендацій.

Монографія – наукова праця одного автора чи спільна колективна праця авторського колективу, у якій більш-менш докладно викладено одну наукову проблему. Якщо монографічна робота з обсягу становить менше чотирьох авторських аркушів, її називають брошурою.

У монографії розкривають стан досліджуваної проблеми, дають аналіз того, як її вирішено на момент початку проведення дослідження. Потім розкривають сутність теоретичних і практичних ідей авторів, дається виклад методики дослідження, наводять результати експериментальних досліджень. Результати докладно систематизують і теоретично аналізують. На основі цього роблять аргументовані висновки й рекомендації щодо практичної реалізації отриманих результатів. Монографія є науковою книгою.

Курсові, дипломні, магістерські роботи – форми навчально-дослідної діяльності студентів, магістрантів. Метою їх підготовки є поглиблення теоретичних знань, формування й розвиток навичок дослідницької роботи й інтересу до неї. Виконуючи роботу, студенти, магістранти здобувають уміння з вивчення педагогічного досвіду, вчаться аналізувати теорії за обраною проблемою, проводити дослідно-експериментальну роботу, узагальнювати отримані дані, оцінюючи їх, висловлювати власні судження, робити висновки. Курсові, дипломні й магістерські роботи підлягають прилюдному захисту.

Курсова робота допомагає студентам систематизувати отримані теоретичні знання, перевірити якість цих знань, оволодіти первісними навичками проведення сучасних досліджень. У студента формується здатність самостійно осмислювати проблему, творчо, критично її досліджувати, уміння збирати, аналізувати й систематизувати літературні джерела; застосовувати отримані знання під час вирішення практичних завдань; формувати висновки й пропозиції.

Дипломна (магістерська) робота – це кваліфікаційне навчально-наукове дослідження студента (магістранта), яке виконується на завершальному етапі навчання у вищому навчальному закладі.

Основні вимоги, що висувають до дипломних та магістерських робіт:

v актуальність теми дослідження;

v вивчення та критичний аналіз монографічних і періодичних видань з теми;

v вивчення історії досліджуваної теми та її сучасного стану, а також передового досвіду роботи;

v чітка характеристика предмета, мети й методів дослідження, опис та аналіз проведених автором експериментів;

v узагальнення результатів, їх обґрунтування, написання висновків та практичних рекомендацій.

Алгоритм виконання курсової, дипломної та магістерської роботи представлений на рис 2.

Рис. 2.Алгоритм виконання курсової, дипломної, магістерської роботи

Основні етапи роботи над дослідженням:

а) підготовчий;

б) етап роботи над змістом;

в) заключний етап.

При написанні та оформленні курсових, дипломних та магістерських робіт слід уникати типових помилок, як-от¹:

1. Зміст роботи не відповідає плану курсової (дипломної, магістерської) роботи або не розкриває тему повністю чи в її основній частині.

2. Сформульовані розділи (підрозділи) не відбивають реальну проблемну ситуацію, стан об’єкта.

3. Мета дослідження не пов’язана з проблемою, сформульована абстрактно і не відбиває специфіки об’єкта і предмета дослідження.

4. Автор не виявив самостійності, робота являє собою компіляцію або плагіат.

5. Не зроблено глибокого і всебічного аналізу сучасних офіційних і нормативних документів, нової спеціальної літератури (останні 5-10 років) з теми дослідження.

6. Аналітичний огляд вітчизняних і зарубіжних публікацій з теми роботи має форму анотованого списку і не відбиває рівня досліджуваності проблеми.

1 Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. – 295 с.

7. Не розкрито зміст та організацію особистого експериментального дослідження (його суть, тривалість, місце проведення, кількість обстежуваних, їхні характеристики), поверхово висвітлено стан практики.

8. Кінцевий результат не відповідає меті дослідження, висновки не відповідають поставленим завданням.

9. У роботі немає посилань на першоджерела або вказані не ті, з яких запозичено матеріал.

10. Бібліографічний опис джерел у списку використаної літератури наведено довільно, без дотримання вимог державного стандарту.

11. Як ілюстративний матеріал використано таблиці, діаграми, схеми, що запозичені не з першоджерел, а з підручника, навчального посібника, монографії або наукової статті.

12. Обсяг та оформлення роботи не відповідають вимогам, вона виконана неохайно, з помилками.

Під час оцінки магістерської роботи враховують те, що магістр повинен уміти: формулювати мету й завдання дослідження; складати план дослідження; здійснювати бібліографічний пошук із застосуванням сучасних інформаційних технологій; використовувати сучасні методи наукового дослідження, модифікувати наявні та розробляти нові методи, виходячи із завдань конкретного дослідження; обробляти отримані дані, аналізувати й синтезувати їх на основі відомих літературних джерел; оформляти результати дослідження відповідно до сучасних вимог у вигляді звітів, рефератів, статей.

Вимоги до оформлення курсових, дипломних та магістерських робіт подані в додатку Б, Г.

Навчальний посібник – навчальне видання, у якому системно викладають основи знань у певній предметній галузі, призначене для навчання студентів і учнів. Структуру й зміст посібника регламентують зміст державного освітнього стандарту, а також програма навчальної дисципліни, для вивчення якої його підготовлено.

Навчально-методичний посібник – це навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини).

Тези наукових доповідей, опубліковані в пресі, – це короткий виклад певних ідей і положень, відбитих у науковій праці. Ці ідеї чітко формулюються, коротко, але змістовно й аргументовано розкриваються, щоб читач міг отримати уявлення щодо основних напрямків роботи з досліджуваної теми.

Тези фіксують науковий пріоритет автора, містять матеріали, які не викладено в інших публікаціях. Рекомендований обсяг тез наукової доповіді – 2-3 сторінки друкованого тексту. Схема структури тез виглядає так: теза – обґрунтування – доказ – аргумент – результат – перспективи.

Правила підготовки тез наукової доповіді:

1. У правому верхньому куті зазначають прізвище та ініціали автора, відомості про нього (місце роботи чи навчання, посада).

2. Назва тез коротко відображає основну ідею, положення (3-5 слів).

3. Основний зміст доповіді має такий алгоритм: актуальність проблеми – стан розробки проблеми, наявність проблемної ситуації – необхідність її вивчення, розробки й втілення – основна ідея, положення, висновки дослідження, за допомогою яких методів це досягають – результати дослідження, їх значення для розвитку теорії та практики.

Формулювання кожної тези починають з нового рядка.

Методичні рекомендації оформлюють у вигляді порад про те, як ефективніше використовувати результати дослідження під час розв'язання психолого-педагогічних завдань. Їх, переважно, адресовано певній категорії споживачів і тому враховано їхню специфіку.

Рецензія – критичний розгляд одного чи декількох (оглядова рецензія) здобутків у світлі вимог, що висувають рецензентові як обов'язкові. Рецензія може містити поради й конструктивні пропозиції щодо шляхів розробки обговорюваних проблем.

Наукова стаття розкриває конкретні питання теоретичної й прикладної роботи дослідника. Це– вид наукової публікації, у якому описано кінцеві чи проміжні результати проведеного дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також накреслено перспективи наступних напрацювань.

Обсяг наукової статті зазвичай становить від 6 до 24 сторінок, тобто 0,25-1 друкованих аркушів. За змістом наукові статті класифікують на: власне наукові статті (виклад основних результатів роботи); науково-популярні статті (орієнтують на читацьку аудиторію, серед якої можуть бути непрофесіонали). Ознакою таких статей є доступність змістової інформації; науково-навчальні та науково-методичні статті (містять практичний виклад закономірностей, досліджуваних об'єктів, методи їх застосування в практичній діяльності); науково-публіцистичні статті (присвячені актуальним для наукової громадськості проблемам).

Наукові статті призначені науковцям, спеціалістам певної галузі чи кількох галузей. За кількістю авторів наукові статті бувають одноосібні (один автор) чи колективні (колектив авторів).

Ознаками мови наукової статті є логічність, ясність, стислість, точність наукової термінології, вірогідність вихідної інформації, критичність у відборі фактів, доказовість змісту тексту, завершеність (цілісність розкриття одного або кількох питань), логічність і обґрунтованість висновків, наявність міркувань і посилань.

Відповідно до вимог Постанови Президії ВАК України, матеріали статей повинні містити такі елементи: постановку проблеми в загальному вигляді та їх зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання певної проблеми, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячено означену статтю; формулювання мети статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження; висновки.

Мета вступу наукової статті – показати, що дослідження є розвитком, продовженням чи спростуванням визнаних положень, полемікою з іншими напрямами чи окремими науковцями. У вступі визначають проблему та її актуальність, аналізують останні дослідження й публікації, у яких започатковано розв'язання означеної проблеми, окреслюють питання, яким присвячена стаття.

Висвітлення актуальності не повинно бути багатослівним, основне – показати суть проблемної ситуації, що потребує вивчення.

Для передавання актуальності теми й важливості дослідження використовують такі мовні кліше: серед проблем, пов'язаних із...; уважного ставлення дослідників останнім часом вимагає питання...; заслуговує на особливу увагу...; фрагментарно висвітлювалася в...; не була об'єктом спеціального вивчення....

Мету та завдання статті допомагають сформулювати такі мовні засоби: окреслимо..., з'ясуємо...; мета статті – дослідити..., простежити..., визначити..., підсумувати..., здійснити опис..., узагальнити..., вивчити..., систематизувати..., схарактеризувати..., експериментально перевірити... тощо.

Основна частина наукової статті складає дві третини обсягу тексту. Усі міркування необхідно викласти так, щоб читач зрозумів суть запропонованих ідей. Використовуючи маловідомі терміни, обов'язково варто подати їх тлумачення. Факти, явища мають бути певним чином представлені, класифіковані, згруповані, описані й супроводжуватися відповідним коментарем.

Застосування статистичних даних варто зробити максимально наочним, для цього потрібно не лише перерахувати джерела цих даних, а й подати відповідні пояснення. Наприклад: Проаналізуємо кількісні результати спостережень для визначення динаміки рівнів сформованості відповідальності дітей експериментальної групи до та після проведення цілеспрямованої формувальної роботи. Як видно з таблиці, високого рівня відповідальності досягло 24% дітей (було 10%); достатнього рівня сформованості відповідальності досягло 30% дітей (було 16%); на середньому рівні залишилося 38% дітей (було 40%); на низькому рівні було виявлено 8% дітей (було 34%).

Для розгляду історії та сучасного стану розроблення питання в науковій літературі дослідники культури наукової мови пропонують використовувати такі мовні звороти: Прийнято вважати, що...; Загальновідомо, що...; Наявні підходи щодо цього питання можна класифікувати так...; Цих думок дотримується (дотримуються)....

Виклад суті дослідження в статті містить такі мовні кліше: Є підстави вважати...; Перевіримо запропоноване припущення...; Матеріали обстеження дають змогу згрупувати (узагальнити, уточнити, конкретизувати)....

Готуючи висновки, перевіряють узгодженість між назвою, метою, завданнями вступу. Водночас стежать, щоб висновки не повторювали вступу. Висновки визначають, чи повноцінним був діалог автора статті з читачем, чи досягнута мета теоретичної чи експериментальної розвідки. У висновках зазначають, що в результаті наукового дослідження й виконання завдань зібрано відповідний матеріал, пояснюють наукове й практичне значення роботи. Доцільно також подавати чітке бачення перспектив подальших досліджень з відповідної проблеми.

Приблизна структура наукової статті:

v вступ;

v теоретичне обґрунтування;

v опис дослідно-експериментальної роботи й прогресивного досвіду;

v їхній аналіз і узагальнення;

v висновок;

v список використаних джерел.

Нерідко довідковий матеріал, таблиці, схеми, графіки виносять у додаток, щоб не перевантажувати основний текст.

Вступ містить обґрунтування актуальності й проблемності обраної теми, визначення об'єкта й предмета, структури й методів дослідження, вказує, у чому новизна й практична значимість отриманих результатів.

Теоретичне обґрунтування містить аналіз літератури й інших джерел із проблеми, що є предметом зацікавлення, виклад теоретичних концепцій (філософських, соціологічних, педагогічних, психологічних тощо), що становлять теоретичну основу дослідження, аналіз наявної практики, а також історію питання (якщо ці елементи подано в стислому вигляді, вони можуть бути включені й у вступ). У цій же частині викладають основні постулати й гіпотези, обґрунтовують логіку й умови пошуку.

Далі – опис дослідної та експериментальної роботи, їх аналіз і узагальнення.

У висновках роблять підсумки, формулюють те нове, що вніс дослідник чи колектив дослідників у теорію, подають практичні поради й рекомендації, указують провідні напрямки подальшої розробки проблеми.

Бібліографія містить перелік використаних літературних і рукописних джерел, матеріалів на електронних носіях, розташованих послідовно за алфавітом чи з підрозділом на види джерел.

Найменування й повні вихідні дані всіх джерел, які згадують, приводять за останніми виданнями (виняток роблять для першоджерел, які корисно наводити за першим виданням; для інших випадків винятки повинні бути особливо обґрунтовані) і відповідно до ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання». Найбільш простий спосіб забезпечити виконання вимог – подивитися, як оформлена бібліографія в останніх наукових виданнях.

Ефективною апробацією результатів наукового дослідження на наукових конференціях та семінарах є наукова доповідь і науковий виступ.

Наукова доповідь – жанр наукового стилю, що передбачає розгорнуте повідомлення на спеціальну тему, фіксується в усній чи письмовій формі й виголошується на засіданні наукового товариства.

На відміну від наукового виступу, наукова доповідь більша за обсягом (текст може бути викладений на 20 сторінках) і призначена зазвичай для виголошення на пленарних засіданнях. Науковий виступ (4-7 сторінок) готують на секційні засідання наукового заходу.

Науковий виступ – прилюдне виголошення промови (думки) із певного питання.

У науковій доповіді подають огляд основної проблеми, тому здебільшого її виголошують досвідчені фахівці, що дає змогу підвищити рівень конференції, симпозіуму, семінару. Участь у таких заходах слугує перевіркою професійної мовнокомунікативної, стилістичної компетенцій дослідників.

Класична схема підготовки наукової доповіді охоплює такі етапи¹:

1. Етап винайдення. На ньому формують задум і визначають мотивацію виступу (що автор очікує від цього заходу), тему, мету, ідею, обсяг інформації, виробляють концепцію – систему думок, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів під час побудови наукової теорії. Вона містить бачення автора, його оцінку, від чого залежить добір аргументів і мовних засобів. Оратор повинен опрацювати значну кількість матеріалу з різних джерел (монографій, наукових журналів, так само іноземних, інтернет-джерел), перш ніж використати його в доповіді.

Тема наукової доповіді, виступу має бути зрозумілою, водночас не перевантаженою й відображати зміст промови, зацікавлювати й активізовувати увагу слухачів. Доповідачу варто враховувати також характер аудиторії (вік, стать, кількість слухачів, вид занять, наукові зацікавлення), мету та місце проведення наукового заходу.

2. Етап диспозиції (розташування). Він передбачає складання плану виступу, у якому чітко визначають порядок і розташування його частин.

На цьому етапі визначають проблеми дискусійного характеру, добирають фактичний матеріал, прогнозують можливі запитання слухачів і відповіді. Вступ має пробуджувати інтерес слухачів, основна частина є

 

1 Семеног О.М. Культура наукової української мови: навч. посіб. / О.М. Семеног. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

логічним продовженням питань вступу, презентує авторське бачення проблеми, у висновках узагальнюють основні думки та ідеї виступу.

Особливу увагу звертають на висновки, у яких необхідно підбити підсумки виконаної роботи. Недоліками логіко-композиційної структури доповіді є нерівномірність складових і відсутність зв'язку між ними, порушення логічної послідовності у викладі, декларативність і бездоказовість тексту.

3. Етап елокуції (словесне оформлення думки). На ньому здійснюють стилістичне оформлення наукової доповіді, перевіряють матеріали на відповідність логіці викладу, точності інформації, чинним мовним нормам.

Текст опановують риторично, тобто виділяють місця, де необхідні психологічні чи логічні паузи.

Залежно від індивідуальних особливостей доповідача, досвіду й рівня ораторської майстерності він пише текст чи лише план до нього. Досвід показує: краще виступати, орієнтуючись на текст. Це справляє враження вільного володіння матеріалом і додає впевненості. До того ж, написаний текст можна заздалегідь перевірити, виправити, покращити.

4. Етап меморії (запам'ятовування). Тренування (читання вголос) допоможе перевірити написаний матеріал, провести хронометраж (вимірювання затрат часу), внести необхідні уточнення й виправлення. Для цього потрібно позначити ключові слова, цифри записати буквами, перебудувати за потреби складні синтаксичні конструкції на прості речення, увести дієслова з'ясуємо, простежимо, розглянемо, охарактеризуємо, уточнимо, пояснимо, відзначимо, порівняємо, розмежуємо, продемонструємо, що виконують функції контакту. Проте варто враховувати рівень підготовки аудиторії, обізнаності слухачів із предметом виступу.

5. Етап акції (прилюдне виголошення). Цей етап характеризують контактом з аудиторією. Виступ доцільно почати із встановлення зорового контакту з присутніми, перші фрази промовити, звертаючись до залу, а не читаючи текст. Виступаючи, потрібно говорити впевнено й зрозуміло, відчуваючи аудиторію.

Для досягнення ефекту індивідуального спілкування (безпосереднього спілкування з присутніми) фахівці з риторики радять уникати мовленнєвих штампів, властивих офіційно-діловому стилю, водночас працювати над мовними зворотами, які увиразнять інформацію.

Риторичне питання максимально реалізує семантико-комунікативну спрямованість повідомлення, розвиток основної думки, доказовість, аргументацію, дає змогу встановити контакт з аудиторією.

Учені виокремили спеціальні прийоми привернення й утримання уваги слухачів:

- прийом співучасті (використання дієслів 1-ї особи множини – зазначимо, зупинимося на таких аспектах);

- прийом навіювання (апелювання до спільності професійних, соціальних інтересів);

- прийом текстового очікування (подається спочатку факт, а відтак його пояснення);

- прийом психологічної паузи між блоками наукової інформації (її тривалість ‑ 5-7 секунд);

- прийом парадоксальної ситуації (розгляд однієї події у різних аспектах);

- прийом постановки проблемного питання (формулювання на початку виступу (доповіді) проблемного запитання й пошук відповіді на нього впродовж виступу спільними зусиллями зі слухачами);

- прийом використання фактичного матеріалу, засобів наочності, прикладів (залучення до виступу (доповіді) статистичних даних, таблиць, графіків, наведення прикладів-ілюстрацій для поглиблення уяви слухачів і глядачів щодо предмета наукового діалогу).

Найкращою позою для виголошення промови є невимушена постава з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Якщо виникає відчуття втрати уваги слухачів, варто змінити темп мовлення, навести яскравий приклад. Не бажано привертати увагу незвичайною манерою говоріння, особливими жестами, мімікою чи екстравагантним одягом.

Зловживати увагою також не доцільно. Виступ має тривати чітко визначений час (за 10 хвилин можна прочитати матеріал, розміщений на 4-х сторінках друкованого тексту через два інтервали) чи на одну-дві хвилини менше (не більше!) – за регламентом.

Поєднання певних інтонаційних елементів у мовленні доповідача (збільшення інтенсивності голосу, різнотемпова структура фраз, емотивні інтонеми, інтонеми важливості тощо) засвідчує індивідуальний інтонаційний стиль.

6. Етап релаксації (послаблення напруження). Після виголошення наукової доповіді (виступу) корисно проаналізувати змістовий і композиційний аспекти тексту крізь призму спілкування з аудиторією, сприйняття адресатом, характер концентрації уваги; з'ясувати причини зниження уваги слухачів, ефективність прийомів контакту з аудиторією.

Досвідчені лектори виокремлюють такі недоліки усного наукового мовлення:

1) уживання слова в невластивому йому значенні (грати значення (роль), велика кількість (багато), результати дослідження запроваджено (впроваджено) у практику);

2) нерозрізнення відтінків значень синонімів (знаменитий – відомий – великий – видатний, відбивати – відображати);

4) порушення лексичної чи граматичної поєднуваності (день відчинених (відкритих) дверей, мова йдеться (йде)), змішування паронімів (діалектний і діалектичний, ефектний і ефективний);

5) плеоназм, тавтологія, надлишковість (значить, так би мовити, власне кажучи, розумієте, вносити внесок, моя автобіографія, будемо взаємно допомагати один одному);

6) використання заповнювачів пауз (ну, ось, от, значить, так сказати тощо);

7) уживання штампів і шаблонів, канцеляризмів (на сьогоднішній день, унаслідок різних обставин, у цьому разі);

8) послуговування словами іншого стилістичного забарвлення (у цьому випадку йдеться про дефіцит довіри до інформації), жаргонізмами, діалектними чи просторічними словами (була, носе, робе);

9) неправильний порядок слів, багатослівність (Бібліотека інституту придбала в тому році надрукований київським видавництвом каталог наукової та навчальної літератури й довідників);

10) зловживання іноземною термінологією та поняттями, що ускладнюють сприйняття основної думки (Створення економіко-юридичного інституту для майбутніх економістів і правників санкціонували народні депутати та депутати обласної ради);

11) використання складних речень, кількість слів у яких перевищує 14-15 (такі фрази не сприймаються, а зміст втрачається через складність граматичної конструкції).

Фонетичні недоліки доповідача – нечітка дикція, «ковтання» закінчень, монотонність інтонації без акцентів на значущих моментах доповіді, швидкий чи дуже повільний темп мовлення, порушення орфоепічних норм, невиразність викладу.

Мовленнєва практика свідчить: важливо не лише готувати виступи, а й слухати наукові доповіді. При аудіюванні доповіді необхідно: визначити в ній основне за зміною інтонації, темпу, голосу, паузами (які завжди передують висновкам), риторичними і проблемними питаннями; усвідомити зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати основного чи цінного в ній; відкидати другорядне, надлишкове тощо.

Важливими рисами дослідника є інформаційна культура, комп'ютерна грамотність, уміння працювати з постійно оновлюваною електронною інформацією світового рівня, зосередженою у всесвітній мережі Інтернет. До традиційних джерел пошуку інформації додалися нові онлайнові джерела інформації: публікації в Інтернеті, електронні бібліотеки, web-форуми, телеконференції, web-сайти університетів, інформаційні агентства, електронні науково-педагогічні журнали.

Ефективним засобом формування культури наукового мовлення стає відеозйомка фрагментів наукових семінарів, студентських конференцій із наступним аналізом поведінки доповідача. Набуває поширення форма обміну науковою інформацією зі студентами інших закладів за допомогою електронної пошти.

В епоху комп'ютерних технологій виникає потреба у створенні електронних презентацій для користування ними на наукових форумах. Ефективності наукового виступу сприяє його комп'ютерна презентація ‑ демонстрування завдяки комп'ютерним технологіям послідовності слайдів із текстовими і візуальними матеріалами (рисунки, фотографії, діаграми, музика, відеоролики). Текстові матеріали становлять електронний текст ‑ писемне текстове утворення, що розміщене на електронному носії та може бути подане в комп'ютерній мережі. Адресат має змогу не лише прочитати електронний текст, а й прослухати звукові файли чи переглянути відеофайли, приєднані до такого тексту. Електронні тексти виконують комунікативні функції: а) привернення уваги (виділення назви електронного тексту за допомогою зміни кольору та шрифту); б) інформування (повідомлення, ознайомлення з текстом). Основним комунікативним завданням адресата під час сприйняття електронного тексту є перехід від пасивного до активного засвоєння поданої в тексті інформації.

Електронна презентаціянаукового тексту – спосіб подання наукової інформації за допомогою мультимедіаможливостей (зображення, звуку, відео), які впливають на зорове, слухове, кінестетичне сприйняття інформації.

Потреба в електронних презентаціях зумовлена можливістю ознайомити з унікальними інформаційними матеріалами (картинами, відеофрагментами), необхідністю систематизації та структурного поділу, візуалізацією досліджуваних явищ, процесів, взаємозв'язків між об'єктами.

Використання електронних презентацій дає змогу підвищити інформативність і ефективність повідомлення, адже одночасно задіяні зоровий і слуховий канали сприйняття. До того ж, наявність тексту наукової доповіді у вигляді електронної презентації уможливлює організування самостійної роботи з подібним ресурсом.

Основне завдання презентації – поглиблення сприйняття інформації учасниками наукового заходу. Організація презентації складається з таких етапів:

1) написання сценарію презентації;

2) складання плану, конспекту, вибір форми й стилю виступу;

3) підготовка відповідей на запитання;

4) підбір демонстраційних матеріалів (слайди, відеоролики та ін.);

5) підготовка приміщення й технічних засобів.

Основними недоліками презентації вважають непідготовленість, надмірні надії на досвід та імпровізацію; надлишок інформації, невдалий спосіб її подання.

Готуючи презентацію, бажано, щоб пропонована інформація була максимально простою, але не спрощеною, відповідала рівню підготовленості аудиторії. Текст доповіді необхідно не читати, а виголошувати. Це створює в глядачів відчуття того, що доповідач вільно володіє текстом і впевнений у собі. Щоб домогтися цього, необхідно кілька разів уголос прочитати текст, намагаючись вкластися у відведений часовий інтервал. Обов'язково потрібно продумати у виступі можливості імпровізації.

Презентація характеризується поліадресатністю й варіативністю, її мета – ознайомити наукову громадськість із одержаними здобутками, отримати відгук колег, які проводять наукові пошуки у тих же чи суміжних галузях.

В електронній презентації повинні бути чітко сформульована мета, продумана структура й порядок подання інформації, розроблена концепція.

Підготовка презентації охоплює такі етапи:

1) концептуальне проектування (формування концепції, образу продукту, визначення його структури, змістової спрямованості, мети; результатом цього етапу є виникнення ескізу продукту);

2) безпосереднє проектування (створення шаблонів, заготовок слайдів й основних інформаційних компонентів (текстових фрагментів, графічних об'єктів) і наповнення їх відповідним змістом);

3) реалізація й аналіз результатів.

Основною одиницею електронної презентації в середовищі Power Point є слайд, чи кадр інформації (кольорове чи чорно-біле фотографічне зображення, спроектоване на екран), створений із урахуванням ергономічних (допустимі фізичні, нервові, психічні) вимог візуального сприйняття інформації.

Найважливішими принципами розроблення електронних презентацій дослідники вважають:

- оптимальний обсяг (значна кількість слайдів викликає втому й відволікає від суті дослідження; слайди мають виконувати функцію доповнення, уточнення інформації; не повинно бути некоментованих слайдів);

- урахування вікових особливостей і рівня підготовки глядачів (потрібно забезпечити розуміння смислу кожного слова, речення, поняття, схеми, графіка);

- науковість і достовірність (яскраві картинки, інформація не мають суперечити реальним фактам);

- урахування особливостей сприйняття інформації з екрана (коли глядач читає текст з екрана комп'ютера – мозок працює в уповільненому режимі; якщо інформація подана у графічному вигляді – мозок працює швидше).

Бажано текстову інформацію звести до мінімуму, скористатися схемами, діаграмами, рисунками, фотографіями, анімацією, фрагментами фільмів. До того ж поняття й абстрактні положення сприймаються легше, якщо супроводжуються конкретними фактами, цитатами, відеофрагментами.

Важливим є співвідношення кількості різних елементів презентації та їх послідовності. Можливе застосування ефекту раптовості й розмаїття анімаційних прийомів із допомогою Power Point XP: естетичність (кольорове поєднання, витриманість стилю в оформленні слайдів; не бажано, щоб тон відволікав увагу від розташованого на ньому тексту; необхідно враховувати й розміри залу, де відбудеться науковий захід). Теплі кольори (червоний, помаранчевий, жовтий) стимулюють; холодні (синій, фіолетовий, голубий, зелений) – заспокоюють; нейтральними є світло-рожевий, сіро-голубий, жовто-зелений, коричневий; поєднання двох кольорів істотно впливає на зоровий комфорт, а деякі (зелені букви на червоному тлі) можуть призвести навіть до стресу. Краще сприймається поєднання білого шрифту на темно-синьому тлі, лимонно-жовтого на червоному, чорного на білому, жовтого на синьому. Білий колір уважають найсильнішим засобом виразності.

Кольорова схема має бути однаковою на всіх слайдах, це створює відчуття зв'язності, наступності, стильності, комфортності. Тло є елементом другого плану й повинно виділяти, відтіняти інформацію на слайді, але не заступати її.

Обираючи шрифт для вербальної інформації, необхідно враховувати, що прописні букви сприймаються важче, ніж рядкові. Відношення товщини основних шрифтів до висоти становить 1:5.

Варто пам'ятати, що вплив мультиплікації тим сильніший, чим коротший її показ. Будь-який анімаційний об'єкт знижує сприйняття матеріалу, відволікає від суті, порушує динаміку уваги.

Оптимальна кількість тексту на екрані – не більше 6-ти слів у 6-ти рядках. Використовуючи рисунки, графіки, теж необхідно зберігати відчуття міри.

Застосовуючи відеофрагмент (для 10-хвилинної доповіді – орієнтовно 1 хвилина), доцільно спочатку пояснити, для чого його подано, відтак прокоментувати побачене як ілюстрацію основної ідеї доповіді.

Від слайдів краще розташуватися зліва (так іде погляд слухачів – зліва направо) і користуватися презентером, щоб керувати презентацією дистанційно.

Тексти в презентації повинні бути компактними. Усі положення, визначення, висновки необхідно побудувати на науковій основі: логічно (щоб легко простежувалися логічні зв'язки між викладеними поняттями), доступно (текст має бути зрозумілим, нові терміни вимагають пояснення), однозначно (єдине тлумачення тексту), лаконічно (максимально короткий текст), завершено (логічно завершений зміст кожної частини текстової інформації).

Критеріями оцінювання електронної презентації є логічність у викладі матеріалу, якість оформлення роботи, відповідність форми й змісту, ступінь емоційного впливу.

Психологи оцінюють реалізацію основних функцій (інформаційної, трансформаційної, самоконтролю, самоосвіти, виховної), поділ тексту на смислові частини, наявність апарату орієнтування (систему посилань), психологічний супровід (урахування індивідуальних і вікових особливостей, уплив на розвиток професійної компетентності), мову (науково доцільну, чітку, зрозумілу), діалоговий режим спілкування, дизайн-ергономіку (читабельність інформації, комфортність (простоту) у використанні), естетику (поєднання тла й кольору шрифту), технічне забезпечення (швидкість завантаження, пошуку відповідної інформації, забезпечення гіпермедійності).

Отже, важливою якістю дослідника є інформаційна компетенція як сукупність знань сучасних інформаційних процесів, умінь самостійного пошуку, аналізу, відбору й систематизації необхідної інформації, так само електронної, її збереження та передавання. Оволодіння основами нових інформаційних технологій дає змогу якісніше аналізувати інноваційний досвід, створювати власні електронні засоби.