Скіфо-сарматська культура на теренах України

Паралельно з освоєнням греками Північного Причорномор’я степову зону сучасної України починають заселяти іраномовні кочові племена скіфів. Їх прихід супроводжувався витісненням з цих територій іраномовних племен кіммерійців. Вторгнення скіфів у степи України розпочалось на межі VІІІ–VІІ ст. до Р. Х. Саме до цього часу, за даними археологів, зараховують близько 20 скіфських поховань. Поступово скіфи освоїли територію від Дону до Дунаю.

Важливим джерелом у пізнанні культурно-історичної спадщини скіфів на теренах сучасної України є повідомлення Геродота, який побував у Скіфії в V ст. до Р. Х., у його праці «Історія». За Геродотом Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Так, калліпіди або елліно-скіфи – населення з ознаками грецької та скіфської культурпроживали в Побужжі поблизу Ольвії, алазони – у Молдавії, скіфи-орачі – у лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби – у лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра, а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Дону, а в степу Криму – царські скіфи. Геродот також зафіксував легенди про походжен- ня скіфів.*

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, у різні часи пограбовано. Ранні скіфські поховання належать до другої половини VII–V ст. до Р. Х. Прості скіфи поховані в прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Біля випростаних кістяків лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

У розвиненому (класичному) періоді (IV–III ст. до Р. Х.) поховання стали масовими. У цей період, крім Подніпров’я, багато могильників з’явилося і на Подністров’ї. Саме через кургани до нас дійшло найбільше пам’яток скіфської культури. Більшість курганів мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м, насипалися двома прийомами: перший насип, з ровом, будували одразу, а післятризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба.

Одним з найбільших курганів є Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської обл. Висота його сягала 20 м, окружність – 350 м. Тут у великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг із золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

На весь світ відомі такі шедеври скіфського мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха (поблизу м. Нікополь) та золота пектораль (курган Товста могила IV ст. до Р. Х. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл.).*

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до Р. Х. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Біло- зерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, площею 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі.

Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Вважається, що залізо тут добували з криворізької руди.

Починаючи з VI ст. до Р. Х. в Лісостеповій зоні Правобережжя з’являються скіфські кургани, поселення й городища. До найбільших городищ зараховують Більське у середній течії р. Ворскала (4 тис. га), Велике Ходосівське (південні околиці Києва – понад 2 тис. га), Трахтемирівське (біля Переяслава-Хмельницького 500 га), Немирівське (понад 100 га) на Поділлі та ін.* Дослідники І. Кулатова та О. Супруненко вважають Більське городище найбільшим укріпленим поселенням скіфської епохи в Східній Європі, де розташовано низку синхронних цій небуденній пам’ятці курганних некрополів.

Наприкінці V – на початку IV ст. до Р. Х. скіфи оволодівають Таврійським півостровом. Тут з’являється значна кількість їхніх, ймовірно хліборобських, поселень, що в степовій зоні Скіфії зовсім не спостерігається. Тоді й побудовано Неаполь Скіфський. Місто було розташоване у південно-східному районі сучасного Сімферополя на межі другої гряди Кримських гір, на лівому березі р. Салгир. Високий 50-метровий берег ріки робив місто неприступною фортецею. Площа міста становила 50 га. Місто було оточене великими оборонними мурами із декількома вежами, в’їзними брамами тощо. Археологи розкопали кілька житлових майстерень та громадських споруд, що засвідчує близькі контакти будівничих міста із будівельниками Херсонеса й інших полісів Північного Причорномор’я. Місто, ймовірно, мало свій акрополь та інші міські типологічні тогочасні споруди. Виріз-нялись будівлі царської сім’ї, знаті, урядовців тощо. Самобутністю відзначалось скіфське мистецтво, стрижнем якого був так званий «звіриний стиль». Зображення пантер, оленів, гірських козлів, вовків, птахів, риб, сцени боротьби між ними прикрашають зброю, кінську вузду та інші предмети побуту. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Деякі вчені вважають, що звіриний стиль ґрунтується на магічних уявленнях скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші схильні вбачати зв’язок між звіри- ним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ.

Взаємозв’язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей. До поширених пам’яток скіфської культури зараховують посуд. Ліпний скіфський посуд степу мав видовжені пропорції, відігнені вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашали ямками, валиками.

Серед пам’яток ранньоскіфського посуду трапляються келихи. Починаючи з VI ст. до Р. Х., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд. Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам’яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами тощо.

Існує також різновид статуй, особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.

Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антропоморфна надгробна плита з IV ст. до Р. Х., що зберігається уДніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не «висять» у повітрі, як в антропоморфних стелах, але всі фігури прикріплені до одягу.

Крім кам’яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Крім згадуваних, треба наголосити на дзеркалі із Келермеського кургану, Чортомлицькій вазі-амфорі, вазах із кургану Куль-Оба, вазі з Гайманової могили, діадемі скіфського кургану поблизу с. Сахнівка на Черкащині. До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба (висота – 0,13 м; пам’ятка виявлена 1830 p.), або як його називають деякі автори – електрова (сплав золота і срібла) ваза.*

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець (бойовий пробійник), пращу (ручна зброя для метання каміння, металевих куль тощо). У багатих скіфів були захисні обладунки з шкіри і металевих пластин, металевого шолома.

У ІV ст. до Р. Х. починається поступовий рух кочовиків сарматів із степів Поволжя на захід через Дон. У кінці ІІІ ст. до Р. Х. сармати витіснили скіфів у Крим, пониззя Дніпра та Південного Бугу.

На р. Салгір (поблизу Сімферополя) скіфський цар Скілур заснував місто Неаполь, яке стало столицею Малої Скіфії. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний – «поліхромно-інкрустаційний» стиль. У ювелірні вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, в майстернях міст Північного Причорномор’я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст.

Суспільний лад сарматів характеризувався стійкою родоплемінною організацією, вони, на відміну від скіфів, не перейшли від племінного об’єднання до державного. Сарматські жінки мали значний вплив у суспільному житті. У Соколовій могилі на Південному Бузі (Миколаївській обл.) знайдено багате поховання сарматської жриці І ст. від Р. Х. Вона була вдягнена в дорогий одяг з шовкової тканини. Її одяг був прикрашений різнокольоровими намистами, золотими бляшками, золотою вишивкою. Чобітки теж були розшиті золотими бляшками. Поруч лежала велика кількість речей з коштовним камінням, сріблом і золотом. Одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній знайдено 700 золотих бляшок.

Шедевром сарматського мистецтва вважається парадний кинджал із пишно оздобленою піхвою. Клинок залізний довжиною 23 см. Перехрестя кинджала у вигляді поперечного бруска, обрамленого золотою бляхою, стикування із залізом старанно запаяні. До перехрестя акуратно припаяна обкладка руків’я.

Участь жінок у військових походах разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок. За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічне жіноче плем’я, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими самими правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, зокрема й у військових.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді кам’яним перекриттям. Ховалиголовою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного кола. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів. Культура сарматських племен яскрава та самобутня, але існувала не ізольовано. Вона була тісно пов’язана з культурою місцевих племен.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. На озброєнні піхоти були луки і короткі мечі, на озброєнні кінноти – луки, довгі мечі, списи. Сарматські воїни захищали своє тіло від ударів ворога шкіряними панцирами і шоломами, шкіряними щитами з гнучких дерев’яних прутів та рогових пластин. У багатих воїнів на шкіряні панцири були нашиті залізні пластини.

Про одяг сарматів та їхній зовнішній вигляд свідчать бос- порські надгробки і зображення на пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

З середини III ст. від Р. Х. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явились вихідці з Прибалтики – готи, а в другій половині ІV ст. тюркомовні племена – гуни.Отже, витоки українські культури тісно переплетені з культурою кочових іраномовних народів, час перебування яких становить понад 1000 років і характеризується високим рівнем розвитку.