Великий флорентієць Данте Аліг'єрі (1265-1321) виступає як перший європейський поет-гуманіст нової епохи. У 1293 р. створює збірку сонетів і прози "Нове життя", а через кілька років по тому - поему "Божественна комедія". Автор далекий від уславлення аскетичних ідеалів офіційного християнства. Своїми творами Данте закладає основи нового світогляду -інтерес до людини, "бо з усіх проявів божественого розуму людина -найвеличніше диво".
“Божественна комедія” — найбільш пізній твір Данте, є, одночасно, шедевром поетичного мистецтва, енциклопедією з ботаніки, астрономії, суспільної історії, глибоким філософським і містичнім твором.
Вражає числова гармонія “Божественної комедії”: вона побудована на постійному поєднуванні трійки (божественна тріада) і десятки (досконалість).
Твір має три частини — “Пекло”, “Чистилище”, “Рай”, по тридцять три пісні, хоча “Пекло” містить у собі ще одну додаткову пісню, загальна кількість яких, в результаті, сто. Беатріче з’являється в творі в 30 пісні “Чистилища” (кратна 3 і 10), або в 64 пісні від початку (6+4=10). До неї — 63 пісні, а після неї — 36.
Комедія має декілька шарів: це і особиста драма поета, і алегоричний опис історії Флоренції, і опис світу; в першій частині Данте розповідає про неорганічну природу, в “Чистилищі” — про живу природу, а свої метафізичні погляди викладає в “Раї”.
42. Особливості єгипетської міфології: що представляє собою солярійний культ і кульг Бога Осіріса
Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Озіріса - бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих знаходилося на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми - на західному.
З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя дуже поширилася серед єгиптян. Віра їх у потойбічне життя була досить стійкою. З ідеєю безсмертя пов'язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.
Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства (XXVIII - XXIII ст. до н.е.) були велетенські піраміди - "вічні житла" померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VI династії з'явилися так звані "Тексти пірамід" - найдавніша пам'ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, айв усьому світі.
Досить серйозні зміни культу мертвих відбулися в період Середнього царства (XXII-XVII ст. до н.е.). Це було наслідком того, що виникає досить широкий прошарок населення - досвідчених людей, писців, дрібних державних чиновників і жерців. Ці люди могли дозволити собі досить пристойне поховання і забезпечити належний заупокійний культ. У цей же період починає складатись корпус текстів відомої "Книги мертвих".
43. Індоарійський період в культурі Індії (найзначніші надбання і характерні ознаки)
Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури "Рігведи" — великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань і ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен, які з'явились в Індії у II тис. до н.е. після так званого великого переселення народів. Тоді, наприкінці II —початку І тис. до н.е. і склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності становить Веди, збірка священних книг ведичної релігії "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього згодом перейшла у спадщину й індуїзму — ідейній основі індійської культури. В період, коли складалися ці величні священні гімни, арії (арійці) досягли передодня ранньокласової цивілізації. Перед тим як осісти на землі, вони були народом войовничих скотарів з розвинутішою, порівняно з країнами Близького Сходу, військовою технікою, але об'єднаних радше у племінні союзи, ніж у царства. їх правителі мали титул "раджа", споріднений з латинським словом "реке" (король). Проте вони не були абсолютними монархами-деспотами, не виконували релігійних функцій, як царі-жерці на Близькому Сході, а виступали спочатку лише як військові вожді. За вдачею арійці вважалися надзвичайно емоційними (це і досі притаманно індійцям), схильними до вживання хмільних напоїв, азартних ігор, полюбляли музику (гру на флейті, лютні й арфі у супроводі цимбалів і барабанів), співи, танці. Особливої художньої досконалості досягла поетична творчість зі складними канонами, а жерці розвинули старовинний племінний ритуал ведизму до вершин високого мистецтва, яскраво продовженого через певний час у обрядовості брахманізму й індуїзму. В епоху "Рігведи" почав складатися й такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. У "Рігведі" вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшїв (простолюдинів-землеробів) і шудрів (слуг). Згодом була вироблена ціла розгалужена система регламентації життя і поведінки людини залежно від суспільного стану, до якого вона належала. Згідно з нею, законним вважався шлюб лише в межах одного стану. Це стосувалося також вибору професії (заняття визначеним для кожного стану ремеслом), побутових стосунків (дозвіл їсти в присутності тільки представників свого стану) тощо. Результатом тривалого розвитку таких суспільних взаємин між людьми, поділеними за походженням, професією, звичаями та законами, став наступний розподіл станів на величезну кількість ще дрібніших каст (casta — португ., лат. castus — чистий). Формування каст — це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. З часом вона дедалі розросталась завдяки залученню нових етнічних груп та виникненню нових професій.
