Особливості культури первісного суспільства в Україні

В історичному розвитку первісна доба охоплює величезний період – від появи перших людиноподібних істот до виникнення перших цивілізацій. Відповідно до основного матеріалу виробництва – каменю, цю культурно-історичну епоху називають кам’яним віком.

Кам’яний вік поділяється на: палеоліт (давній кам’яний вік) – 2 млн. – ХІ тис. років до Р. Х.; мезоліт (середній кам’яний вік) – Х–VII тис. років до Р. Х.; неоліт (новий кам’яний вік) – VI–IV тис. років до Р. Х.

Кам’яний вік характеризується поступовим формуванням людини сучасного типу за фізичними ознаками, привласнювальним типом господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво), створенням найпростіших знарядь праці, знайомством з вогнем та вмінням його видобувати, формуванням перших суспільних спільнот (людське стадо або праобщина, родова община), форм релігійних вірувань (фетишизм, анімізм, тотемізм та магія)* тощо. Відповідно до цієї періодизації первісного суспільства здійснюється аналіз зміни форм господарювання. Для палеоліту і мезоліту характерна тільки привласнювальна форма. В період неоліту людина починає прилаштовуватись до відтворювальної форми – землеробства та скотарства. Потім ця форма господарювання поєдналася з привласнювальною, що суттєво вплинуло на динаміку культурно-історичного розвитку.

Стоянки раннього палеоліту відомі в Донбасі (Амвросіївка), на Харківщині (Ізюм), Житомирщині (Городище), в печерах і гротах Криму, в Подніпров’ї (Лука-Врубливецька, Бабин). Загалом близько 60 стоянок по всій Україні.

Найдавнішим поселенням вважається стоянка біля с. Королево, що на Закарпатті. На глибині до 12 м від поверхні, в товщі ґрунту, виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому знайдено знаряддя, вік яких датують приблизно 1 млн. років до Р. Х. Першу палеолітичну стоянку в Україні розкопав ще в 1873 р. археолог Ф. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині.

У ранню добу палеоліту жили людиноподібні істоти, яких в науці називають «пітекантропи». В цього типу людиноподібної істоти збереглось ряд мавпячих рис: сутулість, волохатість, похилий лоб, широкий ніс, довгі руки і короткі ноги. На відміну від мавп, у них був більший мозок, вони ходили прямо на двох ногах і, найважливіше, що відрізняло їх від мавп, це вміння виготовляти знаряддя праці і використовувати вогонь.

З погляду сучасності вони виготовляли примітивні предмети праці. Ймовірно користувались дерев’яними киями та загостреними палицями, які не збереглися до нашого часу, а також зробленими з різних порід каменю ручними рубилами. Такі рубила, оббиті і загострені з країв, завдовжки 10–20 см слугували основним універсальним знаряддям. Використовували також відщепи – безформні осколки кременю. Жили стадами і не вміли споруджувати житла.

Приблизно 150–100 тис. років до Р. Х. з’являється новий фізичний тип людини – «неандерталець». На зріст 150–160 см, помітно сутулий з прямою ходою. Об’єм головного мозку відповідав мозку сучасної людини, досягаючи 1600 см3. Про розумові здібності неандертальців свідчать вирізані ними візерунки та зображення тварин на кістках тварин (стоянка Молодово – Чернівецька обл.). Значно вдосконалювалось виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’явились крем’яні вістря на списи, ножі. Проживали на берегах великих річок, будували перші житла. Зокрема, поблизу с. Молодово знайдено перші унікальні в Європі тривалі наземні житла віком до 44 тис. років. Вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались шкірами. Житла обігрівались і освітлювались вогнищами.

В Україні відомі поховання неандертальців. У гроті Киїк-Коба в Криму знайдено поховання жінки і дитини, що свідчить про зародження релігійних вірувань. Нині в Україні відомо близько 200 стоянок неандертальців, найбільше їх в Криму і Подністров’ї.

Пізній палеоліт охоплює час від 40–35 тис. років до 11 тис. років тому. Саме в цей час формується людина сучасного фізичного типу, яку в науці називають «кроманьйонець». Це вже був «homo sapiens» – людина розумна.У цей період первісні люди заселяють всю територію України, але найбільше їхніх стоянок виявлено на Дніпрі та Дністрі (Молодове, Кормань, Бабин та інші). Нині відомо понад 800 стоянок людей пізнього палеоліту.

На стоянках пізнього палеоліту жило в середньому від 20 до 100 осіб. За підрахунками вчених населення України становило 20 тис. осіб. Панував родоплемінний лад. Середній вік життя людини того часу становив приблизно 20–25 років.Найдавніші пам’ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, які були знайдені на Радомишльській (Житомирська обл.), Мізинській (Чернігівської обл.), Амвросіївській (біля м. Амвросіївка Донецької обл.) та інших стоянках. Серед них всесвітньо відомі браслети зі стоянки Мізин, виготовлені з бивня мамонта, покриті меандровим* і зигзагоподібним орнаментом, численні кістяні пластинки, лопатки, щелепи та інші кістки мамонта, прикрашені врізними лініями та червоною вохрою.

Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів. Зокрема, на стоянці Мізин знайдено ансамбль музичних ударних інструментів, а на стоянках Атака та Молодово, що на Дністрі – кістяні сопілки. На сучасному етапі доба мезоліту представлена приблизно 1000 розроблених стоянок та кількома могильниками. У цей час зникають великі тварини – такі як мамонт, а тваринний світ визначають олені, кози, зайці, коні та інші.

У зв’язку з цим відбуваються зміни в мисливстві. Широко застосовуються винайдені лук і стріли. Людина приручає собаку, яка стає її помічником на полюванні.

Найвідомішою пам’яткою цієї доби є Кам’яна могила, яка розташована біля села Терпіння (Запорізька область). Кам’яна могила займає площу близько 3-х гектарів, висота сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі. Великий кам’яний пагорб у степу приваблював давніх людей як явище надзвичайне та фантастичне. У результаті багаторічних досліджень Кам’яної могили науковці відкрили 65 гротів і печер, на стелях яких виявлено кілька тисяч найрідкісніших наскельних зображень різних історичних епох (від пізнього палеоліту і мезоліту до середньовіччя). Гроти – це переважно невеликі (до 5–8 м), невисокі (1,2–1,5 м) скельні розколини з плоскими (або близькими до них) стельовими плитами. У наш час значна частина гротів заповнена піском (законсервована) для того, щоб зберегти давні петрогліфи (вирізьблені малюнки на камені). Серед більшості малюнків, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і домашніх тварин, сцени полювання, танцю, чаклунства тощо.

Неолітичних стоянок в Україні виявлено більше 700, а також понад 20 могильників. Крім того вчені виділили більше 10 неолітичних культур. Досягнення людства в неоліті називають «неолітичною революцією», бо в цей час первісні люди перейшли від привласнювального типу господарства до відтворювального, тобто землеробства, скотарства та виробництва (ремесла).

Другою основною рисою досягнень неоліту було винайдення глиняного посуду, який ліпили руками, орнаментували та випалювали на вогнищі. В техніці обробітку каменю застосовуються нові прийоми – шліфування, пиляння, сверління, що підвищувало продуктивність праці. З’являються нові знаряддя праці – сокири з рукоятками, тесла, свердла та інше. Сучасні назви основних племінних груп походять від території розселення (буго-дністровська, дніпро-донецька культури), орнаменту посуду (культури лінійно-стрічкової та шнурової кераміки), форми посуду (культури лійчастого посуду та кулястих амфор) та назви населеного пункту, де вперше було відкрито поселення (трипільська культура – від с. Трипілля).

На Прикарпатті і Волині жили племена культури «лінійно-стрічкової кераміки». Північно-східні райони України займали племена культури «ямково-гребінчастої кераміки».

Неолітичні племена України селилися переважно на родючих ґрунтах берегів річок і озер. Землю обробляли серпами з кісток та рогів тварин з вставленими в них гострими крем’яними пластинками. У домашньому господарстві розводили корів, биків, свиней. Активно розвивався і привласнювальний тип господарювання. Житла будували з дерев’яних стовпів, обплетених хмизом, поліплених глиною. Такі стіни захищали від холоду і вологи. Взимку в житлі горіло вогнище.

З IV тис. до Р. Х. землеробсько-скотарські племена України почали динамічно розвивати відтворювальну систему господарювання (землеробство ____>_vта скотарство) та виробництво, де разом з каменем все активніше використовували метал – мідь. Відповідно ця доба називається мідно-кам’яний вік, який в Україні тривав до ІІІ тис. до Р. Х. Здебільшого цей культурно-історичний період пов’язаний з трипільською культурою.

 

Трипільська культура

У час формування в Середземномор’ї античної культури на теренах Правобережної України жили землеробсько-скотарські племена з високою на той час культурою. З IV тис. до Р. Х. ці племена динамічно почали розвивати відтворювальну систему господарювання (землеробство та скотарство), освоїли техніку виготовлення міді тощо. Йдеться про трипільську культуру, яку в 1896 р. Біля с. Трипілля (Кагарлицький р-н Київської обл.) відкрив археолог Вікентій Хвойка. Вона поширена по лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. На всій території трипільської культури населення становило щонай- менше 1 млн. осіб. Дослідник В. Хвойка висунув припущення, що слов’яни і неолітична людність середнього Подніпров’я – це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопками поблизу с. Трипілля. За типологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, островів Східного Середземномор’я і Малої Азії. Це дає змогу підвести наукову основу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.

Трипільська культура датується IV–III тис. до Р. Х. Українська дослідниця Тетяна Пасек (1903–1968) виділила три етапи розвитку трипільської культури: ранній (перша половина IV тис. до Р. Х.); середній (друга половина IV тис. до Р. Х.); пізній (перша половина – третя чверть ІІІ тис. до Р. Х.).

До загальних ознак трипільців дослідники зараховують: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житла споруджувалися по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювали піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, а поселення налічувало близько 500–600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам’ятки, це був час матріархату.

Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з коллективною власністю на худобу. На ранньому етапі трипільські племена займають територію Середнього Подністров’я і Південного Побужжя, відбувається становлення їхнього господарства та економіки.

На середньому етапі культура поширюється на Верхнє Подніпров’я, на Київщині трипільці переходять на лівий берег Дніпра. Цей етап характеризується розквітом господарства, культури, соціально-економічними змінами. На пізньому етапі трипільські племена освоюють Східну і Західну Волинь, Північно-Західне Причорномор’я, у них розвиваються патріархально-родові відносини. Таке поширення культури пояснюється землеробським характером господарства племен і потребою переселення на нові ділянки, коли виснажуються вже освоєні.

Кількість трипільських поселень перевищує тисячу. На кінець ХХ ст. залишки цієї культури відкриті у 38 селах Київщини, 25 – Поділля, 20 – Західної України. Поселення розташовані переважно біля оброблюваних ділянок землі в річкових долинах, на пологих схилах берегів, в місцях, зручних для випасання худоби, рибальства, полювання. На ранньому етапі поселення, площею 1–2 га, не були укріплені, в середньому періоді їхня площа збільшується до 50– 150 га, а на початку пізнього періоду, переважно в лісостеповому межиріччі Південного Бугу, існували гігантські. Наприклад, площею понад 250 га (Доброводи), 270 га (Майданецьке),* 450 га (Тальянки).

Розташовування поселень було гніздовим, тобто група середніх і дрібних розміщалась навколо одного великого селища – центру.

Домобудівництво трипільців на багато століть випередило спорудження жител інших стародавніх племен України. В період розквіту трипільської культури житла були переважно наземними, з глини і дерева. Археологічні розкопки свідчать, що підлога в житлах була вимощена дерев’яними тонкими колодами і поліплена глиною. Перегородки розділяли житло на кілька приміщень, у яких знаходилися глибокі печі, часто з димарями. На Подніпров’ї та Уманщині стіни фарбували в білий, червоний і зелений кольори, а на Подністров’ї в домобудівництві застосовували камінь, тут зустрічаються двоповерхові будинки. Розміри будівель становили від 15–30 м2 в ранньому періоді, до 100–140 м2 –в пізньому.

Основою господарської діяльності трипільців було землеробство і скотарство. Для обробітку ґрунту застосовували мотики з кам’яними або роговими наконечниками. Вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, овес. Збирали врожай зернових серпами з крем’яними лезами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах і ямах-зерносховищах, а розмелювали на кам’яних зернотерках. На трипільських поселеннях півдня України і Молдови знайдено кісточки слив, абрикосів, аличі, винограду і насіння яблук. Серед домашніх тварин у трипільців переважала велика рогата худоба і свині. Розводили кіз і овець. Биків використовували як тяглову силу.

Не втратили свого значення полювання, рибальство і збиральництво. Полювали головним чином на оленів, лосів, косуль, кабанів. Про заняття населення рибальством свідчать знайдені на поселеннях кістяні і мідні рибальські гачки, грузила тощо. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти. Основні знаряддя праці (ножі, шкребла, леза до серпів, свердла, сокири та інші) виготовлені з кременю. Широко використовували кістки і роги тварин для виготовлення шил, мотик, зброї, голок, прикрас.

Найбільший мідний скарб знайдено у поселенні біля с. Карбун у Молдові. Він нараховував 444 мідних предметів. На високому рівні в трипільців було керамічне виробництво.

Витончене і розмальоване різними фарбами, воно і нині викликає подив і захоплення. Глиняний посуд різноманітний за формою, орнаментом, призначенням. Відповідно до розвитку культури змінюється форма посуду, орнаментальні мотиви, поєднання фарб. На ранньому етапі посуд орнаментований візерунками з врізаними лініями. На середньому етапі з’являється кераміка, прикрашена розписом фарб червоного, чорного, білого, оранжевого кольорів. Фарби на посуді, вік якого перевищує 5 тис. років, не втрачають кольору. Композиції розпису різноманітні: зображення звірів, рослин, людей, птахів тощо. Трипільський орнамент передався в українське мистецтво і відображений у вишивках, народній кераміці, великодніх писанках.

Орнамент трипільського посуду є ілюстрацією фольклору та міфології перших землеробів і скотарів. Наприклад, спіральний меандр – «безконечник» є символом беззупинного руху життя, стилізовані зображення небесного змія-дракона символізували чоловіче начало, бачимо тут символи сонця, неба і землі, рослин, тварин і людей. Різноманітна і цікава глиняна пластика трипільців. Більшу частину її складають жіночі статуетки з випаленої глини, знайдені майже на всіх поселеннях. Серед сотень різноманітних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка схилила голову над немовлям на руках. Чоловічі статуетки з’являються на пізньому етапі розвитку, тобто тоді, коли в суспільстві набирають ваги патріархально-родові відносини.

Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов’язані із культами природи, що вмирає і воскресає, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходяться особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Не виключено, що ці поховання належали жерцям, які відігравали важливу роль у трипільському суспільстві.

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладання на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки.

Менш поширеною була кремація – спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. У пониззі Дністра пізньотрипільські племена споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями. Є поховання озброєних чоловіків, які загинули в бою.

Структурними одиницями трипільського суспільства були мала і велика сім’я, община, рід, плем’я. Племінні групи об’єднували кілька общинних селищ, поселень.

Якщо виникнення трипільської культури археологи простежують добре, то її зникнення дещо загадкове. Вона перестала існувати в кінці ІІІ – на початку ІІ тис. до Р. Х. Більшість вчених вважають, що причиною поступового зникнення культури було втручання на територію трипільців інших племен-культур: ямної, катакомбної, шнурової кераміки зі сходу та кулястих амфор із заходу. Трипільська культура не зникла безслідно. На думку вчених, трипільські племена Середнього Подніпров’я були одним з чинників формування середньодніпровської культури, а племена Західного Поділля і Волині –підкарпатської культури шнурової кераміки.