Історична наука тоталітарної доби. виміру» розкрити економічне життя України, наслідки експери­ментування тоталітарного режиму

виміру» розкрити економічне життя України, наслідки експери­ментування тоталітарного режиму.

Актуальною темою для нових досліджень можуть бути трудові стосунки 1930-х років, які характеризували відносини робітника і керівника: чи задовольнялися їх інтереси, чи були поступки з боку адміністрації. Преса досліджуваного періоду наповнена інформацією про те, як директори протизаконно підвищували заробітну плату, занижували трудові норми, порівняно з плановими, не помічаючи порушення дисципліни, допускаючи низьку якість роботи тощо. Виникає у зв'язку з цим питання: чи не перетворилося все це з часом у стиль роботи, характерний для радянської економіки, який постійно і протягом десятиліть послаблював економічну ефективність?

У літературі сучасного історіографічного етапу значна увага приділяється історії селянства, зокрема проблемам голоду 1932-1933 рр. Цій темі були присвячені праці Н.О.Араловець, С.В.Кульчицького, Штефана Мерля, О.О.Осокіної та ін. У процесі дослідження цього питання виявилися різні підходи авторів щодо причин голоду та числа його жертв.

Слід відзначити, що у 1980-х рр. у Канаді та США проводилася широка кампанія у зв'язку з 50-річчям голоду в Україні. Проти сталінського керівництва СРСР висувалося звинувачення в тому, що голод був спровокований для знищення селянства - бази українського націоналізму. Теза ця була не нова. Вона звучала ще в 50-ті рр., але не знайшла підтримки серед наукової громадськості.

Становище змінилося з виходом книги Роберта Конквеста, відомого спеціаліста в галузі радянської історії. Переклад українською мовою з'явився в 1993 році. Для обгрунтування версії про навмисну організацію сталінським керівництвом голодомору в Україні з метою придушення націоналізму у 1984 р. у США був затверджений науковий проект, який очолив Джеймс Мейс. А у 1986 р. була створена спеціальна комісія конгресу США з питання «українського» голоду. її також очолив Дж.Мейс.

У 1988 р. в доповіді Конгресу США Дж.Мейс прагнув показати, що «Радянський Союз свідомо сприяв поширенню голоду з тим, щоб поставити українців на коліна». Під цим кутом зору розглядає голодомор в Україні і Р.Конквест. Він, наприклад, пише, що, на відміну від

472_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Казахстану, де голод, подібно 1921 р., був штучним, як результат бездумної ідеологічно мотивованої політики, в Україні він викликаний свідомо і цілеспрямовано. На підтвердження своєї думки автори наводять такі аргументи: найбільшою перешкодою на шляху утворення СРСР -адміністративно-централізованої, русоцентричної, озброєної ідеологією російського націоналізму держави були - українці, які вперто боролися за свою незалежність. Активну боротьбу з радянською владою в роки громадянської війни вели козаки Північного Кавказу, які також етнічно належали до українців. У 1918 р. німці Нижньої Волги вітали вступ військ Німеччини на територію України. Тому ці народи, на думку Дж.Мейса, стали жертвами штучно викликаного голоду.

Р.Конквест також стверджує, що в українських містах, населених переважно росіянами, не було голодних смертей. Більше того, він посилається на не зафіксований у історичних джерелах документ, який письменником Василем Гроссманом узятий із радянської «самовидав-ничої» літератури про те, що «Декрет зобов'язував, щоб селяни України, Дону і Кубані були приречені на голодну смерть разом з дітьми». Конквест і Мейс доводять свідому організацію голоду в Україні, спираючись на той факт, що Сталін знав про голод.

Інші погляди на причини голоду в Україні С.В.Кульчицького та Ш.Мерля. Штефан Мерль визнає, що в результаті приходу до влади націонал-соціалістів у Німеччині в кінці 1933 р., які розглядали Україну як житницю німецького рейху, створювалась певна небезпека для сталінського керівництва в плані виникнення в Україні сепаратистських тенденцій. Але це була лише зовнішня причина, яка зумовила московське партійне керівництво в умовах голоду 1933 року прийняти заходи проти українського національного руху. На наш погляд, слід додати ще й внутрішні причини, пов'язані з українізацією, яка вийшла за намічені партією рамки і сприяла відродженню державницької свідомості українського народу, його національних почуттів, культури, що становило також небезпеку для тоталітарної держави. Отже, розправа сталінської каральної системи з національно свідомими елементами в Україні створювала враження, що і сам голод був складовою репресивної політики Москви. Можна погодитися з С.В.Кульчицьким про те, що голод 1932 р. був зумовлений усім попереднім розвитком сільського господарства в умовах більшовицького експериментування. Першо-

 

Історична наука тоталітарної доби

причиною голоду слід вважати продрозверстку, як складову частину запровадженого Сталіним з 1929 р. воєнно-комуністичного штурму. Голод 1932 р. обумовлювався надмірностями в хлібозаготівлях. У районах, де таких надмірностей не було, не спостерігалося й голоду. Негативна дія розверстки паралізуюче впливала на сільськогосподарське виробництво, позбавляла селян стимулів у праці, і як результат цього землеробство деградувало.

У таких умовах виробленої продукції вже не вистачало ні державі, ні самим селянам. Голодомор 1933 р., як вважає С.В.Кульчицький, обумовлений, на відміну від голоду 1932 р., не тільки ексцесами розверстки, до яких треба віднести насамперед все зимові хлібозаготівлі, а й прогресуючою під її впливом деградацією виробництва. До названих глибинних причин додавалися й причини суб'єктивного плану, а саме: здійснення конфіскації хліба у вже голодуючих місцевостях, замовчу­вання голоду, заборона будь-якої допомоги з боку міжнародної та радянської громадськості. Останнє досить переконливо пояснював німецький експерт з аграрних питань Отто Шіллер. Він писав, що радянський уряд багаторічною пропагандою п'ятирічного плану, де відверто пере-більшувалися перемоги, завів себе в таку безвихідь, що визнання катастрофи, якою був голод, було б рівносильне оголошенню абсолютного банкрутства.

Залишаються нерозкритими доводи Р.Конквеста та Дж.Мейса про голод як результат національної політики Москви. По суті справи, голод був спрямований не проти українців, а проти селянства в цілому як результат бездарного соціально-економічного експериментування сталінського режиму. Голод лютував не лише в Україні, але й у сільських місцевостях Західного Сибіру, Південного Уралу, Північного Кавказу, Північного Казахстану, Кубані, на Волзі від Нижнього Новгорода до Астрахані. Він став інтернаціональним явищем.

Не витримує критики спостереження Р.Конквеста про те, що в містах, де проживало переважно російське населення не було голодних смертей. Наприклад, у Києві протягом 1932-1933 рр. поверх середньо-статистичної величини померло 60 тис. осіб або 10% населен-ня.

За даними С.В.Кульчицького, смертність у містах дорівнювала 2,9%, а в селах 8,9%. Частка українців серед померлих приблизно відповідала їх питомій вазі, але це, на думку дослідника, пояснюється

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

неповною реєстрацією. Молдавське, польське, німецьке і болгарське населення майже повністю проживало в селах, а тому постраждало від голоду не менше, ніж українці. Навпаки, євреї жили, головним чином, у містах, і смертність серед них мало відрізнялася від нормальної. Більшість росіян жила в містах, але серед порівняно нечисельного сільського населення зареєстрована основна частина смертних випадків. Усі ці закономірності вказували на те, що люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Отже, голодомор був спрямований не проти українців, а селянства в цілому.

Як відзначалося вище, спірним аспектом голодомору в Україні 1932-1933 рр. є кількість його жертв. Тривалий час як широка громадськість, так і науковці були позбавлені більш-менш точної інформації про жертви голоду в Україні і оперували в основному гіпотезами. Більше того, до 1988 р. за цю проблему радянські історики не бралися зовсім. Останнє зумовлювалося насамперед ідеологічними та політичними моментами, коли про голод прийнято було замовчувати, оскільки останній «дискредитував» соціалістичне будівництво в першій у світі країні робітників і селян. Складність дослідження цієї теми полягає в тому, що вчені були позбавлені можливості працювати з архівними матеріалами. Свого часу Сталін не тільки надійно перекрив будь-які шляхи до демографічної інформації, але й змінив порядок її збирання. Так, у 1934 р. відділ запису актів громадянського стану було передано з Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР та його органів на місцях до НКВС СРСР.

На відміну від радянських дослідників, історики Заходу мали можливість розробляти цю тему, але й вони були позбавлені демографічних джерел. Тому в їх працях «плюс-мінус» у кількості жертв голоду вимірюється мільйонами.

Перше повідолення про голод в СРСР належить Малькольму Маггеріджу. В останній декаді березня 1933 р., після поїздки по Північному Кавказу й Україні, він опублікував три кореспонденції, в яких повідомлялося про голод у хлібних регіонах країни. Слідом за матеріалами Маггеріджа газета опублікувала статтю «Голод в Росії», підготовлену колишнім секретарем Ллойд Джорджа Джонсом. У ній писалося, що Росія охоплена таким же катастрофічним голодом, як у 1921 р., коли загинули мільйони людей. Проте 31 березня 1933 р.

кореспондент американської газети «Нью-Йорк тайме» Уолтер Дюранті в статті «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду» намагався спростувати це соціальне явище. У.Дюранті єдиний із західних журналістів, якому вдалося взяти інтерв'ю в Сталіна. Він намагався писати так, щоб не викликати невдоволення Москви.

Проте інформація про голод величезних масштабів усе ж проривалася крізь «залізну завісу». 21 серпня 1933 р. газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса з першою оцінкою кількості жертв - мільйон чоловік. Через день у цій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де вказувалася цифра 4 млн.чоловік.

Зарубіжним кореспондентам було заборонено їздити в райони СРСР, які потерпіли від голоду. Але у вересні 1933 р. Дюранті домігся згоди радянського керівництва на поїздку кількох журналістів у потерпілі від голоду райони. Після ознайомлення із ситуацією на місці Дюранті не виступив у пресі, але в приватній бесіді з керівниками англійського посольства заявив, що населення Північного Кавказу й Нижньої Волги зменшилося через голод на 3 млн., України - на 4-5 млн., а загальна кількість померлих не менша, ніж 10 млн. чоловік.

Були й інші повідомлення про кількість жертв голодомору, але вони знаходилися в згаданому вище діапазоні цифр. Дослідники Заходу були переконані в тому, що державним діячам СРСР відома дійсна цифра втрат. Але тепер установлено, що тема голоду була заборонена не тільки для публічного обговорення, але й у офіційному спілкуванні.

Сталін наклав гриф «цілком таємно» на всю демографічну статистику і взяв на себе функцію інформатора з питань смертності та народжуваності й загальної чисельності населення в країні. Виступаючи у січні 1934 р. із звітною доповіддю ЦК ВКП(б) XVII з'їздові партії, Сталін серед господарських успіхів міжз'їздівського періоду назвав зростання населення з 160,5 млн. чоловік наприкінці 1930 р. до 168 млн. наприкінці 1933 р. Фальсифікуючи демографічні дані, «вождь» дав зрозуміти, що у країні не було ні голоду, ні втрат населення.

У другій половині 80-х - на початку 90-х рр., коли для широкої громадськості стали відкриватися заборонені теми і «білі плями» історії, активізувалися дослідження про втрати в СРСР від голодомору 1932-1933 рр. З'явилися публікації О.Г.Вишневського, В.П.Данилова,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Укра»

Історична наука тоталітарної доби

 

С.В.Кульчицького, Ю.Ю.Полякова, В.Б.Жиромської, І.М.Кисельова, В.В.Цапліна та інших авторів. Спеціальний розділ цьому питанню «Трагічна статистика голодомору» був присвячений у монографії С.В.Кульчицького «Ціна «великого перелому» (К., 1989 р.), де автор подає свою методику підрахунків людських втрат України в 1932-1933 рр. Вона полягає в тому, що для виявлення людських жертв від голоду дослідник оперував даними про природний приріст населення за 1933-1936 рр. Використовуючи звітні відомості за 1935 р. - 420 тис. і за 1936 р. - 534 тис. (останній квартал цього року - очікуваний результат), С.В.Кульчиць-кий реконструював приріст населення, який не відбувся, за 1933 рік і очікуваний приріст за 1934 р., узагальнивши скоректовані на основі реальних даних 1935 р. прогнози О.П.Хоменка. В результаті природній приріст для 1933 р. становив 415 тис, 1934 р.-418 тис. осіб. Отримавши величину природнього приросту за 1933-1936 рр. і підсумувавши дані (1787 тис.) з дефіцитом населення на початок 1933 р. за переписом 1937 р. (1744 тис), дослідник отримав демографічні втрати населення — 3531 тис.чоловік (з урахуванням департацій під час репресій). Використовуючи дані про зниження народжуваності за 1933-1934 рр., СВ.Кульчицький приблизно підрахував демографічні втрати населення: в 1932 р. - 299 тис, 1933 р. - 460 тис, 1934 р. - 509 тисчоловік. Таким чином, загальні демографічні втрати населення України від голоду склали біля 5 млн.осіб. Ця цифра повторюється і Конквестом.

Підсумки досліджень проблеми втрат населення України від голоду 1932-1933 рр. підбила Н. А. Араловець. Вона спробувала не тільки порівняти і проаналізувати нагромаджені у вітчизняній науковій літературі матеріали відносно людських жертв у 1930-ті рр., але й охарактеризувати стан джерел, які містять ці дані. Дослідниця дала високу оцінку запропонованій С.В.Кульчицьким методиці визначення людських втрат під час голодомору.

Отже, історіографія проблеми голодомору містить уточнену цифру жертв - біля 5 млн.чоловік. В той час, на наш погляд, необхідно продовжити роботу по вивченню розмірів людських втрат в 1932-1933 рр. в окремих областях і районах України. Як показують уже опубліковані роботи, це дає обширний уточнюючий матеріал. Для вияснення чисельності жертв голодомору необхідно також поглиб­лювати дослідження в таких напрямках, як природний і вимушений

рух населення, динаміка народжуваності, смертності, тривалості життя тощо. Усе це допоможе об'єктивному аналізу соціально-економічних і демографічних процесів в Україні в умовах тоталітарної системи.

Таким чином, огляд літератури з проблем голоду 1932-1933 рр. в Україні свідчить: по-перше, що він носив штучний характер. Саме в такій оцінці сходиться більшість дослідників. І це цілком резонно, адже ефективно діюча адміністрація ніколи не допустить, щоб населення масово вимирало. Якщо ж причиною голоду є неграмотна економічна політика, тоді тим більше немає підстав сумніватися в його штучному характері. По-друге, голод в Україні не можна розглядати як кінцева мета певних дій на урядовому рівні, спрямована проти українців, як помста за їх опір колективізації та розправа з національно-патріотичними силами, котрі піднесли державницьку свідомість у ході українізації. Масштаби голоду катастрофічно зросли в результаті здійснюваних зимових заготівель хліба та його конфіскації вже в голодуючих місцевостях, а також замовчування цього лиха, заборони будь-якої допомоги голодуючим з боку міжнародної та радянської громадськості. Основною ж причиною була колективізація, яка підірвала продуктивні сили сільського господарства, привела до розселянювання землеробів, деградації сільського господарства. По-третє, дослідження, які з'явилися за останні десять років, не вичерпують даної проблеми. Потрібні подальші наукові розвідки з метою уточнення жертв голодомору, його масштабів, специфіки в різних районах України, а також вияснення «місця і ролі» в цьому соціальному лихові органів радянської влади, партійних, комсомольських та інших організацій на місцях.

У 1996 р. виходить в світ нова монографія С.В.Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Подаючи нестандартну інтерпретацію подій і причинно-наслідкових зв'язків між ними, автор поряд з економічними і політичними проблемами розглядає соціальні відносини в доколгоспному селі. Зокрема, місце і роль комнезамів у системі влади, розвиток кооперації, голод 1921 -1923 рр. та інші питання. Дослідник справедливо зауважує, що в радянській історіографії склалися уявлення, що комнезами представляли інтереси як бідноти, так і середнього селянства. З цього випливало, що їхня соціальна база була значно ширшою, ніж у комітетів бідноти. Насправді,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

це не так. Уже восени 1921 р. проводилася масова чистка КНС. Критерії чистки сформулював Х.Г.Раковський на засіданні політбюро ЦК КП(б)У ЗО вересня 1921 р.: «Здійснити основну чистку для того, щоб у комнезамах залишився напівпролетарський і малоземельний елемент». Після чистки КНС кількість середняків становила приблизно десяту частину всього складу комнезамів. Це не дає підстав вважати їх середняцькими організаціями. У 1925 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Л.М.Каганович зробив перший крок у ліквідації такого специфічного явища в Україні, як КНС. Вони були позбавлені адміністративних функцій і перетворені в суто громадську організацію, яка після конфіскації продовольства в українському селі восени 1932 р. була остаточно ліквідована в 1933 р.

С.В.Кульчицький підкреслює, що партійним керівництвом України з великим запізненням було визнано реальність голоду. Це було зроблено тільки після VI конференції КП(б)У (грудень 1921 р.). На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УРСР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій. 10 січня Раковський уклав з АРА угоду, аналогічну угоді з РРФСР. 16 січня політбюро ЦК КП(б)У доручило своєму агітаційно-пропагандистському відділу і ЦК Допгол вжити заходів, щоб у пресі з'явилося «якнайбільше відомостей про голод на півдні України». В той час, незважаючи на неврожай на півдні України, республіка змушена була відраховувати з урожаю 1922 р. понад 10 млн. пудів зерна в експортні ресурси. Це невелика кількість, але й вона, на думку автора, могла б полегшити становище голодуючих. Щоб експорт не виглядав аморально, було оголошено, що врожай 1922 р. припинив голод. Зарубіжна допомога тривала з березня 1922 р. до червня 1923 р. У серпні 1922 р., коли закордонні організації повністю розгорнули свою роботу, вони харчували 1,8 млн. жителів неврожайних губерній проти 400 тис, забезпечуваних ЦК Допгол при ВУЦВК. Отже, роль закордонних організацій була вирішальною. В той час у радянській історіографії переоцінювалася роль міжнародної пролетарської солідарності в допомозі голодуючим і явно недооцінювалося значення АРА та інших «буржуазних» організацій у подоланні цього соціального лиха.

Потребує дослідження становище робітників в умовах голоду 1921 -1923 рр. Адже відомо, що голодні й згуртовані робітники для будь-якої диктатури небезпечніші, ніж розпорошені селяни. Важливо, як на

практиці втілювалися в життя пріоритети щодо робітників. Адже в першу чергу йшла допомога робітникам, а потім - селянам.

С.В.Кульчицький зауважує, що важко сказати, який лад побудувала б комуністична партія, якби прислухалася до останніх рекомендацій свого засновника і вождя. Але ясно те, що він за життя, переглядаючи точку зору на кооперацію, по-іншому бачив ринкові відносини і політику, пов'язану з ними, щодо непу. Поставити знак рівностиі між кооперацією і соціалізмом, між непом і соціалізмом означало замасковано відмовитися від традиційного для більшовиків розуміння соціалізму як першої фази комунізму. Соціалізм, що був здатний ужитися з ринковими відносинами, ставав схожим на лад, якого прагнули західноєвропейські соціал-демократи, російські меншовики, українські соціал-демократи.

Отже, назріла потреба в науковому переосмисленні цілого ряду аспектів соціального життя селянства. Серед них необхідно по-новому підійти до проблеми розвитку кооперації, яке місце і роль їй належали у 20-ті роки. Особливо потребують вивчення найпростіші форми кооперації. У радянській історіографії склалося уявлення про цілісність і завершеність ленінського кооперативного плану як руху від нижчих форм кооперації до вищих, закінчуючи виробничою формою -колгоспами. Важливо встановити, на яких формах кооперації зупинилася думка В.І.Леніна, як далі вона була «розвинута» Й.В.Сталіним. На сьогоднішній день залишаються невивченими до кінця питання ставлення селян до радянської влади на початку 20-х років. У радянській історіографії тривалий час побутувала думка про те, що повстанський рух почав спадати, коли селяни відчули благотворний вплив нової економічної політики. Але ж методи хлібозаготівель зовсім не змінилися в розпачливій ситуації голодного 1921 року. І навіть у липні 1921 р. з України було вивезено 138 тис. пудів хліба. Отже, у 1921 р. неп в Україну ще не прийшов. Повстанський рух продовжував розвиватися. Особливо цікавий матеріал у цьому плані міститься в місцевих архівах та пресі 20-х рр.

З 1991 року розпочалися дослідження повстанського руху в історіографії історії України. Спочатку з'явилися матеріали, присвячені цій темі у місцевій пресі. Наприклад, під рубрикою «Сторінки історії» «Вісник Переяславщини» (10.09.1992 р.) помістив великий матеріал про отамана Чорного, який очолював повстанські загони, що боролися з

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

радянською владою на початку 20-х рр. Згодом пройшли місцеві краєзнавчі, а також всеукраїнські, міжнародні конференції, де цьому питанню належало чільне місце. З'явилися синтезуючі матеріали-статті, зокрема, в «Українському історичному журналі». Згадані публікації свідчать про те, що до кінця 20-х рр. у різних формах (активних і пасивних) селяни, інтелігенція на місцях чинили опір становленню тоталітарної системи. Але в кінці 20-х - на початку 30-х рр. цей опір в Україні був підірваний у результаті згортання непу та масових репресій.

Отже, в 1990-ті роки українськими істориками була відкинута класова концепція політичного бандитизму та куркульського опору радянській владі, яка панувала в радянській історіографії протягом 70-ти років. Зроблено крок вперед у виявленні масштабів селянського антибільшовицького руху в Україні. Але на сьогоднішній день ще немає узагальнюючих монографічних праць про опір селянства України тоталітарній системі в 20-ті рр.. Важливо також вияснити, яку роль у придушенні селянського руху відіграв голод в Україні 1921-1923 рр. Необхідно розкрити справжню ціну «соціалістичним перетворенням» на селі. І взагалі, глянути на цю проблему ширше, з врахуванням специфіки сільського господарства, наступних кризових явищ у сфері аграрного виробництва, невирішеності продовольчої програми, тогочасних реалій. Чи був у зв'язку з цим економічний сенс соціалістичної перебудови на селі, насаджування силою крупного виробництва?

Тривалий час у радянській історіографії існувала думка про те, що на початок колективізації у свідомості селянства відбулися суттєві зрушення в плані розуміння ним переваг колективного господарювання. Інакше кажучи, робилися спроби обгрунтувати не тільки об'єктивну закономірність колективізації, але й морально-психологічну підготовку мас до неї. Сучасні дослідження відкидають такий хибний підхід до проблеми. Але й тепер подальшого поглибленого вивчення потребує питання реального матеріального, морально-психологічного стану селянства на початок колективізації, їх опору колективізації. У зв'язку з цим не відповідають дійсності твердження радянської історіографії про те, що в середині 30-х рр. селянство повністю розділяло комуністичну ідеологію і було переконане у вірності обраного шляху розвитку сільського господарства.

За 12 років після революції, а в Україні і того менше, створити об'єктивні і суб'єктивні передумови для колективізації, переробити психологію багатомільйонних селянських мас - все це проблематично. Примусовими методами можна створити колгоспи, але подолати за короткий час таку найнеприступнішу фортецю як селянська психологія - було неможливо. Не відповідала і матеріально-технічна база масовій колективізації. На її початок тільки припадало будівництво заводів сільськогосподарського машинобудування (Харківського, Запорізького та ін.). Зміцнення матеріальної бази сільського господарства, механізація польових робіт стали відчутним явищем лише в передвоєнні роки.

Спеціального вивчення потребує і проблема взаємозв'язку колективізації і індустріалізації, колективізації і боротьби за владу у радянському керівництві, комуністичної теорії і реальної практики «соціалістичних перетворень» на селі.

Вивчати заново необхідно такі питання, як хід колективізації, форми і методи її проведення в різних регіонах, специфіка, роль позаекономічного примусу в цих процесах. Як відомо, довгий час у радянській історіографії колективізація розглядалася тільки через призму успішного здійснення, а всі трагічні наслідки лише як «окремі недоліки» і «помилки», котрі не становили основного змісту колгоспного руху. Всі ці аспекти вимагають нового підходу, широкого аналізу, введення в науковий обіг раніше невикористовуваних матеріалів.

У зв'язку з примусовим колгоспним будівництвом виникає потреба у дослідженні політики матеріального заохочення та його ролі як засобу адміністративного тиску на селян, котрі ще не вступили до колгоспів. Адже відомо, що одноосібники не отримували тих пільг, які мали колгоспники, крім того, вони повинні були сплачувати більший податок.

Слід ревізувати і проблему соціальної диференціації селянства. Сьогодні не витримують критики політизовані, надумані більшовиками принизливі терміни «куркуль», «глитай» і т. п., які не мали під собою соціального грунту. Провести умовну межу між середнім та заможним селянином надзвичайно складно, особливо на практиці. В більшості випадків «куркуль» був середнім селянином, який за американськими масштабами міг прирівнюватися до бідного фермера. Більше того, селянин, працюючи із членами своєї родини на полі, лише в період

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

збирання врожаю наймав робітників у своє господарство, видаючи за це платню. Чи було це ознакою експлуатації, слід ще дослідити.

Як відомо, для розпалювання соціальної ворожнечі більшовики здійснювали штучну диференціацію села з тим, щоб зіткнути бідніші прошарки із заможнішими, створити тим самим необхідні умови для проведення на практиці комуністичних експериментів. Селянство чинило опір «соціалістичним перетворенням», який у радянській історіографії списувався знову ж таки на «куркулів» - ворогів робітничо-селянської влади. У світлі нових архівних документів дослідникам необхідно розкрити справжні масштаби селянських виступів у ході колективізації, показати, що це були не куркульські заколоти, а широкий протест селянства. Важливо показати різні форми протесту: від збройних виступів до відмови вступати в колгоспи, виходи з колгоспів, забій худоби тощо, розкрити репресивні заходи радянської влади щодо селянства. Теоретично проголошена більшовиками політика ліквідації куркуля як класу передбачала знищення економічних умов експлуатації на селі, але на практиці все це перетворювалося на розорення селянських господарств, депортації в Сибір, і в кінцевому підсумку до фізичного знищення людей, кращих господарів-землеробів. Отже, розправа з селянством стала одним із проявів тоталітарної системи в Україні. Сьогодні необхідно осмислити масштаби селянської непокори примусовій колективізації, коли конфлікти з селянством досягли такої величезної гостроти, що в 1930 р. країна опинилася на порозі нової громадянської війни. Спеціального дослідження потребує таке питання, як вплив добровільного і примусового факторів на динаміку колективізації.

Необхідно зв'язувати причини тих відмінностей, які існували в процесах колективізації на Правобережжі, де вона проходила повільніше, і на Лівобережжі та Степовій Україні, де ріст колективних господарств відбувався набагато швидше. Можливо, така закономірність пояснюється меншим тиском на середняка і була зумовлена прикордонним становищем Правобережжя. У рішеннях грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б)У завершення суцільної колективізації прикордонної смуги без пояснень відкладалося на 1932 р. Отже, ця проблема ще потребує спеціального дослідження.

Відомо, що станом на жовтень 1931 р. суцільну колективізацію України було в цілому завершено, але у поліських та прикордонних

районах питома вага одноосібних господарств залишалася значною навіть у перші роки другої п'ятирічки. Тому на дослідників чекає тема про життя селян-одноосібників, які продовжували господарювати на своїй землі.

Окремим аспектом дослідження історії колективізації сільського господарства є державні машино-тракторні станції (МТС). В умовах, коли не вистачало техніки, МТС повинні були за договорами обслуговувати колгоспи під час польових робіт. Не викликає сумніву, що вони зіграли певну роль в організаційному зміцненні колгоспів, підготовці кадрів механізаторів, у запровадженні передових агротех­нічних методів у землеробстві. Але сьогодні цього недостатньо. Потрібно розкрити до кінця роль політвідділів МТС, які існували в 1933-1934 рр., їх роль у примусовому насаджуванні колгоспного будівництва, придушенні опору на селі та інші аспекти.

Як відзначалося вище, необхідно розширити регіональне вивчення голоду в Україні 1932-1933 рр., специфіку цього явища в різних районах з тим, щоб уточнити втрати населення республіки, показати механізми «організації» штучного голоду на місцях, визначити міру відповідальності місцевих партійних і радянських органів за це лихо.

На підставі нових архівних джерел, сучасних публікацій потребує дослідження матеріально-технічна база сільського господарства напередодні колективізації, психологічний стан селянства в умовах пропагандистських кампаній по підготовці комуністичного штурму, їх політичні позиції щодо заходів радянської влади.

З 1991 року розпочався сучасний історіографічний етап історії інтелігенції, який позначився виходом у світ монографії Г.В.Касьяна та В.М.Даниленка «Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки)» (К., 1991). У книзі вперше по-новому висвітлюється історія інтелігенції України, основна увага приділяється вивченню взаємовідносин інтелігенції та адміністративно-командної системи, аналізуються наслідки сталінської політики щодо інтелігенції. Автори наукової праці повернули до історичного вжитку багато забутих імен діячів науки і культури України.

Наступного 1992 року з'являється ще одна монографія Г.Касьянова «Українська інтелігенція 1920-х-30-х років: соціальний

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

портрет та історична доля». Автор розширює спектр досліджених питань про складний і трагічний період 1920-х - 30-х років, дає більш глибокий аналіз соціально-класовій та соціально-психо­логічній суті «нової» радянської інтелігенції, основним етапам її створення.

Незабаром з'являється колективна праця (у трьох книгах) з історії інтелігенції, підготовлена відділом історії культури Інституту історії НАН України. Третя книга спеціально присвячена проблемам формування робітничо-селянської інтелігенції, виясненню соціально-політичних позицій старої інтелігенції, її внеску в культурне будівництво. Окремим аспектам історії інтелігенції були присвячені праці Р.Пирога, В.Пристайка і Ю.Шаповала та ін.

Не дивлячись на досягнуті результати, дослідження цієї проблеми, по суті справи, тільки розпочинається. Потребує подальшого вивчення тема «інтелігенція — інтелект нації». Важливо по-новому дослідити проблеми: Що таке творчість? Творча інтелігенція? Чи можлива творчість в умовах тоталітарної системи? Слід відзначити, що саме поняття «творча інтелігенція» активно обговорювалося в колі вчених, публіцистів, письменників ще на початку нашого-століття та суттєво змінилося в радянський час.

Ще в «Історичних листах» Лавров, не вживаючи термін «інтелі­генція», по суті справи, дав власне її тлумачення, відкидаючи спрощені уявлення про інтелігенцію як суму осіб, що характеризувалися певним рівнем знань, коли кожна освічена людина називалася інтелігентом або частіше під інтелігенцією розуміли всю «цивілізовану» та «культурну» частину суспільства. В той час як культурність та освіченість — лише зовнішні формальні ознаки, що не визначають внутрішній зміст.

Справжній інтелігент, за Лавровим, - це той, метою творчості якого є «перетворення історичного процесу в прогрес», «активне проведення в життя нових форм та ідеалів».

Далі Лаврова пішов Іванов-Розумник, охарактеризувавши інтелі­генцію як антиміщанську, соціологічно позастанову, позакласову, спадкову групу, що характеризується творчістю нових форм та ідеалів і активним проведенням їх в життя в напрямку фізичного і розумового, суспільного, особистого визволення. На завдання інтелігенції «служити справі справедливості шляхом своєї думки і творчості» вказував

М.Бердяев у статті «Криза інтелекту і місія інтелігенції» (1938 р.). Подібні погляди відстоював також іспанський філософ Хосе Ортега-і-Глассет, відзначаючи, що люди еліти «проводять життя в служінні суспільству», що є змістом її буття.

Отже, найважливішими ознаками інтелігенції є її позакласовий, спадковий характер, творча, прогресивна діяльність. Саме ці найважливіші елементи інтелігенції були викорінені в умовах утвердження тоталітарної системи.

Порушення принципу спадковості у відтворенні інтелігенції позбавило людей розумової праці передачі інтелектуальних, морально-етичних цінностей від одного покоління до іншого. В умовах відсутності альтернатив, самостійного вибору напрямків інтелектуальної роботи діяльність інтелігенції все більше втрачала творчий характер. Оскільки творчість передбачає насамперед свободу думки, то при відсутності її, коли все наперед передбачено і вирішено, відзначається в «Энциклопеди­ческом словаре» Ф.Брокгауза і І.Єфрона (19О1 р.), немає місця й для творчої думки. Вихолощування творчого характеру діяльності інтелігенції відбувалося не лише через політичну регламентацію, партійний контроль, але й через орієнтацію її на безликого «масового» споживача, що знімало потребу в складному характері праці, яка має свої внутрішні аспекти розвитку.. Все це й привело в кінцевому підсумку до глухих кутів у науці, освіті, мистецтві тощо.

Заполітизовані, орієнтовані на масове споживання результати діяльності інтелігенції все більше втрачали соціальну, гуманістичну значимість. У таких умовах девальвувалися самі поняття «творчість», «творча інтелігенція». Якщо в дореволюційній літературі (Лавров, Іванов-Розумник та ін.) «творчість» розглядалася як невід'ємний елемент життя інтелігенції, а діяльність творчої особистості пов'язувалася з утвердженням прогресивних форм та ідеалів, то в радянські часи, виходячи з тези про те, що «творчість характерна усім видам вільної в умовах соціалізму праці», поняття «творча інтелігенція» розчиняється в широкому спектрі професійних груп інтелігенції, як от: науково-технічна, виробничо-технічна, медична, педагогічна, управлінська, художня, культурно-просвітницька, військова і т.д., нерідко заміняється поняттям «художня», як її синонім. А творча праця поширювалася на всі сфери фізичної і духовної діяльності. Отже, як сама праця інтелігенції була

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

позбавлена альтернатив, вільної творчості за тоталітарної доби, так і поняття «творча інтелігенція» було розмите серед численних професіональних груп інтелігенції. Замість філософсько-соціологічного, культурологічного і соціально-етичного підходу до творчої інтелігенції з визначенням її ідейно-моральних якостей, соціальної ролі в суспільстві, специфічного способу життя, було запропоновано спрощений соціально-професіональний підхід, який визначав її як категорію людей, що має певний освітній ценз та займається інтелектуальною працею. І це не випадково. В умовах партійної монополії на духовну й інтелектуальну діяльність інтелігенції, тоталітарна держава була зацікавлена у викоріненні творчості, інакомислення, самого поняття «творча інтелігенція», яке символізувало непокору, високе почуття громадянсько­го обов'язку, служіння народу, опозицію, критику існуючої системи. Саме тому у 193О-ті роки був похоронений разом із соловецькими в'язнями первинний зміст поняття «творча інтелігенція», а в радянській історіографії утвердився зневажливий підхід до історії інтелігенції в цілому. їй відводилась роль «соціального прошарку» у радянському суспільстві. Тоді ж почала складатися система підходів з питань вивчення історії інтелігенції, де в структурному ряді «робітничий клас - селянство - інтелігенція» останній відводилося явно невизначальне, другорядне місце. На той час інтелігенції вже була призначена готова роль нерівноцінного соціального партнера, який під «керівництвом» і пильним ідеологічним контролем владних структур мусив реалізовувати своє природне, творче покликання, «допомагати» робітничому класу здійснювати культурну революцію. Дещо конкретніше йшлося про інтелігенцію в «Скороченому словнику іноземних слів» (1966 р.), де читаємо, що інтелігенція — суспільний прошарок, до якого належать працівники розумової праці, які мають освіту і спеціальні знання в різних сферах науки, техніки, мистецтва, культури і т.д. Більш широко трактується це поняття в Українській Радянській Енциклопедії. Тут інтелігенція постає як соціальна група людей, що професійно займається творчою розумовою працею, розвитком і поширенням культури, виконанням специфічних функцій управління на виробництві та в інших сферах суспільного життя.

Для радянської історіографії історії інтелігенції був характерним, по-перше, класовий підхід до визначення її місця і ролі в суспільстві як

 

Історична наука тоталітарної доби

«соціального прошарку», який під керівництвом робітничого класу і комуністичної партії бере активну участь у соціалістичному і комуністичному будівництві, що морально і психологічно принижувало представників найосвіченішої частини суспільства. По-друге, у такому підході до визначення поняття «інтелігенція» не розкривалися її справжня соціальна природа, вплив на інтелектуальний розвиток нації, проблема взаємозалежності творчості та становища інтелігенції в суспільстві.

У сучасній історіографії історії України з'явилися праці, зокрема, Г.В.Касьянова, де інтелігенція розглядається як соціально-історичний феномен з особливим місцем і роллю в суспільному житті. «З одного боку, вона була міцно вмонтована в державну систему, - пише автор, -працювала для неї, з другого, вже тоді вона постачала опозиціонерів і духовних «дисидентів», була джерелом критицизму і різних єресей».

Як бачимо, проблема творчої інтелігенції 1920-х - ЗО-х рр. ще недостатньо розкрита в українській історичній науці. її досліджувати слід, на наш погляд, через призму соціально-етичних, моральних аспектів, громадянського обов'язку, професіоналізму, служіння народу, утвердження високих гуманістичних цінностей, протистояння тоталітаризму. Саме в цьому ракурсі доцільно вивчати діяльність творчої інтелігенції старої формації в умовах українізації.

Потребує дослідження і проблема: якою ж були суспільно-політичні позиції інтелігенції України у зв'язку з наступом тоталітарної системи? Перед носіями інтелекту української нації постало питання конформізму. «Тоталітарна держава, - писав у 1938 р. М.Бердяєв, -подвійно діє на творців духовної культури. Вона або підкуповує іпіеіекіиаіез, обіцяє їм усі блага, вимагає від них слухняного виконання соціальних замовлень, або переслідує їх і робить мучениками». Одні йдуть на конформізм, пристосовуються, відмовляються від свободи думок і творчості, інші відмовляються від конформізму і попадають у складне становище. І якщо в демократичному суспільстві ті, хто не пішов на компроміс зі своїми переконаннями, не зазнають прямого насильства над особистістю, то в умовах тоталітарної держави «інакомислячі» можуть позбутися найдорожчого - життя. Більшовизм, який за своєю суттю є «анахронізмом», «поверненням до архаїчного, оскільки не несе в собі минулого у зжатій формі, яке потрібно покращити», закономірно не потребує свободи творчості, плюралізму в науці тощо. Він спрямовує

488_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

інтелектуальну діяльність у прокрустове ложе марксистської ідеології, яка панувала в радянському суспільстві з кінця 2О-х до середини 5О-х рр. у формі сталінізму - деструктивно спрощеного марксизму, прагматичного інструменту духовного і політичного диктату над свідомістю людей. Відомо, що частина інтелігенції відразу перейшла на засади марксизму, стала співробітничати з більшовицьким тоталітарним режимом у галузі науки, літератури, мистецтва. Інша частина інтелігенції перебувала на нейтральних позиціях щодо нової влади. На її поведінку вплинули репресивні заходи більшовиків ще на початку 1920-х рр. Це, зокрема, показові судові процеси (справа київських меншовиків 192О р., українських есерів 1921 р.), висилки за так звану антирадянську діяльність за кордон, коли постраждали видатні вчені, представники інтелігенції. Наприклад, у липні 1923 р. київське ДПУ провело арешт кількох десятків чоловік, головним чином пред­ставників наукової громадськості, в т.ч. М.П.Василенка, П.П.Смирнова, С.М.Чебакова та інших, яких було звинувачено буцімто у шпигунській діяльності на користь Франції та Польщі. Академік С.О.Єфремов уїдливо-саркастично з цього приводу писав: «Безглуздий процес, в якому зведено різних людей і різні справи, закінчився безглуздим присудом -четверо на розстріл, решта на довічне ув'язнення. «Во ім'я робітників і селян, як колись, во ім'я самодержавця... Яка гидота!». Усі ці заходи у великій мірі сприяли тому, що до 1923 р. спостерігається значний відхід творчої еліти від політичного життя. Наприклад, відомий діяч науки В.І.Вернадський у 1923 р. так пояснював свою аполітичність: «Моя неучасть у політичній боротьбі основана на моїй критиці минулого й на усвідомленні, що всяка культура та побутова робота в даний історичний момент значно важливіша. Форм для політичної боротьби зараз немає...». Основна маса наукової інтелігенції на той час віддавала перевагу суто професійній діяльності.

Що стосується діячів культури, то, на наш погляд, в силу специфіки їх діяльності, особливих функцій і призначення мистецтва в

 

Історична наука тоталітарної доби

суспільстві, поняття «політичний нейтралізм» до них не зовсім підходить. Оскільки перед митцем завжди постає проблема вибору: яким шляхом іти, на які зразки орієнтуватися, які принципи та ідеали в житті відстоювати. Якщо він відмовиться від власних поглядів, від демократичних принципів реалістичного зображення дійсності, почне творити «на замовлення», (як це й сталося після репресій, в період повного утвердження тоталітаризму), то він, власне, перестане бути справжнім митцем, належати до тієї «позастанової, позакласової» групи людей, яку ми називаємо інтелектуальною елітою нації. Тому творча інтелігенція України, висловлюючи свою лояльність до радянської влади (в той час це була обов'язкова умова для участі в творчому процесі), намагалася незалежно займатися своєю діяльністю. При цьому слід додати, що до кінця 2О-х років тоталітарна система в Радянській Україні тільки проходила процес свого становлення і тому в цей період ще було можливим проведення різних дискусій з шляхів культурного, національного розвитку держави, більш-менш вільного вияву думок.

До вчених з високою громадянською гуманістичною свідомістю, які не хотіли бути маріонетками, сліпо виконувати чужу волю і протестували проти політичних акцій більшовицького режиму, слід віднести академіків ВУАН С.О.Єфремова, М.Є.Слабченка та ін.

Так, під час вищезгаданого судового процесу над ученими у липні 1923 р., коли у справі КОНД рефреном проходила думка про французьке коріння позову, метр одеських науковців професор М.Є.Слабченко

запропонував надіслати листа до президенту Франції про утиски українців. Як відомо, 7 квітня 1924 р. президент Франції Пуанкаре надіслав телеграму Наркому закордонних справ СРСР Г.В.Чічеріну, де наполегливо вимагав переглянути вирок і звільнити заарештованих.

Наталія Полонська-Василенко

Високу громадянську позицію
проявила і професор Н.Д.Полонська-
Василенко, яка у 1927 р. разом з 79
науковцями Києва (М.С.Грушевським,
П.П.Курінним, К.М.Мельником-

Антоновичем та ін.) підписала лист з приводу

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

самогубства відомого українського мистецтвознавця Д.М.Щерба-ківського. Зацькування талановитого культурного діяча переповнило чашу терпіння наукової громадськості. Н.Д.Полонська-Василенко, яка добре знала і поважала талант великого митця і служника культури, гнівно засуджувала з іншими вченими сталінський терор, вимагаючи покарати винуватців трагедії Д.М.Щербаківського. Компартійні достой­ники швидко зреагували на такі випади вчених мужів. Бюро окрпарткому на своєму засіданні кваліфікувало цей заклик як політичний виступ проти радянської влади, який веде до підбурення не тільки широких кіл українства, а й російської та єврейської громади Києва, і пропонувало вплинути на професорську думку всіма можливими заходами. М.О.Скрипник у статті, присвяченій подіям в Історичному музеї ім.Шевченка в Києві, назвав дії 79 фахівців явним шкідництвом проти радянської держави. Разом з тим обіцяв навести відповідний порядок у мистецькому осередку і виправити всі хиби.

Вітчизняна історіографія може сприяти ще одним доказом того, що приниження ролі інтелігенції в суспільстві, її фізичне і моральне знекровлення веде до згубних наслідків, застою думки, послаблення інтелекту нації. Як справедливо відзначав І.Музичка: «Наша найбільша біда, що нас найдужче знекровила - чи то за Петра І, чи то за Леніна, -це позбавлення інтелігенції. Ми ще сто років будемо ту анемію відчувати, поки не створимо справжню інтелігенцію».

Таким чином, історіографія історії інтелігенції доби тоталітаризму суперечлива, однолінійна і фрагментарна. Лише у 1920-ті роки вона висунула ряд альтернативних думок з питань місця і ролі інтелектульної еліти в житті суспільства, відводячи останній одну з провідних ролей у суспільно-політичному та культурному житті нації. Однак пошуки альтернативних шляхів розвитку радянської системи були штучно перервані в кінці 1920-х - на початку 30-х років повною перемогою тоталітаризму. З цього часу радянській історіографії притаманний виключно класовий підхід до визначення ролі інтелігенції в суспільстві. Більше того, історія інтелігенції розглядалася побіжно з історією робітників та селян у контексті залучення її до вирішення завдань культурних перетворень. Невелика кількість досліджень, присвячених власне інтелігенції як окремій соціальній групі, позначена ідеологічними штампами, політичними нашаруваннями, де замовчувалися реальні

 

Історична наука тоталітарної доби

факти з життя інтелігенції, її внесок у розвиток науки, мистецтва, освіти тощо. Серед різних загонів інтелігенції найбільш дослідженою була інженерно-технічна, оскільки саме їй правлячий режим відводив помітну роль у здійсненні «величних» планів партії в ході індустріалі­зації, соціалістичної реконструкції народного господарства. Слабкою ланкою наукових досліджень залишалася гуманітарна частина інтелігенції, особливо представники творчої еліти: письменники, діячі мистецтва і науки, які відносилися до категорії інакомислячих, «опозиціонерів» радянської системи. Спеціально не вивчались умови праці та життя інтелігенції в 1920-ті-30-ті рр. В той час архівні матеріали свідчать про байдуже ставлення тоталітарного режиму до елементарних соціальних запитів творчої інтелігенції. Наприклад, письменник Г.Косинка, звертаючись до закордонного Комітету допомоги письмен­никам, 18 січня 1923 р. писав: «У мене надзвичайно скрутний матеріальний стан (безробіття) і — тому, коли, звичайно, можна буде, допомогти мені американською посилкою: це дасть мені змогу не залишати Київ, не переривати навчання і, взагалі - підтримає мене до кращих часів». Про соціальне зубожіння представників мистецького життя України мова йшла у доповідних записках музичного товариства ім.Леонтовича, театру ім.Шевченка, капели «Думка» на ім'я наркома освіти В.П.Затонського. Ці та інші матеріали потребують узагальнення і введення до наукового обігу. Історична література тоталітарної доби не розкривала реального значення інтелігенції в житті суспільства, її вплив на інтелектуальний та культурний розвиток нації. Дослідження з історії інтелігенції не виходили за рамки комуністичної методології, страждали фактографією та описовістю, схематизмом і однолінійністю суджень.

Зусиллями сучасних дослідників вже зроблені помітні кроки в пошуку історичної правди про інтелігенцію 1920-х — 30-х рр., взяті вірні орієнтири у дослідженні політичних та культурних процесів перших десятиріч радянського режиму. Характерна риса сучасних досліджень з історії інтелігенції - їх різноплановість. Вже підготовлені перші узагальнюючі праці з історії інтелігенції України XX століття, де на основі нових концептуальних підходів розкриваються соціальні, політичні і культурологічні аспекти феномена радянської інтелігенції. Помічається тенденція на персоналізацію історії української інтелігенції,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

предметом дослідження стають біографії, життєвий і творчий шлях видатних представників творчої еліти, наприклад, М.Грушевського, М.Василенка, Н.Полонської-Василенко, С.Єфремова, М.Попова та ін. Долаються однолінійність і політична зааншлагованість у розкритті суперечливої і неоднозначної ролі в соціально-політичному житті республіки таких партійних і радянських діячів, як М. Скрипника, Х.Раковського, Г.Гринька, П.Любченка, О.Шумського та ін. «Людський вимір» в історії української інтелігенції охопив не тільки імена відомих партійно-державних діячів, безпосередньо причетних до тих соціальних змін і політичних процесів, котрі відбувалися в Україні в 1920-ті - 30-ті рр., але й «гвинтиків» тоталітарної системи - маловідомих журналістів, лікарів, вчителів, військовослужбовців. Із архівних справ СБУ реабілітовані імена «ворогів народу» все частіше попадають на сторінки наукових видань з історії інтелігенції, збірників документів, спогадів очевидців жахливої доби сталінізму. В той час дослідники, по суті справи, тільки приступили до вивчення в масштабах України тих змін, які відбувалися в інтелігенції в умовах утвердження тоталітарної системи в соціальному, професійному, світоглядному та морально-етичному плані. Отже, вже сьогодні покладено перший камінь у дослідження історії інтелігенції. Оновлена джерельна та історіографічна база сприятиме написанню ґрунтовної правдивої історії української інтелігенції доби тоталітаризму.

З розпадом СРСР, виходом України на світову арену як самостійної держави, втратою КПРС політичної та ідеологічної монополії з'являються наукові праці, у яких автори намагаються переосмислити як утворення СРСР, так і всієї системи національних відносин у колишньому Радянському Союзі.

За змістом їх можна умовно розділити на декілька груп: це роботи, в яких визначається правомірність (з юридичної точки зору) існування СРСР, розкриваються основні етапи втрати Україною свого суверенітету, починаючи з установлення радянської влади, підписання 28 грудня 1920 р. договору про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною, утворення 30 грудня 1922 р. СРСР та остаточної ліквідації «куцої» державності в період тоталітарно-репресивного режиму. Автори показують деякі спроби керівництва України відстояти свій суверенітет.

Друга група дослідників негативно оцінює входження України до СРСР. Вони вважають, що утворення СРСР суперечить нормам міжнародного права, оскільки союзний договір ніколи не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, було прийнято внутрішньодержавний акт- Конституцію СРСР. Більше того, Я.Р.Дашкевич вважає неправомірним рішення V Всеукраїнського з'їзду Рад 1922 року про вступ УРСР до Союзу під тим кутом зору, що з 829 делегатів з'їзду українців було лише 44 відсотки. Отже, долю українців, які становили 80% населення республіки, вирішували 56% неукраїнців. Автор резюмує: Україна двічі втратила самостійність. Спершу як демократична, народна, потім як соціалістична радянська.

Професор Йоркського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний намагається зайняти середню позицію. Відзначаючи негативні наслідки об'єднання, водночас зауважує, що Україна в складі СРСР «стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці, нарешті, отримали територіально-адміністративні рамки, що відобра­жали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.».

Останнім часом з'явилися публікації, де на основі використання архівних документів, матеріалів раніше недоступних спецсховів висловлюються нові думки, які радикально відрізняються від тих, що домшували в радянській історіографії з проблем національно-визвольних змагань. їх автори відзначають, що за часів громадянської війни деякі далекоглядні українські націонал-комуністи доказували Леніну про несприйняття більшовизму в Україні, насильницької «совєтизації» республіки, підкреслювали, що не Росія потрібна Україні, а Україна -Росії, без якої остання «попадає майже у безвихідне економічне становище», чим і пояснюється наступ північного сусіда на її державність.

На прикладі історіографії історії національних відносин можна зробити висновок, що наукова думка істориків у задушливій атмосфері несприятливого інтелектуального середовища тоталітарної системи була позбавлена творчості, альтернативних підходів, перебувала у стані застою. Дослідження національного питання здійснювалося в плані нагромадження однобічно орієнтованого фактичного матеріалу,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

 

уточнення, ілюстрації партійних рішень і постанов. У той час історіографічна критика зводилася до зауважень типу того, що роботи мають «багато повторень», «не всі підняті питання розкриваються в достатній мірі» тощо.

Лише на початку 90-х рр. вивчення національних відносин українського відродження стало набирати вигляду активної наукової творчості з притаманними їй альтернативними підходами та ідеями.

Дослідники роблять спробу пояснити причини негативних явищ у галузі національних відносин, розкрити історичні, економічні, соціальні та етнічні корені міжнаціональних конфліктів. Названим аспектам була присвячена стаття О.Юсуновського «Криза національних відносин в СРСР як система проблем», де автор розкриває найголовніші властивості нації, котрі, на його думку, пояснюють механізм виникнення кризи в національних відносинах. До таких факторів автор відносить, по-перше, етнічність нації, коли опорними точками виступають культурні маркери етнічних кордонів. З іншого боку, психологічні механізми, пов'язані з протиставленням етнічних «вони» етнічним «ми», виступають у структурі людської свідомості одними із найбільш давніх і архаїчних, прямо пов'язані зі сферою безсвідомого, надзвичайно міцні та стійкі. Тому пропаганда, яка досягла цих поверхів психіки, здатна надати етнічній свідомості політичного звучання і спрямованості.

По-друге, нація - це соціальна спільність і соціальний організм. Тому виникають притиріччя, пов'язані з відмінностями в рівні життя одних соціумів, порівняно з іншими етнічними сусідами.

По-третє, нація соціально неоднорідна, має різні групи та інтереси. Домінування в нації тієї чи іншої групи, відносини, які складаються в панівних групах з іншими соціальними силами, розподіл у суспільстві влади, статусу, престижу, власності - ще один суперечливий пласт проблем розвитку націй.

Дослідник наводить ряд доказів, котрі пояснюють причини загострення міжнаціональних відносин в СРСР. Останні своїми коріннями сягають 1920-х - 30-х рр. - періоду утвердження тоталітарної системи. До таких причин у галузі теорії автор відносить «підвищену увагу до логіки історичного процесу, яка межує з фаталізмом». Орієнтація на процеси інтернаціоналізації, злиття, зближення зумовили недооцінку суперечливого національного розвитку. Більше того, вульгарно-класовий

підхід до цього складного питання звів національний фактор до класового.

Єдиною активною силою соціальних і політичних змін визначався клас, організований у партію. «... Волю нації виражає більшість нації, а не її буржуазія. Тому було б вірно сказати, що ми визнаємо не право націй на самовизначення, а право трудящої більшості нації», — писав у свій час М.І.Бухарін.

Ідейною основою національної політики адміністративно-командної системи стали сталінські погляди на націю як рудимент старого світу. Зберігалася суспільна форма, яку необхідно було міняти у відповідності до критеріїв політичної доцільності, наповнюючи новим «соціалістичним» змістом. Національний розвиток підмінявся національною політикою, яка перетворювалася в «планомірне» і «свідоме» національне будівництво. Усе те, що не вкладалося в прокрустове ложе національної політики більшовиків проголошувалося «буржуазним», «антирадянським», «реакційним» та «націоналіс­тичним». В той час не можна погодитися з твердженням автора про те, що сталінська національна політика - це політика національного нігілізму, яка не рахувалася з інтересами всіх народів, що це система, де панівною була не якась нація, а державна влада.

Численні приклади з суспільного життя в Україні свідчать, що насправді проводилася політика російщення української мови, літератури і науки, словникового складу мови, знищувалися документи і руйнувалися історичні пам'ятки, музична культура тощо. Про це свідчать і ті процеси, що відбувалися в українській літературі 1930-х рр. Наприклад, на Першому всесоюзному з'їзді пролетарських письменників (1934 р.), що відбувся у Москві, була оформлена стандартна Спілка письменників України (СПУ). Тодішній комісар культури А.Жданов сформулював основні риси російської радянської літератури як «найідейнішої, найпередовішої, найвпливовішої» літератури світу, на прикладі якої повинні були вчитися українські письменники.

На тому ж з'їзді, за пропозицією Жданова, була схвалена поста