Історична наука тоталітарної доби. зміцненню більшовицької партії

зміцненню більшовицької партії. З метою «зміцнення партії» в кінці 1920-х - 30-ті рр. проводилися спеціальні заходи: чистка 1929-30 рр., чистка і обмін партійних документів з призупиненням прийому в 1933-1936 рр. У партійних документах та історичних роботах вони незмінно оцінювалися лише позитивно. До «чистки» партійних рядів, уміло маніпулюючи свідомістю малоосвічених людей, Сталін залучав «клас-гегемон», чим створювалася ілюзія підтримка робітниками курсу партійного керівництва. Ось як описував перевірку і обмін партбілетів у 1934 - 1936 рр. в своїй статті В.Васильєв: «... На комуністів обрушу­вався цілий град надуманих звинувачень, а багатьох виключали заочно. При цьому партійне керівництво вимагало від комуністів доносів один на одного, в моду увійшли політзвіти членів партії, на яких оцінювалося, скільки комуніст розкрив «ворогів народу». У перевірці і обміні партійних документів райкомам і міськкомам допомагали органи НКВС...». Вірним у зв'язку з цим є висновок О.В.Хлевнюка про істинні цілі партійної чистки, яка, на думку автора, повинна була «попередити» політичні «хитання» партійних мас, створити в партії обстановку тотальної підозрілості і недовіри, покласти край найменшому незадоволенню».

Отже, історико-партійні дослідження другої половини 50-х - 80-х рр., не виходили за рамки марксистсько-ленінської методології, були необ'єктивними і, як результат цього - породжували нові «білі плями» вітчизняної історії. У них замовчувалися або перекручувалися історичні факти і події, були викреслені імена багатьох партійних і державних діячів. Історичні праці піддавалися жорсткому ідеологічному контролю з боку партійного керівництва, яке визначало про що і як писати в підручниках з історії України та компартії. Офіційно дозволені підручники і надзвичайно зважені за своїм змістом партійні документи з питань історії (особливо,приурочені до різних ювілеїв), статті в теоретичних органах, підписані особами, які посідали керівні посади в партійній ієрархії, слугували не тільки орієнтирами для дослідників, але й безперечними директивами, які не можна було поставити під сумнів, навіть на основі неспростованих фактів. У цей час публікація будь якого матеріалу, котрий не в повній мірі відповідав партійним настановам, повністю виключалася. Партійними керівниками визначалися «зони мовчання», які не потребували компетентної оцінки дослідників. До всього цього слід додати обмежений доступ

446_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

істориків до багатьох джерел - оригінальних документів партії і держави.

Як відомо, у другій половині 80-х рр. в СРСР робилася спроба розробити концепцію політичної реформи. Одним із найважливіших завдань визначалося розмежування функцій партійних і державних органів. У зв'язку з цим дослідники знову звернулися до «історичного досвіду» з тим, щоб краще зрозуміти сучасні політичні процеси, запропонували варіанти політичних перетворень. У цей час вийшли публікації В.М.Лисенка, В.Ю.Мельниченка, І.Л.Маньковської, Ю.П.Шарапова та ін. Дослідники І.Л.Маньковська і Ю.Шарапов, наприклад, розкриваючи культ особи Сталіна, показали яким чином велася літратурна підготовка до виходу короткого курсу «Історії ВКП(б)», по суті фальсифікувалася історія. «На 1937 р., - відзначають автори, -цілий потік літератури возвеличував заслуги Сталіна... Пройнятий культом особи Сталіна був 1-й том другого видання «Истории гражданской войны», який вийшов у світ в 1936 р. Для возвеличування заслуг Сталіна був використаний майже неперервний ланцюг ювілейних дат-річниці Пражської конференції 1912 р., VI з'їзду партії, створення газети «Правда», 30-річчя Батумського комітету РСДРП, 35-річчя Батумської демонстрації 1902 р. та ін. У всіх ювілейних статтях і брошурах головним героєм був Сталін. Він розглядався і як засновник і керівник закавказьких партійних організацій, і як ініціатор створення «Правди», і як керівник VI з'їзду партії і т.д. Використовувався любий привід, щоб поставити ім'я Сталіна в один ряд з іменем Леніна».

Отже, у перехідний від «перебудови» до «параду суверенітетів» період історики партії прагнули відшукати історичні корені необхідності збереження в Радянському Союзі однопартійної системи, звинувачували Сталіна у створенні командно-адміністративної системи, відступні його від ленінського шляху розвитку політичної системи. Такі оцінки, зроблені в рамках марксистсько-ленінської методології, вже відставали від реальних демократичних процесів, що проходили на теренах радянської імперії, симптоми розвалу якої вже відчувалися повсюду.

В Україні з історико-партійної тематики вийшли праці Ф.М.Рудича, М.І.Панчука, В.А.Погребняка, М.В.Романовського та колективна монографія «Про минуле заради майбутнього» (К., 1989). Проте автори не уникли спрощеного підходу до висвітлення діяльності

 

Історична наука тоталітарної доби

інших політичних партій України. Це стосується і довідкового видання «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (1987 р.), де вміщена стаття «Боротьбисти». Із цього матеріалу читач навряд чи зможе зрозуміти реальний політичний вплив боротьбистів на маси, їх взаємовідносин з більшовиками та причини саморозпуску, оскільки стаття написана однолінійно і упереджено. Без серйозного вивчення цих та інших принципових питань навряд чи можна правильно зрозуміти, чому у 30-ті роки було сфабриковано «справу боротьбистів». Важливий крок на шляху вивчення історії боротьбизму було зроблено, коли на сторінках журналу «Комуніст України» (1991, - №3. - С.73-83; №4. -С.84-96) публікувалися документи 1918-1920 рр. Робота по вивченню цієї партії була продовжена у 90-ті роки дослідником Ю.І.Шаповалом, який опублікував ряд архівних матеріалів та зробив деякі узагальнення у монографії «Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні) (К., 1994).

Отже, у 1980-ті рр. дослідники ще відстоювали позиції соціалізму, керівної ролі комунітичної партії. Проблеми, які з великою силою наростали в цей час у партії, пояснювалися, по-перше, подальшим зрощуванням партійного і державного апарату, яке розпочалося ще в часи культу культу особи Сталіна; по-друге, авторитарними, антидемо­кратичними тенденціями в партії; по-третє, бюрократизацією партійного апарату, відривом його від мас; по-четверте, переродженням значної частини партійного апарату, кар'єризмом та пасивністю керівництва. У колективній монографії «Маршрутами історії», яка вийшла у світ за рік до незалежності України, говорилося: «Об'єктивний аналіз численних архівних документів дає всі підстави зробити висновок про необхідність серйозного коригування існуючих в історико-партійній літературі концепцій націоналістичних ухилів у КП(б)У наприкінці 20-х — початку 30-х рр., відновлення у повному обсязі історичної правди, винесення необхідних уроків для вдосконалення міжнаціональних відносин, інтернаціонального й патріотичного виховання мас у сучасних умовах». Але якщо названа праця писалася у перехідний період від «перебудови» до демонтажу тоталітарної системи, що не могло не позначитись на змісті роботи, то наукові розвідки авторів, В.О.Греченка, П.В.Киридона, В.Лєшкова з'явилися в нових історичних реаліях - після проголошення незалежності України. Наприклад, праця В.О.Греченка присвячена

448_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

історіографії внутріпартійної боротьби в 20-ті роки. Автор робить висновок, що в другій половині 20-х рр. у країні складається атмосфера ідеологічної нетерпимості до політичних опонентів, виключаються альтернативні концепції соціальних перетворень, принципи внутрі­партійного життя. Все це негативно позначилося на стані наукових досліджень.

П.В.Киридон розкриває основні напрямки історіографічних досліджень після XIV з'їзду ВКП(б). Автор виходить за рамки оцінок значення XIV з'їзду в політичній літературі другої половини 1920-х років. Він розкриває основні аспекти внутріпартійних дискусій на з'їзді, особливості їх відображення в літературі того часу. Дослідник відзначає, що ряд авторів прагнули об'єктивно розкрити зміст виступів так званої «нової опозиції», яка «прагнула» применшити практичне значення відповідних постанов, але в цілому курс на соціалістичну індустріалі­зацію.... підтримувала». Дослідник робить висновок, що уже в другій половині 20-х років значна частина загальної проблематики XIV з'їзду ВКП(б) стала предметом наукових досліджень, на змісті та теоретичному рівні наукових розробок позначилися загальний стан історичної науки в Україні та політична обстановка, зумовлена становленням тоталітарної системи.

Розвінчання культу особи Сталіна після XX з'їзду КПРС сприяло певним зрушенням в історичній науці. Важливе значення для дослідників мав розпочатий процес реабілітації несправедливо репресованих працівників радянського апарату, депутатів рад, делегатів з'їздів рад і т.д. На жаль, уже в 70-ті роки він по суті був припинений. Що стосується офіційної доктрини історії політичної системи 1930-х років, яка була вироблена на XX з 'їзді КПРС і збереглася аж до середини 1980-х рр., то вона визнавала негативний вплив культу особи Сталіна на діяльність держави, посилення централізму, практику репресій. Але ці процеси пов'язувалися лише з другою половиною 1930-х років та пояснювалися психологічним феноменом, обожнюванням керівника. У цей час діяльність рад України на різних етапах розвитку знайшла відображення в узагальнюючих працях з історії радянського будівництва [20], історії СРСР, УРСР, КПРС та інших виданнях.

Слід відзначити, що ці праці, високо оцінені в історіографії 1960-70-х рр., містили концептуально витримані висновки, які сьогодні звучать

 

Історична наука тоталітарної доби

непереконливо і не відповідають дійсності. Удосконаленню радянської демократії була присвячена монографія В.М.Терлецького. Автор, наперекір реаліям авторитарної системи, прагнув показати розширення радянської демократії від виборів до виборів, в ході яких росла активність трудящих. Насправді, в 1930-ті рр. тоталітарна система підім'яла під себе інститути державної влади, здійснюючи насильство, репресії над масами. У 1960-ті - 80-ті рр. з'явилися дисертаційні дослідження з історії рад П.К.Стояна, О.Г.Мединцева, В.М.Духопельникова, С.А.Гуськата ін. Порівняно зі своїми попередниками, автори вводять до наукового обігу велику кількість нового фактичного матеріалу, почерпнутого з різних архівів.

Тема «радянської демократії» розглядалася і в державно-правовій літературі, зокрема, монографії С.Макогона, О.Ткача, В.Цвіткова «Розвиток радянської державності на Україні» (К., 1956), яку автори пов'язували з пожвавленням роботи рад. Історики погоджувалися з тим, що сформульоване В.І.Леніним у жовтні 1921 р. завдання пожвавлення Рад, було вирішене в кінці 1929 р. Такий висновок не відповідав дійсності, оскільки на 1929 р. не тільки утвердився режим особистої влади Сталіна, але й на повну потужність запрацювала тоталітарно-бюрократична система управління країною, в якій ключову роль відігравав партійно-державний апарат. Подальший «розвиток» радянської демократії правознавці вбачали в прийнятті Конституції УРСР 1937 р. Формально Конституція міняла структуру органів влади на місцях, оновлювала виборчу систему, розширювала права і свободи громадян. У дійсності ж Основний Закон і реалії життя різко розходилися. Конституція не була діючою, вона не захищала громадян України від терору і порушення прав людини в радянському суспільстві. У 1930-ті рр. наступ на правову систему вівся по всіх напрямках. В умовах авторитарної влади, коли вона зосереджувалася у вузькому колі апаратних працівників, трудящі не мали реальних можливостей впливати на політичні рішення, котрі приймалися вищими державними і партійними органами. Характерними роботами, в яких автори намагалися показати участь робітників у державному будівництві, були монографії К.В. Гусєва, В.З. Дробішева, О.Т.Давидюка.

Таким чином, поставлена, хоч і в обмежених рамках проблема деформацій та змін в державному управлінні в 30-ті роки не була

450_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

вирішена до кінця в історичній літературі другого історіографічного етапу. Більше того, в кінці 1960-х - на початку 70-х рр. критика культу особи по суті згорталася і обмежувалася лише загальними твердженнями про його негативні наслідки, в історичних роботах все більше і більше здійснювалося повернення до концепції, яка стверджувала про демократичний характер радянської політичної системи і держави в 1930-ті роки.

У другій половині 1980-х рр. розпочинається переосмислення радянської політичної системи. Робиться висновок про те, що в 30-ті рр. відбувається зрощення партійного і державного апаратів, розширення їх функцій, зведення нанівець ролі рад, ігноруються інтереси народу, здійснюються тотальні репресії проти нього. З'явилися статті істориків, котрі розкривали процес поступового зосередження влади в руках Сталіна, посилення репресивного апарату. Дослідники Г.О.Бордюгов, О.П.Бутенко зробили висновок про те, що Сталін і його оточення на словах виступали від імені робітничого класу, а на ділі узурпували владу. Тому говорити про збереження влади в руках робітників недоцільно, вони не несуть відповідальності за допущені помилки і злочини сталінізму. Але якщо припустити узурпацію влади адміністративно-бюрократичним апаратом, то сам факт її втрати не дає підстав знімати відповідальності з «класу-гегемона». За втрату влади і зосередження її в руках партійно-державного апарату, на думку дослідника В.Т.Москаленка, у певній мірі несуть відповідальність і ради. У названій праці проводиться думка про те, що політична система 30-х рр., основу якої становили ради, була такою, а не іншою через відсутність в суспільстві належного рівня демократії та політичної культури. У монографії О.В.Гонтаря відзначається, що переворот 1929 р. привів до утвердження адміністративно-командної форми управління країною, у практиці радянського будівництва відбувається відхід від уже досягнутих результатів, деформується механізм виборів, мільйони виборців усуваються від реальної участі в формуванні представницьких органів влади. Але ці та інші нові висновки в роботі не підкріплюються аналізом конкретного матеріалу. У книзі нічого не говориться про деформації у відносинах між партією і радами, підміну партійними органами функцій рад, які їм визначалися Конституцією. На змісті монографії позначився вантаж старих стереотипів, повна схильність до раніше існувавших

 

Історична наука тоталітарної доби

концепцій. Мова йде про в цілому позитивну оцінку партійного керівництва радами, яке існувало в 1920-ті - 30-ті рр., методів і форм роботи органів диктатури пролетаріату. Монографія суперечлива за своїм змістом, оскільки її автор прагне поєднати старі і нові підходи.

У літературі другого історіографічного етапу не існувало єдиного підходу і до вияснення справжніх причин ротації та кооптації в радянському апараті 30-х рр. На думку О.В.Гонтаря, кооптація використовувалася в тих випадках, коли необхідно було терміново замінити депутатів, які дискредитували себе. В.Г.Москаленко вважає, з чим можна погодитися, що кооптація була поширеним явищем з початку 30-х рр., а з другої половини 30-х рр. - стала звичайним явищем і пов'язувалася з репресіями, в ході яких усувалися як явні противники сталінізму, так і його можливі потенційні. Про існування такої категорії противників тоталітаризму свідчать як листи-протести, так і інші документи, написані депутатами, апаратними працівниками місцевих органів влади, котрі свідчать про неприйняття або засудження ними тих соціально-економічних і політичних заходів, що проводилися партійними комітетами в 30-ті рр.

Сьогодні доведено, що говорити про масовий і організований опір тоталітарній системі у 30-ті роки не правомірно. Але дослідник В.Г.Москаленко вважає, що в різних формах протест існуючій системі посилюється в такі періоди як 1932-1933 рр., коли в Україні лютував голод, та в 1936-1937 рр. — період підготовки та проведення широкомасштабних репресій. З такими твердженнями автора важко погодитися. По-перше, після 1930 р. селяни уже зіткнулися з репресіями з боку держави, відчули на собі всю жорстокість тоталітарної машини насильства. І це їх стримувало. По-друге, опір селянства був підірваний голодом 1932-1933р. Супротив населення радянській владі носив неорганізований і пасивний характер. На наш погляд, у 1932-1933 рр., як і в 1922-23 рр. значну роль у придушенні селянського опору відіграв штучний голод.

Характерними особливостями наукових праць до 1991 року було однолінійне і безпроблемне в плані «все більшого розвитку народо­владдя» висвітлення історії політичної системи радянського суспільства, відсутність глибокого аналізу причин і форм опору тоталітарній системі, динаміки зростання каральних акцій авторитарного режиму проти

Коцур В.П., Коцур А.П Історіографія історії України