Витоки театрального мистецтваУкраїнисягаютькняжоїдоби, коли мандрівніактори-скоморохи розважали народ своїмидійствами — танцями, піснями, завждидоречними та актуальними.
Надругу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадаєперіоддальшогорозвиткузапочаткованогонаприкінці XVI ст. українськогошкільного театру. Якщо до першоїполовини 30-х pp. XVII ст. головнимосередкомукраїнськогошкільного театру бувЛьвів, то удругійполовині XVII ст. його центром стаєКиїв, власне, Києво-Могилянськийколегіум. Саменаприкінці XVI — напочатку XVII ст. український театр розвивається у виглядінайпростішихйоговиявів — декламацій і діалогів. Декламація — цевіршованіпанегірики у форміпривітань, надгробнихпромов, написів, послань. Темами їхбулигербиабоїхелементи, якісьнайновішіподії (війна, укладання миру, зустрічабовідправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливіісторичніподіїтощо).
Збереглисядекламації Лазаря Барановича, ДимитріяТуптала, Петра Поповича-Гученського, присвяченіІсусу Христу.
Зкурсівпоетики і риторики, яківикладалися в українських школах у другійполовині XVII ст., до нас дійшлитількидеякі, починаючи з XVII ст., Написанням і розігруваннямдраматичнихтворівкерував учитель поетики, хоча початки декламації, виразногочитаннявикладав учитель риторики. Хочці твори малирелігійно-дидактичний характер, тогочаснадійсністьвідбивалася в них у виглядісвітськихелементів, де буливідгуки на окреміживотрепетніпитаннясучасності.
Розвитокшкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київськихшкільних драмах, окрімрелігійних тем, піднімалисяпитанняутвердженнязагальнолюдськихцінностей, втілених в алегоричних образах і релігійнихрозмірковуваннях.
Шкільний репертуар у кожномуокремомувипадкудиктувавсценічнеобладнаннясцени. Найбільшачастинайоговимагаламістеріальноїсцени для виставленняріздвяних і великодніх драм, у якихвідповідно до тогочасноїбароковоїестетикизображувалисьрізнімісцевості на землі, уявнікартини неба, раю і пекла в алегоричних образах.. Іншівидип´єс — декламації і діалоги — виставлялисявзагалі без сценічнихпристосувань, за наявностілишезавіси.
Драми на історичні теми стали вершиною українськоїшкільноїдраматургіїпершоїполовини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «ІосифПатріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).
Надругу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадаєзначнакількістьдавньоїукраїнськоїінтермедії. Вони відзначаютьсяяскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційноюстрункістю.
У практиціукраїнськогошкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедіїпосідалидругоряднемісцестосовносерйозноїдрами.
У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковийнародний театр. Вертепом називаласяпечера, де народився Ісус Христос. Для виставивикористовуваласяскринька у виглядідвоповерховогобудиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхнійчастинірозігрувалисясценинабіблійнісюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепнівиставивлаштовувалися на торговихплощах, у будинкахзаможнихкозаків та міщан. Дійовими особами вертепнихвиставбулиселяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи таіншігерої, широко відображалисянароднийпобут і звичаї. Дотепнісцениізжиттяможновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за щоїхніавторипереслідувалисяурядовцями.
Час йоговиникненнядосі не з´ясований. Перше документальнесвідчення про ходіння з ляльками в Україніфіксується 1573 p., але невідомо, чицяляльковаграякосьстосувалася того своєрідного театру, щодійшов до нас у пізнішихзразках. Цікавим є свідченняукраїнсько-польськогоетнографаЕразмаІзопольського (1843) про те, щовінбачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях) триповерховувертепнускриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село ДашівІллінецького районуВінницькоїобласті) — з датою 1639 р. За описомІзопольськогоскринькамалатриповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Виставиувертепівідбуваються на третьому і першомуповерхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебуванняакторів (ляльок) та притулкомвсієївертепноїмашинерії.
За свідченнямидослідників театрального мистецтвавідомо, щоякісьаматорськівиставивідбувалися в 30-х pp. XVIII ст. уГлухові. Г. Квітка-Основ´яненкопише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існуваваматорський театр, але через відсутністьпостійногоприміщення почав занепадати, а з часом припинивсвоєіснування.
Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царськомупалаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувалисьросійськомовнівистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступалаіталійська трупа.
Український театр другоїполовини XVII—XVIII ст. посіввидатнемісце в історіїукраїнськоїкультури. Бароковий за своєю природою, вінвиріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільнідрами, щопобутували в різнихкраїнах Заходу. Українськийшкільний театр бувзначноюміроюзалежнийвідсвоїхджерел — народнихзвичаїв та ігор, церковнихобрядів. Він же й впливав на розвитокнародноїдрами — так званого фольклорного театру (в обохйоговаріантах — ляльковому і живому).
