Тема 3. Неолітична революція

Мабуть, першим винаходом людини було створення ручного рубала – загостреної гальки, що дозволяє рубати дерево або різати м'ясо. Рубало було першим примітивним знаряддям, використання якого виділило людину зі світу мавп-приматів. Декілька пізніше, приблизно 100 тисяч років назад, людина навчилася використовувати вогонь; вогонь служив не тільки для приготування їжі або обігріву, але, в першу чергу, був зброєю на полюванні. Вогонь дозволив організувати загородне полювання.

Загородне полювання було головним чинником, що визначав спосіб життя людей кам'яного століття: вони жили невеликими згуртуваннями. Колективне полювання вимагало колективізму в повсякденному житті; первісні люди не знали, що таке приватна власність; вони жили в одній печері і харчувалися біля одного багаття, не проводячи ділення здобичі. Всі чоловіки роду вважалися братами, а всі жінки - сестрами. Сім'я мала інший характер, ніж у наш час: окрім першої дружини кожен чоловік мав інших дружин – всі дружини братів, тобто всі жінки роду вважалися його другими дружинами. У ескімосів дружина брата називалася «аягань» – буквально «моя дружина».

Загородне полювання, кінець кінцем, привело до повного винищування багатьох видів крупних тварин, наприклад, мамонтів, мастодонтів, шерстистих носорогів. Намагаючись вижити у вічній боротьбі за існування, люди удосконалювали методи полювання; приблизно 13 тисяч років назад був винайдений лук, що дозволив полювати на птахів і дрібних тварин. В цей час був одомашнений собака - люди «уклали союз» з предками собак, шакалами, і почали допомагати один одному на полюванні. З'являється гарпун і набуває поширення рибальство; мисливці створюють перші рибальські лодки-долбленки. Разом з полюванням все більше розповсюджується збирач; збирачем їстівних рослин зазвичай займалися жінки, тоді як полювання було заняттям чоловіків.

Сенс всіх технічних досягнень стародавньої людини, кінець кінцем, зводився до спроб розширення його екологічної ніші. Об'єм екологічної ніші визначається розмірами існуючих харчових ресурсів; технічні досягнення, скажімо, освоєння рибальства, приводять до збільшення цих ресурсів, тобто до розширення екологічної ніші.

Люди кам'яного століття майже завжди жили в умовах регулярного голоду, що повторюється. Голод приводив до зіткнень між мисливцями, і археологи знаходять численні докази цих зіткнень, зокрема роздроблені і видовбані кістки людей – ознаки канібалізму. За свідченням дослідників, тривалість життя людей кам'яного століття складала 32 роки у чоловіків і 25 років у жінок - ці цифри говорять про ту сувору боротьбу за існування, яку доводилося вести стародавній людині.

Удосконалення методів полювання надавав істотний вплив на життя людей, проте вони не йшли в порівнянні з тими революційними змінами, які відбулися в період пізнього неоліту, в IX-VIII тисячолітті до н.е. В цей час відбулася так звана неолітична революція - була освоєна технологія землеробства, люди навчилися сіяти пшеницю і збирати урожай. До мисливців, вимушених постійно битися за існування, несподівано прийшов нечуваний достаток, почалося «золоте століття» в історії людства.

Характерно, що общини перших землеробів очолювали жінки: жінки раніше були збирачами і очевидно, саме жінки «винайшли» землеробство. За свідченням етнографів, у багатьох примітивних народів землеробством займаються жінки, тоді як заняттям чоловіків залишається полювання. Внаслідок того, що жінки забезпечують рід їжею, вони займають привілейоване положення – для цього періоду характерне панування матріархату.

Спочатку основним знаряддям землероба була палиця-копалка або мотика; у IV тис. до н.е. був винайдений плуг, в який запрягали волів. Використання плуга вимагає великої фізичної сили, і з того часу оранка стала справою чоловіків, тепер годувальником роду став чоловік, настав час патріархату.

Освоєння землеробства було великим фундаментальним відкриттям, яке привело до різкого розширення екологічної ніші і до швидкого збільшення чисельності землеробів. Первинне вогнище землеробства знаходилося на Близькому Сході. Вже в VIII тисячолітті тут почав відчуватися брак землі і почалося розселення землеробів на землі навколишніх мисливських племен – починається розповсюдження землеробського культурного круга. У VII тисячолітті землероби з'явилися на Балканах, в VI тис. в долинах Дунаю, Інду і Гангу, а до кінця V тис. - в Іспанії і Китаї. Мисливські племена, колишні мешканці цих територій або винищувалися, або підкорялися і переймали їх культуру. Із старих районів землеробства виходили все нові і нові міграційні хвилі. Фінікійці і греки освоювали береги Середземного моря, індійці - береги Індокитая.

Освоєння землеробства надовго забезпечило людей їжею, але разом з тим породило певні проблеми. Перехід на іншу їжу породив нові хвороби і зажадав достатньо тривалої адаптації. Потім виникла проблема одягу: адже раніше мисливці одягалися в звірині шкури. Землероби почали вирощувати рослини з довгими волокнами – перш за все льон; вони почали прясти і ткати льняні волокна. Таким чином, з'явилося прядіння і ткацтво. Ще однією проблемою було зберігання зерна, яке поедалось полчищами мишей. Ця проблема була вирішена з винаходом кераміки. Корзини з лозин почали обмазувати глиною і обпалювати на вогнищі; потім були створені печі для випалення і гончарний круг. Гончарі стали першими професійними ремісниками, вони жили при громадському храмі і отримували зміст від общини.

Вельми важливою для землеробів виявилася проблема жител. Мисливці постійно пересувалися у пошуках здобичі і жили в легких куренях, покритих звіриними шкурами. Землероби жили в будинках, перші будинки будували з необпаленої цегли; потім цеглину почали обпалювати в гончарних печах, але обпалена цеглина була дорогою і застосовувався, в основному, для облицювання будівель. У IV тисячолітті в Месопотамії з'явилося ще одне нововведення – запряжений биками чотириколісний віз.

Ще одним відкриттям цього часу було створення перших мідних знарядь. Можливо, перша мідь була випадково отримана з руди в гончарних печах, але як би там не було, це відкриття спочатку не зробило помітного впливу на життя землеробів. Мідь була рідкісним металом, і спочатку використовувалася як прикраса. Пізніше, в III тисячолітті, було виявлено, що добавка олова дозволяє отримувати твердішу, ніж мідь, бронзу. З бронзи почали виготовляти зброю і деякі важливі технічні деталі, наприклад втулки бойових колісниць – проте бронза була ще дорожча за мідь і її поява не привела до розповсюдження металевих знарядь праці.

Освоєння землеробства мотики було першим етапом що змінила життя людей неолітичної революції. Другим етапом стало освоєння іригаційного землеробства. При технології мотики оброблювана земля швидко виснажувалася, і через два-три роки землероби були вимушені переходити на нову ділянку; за наявності іригації родючість грунту відновлюється за рахунок удобрень, врожайність залишається стабільно високою і земельні ресурси використовуються повністю. Таким чином, другий етап неолітичної революції не поступався по своїх масштабах першому етапу.

Іригаційна революція стала фактом в IV тисячолітті до н. э., коли жителі Стародавньої Месопотамії, шумери, навчилися будувати магістральні іригаційні канали завдовжки в десятки кілометрів. Величезне збільшення продуктивності землеробства викликало різке зростання населення, в цей час з'являються численні селища, які розростаються до розмірів міст. У III тисячолітті іригаційна революція розповсюджується на долини Нілу, Інду, в II тисячолітті - на долини Гангу і Хуанхе; долини великих річок стають основними вогнищами землеробської цивілізації.

Розвиток іригації привів до нового розширення екологічної ніші людини – проте ми пам'ятаємо, що чисельність населення зростає дуже швидко, за чотириста років вона може зрости в 250 разів. У III тисячолітті щільність населення в річкових долинах зросла в сотні разів, і нова екологічна ніша була заповнена. На Близькому Сході почалося перенаселення.

В період колонізації і достатку родові общини не вважали потрібними міняти традиційні принципи колективної праці: так само, як і охота, обробка землі здійснювалася спільно на загальному полі і урожай ділився рівномірно між родичами. Такий порядок землекористування зафіксований джерелами в багатьох якнайдавніших общинах Азії. Іншою традицією, успадкованою землеробами від мисливців було народне зібрання і родова демократія.

Перенаселення виявлялося спочатку рідкісними голодовками в період великих неврожаїв. Община відповідала на нього застосуванням добрив. Поступово почало виявлятися, що, на відміну від полювання, колективна праця в землеробстві не дає переваги перед індивідуальною працею. “При колективній праці багато хто лінується і є можливість неповної віддачі сил,”- мовиться в старовинному китайському трактаті “Люйши чунцю”. Найбільш працелюбні селяни почали вимагати виділення ділянки своєї землі і пішли на “хутори”.

Поява приватної власності викликала розпад общини. Сім'ї і приватні будинки відокремилися один від одного високими огорожами. Почалося розшарування общини на багатих і бідних. Розділи ділянки в багатодітних сім'ях приводили до того, що наділи не могли прогодувати землевласників. Селяни брали зерно у борг - так з'явилися лихварство - і врешті-решт втрачали свій наділ. Безземельні батрачили у кулаків, просили подаяння на дорогах, багато хто промишляв розбоєм. Інша частина безземельних зайнялася професійним ремеслом. Ремісники збиралися навколо ринків, щоб міняти свої вироби на хліб - так з'явилися міста і торгівля.

Зростання населення приводило до поступового заповнення екологічної ніші землеробів, і у міру цього заповнення відбувалася адаптація людини до нових умов існування. Результатом цієї адаптації і була поява приватної власності, нові сімейні відносини, розвиток міст, торгівлі, ремесел, мистецтв і науки – становлення нового суспільства, яке називають «традиційним суспільством» землеробів. Цей світ був разюче несхожий на колишній світ мисливських общин і ці зміни були викликані великим фундаментальним відкриттям – освоєнням землеробства.

Освоєння скотарства В даний час більшість фахівців вважають, що скотарство з'явилося в один час або трохи пізніше, ніж землеробство. Маючи надлишки їжі, землероби дістали можливість вигодовувати дитинчат убитих на полюванні тварин – таким чином, відбувалося поступове одомашнення. У IX-VIII тисячоліттях до н.е. на Близькому Сході були одомашнені кози і вівці, декілька пізніше – велика рогата худоба. Розселяючись на нові території, землеробські племена приносили з собою навики комплексного господарства землеробського скотарства; у IV-III до н.е. землеробські поселення розповсюдилися на обширні простори північного причорномор'я і Прікаспія. На цих степових просторах мешкали дикі коні, які незабаром були приручені населенням цих місць.

Намагаючись ввести в господарський обіг видалені пасовища, жителі степів поступово перейшли до яйлажного скотарства, при якому основне населення залишалося в селищі, а пастухи разом із стадами йшли на все літо на дальні пасовища. Наступним кроком в цьому напрямі стало кочове скотарство; жителі степів почали кочувати разом зі своїми стадами.

Поштовхом до цих швидких і корінних змін, в VIII столітті до н. э., було нове фундаментальне відкриття - створення строгих вудил. За створенням вудил послідувало освоєння всадничества: наїзництво перестало бути неможливим небагатьох джигітів – воно стало доступне всім, і всі чоловіки сіли на коней.Кочівники Середньої Азії зазвичай зимували в районах на південь від Сир-дар'ї, а влітку перегонили свої стада за півтори-дві тисячі кілометрів на багаті пасовища північного Казахстану (із-за суворого клімату ці пасовища не могли використовуватися взимку). Кочівництво допомогло освоїти північні степи і гірські луги, проте воно зажадало зміни способу життя. Кочівники відмовилися від рослинної їжі, вони харчувалися, головним чином, молоком і молочними продуктами. Найважливішими винаходами кочівників, без яких було неможливим життя в степах, стали сир і вовна.

З переходом до кочового скотарства різко змінилася вся зовнішність степів. Зникли численні селища, життя тепер проходило у возах, в постійному русі людей разом із стадами від одного пасовища до іншого. Жінки і діти їхали в поставлених на колеса кибитках – але були племена, де на коней сіли і жінки; грецький історик Геродот передає, що у савроматов жінки “разом з чоловіками і навіть без них верхи виїжджають на полювання, виступають в похід і носять однаковий одяг з чоловіками”. Археологи свідчать, що в могили жінок – так само як в могили чоловіків – часто клали вуздечку, символ вершника.

Арабські письменники повідомляють про частий голод серед татар; є повідомлення про те, що в роки голоду кочівники їли падаль, продавали в рабство своїх дітей. Недолік засобів існування породив звичай жертвопринесення людей похилого віку у деяких племен було прийнято убивати вдів, грудних дітей вбивали і хоронили разом з померлою матерью. В умовах напівголодного існування бедуїни Аравії часто вбивали новонароджених дівчаток. За наявними даними, середня тривалість життя кочівників складала 36-38 років.

Спосіб життя кочівників визначався не тільки обмеженістю ресурсів кочового господарства, але і його нестійкістю. Екологічні умови степів були мінливими, сприятливі роки змінялися засухами і холодом. У середньоазіатських степах холод траплявся раз в 7-11 років; сніжний буран або ожеледь приводили до масового вимирання худоби; у інший рік гинула більше половини поголів'я. Загибель худоби означала страшний голод; кочівникам не залишалося нічого іншого, як вмирати або йти в набіг.

Кочівники загартовувалися в боротьбі із стихією і в постійних зіткненнях один з одним. У кожному роду був наїзник, що відрізнявся хоробрістю і фізичною силою; постійно проявляючи себе в сутичках, він поступово ставав «батыром», «богатирем». Батирі очолювали полки в битвах, вони були головними героями казахського епосу.

У нескінченних битвах виживали лише найсильніші і сміливіші – таким чином, кочівники піддавалися природному відбору, що закріплював такі якості, як фізична сила, витривалість, агресивність.

Природний відбір на силу, спритність, витривалість доповнювався вихованням військових якостей, починаючи з раннього дитинства. «Хлопчик, як скоро зможе сидіти верхи на баранові, стріляє з лука пташок і звірів і споживає їх». У монголів і казахів 12-13-річні хлопці разом зі своїми батьками ходили в набіги. У набігах брали участь і жінки; у савроматов “дівчина не виходить заміж, поки не уб'є ворога”, свідчить Геродот. За даними археологів, п'ята частина могил сарматів із зброєю зберігають останки жінок.

Війни між кочовими племенами нерідко приводили до об'єднання Великого Степу і створення кочових імперій. Єдина держава клала кінець міжплемінним війнам. Якщо раніше в роки холоду кочівники йшли в набіг на сусіднє плем'я, і чисельність населення знижувалася за рахунок військових втрат, то тепер єдиним способом порятунку з голоду було об'єднання сил степу і нашестя на землеробські країни. Таким чином, об'єднання кочівників породжувало хвилю нашестя.

Нашестя набувало особливо грізного характеру, коли до рук кочівників потрапляла нова зброя. Першою створеною кочівниками Новою Зброєю була запряжена парою коней легка бойова колісниця, потім послідувало освоєння верхової стрілянини з лука, потім були винайдені важкий лук, сідло і стремено, що дозволило використовувати шаблю. Всі ці фундаментальні відкриття порушували військову рівновагу між кочівниками і землеробами – і на землеробські цивілізації обрушувалася хвиля нашестя непереможних і жорстоких завойовників.

Завоювання приводило до створення нових суспільств, в яких основна маса населення, нащадки переможених землеробів, експлуатувалася нащадками завойовників. У новому суспільстві кочівники складали військовий «рицарський» стан, вони ділили завойовану країну на «феоды», зводили замки і поневолили селян.

Постійні війни в степу робили кочівників природженими воїнами-кавалеристами, сильними, відважними, витривалими і агресивними, – по своїх фізичних і психологічних характеристиках, по способу життя, кочівники були несхожі на селян-землеробів. Ці відмінності були наслідком проживання в іншій екологічній ніші, наслідком адаптації до інших екологічних умов. По законах біології проживання в іншій екологічній ніші веде до формування видових відмінностей, таким чином, можна припустити, що процес становлення кочевничества був також початком виділення нового вигляду людей (точно також, як землероби були новим виглядом по відношенню до мисливців). Таким чином, ми можемо спостерігати, як фундаментальне технічне відкриття – винахід суворих вудил – привело до таких різких змін в житті людей, що можна говорити про формування нового вигляду (або підвиду) Homo sapiens.