Діяльність української діаспори щодо відродження державної незалежності України, незважаючи на важливість проблеми,взагалі являється “білою плямою” української історіографії. Українська діаспора країн Заходу вела наполегливу боротьбу за відродження державної незалежності України. Важливу роль в цьому процесі повинна була відігравати молода генерація української еміграції, зважаючи на поступове старіння та відхід від громадсько-політичної діяльності старшого покоління зарубіжних українців. У зв’язку з цим, перед українською громадою в країнах Заходу гостро стояло питання створення відповідної освітньо-виховної системи, яка давала б змогу на належному рівні готувати нові кадри патріотів та борців за державну незалежність України. Ситуація в цьому плані погіршувалася в зв’язку з асиміляційними процесами, які впливали, в першу чергу, на молодь. Адже молоде покоління еміграції було народжене поза Україною, фізично не брало участь в національно-визвольній боротьбі, не проживало на рідних для кожного українця землях та рахувалося громадянами країн Заходу. Їх дитинство та юність протікали в умовах чужорідного середовища і,відповідно, справа боротьби за державність України, рідна і близька їх батькам, могла залишити їх байдужими. Відповідно, за найгіршим сценарієм розвитку подій, громадсько-політичні організації зарубіжних українців, з відходом старшого покоління, могли залишитися без кадрів та припинити свою діяльність. Такого українська діаспора не могла допустити. Її лідери чітко розуміли, що справа боротьби за державну незалежність України, в великій мірі залежала від притоку до громадсько-політичних об’єднань еміграції нових молодих кадрів.
Визначте сучасні проблеми соціально-економічного та політичного розвитку України та можливі шляхи її розв’язання. На початковому етапі самостійного існування України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил-гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності.
11 жовтня 1991р. ВР затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В ній констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. У відповідності з концепцією цей процес повинен був іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8-0,9% від чисельності населення України (420 – 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4 – 5% державного бюджету. 6 грудня 1991р. Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголосила створення власних збройних сил Законом «Про Збройні сили України». ВР України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації і будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення технічного забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей. Процес будівництва Збройних сил здійснювався на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей з додержанням міжнародних угод, які Україна визнала обов’язковими для себе – Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документи Стокгольмської конференції по зміцненню довіри та безпеки і роззброєнню в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992р, тощо.
