Власність та її місце у системі економічних відносин

 

 

Дослідження того чи іншого способу виробництва, економічного ладу завжди потребує відповіді на питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Для відповіді на ці питання треба насамперед розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають у взаємодії людини з природою, коли вона привласнює предмети природи. На початку формування людського суспільства ця взаємодія була пряма: людина-природа. З появою виробництва взаємозв’язки ускладнюються: людина – виробництво – природа. Процес привласнення речовин природи набуває певної, визначеної форми. Історично визначена форма відносин між людьми з приводу привласнення життєвих благ, перш за все засобів виробництва, є власність.

Привласнення означає відношення людей до певних речей (об’єктів) як до своїх. Оскільки власність – це відносини, економічний зміст їх припускає, як мінімум, наявність 2-х суб’єктів („моє не твоє”, твоє не моє”). Об’єкти привласнення розподіляються на 3 групи: нерухомість (споруди, шляхи, будови, земля, житло); рухомість (машини, обладнання, меблі, цінні папери); здібності людини (робоча сила) і результати інтелектуальної праці: винаходи, програми для електронно-обчислювальної техніки, живопис, музикальні твори тощо.

Відносини власності завжди суперечливі. Ці суперечності фіксуються і захищаються юридичними законами, тобто відносини власності набувають форму юридичних відносин, а їх суб’єкти наділяються правом власності. Юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою), стали розробляться з виникненням держави.

Юридичні закони захищають тільки власника, тобто положення „моє”, і запобігають переходу об’єктів власності із положення „не моє” в положення „моє”. Правові норми регламентують відносини людей. Отже власність – це і юридична, і економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності обумовлюють їхню юридичну форму. Взаємозв’язок тут такий: економічні відносини власності – базисні, юридичні – надбудовні. Як юридична категорія, власність – це суб’єктивне тлумачення відносин привласнення, які об’єктивно склалися у суспільстві. Інакше кажучи, це проявлення суспільної потреби закріпити те, що склалося на практиці.

Яке же місце посідає власність в системі економічних відносин? Власність – це основа системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі наступне:

- власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо;

- власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва;

- відносини власності визначають положення людини в суспільстві (її соціальний статус), соціальну структуру суспільства (наприклад, можливості формування середнього класу);

- власність визначає характер включення людини у виробничий процес. Якщо людина - власник, включення пряме, безпосереднє. У невласника – опосередковане купівлею-продажем робочої сили;

- власність є результатом історичного розвитку зміни способів виробництва, а рушійною силою цієї зміни є рівень розвитку продуктивних сил. В той же час зміна власності створює умови для розвитку останніх. Зі зміною форми власності змінюються: класова і соціальна структура суспільства; господарчий механізм; мотиви поведінки людини;

- власність, як і спосіб виробництва, може виникати як еволюційним, так і революційним шляхом. Еволюційний шлях є результатом конкуренції типів і форм власності, коли виживають прогресивні і відмирають нежиттєздатні. Революційний – насильницький шлях зміни одного типу власності на інший.

Власність в умовах ринкової економіки не є гарантією безтурботного життя. Власність – це майнова відповідальність за результати її комерційного використання, необхідність її постійного відтворення. Право бути власником передбачає гарантію з боку держави захисту, рівноправності, підтримки усіх форм власності. Власність – це дбання і обов’язок. Таким чином, власність як економічна категорія - це не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей, перш за все, засобів виробництва. Адже залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені, формується відповідний суспільний спосіб виробництва. При цьому власність має також: юридичний аспект (на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності); соціальний (класи, групи, їх співвідношення); політичний (впливає на державну політику в залежності від суб’єктів володіння засобами виробництва); психологічний (виявляє почуття господаря у виробника або його відсутність).

Функції і форми власності

 

 

Зміст будь-якого явища проявляється в тих функціях, які воно виконує. В широкому плані функція власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти). Досягнення загальної функції забезпечується реалізацією конкретних функцій: функція володіння, функція розпорядження, функція використання. Функція володіння – це відносини фактичного володіння, факт влади суб’єкта над речами. Ця функція розкриває характер включення робочої сили у виробництво, умови поєднання робітника з засобами виробництва. У власника – прямі, у найманого робітника – опосередковані ринком робочої сили. Саме ця функція визначає статус людини у виробництві: власник – невласник.

Функція розпорядження – фактична реалізація влади власника над об’єктом власності, фактичне управління нею. Ця функція визначає організацію виробництва, його умови для виробника. Організація включає: визначення кількості робітників, послідовність виробничих операцій, методи управління виробничим процесом тощо. Організацію виробництва здійснює або власник, або менеджер (управитель, керівник). Функції володіння і розпорядження співпадають, якщо власник є і управитель, і роз’єднані, якщо це різні суб’єкти.

Функція використання (користування) – процес фактичного видобування корисних якостей з об’єкту власності, щоб задовольнити конкретні потреби. Якщо мова іде про власність на засоби виробництва, то вона реалізується в самому виробництві на кожному робочому місці. Відтворення, приріст власності залежить від того, як використовується кожне робоче місце, тобто від найманого робітника або від безпосереднього власника, який є і виробником. Таким чином, від ступеню реалізації цієї функції залежить як розмір створеного продукту, так і розмір доходу людини, що реалізує цю функцію.

Слід зазначити, що визначені функції власності виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Різноманітні функції, різний рівень продуктивних сил у сферах господарства, різний рівень усуспільнення виробництва, неоднаковість економічних інтересів суб’єктів виробництва – все це обумовлює різні типи і форми власності. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Тип власності визначається способом виробництва засобів існування. Приватний тип власності характеризується тим, що засоби виробництва, а отже і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову. В основі трудової власності лежить власний труд, результатом виробництва є предмети споживання. В основі нетрудової власності лежить труд рабів, кріпаків, найманих робітників. Тому до приватної нетрудової власності належать такі форми, як: рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична. Форма власності – це критерій, який визначає належність різноманітних об’єктів власності їх суб’єкту у визначених історичних умовах.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарський практиці вона виступає у формах державної і колективної власності.

Приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша регресивна. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності (це в основному сфера обслуговування населення). Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв’язок).

Прогресивний економічний розвиток передбачає взаємодію цих типів власності, причому один з них може бути переважаючим в окремі періоді і етапи розвитку людського суспільства.

Реформування економіки України орієнтовано на суспільну систему, яка поєднає різні форми власності. Ринкова дійсність така, що панування однієї форми власності неможливе, адже ринок передбачає свободу будь-якого виду діяльності, конкуренцію між виробниками. Відповідно з прийнятим законом „Про власність”, в Україні формується нова система відносин власності, яка включає: індивідуальну (особиста і приватна власність громадян), колективну, державну форми власності; власність інших держав, міжнародних організацій, сумісних підприємств та іноземних громадян. Економічна значимість тієї чи іншої форми власності в остаточному підсумку залежить від того, якою мірою вона сприяє створенню умов для прийняття ринковими суб’єктами найбільш раціональних рішень в господарській діяльності.

Ні одна форма власності не може бути визнана ідеальною, бо кожна з них має свої сфери найбільш ефективного застосування. Державна власність успішно функціонує у сферах з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Колективна форма власності доцільна тоді, коли потрібна концентрація засобів (коштів). Індивідуальна (приватна) власність ефективна там, де здійснення господарчої діяльності не потребує великої концентрації ресурсів, де вони можуть бути зароблені і нагромаджені індивідуально.

Слід зауважити, що інколи форми власності ототожнюються з формами господарювання. Проте це не одне і те ж. Поняття „форма власності” є більш ємною економічною категорією, бо одна і та ж форма власності може мати декілька форм господарювання. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як сімейний підряд, оренда, колективна форма власності – через кооператив, акціонерне товариство, партнерство тощо. Форма господарювання – це один з методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом (суб’єктами) з метою отримання доходу. Одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації різних форм власності, передусім, оренда.

Будь-яка форма власності економічно реалізується, коли приносить доход її суб’єктам. Саме він – вихідний мотив і кінцевий результат економічного функціонування власності. Такий доход може бути виражений прибутком, рентою, заробітною платою, відсотком, дивідендом.