Розділ 2. Художня культура України ХУІІ-ХУІІІ ст

Вступ

Другий розділ посібника присвячено яскравим сторінкам української художньої культури козацько-гетьманської доби. На культурному розвитку цього періоду позначилися традиції як Київської Русі, так і зародження нових ідей та явищ, співзвучних західноєвропейським. У цей час на Європейському континенті відбувалося активне становлення національних держав. Провідне місце серед них посідали Італія, Іспанія, Фландрія, Нідерланди і Франція. Внаслідок буржуазних революцій, промислових переворотів, буремних соціальних потрясінь, які тією чи іншою мірою охопили майже всі країни, зазнали змін й усі галузі культурного життя. Прогрес природничо-математичних наук зумовив формування нової раціоналістичної картини світу, яка вивільнялася від домінування суто релігійних світоглядних уявлень. Європа виходила з глибокої духовної кризи, спричиненої Реформацією і розколом церков. За доби Просвітництва на зміну теологічному світобаченню прийшло раціональне розуміння світу. Поряд із сакральною активно розвивалася світська художня культура. У духовному житті, зокрема й художньому, запанувала думка, що основою пізнання природи й людини є розум.

У межах означеного хронологічного відрізку духовний розвиток українського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених Національно-визвольною війною у середині XVII ст. і створенням Козацької республіки. Потужний вплив козацтва -провідної верстви новоствореної держави - став визначальним чинником розвитку культури й мистецтва. Утвердженню ідеї національного державотворення були підпорядковані всі культурно-мистецькі вияви періоду Хмельниччини і Гетьманщини - від часів І. Мазепи до часів К. Розумовського. На цьому суспільно-історичному тлі й розгорталося барвисте полотно духовного розвою України в момент його найвищого злету - творення культури Нового часу.

За рівнем освіченості й культури український народ за козацько-гетьман- \ ської доби піднявся на один щабель з розвиненими країнами Західної Європи. Головним осередком культурного життя залишався Київ зі славнозвісною Києво-Могилянською академією, яка за розмахом і наслідками просвітницької діяльності наближалася до кращих європейських навчальних закладів. Вагомий внесок до загальної духовної скарбниці продовжували здійснювати братські школи, а також нові навчальні заклади - Чернігівський, /Харківський, Переяславський, Вінницький колегіуми, що мали значні інтелектуальні й мистецькі надбання. Різні галузі української культури - філософія, педагогіка, книгодрукування, література, мистецтво - були репрезентовані блискучими іменами Петра Могили, Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Дмитра Бортнянського та ін.

Національний характер формувався під впливом козацького лицарського ідеалу, що зберігався у світогляді українців до кінця XVIII ст. Утвердження ідей національної самобутності за часів козацтва позначилося на світоглядно-естетичній своєрідності стилю українського бароко^. Занепад козацької державності призвів і до його згасання.

Як і Ренесанс, на зміну якому він прийшов, стиль бароко зародився в Італії. Для барокового світогляду характерний погляд на людину і світ як на величезний театр - бурхливий і суперечливий, патетичний і драматичний, сповнений динаміки й дисонансів. У католицьких країнах відбувається реставрація впливу релігії на мистецтво, пишність, декоративність та експресія якого протиставлялися стриманим і суворим протестантським обрядам. Ефектні й експресивні архітектурно-скульптурні комплекси чародіїв римського бароко Ф. Борроміні та Д. Берніні, драматичні живописні полотна італійця М. Караваджо, фламандця П. Рубенса, іспанця Д. Велас-ксса, життєствердні скрипкові концерти А. Кореллі та А. Вівальді та сповнена високого гуманізму спадщина геніального музиканта-мислителя Баха -ось далеко не повний перелік блискучих результатів духовних пошуків епохи бароко.

Українське бароко поєднало традиції вітчизняного народного мистецтва:і характерними ознаками європейського бароко (частково Ренесансу і Просвітництва) і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви. На відміну від європейського бароко, зорієнтованого на придворно-аристократичне мистецтво, українському бароко притаманні демократичні засади, що ґрунтувалися на ідеях православних братств, патріотичного руху всіх верств українства загалом. Тому, на відміну від часом 'надмірної віртуозності і чуттєвих крайнощів італійського бароко, трагічного драматизму і помпезності іспанського, містицизму німецького, рафінованої декоративності французького, в Україні цей стиль був просякнутий пафосом героїки й урочистого v утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Це виявлялося у сліпучо-золотих переливах церковних бань і мереживі різьблених іконостасів, високій духовності музичних гімнів і хорових концертів.

Бароко стало першим універсальним художнім напрямом, що поширився в усіх видах мистецтва - поетичному, образотворчому, музичному, театральному. Подальше зміцнення культурних контактів із сусідніми країнами, подолання відносної ізольованості, характерної для середньовіччя, досяг-

иення науки, освіти, мистецтва сприяли утвердженню українців на міжнародній арені. Не випадково, наприклад, постать українського гетьмана І. Мазепи привертала увагу не тільки його сучасників, а й митців подальшого часу - Вольтера, Д. Байрона, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Ліс-та. А популярність української пісні «їхав козак за Дунай» (її авторство приписують С. Климовському) перетнула кордони батьківщини і стала відомою в Росії та європейських країнах. Ця пісня привернула увагу таких відомих композиторів, як Л. ван Бетховен, К. М. Вебер, О. Аляб'єв, які створили на її мелодію інструментальні варіації. Американська письменниця і перекладачка Тереза Тальві писала: «Велична, самобутня поезія козаків

вразила літературний світ.... У степах України створено силу балад, і здається, що кожна галузка дерева тут має свого поета і кожна стеблина відлунюється піснею».

Отже, бароко - загальноєвропейське художнє явище, в якому Україна виступила рівноправним партнером. Стилізоване відтворення вітчизняної історії надихнуло митців на новаторські поривання, зумовило яскравий спалах української культури після Київської Русі.

Наприкінці XVIII ст. в українському мистецтві з'явилися ознаки нового європейського стилю - класицизму^, але повноцінного вияву він набув уже в наступному столітті.

Із падінням Гетьманщини розквіт української культури XVII-XVIII ст. було перервано. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, змінився періодом Руїни, розгромом Запорозької Січі, поглинанням української культури сусідніми державами. Нівелювання національної самобутності вітчизняного мистецтва посилилося з боку влади держав, у складі яких перебували українські землі. На цих землях закривалися колись численні школи, друкарні, зазнавала переслідувань українська мова і водночас насаджувалися російська, польська, німецька, угорська. У 80-х роках XVIII ст. православна церква втратила свою автономію. Розпочався відтік інтелектуальної еліти, зокрема багатьох митців, до Росії. Це створювало додаткові перешкоди для національно-культурної консолідації українського народу.

Руїна кінця XVIII ст. накладала відповідний карб на всі напрями духовного життя, спричинила занепад професійної художньої творчості. Під тиском украй несприятливих історичних реалій висхідний розвиток художньої культури було загальмовано.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

XVII-XVIII ст. - доба розквіту та піднесення української національної культури. Саме на цьому етапі Україна здійснила потужний якісний прорив у всіх напрямах художньої творчості, небачений від часів Київської Русі. Культурний поступ був тісно пов'язаний з посиленням національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність, необхідністю обстоювання власних традицій, посилен-

ням ролі козацтва в житті суспільства. На початку XVII ст. провідним культурним центром України знову стає ■Київ. Величезну роль у цьому відіграв видатний релігійний і культурний діяч митрополит Петро Могила.

Це був час становлення та утвердження стилю українського бароко, який поширився на всі види мистецтва: архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, а також музику. В Україну стиль бароко прийшов із Заходу, де він з'явився на сто років раніше. Для українського бароко характерні ті самі зовнішні ознаки, що й для західноєвропейського: динамічність форм, нерівність та розірваність ліній, тяжіння до вияву внутрішнього руху та драматизму, широке застосування декоративних оздоблень, символічних та алегоричних образів. Проте водночас воно має власні духовні витоки. Вирішальний вплив на його формування мали народне мистецтво, народні естетичні \„смаки та ідеали. Прагнення українського народу до самоутвердження попри вкрай скрутні історичні обставини наповнило твори мистецтва життєрадісним, піднесеним настроєм. Цей настрій крізь віки зазвучав у відновлених святинях - Успенському соборі Києво-Печерської лаври та Михайлівському Золотоверхому соборі.

АРХІТЕКТУРА

Чи не найяскравіще^стиль українського бароко виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: багатство на пластичність форм, світлі потинькова- >-ні стіни ~ застосування" декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми. Під керівництвом Петра Могили у 30-х роках XVII ст. у стилі бароко було відновлено архітектурні перлини часів Київської Русі: Софійський собор, споруди Києво-Печерської лаври, церкву Спаса на Берестові та ін. Це мало величезне значення, адже у такий спосіб утверджувалася культурна спадкоємність з Київською Руссю. У такому вигляді архітектурні шедеври збереглися до наших днів.

Активне будівництво розгорнулося не лише в Києві, а й по всій Центральній Україні та на Лівобережжі. Було зведено багато нових церков, соборів, монастирів, а також споруд світського призначення: навчальних закладів, житлових будинків козацької старшини тощо. Ці споруди допомагають зрозуміти спосіб життя людей того часу. Наприклад, будинки Лизогубів у Чернігові та Седневі свідчать, що життя елітного прошарку українського суспільства було близьким до народного. Планування будинків нагадує укранРх ську «хату на дві половини». В офор-х мленні зовнішніх стін майстерно використано засоби архітектурної пластики, що створюють мінливу гру світла й тіні.

Україна мала власних видатних архітекторів. Увійшли в історію імена Степана Ковніра (1695-1786) - твор-"--, ця так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Клов-ського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва, церкви Антонгя і Феодосія у Василькові; Івана Григоровича-Барсько-го (1713-1785) - автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного у Києві.

Залишили слід в Україні й іноземні зодчі. Глибоко зрозумів суть українського бароко німець Иоганн Шедель (1680-1752). Він автор одних із найкращих споруд цього стилю: дзвіниць Києво-Печерської лаври та Софійського собору, брами Заборовського. Архітектурне вирішення двох останніх споруд вражає надзвичайною пишнотою ліпного орнаменту, що свідчить про вплив на творчість автора народного мистецтва.

Своєрідні та неповторні споруди славетного італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700-1771). У Києві за його проектами збудовано Андріївську церкву та Марийський палац. Ці унікальні споруди напрочуд вдало вписалися в природний ландшафт міста.

У стилі українського бароко зводилися не лише муровані, а й дерев'яні церкви. Вони були високими, багато-верхими, мали складні й динамічні форми. Яскравим прикладом таких храмів є Троїцький собор у м. Ново74-, московську Дніпропетровської області. Ця складна пірамідальна композиція, виконана з надзвичайно високою майстерністю, створює враження стрімкого руху, спрямованого вгору, до неба.

На західноукраїнських землях монументальна архітектура цього періоду розвивалася за інших умов. Перебування у складі Речі Посполитої, прийняття унії зумовили закріплення тут художніх традицій, пов'язаних з католицькою культурою. В містах та містечках Галичини збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського, бароко. їх не можна ототожнювати із самобутнім явищем саме українського бароко, поширеним на Придніпров'ї та Лівобережній Україні.

Найбільша кількість пам'яток барокової архітектури західноєвропейського зразка збереглася у Львові. Серед кращих споруд - Домініканський костел, збудований архітекторами Яном де Вітте та Мартином Урбаніком. Яскравим представником стилю бароко був Бернард Меретин - автор такої архітектурної перлини Львова, як собор Святого Юра, ратуші в м. Бучачі на Тернопільщині та ін. До визначних пам'яток культури належить також величний ансамбль Почаївської лаври — одного з найбільших релігійних осередків України.

СКУЛЬПТУРА

У мистецтві стилю бароко важливу роль відігравала скульптура. її широко використовували в оздобленні фасадів та інтер'єрів архітектурних споруд. Розквіт скульптури в Україні припадає на XVIII ст.

У Західній Україні цей вид образотворчого мистецтва традиційно був більш розвиненим, ніж у Східній. Видатний його^представник - львівський /скульптор Иоанн Пінзель (роки народження і смерті невідомі). Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі. З-поміж створених ним образів окрім міфологічних та біблійних героїв привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. У доробку майстра багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у динамічному русі, найнесподіваніших ракурсах. У позах, жестах, виразах облич передано бурхливі почуття. У своїх творах майстрові вдалося найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію. Творча манера Пінзе-ля вплинула на розвиток мистецтва скульптури в Галичині та за її межами.

На Придніпров'ї та Лівобережжі декоративна скульптура перебувала під впливом народного мистецтва. До самобутніх творів свого часу належали мідні фігури архангела Михаїла - покровителя Києва і богині правосуддя Феміди, встановлені на будівлі київської ратуші.

Скульптура була тісно пов'язана з мистецтвом різьблення по дереву, яке у XVIII ст. досягло своєї вершини. Яскравий приклад цього - декоративні оформлення іконостасів багатьох українських церков і соборів, що вражають майстерністю виконання, складністю композицій, пишнотою й розмаїттям елементів і форм.

ЖИВОПИС

Живопис доби бароко - особлива сторінка української культури. Як і архітектура, він розвивався під впливом європейського та народного мис-" тецтва. Ці два джерела сформували неповторне обличчя української національної школи живопису, яка досягла довершеності у XVIII ст.

Як і в попередні епохи, в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний із розписами культових споруд. До нашого часу дійшло дуже мало його пам'яток, а ті, що збереглися (наприклад, фрагменти фресок Троїцько-^ го собору Густинського монастиря поблизу Прилук), свідчать про значні зміни в цьому виді мистецтва. Українські художники вирішували нові творчі завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, прагнули створити ілюзію відкритого простору та РУХУ-

У Києві в першій половині XVIII ст. великі монументально-живописні роботи здійснювалися в Успенському соборі та Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, в Софійському та Михайлівському Золотоверхому соборах, церкві Миколи Набережного та в інших храмах. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали майстри лаврської школи, з-поміж яких особливо усл;і вився Алімпій Галик.

Настінними розписами прикрашали не лише муровані, а й дерев'яні церкви. Найранніші їх пам'ятки (середини та другої половини XVII ст.) збереглися в Західній Україні. Це розписи храмів Святого Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі, Святого Духа в с Потеличі (нині - Львівської облас- У них знайшли відображення світогляд та художні смаки міщан, селян, ремісників. Ці розписи, виконані в дещо наївній манері народного мистецтва, сповнені щирих почуттів. Постаті й обличчя святих та інших персонажів нагадують звичайних українських людей.

Настінні розписи в дерев'яних церквах - самобутнє явище, що не має аналогів у мистецтві жодного іншого народу.

У станковому живопису, як і за попередньої доби, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Це ще одна особлива сторінка в історії української культури. Видатними іконописцями свого часу були західноукраїн-ські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. їхні життя і творчість пов'язані з містом Жовква, яке було на той час значним культурним осередком.

Іван Руткович (рік народження невідомий - 1708) наприкінці XVII ст. створив величні іконостаси у Волиці-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Сква-ряві Новій. Відчутний вплив на його творчість справило тогочасне західноєвропейське мистецтво. І не випадково. Адже художник, створюючи свої композиції, використовував гравюри німецьких та голландських митців. Деякі ікони майстра - «Христос і Магдалина», «Втеча до Єгипту», «Дорога в Еммаус», «Христос у Марії та Мар-фи» та ін. - більше нагадують світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі реальних пейзажів або інтер'єрів, які займаються повсякденними справами. Барви на іконах яскраві, насичені, лики Христа, Марії та святих привітні, ласкаві й радісні. Відчувається, що художник був справжнім життєлюбом і зумів поєднати у своїх творах любов до життя земного з лю-бов^ю до Бога.

Йов Кондзелевич (1667 - близько 1740) - автор славнозвісного Богород-чанського іконостасу в с. Манява Івано-Франківської області. Чим же його живописна манера відрізняється від манери І. Рутковича? Образи Й. Кон-дзелевича вражають високодуховною красою, вони сповнені глибокої внутрішньої зосередженості та величі. Художник з великою майстерністю створював урочисті багатофігурні композиції, зображував пишні інтер'єри з архітектурним оздобленням у стилі бароко. Загальному настрою ікон відповідає їх колорит. Він стриманіший, ніж у Рутковича, тонко згармонізований та вишуканий.

У XVIII ст, розвиток українського іконостасу досяг свого апогею. Він став невід'ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу мистецтв в українській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерна його ознака - поєднання яскравого живопису із вишуканим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Визначною пам'яткою мистецтва є величний іконостас з Преображенської церкви у с Великі Сорочинці на Полтавщині - резиденції гетьмана Данила Апостола. У цьому іконостасі якнайповніше втілено дух українського бароко з його динамікою, емоційністю, стрімкістю руху. В колориті ікон переважають різні відтінки жовтого кольору, що створює ефект сяйва, світлоносності. Фігури також динамічні, у них відтворено різноманітні моменти руху людського тіла. Суто земна краса образів поєднана зі щирим духовним прагненням.

Отже, в українському живопису зміцнюється світський напрям, дедалі поширюються засоби реалістичного відтворення дійсності. Про це красномовно свідчать дві ікони з м. Конотопа. На них зображено великомучениць Варвару й Катерину та Анастасію й Уляну в образах молодих жінок у пишному, барвистому вбранні. їх автори втілили український народний ідеал земної жіночої вроди, що водночас не суперечило глибокому духовному змісту творів.

У часи великих випробувань особ-' яиво шанованими в Україні були ікони \ Покрова Божої Матері^. У цьому святому образі український народ вбачав свою покровительку та заступницю. Чому ці ікони дістали назву «козацьких Покров»? Відповідь на це запитання досить проста: тому що їх дуже шанувало козацтво. Часто на Цих іконах зображували велику кількість людей. Отже, художникам доводилося вирішувати складне творче завдання: компонування багатьох фігур і груп людей. Під покровом Богоматері збиралися персонажі далекої історії (наприклад, візантійський імператор) і сучасники (зазвичай представники духівництва і козацтва). Так, на одній з «козацьких Покров» із с Дашки на Київщині зображено Богдана Хмельницького. Подібні ікони сприяли розвитку портретного жанру в Україні.

Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою. їх автори використовували яскраві кольори, барвисті квіткові візерунки. Золоте орнаментоване тло поєднувалося із зображеннями архітектурних споруд та природи. Богоматір, святих та інші персонажі часто малювали в пишному одязі, з привітними, ласкавими обличчями, втілюючи в них народні уявлення про красу. Таке тлумачення образів зовсім не суперечило

релігійному змістові ікон. Порівняно з епохою середньовіччя це було нове емоційне співпережиття християнської віри як джерела радості, втіхи та надії.

З другої половини XVII ст. портретний живопис, що вже мав значні досягнення в Західній Україні, поширюється на Придніпров'ї та Лівобережжі. За словами сирійського мандрівника Павла Алеппськогоі, українські художники були «вельми спритні в зображенні людських облич з цілковитою подібністю та мають велику вигадливість у відтворенні людей такими, якими вони є».

На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад, на стінах київської церкви Спаса на Берестові було написано портрет митрополита Петра Могили, в соборі Густинського монастиря на Чернігівщині ~ портрет гетьмана Івана Са-мойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври - цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

Улюбленим персонажем портретистів другої половини XVII-XVIII ст. був уславлений гетьман Богдан Хмельницький. Взірцем для них слугувала гравюра гданського художника B. Гондіуса, створена за життя гетьмана в 1651 р. У свою чергу, Гондіус скористався малюнком голландського митця Авраама ван Вестерфельда, який було виконано з натури. Один із кращих портретів гетьмана зберігається в Національному художньому музеї України. Невідомому авторові цього твору вдалося втілити узагальнений образ народного героя, якому притаманні такі риси, як гідність, розум, простота.

Упродовж XVIII ст. великої популярності набуває так званий парадний портрет. Його функція - показати певну особу в усій її красі та значущості. Зазвичай українські портретисти (на відміну, наприклад, від польських) зображували людей ідеалізо-7 ваними (тобто кращими, ніж" вони були насправді). Приклад такого твору -портрет отамана війська донського Данила Єфремова, написаний одним із майстрів Києво-Печерської лаври. Пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук, родовий герб, парадне оточення - ось ознаки, типові для таких портретів. Водночас художник майстерно відтворив індивідуальні риси та характер свого героя.

Ці та інші приклади є свідченням того, що українські майстри зберігали вірність народним традиціям та смакам. Завдяки особливому художньому вирішенню, монументальному звучанню, декоративній барвистості український портретний живопис став само"-, бутнім національним явищем культури. До визначних творів цього жанру XVIII ст. належать портрети Василя Гамалії, переяславського полковника C. Сулими та його дружини, князя Д. Долгорукого та ін.

У зазначений період в Україні набув поширення також жанр народної картини, героєм якої був так званий Козак Мамай (козак-бандурист). Перші такі картини з'явилися в XVII ст. У XVIII та в першій половині XIX ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Малювали його не лише на полотнах, а й на дверях, скринях, віконницях, стінах і навіть на вуликах.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше - дубом), «по-турецьки» підібгавши ноги, і грає на бандурі чи кобзі. Поруч його вірний товариш - кінь, довкола - речі, з якими козак нерозлучний - шабля, рушниця або пістоль, люлька. Часто подібні картини супроводжували написами, сумними або веселими, з добірним народним гумором. На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іп-ішими персонажами: паном, корчмарем та ін. Автори цих картин залишилися невідомими. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас.

ГРАФІКА XVII-XVIII ст.

стали часом розквіту української гравюри та книгодрукування.

Найбільшим його центром стала друкарня Києво-Печерської лаври. Там друкувалися твори не лише релігійного, а й світського змісту. Початок їм поклали видані 1622 р. ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб зацно-го рицера, Петра Конашевича Сагайдачного» ректора Київської братської школи Касіяна Саковича. На них зображено гетьмана Сагайдачного на коні (один із найбільш ранніх портретів в українській гравюрі), сцену «Здобуття Кафи» та запорожця з рушницею.

Видатним гравером початку XVII ст. був майстер Ілля. Спершу він працю-вав у Львові, а 1636 р. на запрошення митрополита Петра Могили переїхав до Києва. Він виконав ілюстрації до Біблії, Великого требника Петра Могили, Києво-Печерського патерика.

З другої половини XVII ст. провідною графічною технікою стає гравюра на міді (мідьорит) та інших металах. Вона витісняє поширену в XVI - першій половині XVII ст. гравюру на дереві (дереворит). Відповідно змінюється и художній стиль творів, адже гравюра на металі мала більше можливостей для передання світлотіньового моделювання форм, відтворення повітряного середовища, особливостей різноманітних фактур тощо.

Кращими українськими граверами того часу були Олександр (бл. 1640— 1727) та Леонтій (бл. 1630-1710) Та расевичі. Вони досконало володіли технікою мідьориту. Обидва навчалися в Німеччині. Олександр Тарасевич привіз до Києва колекцію гравюр і малюнків західноєвропейських митців. Як відомо, за ними вдосконалювали професійну майстерність лаврські художники. О. Тарасевич керував друкарнею Києво-Печерської лаври, виконував ілюстрації до книг, створив низку портретів, зокрема письХ менника Лазаря Барановича.

Леонтій Тарасевич працював у Києві та Чернігові. Він автор багатьох великих та пишних алегоричних композицій, що були характерними для художньої культури бароко. Найвищим його творчим досягненням вважають видання в 1702 р. «Києво-Печерського патерика», який містить 40 гравюр видатного майстра.

Серед творів талановитого гравера Інокентія Щирського (бл. 1650-1714) привертає увагу теза1 ректорові Київської академії М. Колачинському. В цьому творі поряд з великою кількістю символів є багато цікавих життєвих деталей, що дають уявлення про зовнішній вигляд «спудеїв» - учнів академії, про старий будинок академії, що не зберігся до наших днів.

На середину XVIII ст. припадає розквіт творчості ще одного яскравого майстра гравюри - Григорія Левиць-кого (бл. 1697-1769), батька славетного портретиста Дмитра Левицького. Григорій Левицький досконало володів складною технікою гравюри на міді, з істинним артистизмом виконував тези та ілюстрації до книг.

Українська гравюра кінця XVII— XVIII ст. посідала провідні позиції у Східній Європі, вплинувши на розвиток цього виду мистецтва в усіх слов'янських країнах. Саме через неї до-метровська Росія знайомилася з на-бутками європейської образотворчої культури. Гравюра на крок випереджувала інші види образотворчого мистецтва в їх еволюційному поступі до реалістичного відображення дійсності.

Блискуча епоха українського бароко завершилася наприкінці XVIII ст. водночас із знищенням російським самодержавством Запорозької Січі й української державності. В Україні не було навчальних художніх закладів, які б відповідали тогочасним вимогам. Обдарована українська молодь змушена була їхати на навчання до Санкт-Петербурга, де було відкрито Академію мистецтв. Після навчання українські митці часто залишалися в Росії. Наприклад, творчість таких видатних живописців, як Антон Лосенко, Дмитро Левицькии, Володимир Боровиков-ський, вважається надбанням саме російського мистецтва.

1. Чим було зумовлене піднесення української культури на початку XVII ст.? Який художній стиль утвердився в українському мистецтві цього періоду?

2. Чим українське бароко відрізняється від західноєвропейського? Назвіть пам'ятки архітектури й архітекторів - представників цього стилю.

3. У яких напрямах розвивався український живопис XVII—XVIII ст.? Які риси бароко виявилися в ньому?

4. Що таке «парадний портрет»? Чим приваблюють вас твори цього жанру XVII—XVIII ст.?

5. Чому, на вашу думку, образ Козака Мамая набув великої популярності серед українського народу?

6. Що вирізняє мистецтво графіки XVIІ-XVI11 ст.? Назвіть відомих вам май-стрів-граверів.

7. Які тенденції зумовили зміни в українському мистецтві наприкінці XVII ст.?