Розділ V. Культурний процес другої половини XIX ст

Пробудження національної свідомості українського народу У другій-нвловині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культу­ри. Спостерігається тен­денція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національно-демократичного напрямків. Тут можна не погодитися з В. І. Леніним, який національну культуру трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і з тим, що "гасло національної культури це буржуазне (а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство". Це далеко не відповідає дійсності.

У період становлення промислового капіталізму Ук­раїна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких кон­че не вистачало на заводах та фабриках, що відкрива­лися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з при­значенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкривають­ся недільні школи. Професори Київського університету П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спро­бу через школи вести революційну пропаганду. В Ук­раїні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською мовою. Великого значення цим школам надавав Т. Шевченко. Він написав для них "Букварь южнорусский". Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р. були закриті.

Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної систе­ми, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30 % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 p., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років, і

На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним тер­міном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкри­ваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.

■ Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Но­воросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого на­вчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робіт­ників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високоюГ'

В українських навчальних закладах створюються відомі наукові шко­ли: математична — провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-ко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична — М. Умнов; астрономічна — Ф. Бердихін; хімічна — М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов, С. Реформаторський; біологічна — О. Чорна, К. Милашевич, ембріо­лог О. Ковалевський; ботаніки — В. Зеленський, Ф. Каменський, В. Палладій; мікробіології — М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог І. Сеченов.

У 1869—1870 pp. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872—1879 pp. було опубліковано в Петербурзі ("Пра­ця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито.

Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра бо­ротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальни­ми та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Аеся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін.

І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів 60—70-х років XIX ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів до початку XX ст.

Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомаро­ва, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав ґрунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: "Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя", "Богдан Хмельницький", "Руїна" та ін. Він редагував окремі твори документального видання "Акти, относящиеся к Южной и Западной России". У своїх працях М. Костомаров багато уваги при­діляв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу на національних особливостях українського козацтва.

На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства козацькою старшиною в XVII ст. у своїх працях "Малоросійські по­сполиті селяни" і тритомному виданні "Опис старої Малоросії" показав О. Лазаревський.

Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересі­чну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії коло­нізації і побуту степової окраїни Московської держави", "Спроба історії Харківського університету (за неопублікованими матеріалами)". Цінним у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів.

Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетво­рення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя Ук­раїни XV—XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобереж­ної України.

Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світо­гляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток

капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях "Про хлібо­робство", "Про багатство та бідність", "Парова машина", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін.

Із національних позицій почав писати свою "Історію України-Руси" М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська діяльність пробудили інтерес до об'єктивного вивчення історичних про­цесів, що відбувалися в Україні.

Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрям­ку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю "Статистич­ний опис Київської губернії". Вивчали економічний стан в Україні кафед­ри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоро­сійського університетів, Товариство сільського господарства Південної Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.

Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фоль­клору, діалектології слов'янських мов. Ґрунтовні дослідження з вивчення української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х роках XIX ст. уклали "Словарь російсько-український", який відіграв позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін.

Під впливом журналів "Современник" і "Отечественные записки", на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які поширювалися в Україні, починають виходити журнали "Основа" (1861—1862) та "Киевская старина", яка починаючи з 1882 р. протя­гом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили наукової цінності.

Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрям­ку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Аеся Українка та ін.

Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості козацького руху (роман "Чорна рада", 1857), активно виступає в літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обме­женості як у літературі, так і в суспільному житті.

Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх "Співомов­ках" С. Руданський. Нестерпне життя, безправ'я і страждання покріпа-ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк І. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті "Мико­ла Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Старосвітські батюшки та матушки".

Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні" (написаному у співавторстві з І. Бі-ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі "По­вія" Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Христі Притиківни, яку "перемолола" машина капіталізму. Серед драматич­них творів Панаса Мирного популярною стала драма "Лимерівна", в якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою верхівкою та експлуатованим селянством.

У Карпатському регіоні визначним представником передової україн­ської літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянсько­го руху, зокрема Лук'яна Кобилицю, проти австрійського поневолення, редагував першу українську газету "Буковина", яка виходила з 1885 р. у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-лянської, щоправда, її перші твори, зокрема "Людина і царівна", зуст­ріли різко протилежні оцінки — від захоплюючої з боку І. Франка до різко критичної з боку С. Ефремова. Найдраматичніший твір авторки — повість "Земля", де вона реалістично показала життя буковинського селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і співчуттям до своїх героїв.

У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного ми­стецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був пись­менник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-кий. Його п'єси "Не судилося", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" правдиво і неупереджено показують життя українсько­го селянства. Провідною в його творчості була також історична тема­тика. Він написав повість "Облога Буші", роман-хроніку "Богдан Хмельницький", романи "Руїна", "Останні орли" ("Гайдамаки"), "Роз­бійник Кармелюк", в яких широко висвітлив визвольну війну українсь­кого народу 1648—1654 pp., гайдамацький рух XVIII ст., боротьбу проти кріпосництва.

Талановитим представником в українській драматургії був І. Кар­пенко-Карий (І. Тобілевич). Його п'єси "Бурлака", "Наймичка", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Бору ля", що були написані в дусі критич­ного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп україн­ського народу.

Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талано­витих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сце­нах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.

Українське образотворче мистецтво другої половини XIX ст. роз­вивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами яких були І. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами това­риства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Хар­кові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес і позитивно сприймалися громадськістю.

Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістич­ного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині, в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження ди­тинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він напи­сав відомі картини на українську тематику: "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Вечорниці", "Гопак", портрет Т. Шевченка, зро­бив багато замальовок із життя і побуту українського народу.

Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Пере­движників, темами своїх творів "Студент", "Курсистка", "Кочегар", "Всюди життя" обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату. Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників (Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів ос­танні роки свого життя.

Реалістичні традиції, що їх заклав Т. Шевченко, продовжували К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Микешин, М. Позен та ін.

Особливої слави зажив художник С. Васильківський. Після закін­чення Санкт-Петербурзької академії мистецтв він жив і працював у Харкові. Тут він створив прекрасні пейзажі, в яких оспівував красу української природи, намалював низку сюжетних та історичних картин, найбільш значущі з яких "Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Ромоданівський шлях", "Козаки в степу", "Козацький пікет" та ін.

Малярство також набувало популярності в Україні: створюються "Общества любителей изящных искусств", при них відкриваються ри­сувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для форму­вання української професійної школи образотворчого мистецтва.

У Галичині під впливом українських ідей працювали художники Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та І. Труш. Темами своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах оспівували рідний край, а І. Труш виконав портрети І. Франка, В. Сте-фаника, М. Лисенка та Лесі Українки.

У другій половині XIX ст. спостерігаються певні зрушення до ство­рення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено пам'ятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-Малиновський, а закінчив П. Клодт. Пам'ятник прикрасив один із ма­льовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимир-ською гіркою.

Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став М. Микешин, автор багатьох монументів і пам'ятників, встановлених у Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було ство­рено пам'ятник Б. Хмельницькому.

Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два пам'ятники своїм землякам — І. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).

Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів, які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Кор­сакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й на­родну пісню у своїх творах. Так,,М. Мусоргський за мотивами творів М. Гоголя написав оперу "Сорочинський ярмарок", М. Римський-Кор-саков — опери "Майська ніч" та "Ніч перед Різдвом", П. Чайковсь-кий — оперу "Черевички", О. Бородін — оперу "Князь Ігор".

Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську ста­ровину, написав оперу "Запорожець за Дунаєм". Уперше цю оперу було поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру.

Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери "Тарас Буль­ба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", а також унікаль­ний на той час жанр — опери для дітей "Коза Дереза", "Пан Коцький" та "Зима і весна".