Загальний погляд на мистецтво княжої України

Придивляючись до памятників українського образотворчого ми­стецтва великокняжої доби (X—XIII ст.), приходимо до переконання, що рівень їхньої техніки, змісту й форми, вповні відповідав силі, повазі й значінню Київської Держави на тлі культурно-політичних та еконо­мічних взаємин тогочасної Европи. Коли зважимо, що з нашого того­часного мистецького надбання збереглися тільки мізерні останки, зможемо щойно зрозуміти подив, що його мали для культури Київської Держави чужинці. Київ був тоді справжнім Царгородом східньої Евро­пи, що йому недорівнювали західньоевропейські культурні центри. Старе наслідство іранської, а впоряд з нею грецької культури, в зустрічі з впливами Персії, Індії й взагалі старих культур Малої й південної Азії, створило на грунті творчих питоменностей автохтонного, хлібо­робського населення України, пригожий грунт під засвоєння візан­тійської а потім романської культури. Ціла низка памятників архітек­тури, різьби, малярства й ужиткового мистецтва, служить наявним доказом засвоювання, а не безкритичного, рабського наслі­дування мистецьких досягнень візантійської культури з цілою ме­режею її геллєністичних і римських традицій та сирійських, арменських, грузинських, македонських і південнословянських розгалужень. Ніодна з церков Києва, Чернигова чи Волині не є повторенням ко­трогось з чужоземних прототипів; дослідники нашої старої а р х і те кт у р и, бажаючи облегчити собі працю, дуже пильно шукали за такими прототипами, але даремно. Довелося їм будувати синтезу, незалежно від прийнятих у всесвітній історії мистецтва шабльонів і готових формулок, а на основі познак оригінальности й самобутности українського будівництва великокняжої доби. Те саме стверджуємо й у відношенні до українського малярства, що його стінописні, іконописні та рукописні памятники, при всій своїй «візантійськості», в цілому й подроби­цях є виявами українських творчих питоменностей. Вистане, коли при­гадаємо собі мозаїки Михайлівського Золотоверхого манастиря, фрес­ки Кирилівської церкви в Києві та мініятури Молитовника Гертруди.

Українська емаль, київське золотарство й нарешті цілий круг памятників ужиткового й декоративного ми­стецтва, що ми їх не мали навіть змоги перечислити, заокруглює, до­повнює й характеризує нашу стару, мистецьку культуру, як само­стійну вітку візантійської.

Хто знає, скільки часу, енергії, майна і крови витратила Київська Держава на боротьбу з диким степом і... внутрішні, княжі й громадські міжусобиці, той може тільки дивуватися непомірним засобам енергії, вложеним у культурні досягнення епохи. А треба мати на увазі ще й те, що мистецька культура великокняжої України досліджувалася до недавна неукраїнськими, в першу чергу московськими силами, а це мало свій погубний вплив не тільки на нашу мистецьку історіографію, але й на долю самих памятників. Запропащення цінних румовиш, Десятинної церкви в Києві, «обновлення» софійських, і кирилівських фресків, «востановлення» княжих церков Володимира Волинського та Овруча, це клясичні докази ведмежої прислуги, що нею позначилися. руки чужинецьких ігнорантів і «обрусителів» у ділянці україн­ської, мистецької культури.

Куди гірше збережені від східньо-українських памятників, останки образотворчого мистецтва Г а л и ц ь к о-В о л о д и м и р с ь к о "і Держави, виявляють на тлі східніх, геллєністичних і візантійських традицій елементи західньоевропейських, романських впливів. Помітні вже в памятниках Чернигова й Волині, щойно на західно­українському ґрунті досягають вони гармонійної синтези форм у творах «галицької архітектурної школи». Синтетичним, візантійсько-роман­ським було будівництво й різьба старого Перемишля, Холму, Галича й нарешті, наймолодшого поміж українськими городами, Львова (церква Миколи). Те саме можна сказати про памятники західньоукраїнської мініятури й ужиткового та декоративного мистецтва, тобто золотарства (Молотівський скарб) та геральдики й сфрагістики (пе­чатка Юрія Львовича з познаками готицьких елементів). Про західньоукраїнське малярство, при повній недостачі памятників, зможемо го­ворити щойно на основі тих його бузсумнівно українських творів, що в XIV—XV ст. повстали на польських етнографічних землях.

А коли можна тут вжити порівнання, то з староукраїнською духо­вою й матеріяльною культурою сталося те саме, що з культурою старої Греції, у відношенню до культури римської імперії. Рим, сам іще напів варварський, покорив політично Грецію, але піддався 'всеціло високій культурі завойованої країни. Литва, Польща, Московщина, опанували територію Великої Київської й Галицько-Володимирської Держави. Але культура її земель лягла в основу культури Литви і Польщі Ягайла, та Московщини, від Андрія Боголюбського, через Олексія, Петра І аж до мистецької культури наших днів.