Благодійність у державах Стародавнього Сходу та Античному світі

Благодійність у державах Стародавнього Сходу

Від часу створення перших класових держав (Ш–II тис. до н.е.) до IV–V ст. н. е. в історії соціальної роботи триває період, що має назву філантропічного.

Філантропія у перекладі з грецької означає любов до людей.

Першими рабовласницькими державами, виникнення яких співпадає з початком цього періоду, є країни, що існували у IV–І тис. до н.е. на території Південної Азії і частково Північної Африки: Єгипет, Шумер, Вавилон, Індія, Китай. Вони отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу.

Саме в цих державах виховання підростаючого покоління вже чітко виділилось як самостійна соціальна функція суспільства. Окрім того тут існували благодійність та соціальна підтримка.

Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті, де у ХХV–ХХVІІ ст. до н. е. в храмах здійснювалось безкоштовне роздавання голодуючим хліба. В одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, що вихвалявся своєю благодійністю: виділяв ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника. У Давньому Єгипті проходила рівномірна підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня всіх регіонів Єгипту за рахунок перерозподілу багатого врожаю благополучних областей.

Про організацію соціальної допомоги серед населення Вавилону свідчили закони царя Хаммурапі 1750 р. до н. е. Відповідно до статті 113 законодавець без згоди господаря і без дозволу суду не міг присвоїти майно боржника з метою погашення позики. Закон вимагав судового розгляду. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника. Тривалість роботи боржника у кредитора обмежувалась трьома роками. Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків у даному сезоні справедливо вважалися кліматичні умови, що знищили врожай, наприклад, повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів Законів Хаммурапі називалися такі як ухилення від надання допомоги нужденним, будь–який обман, неповага до старших та батьків.

У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав від соціального стану пацієнта.

Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми успадкування і забезпечували певні соціальні гарантії, слід відзначити “Закони Ману”. Особливістю цієї держави було розмежовування населення не на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв (землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). У Законах Ману оригінально регулювались правила успадкування рухомого і нерухомого майна. З числа спадкоємців виключались діти, хворі, розумово відсталі та убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або в стані сп’яніння, або такою, що перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману або насилля, а також старцем, дитиною чи виродком.

Особливо встановлювалися правила видавання дівчини заміж. ЇЇ призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів, на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому – якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, а також була сварлива.

В історії Давнього Китаю певне значення в розвитку ідей соціальної допомоги певну роль відіграло вчення Конфуція, який вважав засобом підтримки справедливого порядку не закон, а дотримання традицій і моральних основ, що закріплюють образ ідеальної поведінки. Конфуцій повчав “любити батьків і родичів більше інших, виявляти пошану перестарілим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей”.

Таким чином, в основі правових документів найдавніших держав лежали традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на милосерді до дітей і калік.

У Європі паростки соціальної роботи можна простежити на прикладі стародавніх Греції та Риму.

Саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афіни) були закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. У перекладі з грецької філантропія означає любов до людей; у ІV ст. до н.е. з цим поняттям пов’язане будь-яке доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого. У гомерівському епосі philоs зв’язаний з інститутом сім’ї і гостинності.

У Греції до злидарів проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було створення готелів для приїжджих, розміщення в яких здійснювалося безкоштовно, але про харчування треба було дбати самому.

Для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один одного в багатствах і розкошах.

У давніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли частину благочинних функцій брала на себе держава:

1.Покривання витрат на організацію всенародних свят: видача народу грошей на їх відвідування та пригощання.

2.Надання соціальних допомог. Сини воїнів, що загинули на війні, виховувались за державний рахунок. Іноді в неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді роздач або дешевого продажу хліба.

3. Відрядження громадян у подорожі (з метою навчитись корисного у заморських країнах).

Однією із серйозних проблем грецьких держав стала проституція, яка існувала на “законних” підставах: храми, в яких утримувалися жінки, знаходились в основному на узбережжях, де було багато приїжджих.

Диктеріони (будинки проституції) вважалися настільки необхідними, що були визнані недоторканними сховищами: у них одружений чоловік не міг бути осуджений за подружню зраду, а кредитор не мав права шукати там боржника. Легальна проституція вела до поширення венеричних захворювань, про які писав ще батько медицини – Гіппократ.

У Давньому Римі, як і в Греції повною мірою запроваджувався принцип влаштування за державний рахунок свят і пригощань для бідняків.

Видовища можна розділяти на такі групи: ігри в цирку, ігри в амфітеатрі (бої гладіаторів), балет, театральні вистави тощо. Бої дуже часто завершувалися смертю переможених, часто за вимогою глядачів (вони при цьому опускали вниз палець). Слід відзначити, що мало хто відважувався засуджувати людські змагання, тим більше, що вільні римські громадяни не вважали повноцінними людьми ні рабів, ні злочинців, ні військовополонених. Одним із небагатьох, хто відважився виступити проти вбивств людей на арені амфітеатру, був філософ Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), вихователь та вчитель імператора Нерона.

Спроби забезпечити порядок у державі філантропічним шляхом проявлялися в діяльності римських імператорів не тільки через влаштування ”видовищ”. Так, Август запровадив спеціальні посади чиновників, які відповідали за організацію суспільних робіт та за розподіл хліба серед народу; при Клавдії з’явились чиновники, які відповідали за опіку сиріт.

У суспільній свідомості також виникли ідеї необхідності організації системи державної допомоги нужденним. Так, наприклад, римський письменник і вчений Пліній Старший вважав за необхідне підтримувати нужденних. Політичний діяч і письменник Цицерон вбачав смисл служіння державі в збагаченні бідних та у викупі полонених співвітчизників.

Слід відзначити, що Рим та інші міста імперії перебували в дуже складному становищі. Хворі помирали від безсоння через те, що неперетравлена їжа застрявала у запаленому шлунку. Міста переслідували дві біди: злидарі та розбійники. Мандрівники часто ставали здобиччю злодіїв.

Дуже серйозною проблемою для Риму стала проституція. Вона підтримувалася давніми традиціями. Ставлення до проституток було відкрито зневажливе. Вони не вносилися в цензи (списки населення), а реєструвались в особливих списках, що означало відсутність громадянства. Така ж роль відводилась і особам, які займалися посередництвом, хоч при цьому вони мали плати податки на утримання громадянських споруд. Проститутки носили спеціальну одежу. Їм не дозволялося використовувати білі стрічки, якими підтримували зачіски молоді дівчата.

Політика “хліба і видовищ” не принесла Риму тих переваг, які були в Давній Греції - внутрішня гармонія і соціальний мир. На фоні загальної духовної кризи, що вразила античний світ на межі двох ер, популярності набуло християнство і діяльність перших християнських діячів.

Релігійні вірування про виховання моральних якостей та благодійність

Уявлення про милосердя, допомогу нужденним і любов до ближнього знайшли своє втілення у найдавніших релігійних книгах.

Вони висвітлюють образ ідеальної людини, яка дотримується ряду правил, що витікають із основного принципу служіння ближньому. Серед них – жертовна любов, що має на меті полегшити біль та переживання інших. Ця висока любов приносить страждання, оскільки втягує людину у складні проблеми, закликає, незважаючи ні на що, допомогти іншим. Яскравими прикладами такої любові можуть служити Ісус Христос, який віддав життя за відкуп людських гріхів; Будда, котрий дав клятву присвятити себе порятунку всіх живих і відчути їх страждання як власні.

Другим правилом служіння ближньому є віддача і роздавання – віддаючи іншому щось вільно, без будь-яких умов, допомагаючи іншому нести його тягар, людина отримує значно більше, ніж дала: “Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай... Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою відміряють вам” (Євангеліє від Св. Луки).

Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність – це якості, які схвалюють усі релігії. В індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх страждання”. (8, 35).

У той же час допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється із принесенням жертви Богу або вищим святим. “Коли Господь полюбить людину, він посилає їм дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому” (Іслам).

Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому заповіті. Ісус Христос закликає людей складати собі скарби на небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають.

Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”).

Зрозуміло, що складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього, праведні вчинки – виявлення допомоги тим, хто її потребує.

Доля самого Ісуса, що постраждав за гріхи інших і загинув заради їх спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і примирення: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує...” (“Євангеліє від Матвія”).

Крім Біблії, ідеї благодійності, допомоги потребуючим знайшли своє відображення і в Корані. Так, в його другій главі говориться: “Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів”.

Таким чином, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, що прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу – благодійність, яка полягала в роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам, вдовам.

Поширення християнства сприяло виникненню принципово нової форми виховання – християнського виховання. Для нього були характерні особлива увага до особистості людини, її душі, пріоритет віри над знаннями, наукою; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення виховної ролі праці і важливості здійснення з ранніх років трудового виховання.

Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці, тісно пов’язане з ученням про моральність. Добре відомі слова апостола Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Дітям слід прививати повагу до праці, почуття радості від неї Така оцінка ролі праці в житті людини була цілком новою для початку першого тисячоліття н.е.

Сильний вплив на культурний і духовний розвиток усіх християнських народів виявив Новий заповіт, в основі якого лежить Євангеліє. В перекладі з грецької – “блага вість”. Четверте Євангеліє є зібранням повістей про життя і вчення Ісуса Христа. У ньому не тільки викладена нова мета виховання, але і шляхи її досягнення. Новий заповіт включає 27 книг, написаних різними авторами (найбільш відомі Матвій, Марк, Лука, Іоан, Петро і Павло). В основі їх педагогічних ідей лежить вчення про любов до всіх людей як шлях до порятунку: щоб досягти спасіння і йти по шляху самовдосконалення в напрямку християнського ідеалу.

У перші століття нашої ери зберігалася практика виховання і книжного навчання мандрівними учителями, тепер уже християнами. Сам Ісус Христос також був мандрівним учителем, чиє завдання полягало в проповіді нового вчення про людину та Бога.