Зворотний бік” титанізму Відродження

Героїчний ентузіазм, титанічна енергія й універсальна різнобічність Відродження виявилися взаємопов’язаними з найбільшими злочинами, якими прославилася ця унікальна епоха. Це так тому, що в основі всіх цих рис – вільна, нічим не скована воля сильної особистості. В епоху Відродження особистість з’являється не тільки в найбільшій красі творчого здійснення, але й у своїй звіриній силі й красі. Розгул пристрастей, злочинів й аморальної поведінки може бути в будь-яку епоху, але в епоху Ренесансу це був результат індивідуалізму, звільненого від норм колишньої культури й від принципів нової, яка ще тільки будувалася.

Відродження прославилося своїми побутовими типами злочинів, підступних вбивств, мстивості й жорстокості, авантюризму й усякого розгулу пристрастей. Наведемо деякі приклади.

XV століття – римський папа Сикст IV. Він подарував Риму папську колекцію античної скульптури, заснував у Ватикані апостоличну бібліотеку. Увічнив своє ім’я, побудувавши церкву – знаменитуСикстинську капелу. Величезного значення досягла при Сиксті IVсимонія (купівля-продаж церковних посад) інепотизм (збагачення папою найближчих родичів).

Наступним папою бувпапа Інокентій XVIII. Він зробив тільки одне – побудував віллу Бельведер. Але він установив таксу за вбивство, за якою убивця міг відкупитися за вбивство в церкви грішми. Частину цих грошей папа брав собі, а частину віддавав своєму синові. Це перший папа, який відкрито визнав, що в нього є діти.

Наступнимпапою став Олександр VI. Він був іспанського походження з родини Борджа. За словами Стендаля, він був “найдосконалішим втіленням Диявола на землі”. Цей папа заснував цензуру, обожнював бої биків, непристойні видовища, віддавав перевагу сильним насолодам (25 куртизанок за ніч). У1503 році Олександр VI помер. Деякі говорили, що він отруївся цукеркою, що сам приготував, для того, щоб когось убити.

Наступним папою був Юлій II. Він був старий. Одержав прізвисько“кошмарний папа”, припинив торгівлю церковними посадами, був захоплений мистецтвом. При ньому була розгорнута будівельна діяльність: побудований собор Святого Петра. У Ватикані були розписані лоджії. Юлій II запросив у Рим Мікеланджело й Рафаеля. Рафаель розписує “станці”, парадні кімнати папського палацу й малює портрет Юлія II. І все це завдяки непомірному честолюбству Юлія ІІ. Як бачимо, папи дуже вдало і щиро порушували усі християнські заповіді.

Характерною постаттю епохи був кондотьєр – проводир найманого загону. Кондотьєрів було багато, бо італійські міста швидко багатіли, і ніхто з людей не хотів служити у війську. Тому італійці запрошували іноземців-найманців для військової служби, а ті часто забирали владу над містами і засновували вже італійські династії. Один, наприклад, з міланського роду Вісконті, побудував палац для собак. Інший – Монтоне, забавлявся тим, що скидав людей з висоти і розбивав власноруч монахам голови на ковадлі. “Він був прекрасний, як Бог, коли проїзжав на коні вулицями Флоренції”, – пише сучасник. Неаполітанський король Феранте був розумним і вмілим політиком, і він уселяв жах у всіх своїх сучасників. Він саджав своїх ворогів у клітки, знущався з них, відгодовував їх, а потім відрубав їм голови і засолював їхні тіла. Потім одягав мумії у розкішні убрання, і розсаджував під стінами в погребі. Він зробив у себе в палці цілу галерею мумій своїх ворогів, в яку любив приходити у добрі хвилини. При згадці про свою галерею, він заливався щасливим сміхом. Ці приклади характеризують теж велику епоху Відродження, про що не варто забувати.

Література:

1. Итальянское Возрождение. – Л.: Наука, 1966. – 365 с.

2. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Прогрес, 1982. – 584 с.

3. Муратов П. П. Образы Италии. – М.: ТЕРРА; Республика. 1999. – 504 с.

4. Дж. Реале и Д. Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. – Том 3. Новое время (От Леонардо до Канта). – Спб.: ТОО ТК “Петрополис”, 1996. – С. 12-40.

 

ТЕМА №18.

ПІЗНЄ ВІДРОДЖЕННЯ

Ренесансний антропоцентризм представляв світ як результат активної й вільної людської самодіяльності. У цьому уявленні була виражена віра в безмежні можливості людини.

Але наприкінці XVI століття європейський гуманізм вступив у нову й важку фазу свого розвитку. Ренесансний гуманізм звільнив людину від норм церковної моралі заради повноти й гармонії духовного й тілесного життя. Однак Відродження виявилося неспроможним створити свої позитивні норми звільненої людини. Особистісний розвиток, виражений у самоствердженні, визнання “я” точкою опори в погляді на світ, привело до того, що така особистість у своєму самоствердженні втратила розуміння такого ж законного права на щастя й земні насолоди інших людей. Велика віра в людину наштовхнулась на історичну реальність, яку творили вільні, нічим не зв’язані, люди. Історія знаходить нові криваві обороти.

У XVI століттівиникає рух Реформації, що був спрямований проти католицької церкви. Папський Рим став зазнавати запеклого осуду як центр усіх пороків. Німецькиймонах Лютер пішов ще далі – він виступив проти претензій церкви служити посередницею між Богом і людиною. Людина може досягти порятунку тільки через віру, а не через дотримання церковних обрядів, – така була думка Лютера і його послідовників. Із цього випливала вимога звільнятися від верховенства римської церкви. Реформація мала успіх в Англії, Нідерландах, Німеччині, Швейцарії, країнах Скандинавії. Її наслідком стала поява нової християнської конфесії – протестантизму.

Найрішучішою в ході Реформації була Англія, де її король – Генріх VIII у 1534 році скасував католицизм, конфіскував усі церковні землі й заснував нову англіканську церкву, ставши її главою. Гострою і тривалою була боротьба в Німеччині, де сили розділилися. У1555 році там був укладенийрелігійний мир, що визнав існування католицизму і протестантизму, однак це привело до розколу Священної Римської імперії германської нації. Папський Рим задумався. З1545 по1563 роки засідав Тридентський собор, що вжив крутих заходів до зміцнення католицизму. Інквізиція перетворилася на іспанський лад і розпочала свою роботу.

Основний оплот католицизму в Європі – Іспанія. У1534 році іспанець Ігнатій Лойола організував новий чернечий орден (Товариство Ісуса)– Орден єзуїтів, який був затверджений папою, і церква довірила йому створення потужної богословської оборони проти Реформації. Починається Контрреформація. Єзуїтам давалася блискуча освіта, це був “орден вчених”, під їхнє керівництво підпали всі духовні семінарії. Вони стали монополістами у сфері освіти в католицьких країнах.Єзуїти керувалися у своїх діях знаменитим принципом:“ціль виправдує засоби”. Глава ордену єзуїтів – генерал. Чітка воєнна дисципліна в ордені. Єзуїти стали могутньою політичною силою в Європі. На початку XVIІ століття починаються релігійні війни, які привели Європу до тяжких наслідків.

Світовідчування людини в цю епоху відзначається елементами трагізму. У кривавому вирі історії гине героїчна ренесансна особистість. Історична реальність стала перед ренесансною особистістю не тільки в кривавому обличчі, але й у людських типах, що дрібніють, і саме такі люди поступово завойовували світ. Ренесансна людина зіштовхнулася зі світом, який більше не був великою розмаїтістю, тому що в ньомуне було більше свободи, і вона виявилася переважній більшості непотрібною.

Ренесансний герой у задушливій і тупій атмосфері дрібних особистостей не може не загинути. Але своєю загибеллю останній раз він стверджує великі можливості людського духу. Така проблематика трагедій Шекспіра – Людина і її Час.

 

Гамлет

Це – трагедія знання. “Знання – сила”, – так вважав великий сучасник Шекспіра, Френсіс Бекон. Шекспір дає нове розуміння цієї тези. Гамлет знає, що смертю короля Клавдія не можна знищити систему. Герой Шекспіра – Гамлет – перебуває в зміненому часі. Гамлет прибуває з далекого університетського Віттенберга, де проходили його студентські роки (і де був центр Реформації, а значить, вільнодумства) на батьківщину, в рідний замок Ельсінор. Він поспішає на похорон батька, старого короля Гамлета, а приїздить на весілля матері, королеви Гертруди, вчорашньої вдови, яка вступає у шлюб з молодшим братом свого чоловіка і новим королем, Клавдієм. Гамлет спостерігає незвичне для нього життя, і це життя, цей світ з’являється перед ним як “докучный, тусклый и ненужный”, світ, в якому немає більше свободи. Атмосфера холоду й жаху огортає всю дію з першого акту, і контрастом цьому є безперервні королівські свята, присвячені новому шлюбу. Час змінився. Люди стежать один за одним, батько навчає сина нікому не довіряти (Полоній і Лаерт), студентські друзі (Розенкранц і Гільденстерн) шпигують за принцем, тому що так хоче король. А король, правитель держави, взірець для підлеглих, є вбивцею свого брата.

Творчість художників Відродження ще пов’язана з донауковою концепцією світу, яку називають концепцією Великого Ланцюга Буття. Вертикальний, внутрішньо ієрархічний, Великий Ланцюг тягнеться від Бога, ангелів, через людину, тварин, рослин, до неорганічної матерії й первісних стихій. Це незрушний порядок, і порушення цієї системи в якій-небудь ланці болісно відбивається на всьому Космосі в цілому й виражається збурюванням стихій або яких-небудь знаків природи, що хворіє. Поява Привида батька Гамлета, за уявленнями шекспірівського часу, означає, що весь світ похитнувся, тому що людина (а ми пам’ятаємо, що людина займає центральне місце у світі, і значить, вона – основна ланка у Великому Ланцюзі Буття), король, королева і двір живуть і діють так, ніби нічого, крім їхньої насолоди, у світі немає. І тому герой стоїть віч-на-віч не з негідником Клавдієм, і навіть не з його двором, а з тим, що породило цей двір, цю несвободу й негідників. Гамлет стоїть віч-на-віч і проти свого Часу, і він глибоко розуміє свій Час. Смертю Клавдія, а це його обов’язок перед батьком, не знищити систему, але Гамлет обов’язково повинен прийняти рішення, причому рішення благородної людини – благородне й розумне, але воно й неможливе.

Для Гамлета світ освітлений трагічно, рішення обов’язкове й неможливе, воно або негідне, або безглузде: “Бути або не бути?” Що може бути благородним? Перша відповідь – “скорятися”, це, виходить, бути, але це неблагородно; інший варіант – “ополчитися проти моря лих” – це шляхетно, але це не бути, і справа в тому, що це не смерть, а не гідне людини життя. Трагедія Гамлета в тім що, він, знаюча людина, й завдяки своєму знанню приречена бути бездіяльною.

Між людиною й світом позначився розлад. Цей розлад був підкріплений науковими відкриттями. З кінця XVI століття в Європі ні релігія, ні історія, ні гуманізм уже не задовольняють актуальних запитів суспільства. Цю роль бере на себе наука, і незабаром вона буде безроздільно панувати в Європі.

Свідомість усього людства бути вражено відкриттямполяка Миколи Коперніка. В своєму трактаті “Про обіг небесних сфер” (1543) Копернік математично довів, що центром Всесвіту є не Земля (як вважали доXVІ століття), а Сонце. А Земля – одна із планет, що вільно обертається навколо Сонця. Геоцентризм змінився геліоцентризмом, і, отже, людина відтепер не займала у Всесвіті центрального положення. Антропоцентризм втратив свій центр у новій моделі світу. Людина зависла над безоднею, світ захитався, втратилося уявлення про Абсолют. Відкриття Коперніка було революційною подією для наступних століть, але для Ренесансу – це було явищем, яке заперечувало Ренесанс.

Микола Копернік зрушив Землю й розташував Космос навколо Сонця як Центру, але не змінив ідеї про космічний простір як про обмежену сферу. Джордано Бруно розвив коперніківську систему про Всесвіт, висунувши ідею про Всесвіт як про необмежений простір, наповнений незліченними небесними тілами. Так астрономія стає провідною наукою часу. Наслідком мінливого світогляду стає скептицизм і релятивізм у філософії. Так зміцнилося уявлення про відносність усього існуючого, і це був крок до експериментальної науки Нового часу.

Література:

1. Уильям Шекспир. Трагедии / Пер. с англ. – М.: Правда, 1983. – 354 с.

2. Мишель Монтень. “Опыты”: В трех томах. – М.: Наука, 1979.– Т. 1. – 295 с. – Т. 2-3. – 480 с.

3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Прогрес, 1982. – 584 с.

 

ТЕМА №19.

КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ (XVII СТОЛІТТЯ)

У XVII столітті всі європейські країни були тісно пов’язані між собою економічно, політично й загальною традицією культури, тому, як говорять історики, всі історичні процеси вXVII столітті мали вже загальноєвропейський характер. Очевидним фактом став універсальний характер цивілізації, що склалася в Європі. І підтвердження цьому – загальна криза XVII століття, що торкнулася людини у всіх сферах її діяльності (у соціально-політичній, економічній, релігійній, науковій, художній). Це століття перших буржуазних революцій (Нідерланди, Англія), першої наукової революції і запеклих релігійних війн.

Релігійна криза, наприклад, проявилася у Тридцятирічній війні, коли увесь католицький табір Європи зіткнувся у кривавому протистоянні з країнами протестантського табору. Війна відбувалася на території Німеччини, і вона відкинула цю країну в її суспільно-політичному розвитку далеко назад порівняно з іншими європейськими країнами. Наслідком реформаційного руху в Європі була не тільки Контрреформація і війни, але й виникнення нової форми свободи – буржуазної, релігійної і політичної. Поява нового феномену супроводжується кризою старої системи і пролиттям крові. Релігійна полеміка ХVІІ століття пов’язана з появою багатьох містико-моральних вчень, наприклад, янсенізму у Франції. Духовний пошук людини став дуже інтенсивним і різноманітним. Починається доба ніколи ще не баченого життєвого динамізму.

Загальноєвропейський характер мають усі зсуви в ментальності європейських народів. Криза світовідчуття, яку породило Відродження, почалася уже в другій половині ХVІ століття – духовний оптимізм змінився песимізмом.

У ХVІІ столітті європейська цивілізація суттєво змінила своє обличчя. За показниками історичного прогресу, вона відставала від країн Сходу аж до ХV століття. За одне ХVІ століття європейська цивілізація випередила, наприклад, Китай. Це сталося тому, що Європа змогла перейти до найбільш інтенсивного способу виробництва – до капіталізму, а країни, які подарували їй порох, магнітну голку, технологію шовкового й паперового виробництва – цей перехід здійснити не зуміли. Провідний центр господарства, політики й культури перемістився з Середземноморського до Північно-Західного регіону. Розквітає Голландія – “взірцева капіталістична країна” ХVІІ століття, за нею на авансцені світової історії з’являються Англія, Швеція, Франція, Швейцарія, Прирейнська Німеччина. Так народжується новий світ, у якому імпульсом життя суспільства, зовнішньої і внутрішньої політики стають “ганебні гроші” замість “шляхетного” землеволодіння. І виникає запитання: чому саме на Заході і саме в Новий час виникає та форма капіталізму, що донині визначає розвиток світу? Як це відбулося?

Найцікавішою спробою дати обґрунтовану відповідь на це запитання є концепція американського соціолога і філософа ХХ століття Макса Вебера. Його знаменита праця називається “Протестантська етика й дух капіталізму”. Звернемося до цієї концепції.

Капіталізм, говорить Вебер, – це “космос сучасного господарства”, і він визначає за допомогою примусу, який перевершує сили окремої людини, – стиль життя усіх, хто з моменту народження знаходиться у вирі його розвитку. Як народився цей “Космос”?

Уже давно встановлено зв’язок між релігійними вченнями Реформації й “капіталістичним духом” (Вебер), ідеологією капіталістичного господарювання.

Капіталізм – це не прагнення до наживи, не скнарість, не жадібність. Але є дві особливості, які проявляють капіталістичну ідеологіюХVІІ-ХVШ століть, і це – ідея покликання як цілі життя людини, а також надособистісна, трансцендентна концепція наживи.

Кожна людина повинна виконувати свій обов’язок, який полягає в тому, щоб бути добрим працівником у своїй професії й працювати в ім’я свого покликання якомога краще. Накопичення грошей протиставляється всякому їхньому безпосередньому вживанню. Нажива стає стосовно тієї людини, яка наживає, чимось надособистим. В епоху виникненнякапіталізму його ідеологія була пов’язана з релігією. З якою саме? Мається на увазі найважливіший поряд із лютеранством напрямок у протестантизмі – кальвінізм. Кальвін – швейцарський теолог протестантизму, його вчення було поширене в Англії, серед так званих дисидентів, тобто інаковіруючих. Найвідоміша секта кальвіністів в Англії – пуритани,їхпереслідувалися в Англії за віру, й кілька тисяч пуританських родин ще вXVII столітті переселилися на північно-східний берег Північної Америки, вНовий Світ, як вони, згідно зі своїм вченням, назвали цю землю. Саме ці люди і їхні нащадки стали “ядром” американської нації і втілили основні риси американського національного характеру.

Основний догмат кальвінізму – вчення про Приречення (Предопределение). Бог – джерело абсолютно всього, він є вільним у своїй волі, що зрозуміла людям настільки, наскільки він цього захотів. Бог діє тільки за своїми законами. Світ, що створив Господь, – справа його рук, тому Богові угодна діяльність людей, їхня справа, спрямована до вдосконалювання життя. Але все створене людьми однаково недосконале, бо людина грішна, тому Богові угодна тільки діяльність, але не її результат. Тільки в справі виражається прагнення людини до Бога. У людини немає іншого способу виявити своє прагнення до досконалості, як тільки шляхом роботи в недосконалому й гріховному світі людей. Працюючи, людина повинна пам’ятати, що вона працює не для себе, а в ім’я інших вищих цілей. Ще до створення світу Бог одних людей прирік до порятунку, а інших – до загибелі, вічній смерті. Він зробив це не за гріхи або заслуги людей, а просто тому, що так хотів, і це є таємницею Бога.

Ні церква, ні сповідь, ні хрещення не можуть бути знаряддям порятунку. Упевнитися у своїй обраності в земному житті не можна. Людина, що вважає себе віруючим християнином, повинна сподіватися тільки на Бога й не покладатися на людей. Богові є бажаною справа, значить, всі сили людини повинні бути спрямовані на справу. Ця справа повинна відбуватися систематично, методично, носити чисто діловий, безособовий характер. Не можна придбати обраність, але можна придбати свідомість обраності, що не є свідомістю, але є відчуттям своєї угодності Богові.

Отже, обрані люди це – знаряддя Бога. Кожна година повинна належати Богові, втрата часу – найбільший гріх, потрібно постійно працювати. Треба працювати для того, щоб працювати для того, щоб працювати для того, щоби працювати... і так до нескінченності. Робота як мета розв’язувала руки безмежному виробництву заради виробництва. Багатство, як результат виконання професійного обов’язку не тільки дозволене, але й обов’язкове. Значить, треба робити гроші для того, щоб робити гроші, для того, щоби робити гроші... і так до нескінченності. Тому пуритани говорили: треба стати релігійним, щоби зробитися багатим. Таким чином, особливість “капіталістичного духу” полягає у тому, що там, де він зароджується й діє, він створює собі грошові запаси як знаряддя своєї діяльності. Гроші пускаються в обіг, і виникає капітал. Уже у ХVІІІ столітті релігійність залишає свідомість панівної еліти, а в сучасному капіталізмі немає й залишків релігійності. Але система упорядкувалась і діє.

Духовне життяXVII століття, переломного в історії людства, відбивають протиріччя цього століття.XVII століття виявило вичерпаність духовної енергії Відродження. Віра в безмежні можливості людини змінилася глибоким скепсисом. Звідси – скептицизм у філософії. Однак скептицизм підготував появуФренсиса Бекона з його новою логікою – логікою експериментальної науки.У XVII столітті розгортається перша наукова революція, що заклала основи експериментального знання. Відкриття Галілея й Кеплера створили нову механіку й нову астрономію.

Експериментальне підтвердження, за допомогою телескопа, ідеї безмежності Всесвіту й висновок про те, що Сонячна система – тільки один з незліченних зоряних світів та попередня зміна геоцентризму геліоцентризмом, потрясли і зруйнували традиційний світогляд людей уXVII столітті. Сум’яття розумів точно передав у своїй поемі “Анатомія світу” великий англійський поет Джон Донн:

“ Всё в новой философии – смятенье,

Огонь былое потерял значенье.

Нет Солнца, нет Земли – нельзя понять,

Где нам теперь их следует искать?

Все говорят, что смерть грозит природе.

Раз и в планетах, и на небосводе

Так много нового – мир обречён,

На атомы он снова раздроблён.

Всё рушится, и связь времён пропала;

Всё относительным отныне стало”.

Видатну роль в утвердженні нової науки зіграв французький учений і філософ Рене Декарт. Декарт бачив вищу мету науки в опануванні силами природи. Така наука вимагає достовірних знань, а не умоглядів.Шлях до неї лежитьчерез сумнів, що є актом мислення, який підтверджує його достовірність. Декарт зробив сміливу спробупояснити всі відомі тодіявища природи рухом тіл, івін створив картину світу, де не було нічого, крім матерії, що рухається. Ця картина охоплювала космос і мікрокосмос, тобто людину. У своїй фізиці Декарт говорить тільки про матерію, ототожнюючи матерію із простором. Звідси випливає, що матерія постійно, нескінченно ділиться, існування неподільних атомів – неможливе, і звідси ж уявлення про екстенсивну нескінченність світу.

Філософія Декарта – раціоналізм – полягає у сумніві, він сумнівається в усьому, навіть в існуванні Бога. Єдину безсумнівну основу життя Декарт знаходить у своєму “я” в мисленні, у сумніві. “Cogito ergo sum” – “Мислю – значить існую”. Життя – це і є думка (жити – значить мислити).

Завершення наукової революціїXVII століття пов’язане з ім’ям Ньютона і його основною працею “Математичні основи натуральної філософії” (1787). Ця книга – “євангеліє” наукиXVII–ХVІІІ століть. Ньютон указував, що єдине джерело його законів – спостереження й експеримент. “Гіпотез я не вигадую”, – так говорив Ньютон. На думку Ньютона, з досвіду можна винести всі інші визначення матерії, простору, часу й руху. У Ньютона матерія відрізняється від простору. Матеріальні тіла рухаються в порожнечі. Порожній простір є нерухомим й абсолютним. Переміщення в цьому просторі – абсолютний рух. Причина, яка викликає абсолютний рух, – сила, прикладена до тіла. Тяжіння пропорційне масам, обернуто пропорційне квадрату відстані між тілами й пов’язує всі матеріальні тіла природи. Закон всесвітнього тяжіння пояснює, чому система світу зберігає незмінний рух після “первісного поштовху, яким Бог привів її в рух”. У результаті картина природи стала панівною у світоглядному плані. Природою стали називати все існуюче, включаючи людину. Навіть історія стала розумітися через природу людини, і зводилася до гри пристрастей.

Звідси теорія Томаса Гоббса – “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651). Левіафан – біблійне чудовисько, і так Гоббс називає державу. Причину виникнення політичної влади й держави Гоббс пов’язував із природою людини як істоти розумної, але в той же час глибоко егоїстичної. Основна якість людини виявляється не в прагненні до спілкування, а в егоїзмі. Природний (додержавний) стан людини – це війна всіх проти всіх (громадянська війна й революція). У природному стані люди не можуть зберегти мир і тому опиняються перед погрозою самознищення. Але в людині живе страх смерті. Крім того, людина – істота розумна й вона дійде висновку, що потрібно вийти зі стану війни всіх проти всіх. Необхідне створення загальної влади. Основа виникнення держави – договір, угода.

Абсолютне, суб’єктивне право людини – її воля, повинна бути обмеженою й упорядкованою під кутом зору спільного мирного життя. Так виникає закон. Усі природні закони можуть бути резюмовані в одному легкому правилі, доступному розумінню навіть найменш обдарованої людини: “Не роби іншому того, чого ти не хочеш, щоби робили тобі”. Томас Гоббс стверджував, що піддані відповідальні за діяльність свого уряду.

XVII століття – епоха підвищеного драматизму (у перекладі означає “рух”). Складність плетива протиріч знаходить вираження в мистецтві.

Література:

1. Виппер Р. Ю. и др. История Нового времени. – М.: Республика, 1995. – 438 с.

2. Макс Вебер. Протестантская этика и дух капитализма / Пер. с нем. – Ивано-Франковск: Ист-Вью, 2002. – 285 с.

3. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. – 312 с.

 

ТЕМА №20.

БАРОКО

 

У XVII столітті загострюється інтерес до проблеми руху – і це дуже помітна риса інтелектуального життя епохи. Проблема руху в духовному житті ХVІІ століття пов’язана з першою науковою революцією: відкриттями Галілея, Кеплера, Декарта. Загострений інтерес до динамічних аспектів життя проявився і в мистецтві: у створенні драматичних характерів, в осмисленні самих різних протиріч, які є причиною нестримного життєвого руху. Так проблема руху в найрізноманітніших аспектах стала змістом і формою першого загальноєвропейського художнього напрямку й стилю– бароко. У перекладі з італійської “бароко” означає “дивний”, “химерний”.

Барокові ідеї розвивалися в боротьбі з ренесансними традиціями. УXVII столітті ренесансна гармонія виявилася неспроможною відобразити всю складність людського буття. Мислителі й художники бароко говорять про суттєві протиріччя між людиною і її соціальним оточенням, між людиною і природою, між людиною і законами Всесвіту. І це так тому, що все, що оточує людину, – світ людей, природи, Всесвіту – існує поза людиною й крім неї. У цій, по-новому побаченій картині світу, людина відкривала в собі нові якості – трагічні у своїй розгубленості у Всесвіті й героїчні у своїх зусиллях пізнати цей світ.

Характерна риса стилю бароко – підвищений динамізм, який поєднується із грандіозністю й пишністю, з інтенсивністю почуттів, підвищеною експресивністю їхнього вираження, що доходить доекзальтації. Це мистецтво концентрує зображення хворобливих пристрастей і жахів, містичні алегорії поєднуються з натуралістичними деталями, спіритуалізм – з еротикою (Лоренцо Берніні, “Екстаз святої Терези”). Мистецтво бароко прагне до синтезу,саме бароко створює жанр опери. Архітектура осмислюється у зв’язку з її синтезом зі скульптурою. Скульптури наче виростають зі стін. Це новий тип архітектури – скульптурна архітектура, дуже динамічна (Цвінгер).

Колись стійкий у людському уявленні світ Абсолюту у Новий час повністю змінився й викликав здивування, і тому мистецтво бароко культивує принцип подиву, і його сформував італійський поетДжамбаттіста Маріно: “...справа поета – подив, хто не вміє дивувати – нехай чистить коней”. У цьому принципі подиву велике місце займає мотив гри. Наприклад, у барокових парках і садах кущі й дерева підстригали у формі статуй, а самі статуї встановлювали таким чином, щоб вони зливалися з рослинами. Але найбільшим дивом були фонтани. Струмінь, що б’є догори, ніби порушував усі закони природи (знаменитий парк фонтанів у Петерові).

Мистецтво бароко виражає наростання ірраціональних умонастроїв, з’являється почуття розгубленості й розпачу. Поети бароко пишуть про мінливість щастя, про хиткість цінностей. Життя оцінюється похмуро й виникає ідея vanitas, тлінності всього смертного; своєрідне томління за смертю. Цю ідею найбільш яскраво виразили фрнцузькі та іспанські поети.

Жан Овре, “Хто він?”:

 

“Кто он, бунтующий и гордый человек?

Увы, всего лишь дым, и ветер им играет.

Нет, он не дым – цветок: его недолог век,

В час утренний расцвёл, а к ночи умирает.

Итак, цветок... О нет! Поток бурлящий он,

Ждёт бездна чёрная его исчезновенья.

Так, значит, он поток? Нет, он скорее сон,

Вернее, только тень ночного сновиденья!

Но может хоть на миг тень неподвижной стать, –

В движенье человек, покуда сердце живо;

Сон может истину порою предсказать,

А наша жизнь всегда обманчива и лжива.

В потоке новая начнёт журчать вода,

Что из источника не иссякая льётся:

Коль умер человек – он умер навсегда,

Подмостки бытия покинув, не вернётся.

Хотя цветок и мёртв, растенье не мертво;

Весной украсится опять оно цветами;

Но умер человек, – страшны цветы его

И называются могильными червями.

Едва утих порыв шального ветерка,

Срастаются клочки разорванного дыма;

Но душу оторвать от тела на века

Не стоит ничего, а смерть неотразима.

Так кто ж он, человек, столь чтимый иногда?

Ничто! Сравненья все, увы, не к нашей чести.

А если нечто он, так суть его тогда –

Дым, сон, поток, цветок... тень. – И ничто всё вместе.

(Франция 17 век.)

Франсіско де Кеведо, “Про всесильність часу і невмолимість смерті”, сонет:

 

О жизнь моя, мне душу леденя,

Как ты скользишь из рук! И нет преграды

Шагам твоим, о смерть! Ты без пощады

Неслышною стопой сотрёшь меня.

Ты наступаешь, молодость тесня,

Всё туже с каждым днём кольцо осады,

Всё ближе тень кладбищенской ограды,

Отлёт последнего земного дня.

Жить, умирая, – горше нет удела:

Торопит новый день моя мечта,

Но с каждым днём моё стареет тело...

И каждый миг – могильная плита

Над кем-то, кто уже достиг предела, –

Мне говорит, что жизнь – тлен и тщета.

 

Протилежним принципом до ідеї vanitasбув принцип життєвості. Життєвість наповнює форми ірраціональною силою, форма дивовижно розростається, й це знак життєвості. Найяскравіший художник у цьому напрямку – великий фламандець Пітер Пауль Рубенс.

Література:

1. Вёльфлин Г. Ренессанс и барокко / Пер. с нем. – Спб., 1913. – 302 с.

2. Всеобщая история искусств. – Т. 4. – М.: Иск-во, 1963. – С. 245-306.

3. Ротберг Е. И. Западноевропейское искусство XVІІ века. – М.: Иск-во, 1971. – 316 с.

4. Барокко в славянских культурах. – М.: Наука, 1982. – 280 с.

5. XVІІ век в мировом литературном развитии. – М.: Наука, 1969. – 402 с.

6. Муратов П. П. Образы Италии. – М.: ТЕРРА; Республика, 1999. – 540 с.

7. Европейская поэзия XVІІ века. (Библиотека Всемирной литературы). – М., 1977. – 726 с.

 

ТЕМА №21.