Складність середньовічної культури полягає в тому, що в ній ніби протистоять дві культури – офіційна (елітарна, учена, церковна) і народна (протилежна офіційній, неофіційна) культури.
Народна культура – це сміхова культура, що сягає своїм корінням у глибоку язичницьку старовину. Це культура святкова й ігрова. Таким святом-грою в середні віки був карнавал. Свята карнавального типу займали вагоме місце в житті середньовічної людини. Крім самих карнавалів справлялися особливі свята – свята дурнів, свято осла. Під час Великодня існував так званий “ великодній сміх”.
Кожне церковне свято мало свій неофіційний бік. Наприклад, храмові свята найчастіше супроводжувалися ярмарками. Сміх супроводжував усі офіційні церемонії, тому що незмінними її учасниками були блазні й дурні, які пародійно дублювали офіційну церемонію.
Що ж таке карнавал? Карнавал перебуває на межах мистецтва й життя, це навіть саме життя, але оформлене особливим ігровим чином. Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів, будь-який поділ руйнує карнавал, його не споглядають, у ньому живуть і живуть усі. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами – законами карнавальної свободи. Карнавал – це особлива концепція світу.
У карнавалі конструюється якесь ідеальне й всенародне життя, у якому всі відносини вивернуті навиворіт. Цей світ є зрушеним світом антиповодження. Бідняки виряджаються багатіями, високі особи – жебраками, чоловіки – жінками, жінки – чоловіками. Тон карнавалу задавали блазні і дурні. У звичайному, не карнавальному, житті вони були постійними носіями карнавального принципу. Дурень дивиться на світ “дурними” очами, він як би вивертає навиворіт дійсність і переводить її у пародійний план. Концепції впорядкованого світу дурень протиставляє своє бачення світу як хаотичного й абсурдного. Усе поводження дурня – виклик здоровому глузду, поводження алогічне, яке виявляє смішні сторони явищ. Дурень показує свою оголеність і оголеність світу. Сама дурість – оголення розуму від усіх умовностей і звичок, тому говорять і бачать правду, насамперед, дурні, тому й зовні дурні відрізнялися від усіх тим, наприклад, що вони завжди голили голову.
Ось точка зору дурня, його “концепція” суспільства і людини – всі у світі дурні, й той, хто це зрозумів, уже не дурень, тому він розумний і може говорити всю правду. Тому найбільш розумні у середньовічну епоху саме дурні.
Для карнавалу характерно дуже вільне поводження, що торкається найбільш інтимних сторін життя. Таке поводження ґрунтується наособливій концепції тіла – карнавально-народній. Величезного значення набувають образи їжі, питва, статевого життя, спорожнювання. Але тіло й тілесне життя розумілося не у вузько фізіологічному змісті. Носієм цього тілесного принципу була не окрема людина, а весь народ, у своєму розвитку зростаючий і такий, що оновлюється, тому все тілесне тут грандіозне, безрозмірне. Величезного значення набуває мотив родючості, надлишку росту.
У середньовічній свідомості існує чітке розмежування всіх явищ на такі, що пов’язані з верхом, небом, і низом, землею. Провідною особливістю карнавального світовідчуття єзниження, тобто переведення усього високого (ідеального) у матеріально-тілесний план, у план землі й тіла. Зниження – значить приземлення. Прилучення до землі як до поглинаючої основи й, у той же час, як до того, що породжує. Зниження означає приєднування до життя нижньої частини тіла, життя живота й органів плодотворення. Звідси така увага в карнавальних діях і словах до статевого акту, зачаття, вагітності, народження, а також поглинання їжі та її виведення з організму. Це зниження має значення амбівалентне, двояке.Звідсикарнавальний сміх – це амбівалентний сміх. Це таке зниження, яке таїть могилу для нового народження, тому воно має не тільки негативне, нищівне значення, але й позитивне, відряджуюче. Карнавальний сміх втрачений культурою, але про його живе існування можна дізнатися з таких текстів світової літератури, як роман Франсуа Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”, а також комедій В. Шекспіра.
Література:
1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.: Художественная литература, 1990. – С. 5-68.
2. Даркевич В. П. Народная культура средневековья. – М.: Наука, 1988. – 318 с.
3. Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. – Л.: Наука, 1984. – 298 с.
ТЕМА №16.
