Грецька і римська антична історіографія

 

Давня історіографія, як послідовна картина минулих людських діянь, народилася у античній Греції. Вона виникла з прагнення грецьких мислителів встановлювати і записувати для нащадків те, що вони вважали правдивим і потрібним для осмислення сучасного життя. Греки вперше поставилися до минулого не як до міфа, легенди, а як до знання, яким варто оволодіти задля кращої орієнтації в оточуючій дійсності.

Доантичну міфологічну історію можна вважати “протоісторіографією”, оскільки згадані вище “аннали”, написи правителів, епічні твори ще не містили власне історичного мислення. Окремі його елементи зустрічалися у хеттських і ассирійських “анналах”, Старому Завіті Біблії. На перешкоді стояла невизначеність поняття “історичного часу”, невміння його вимірювати. Тільки поступово окремі записані події стали віхами, котрі дозволяли відрізняти одні роки від інших.

Вперше систему визначення років застосували давні єгиптяни, назвавши період від 3400 до 2700 року до н.е. “історичним часом”. Пізніше час лічили відповідно до панування царів і династій. Хронологія Старого Завіту засновувалась на лінійності часу, лічила покоління від створення світу. Проблеми з хронологією мала також антична історіографія, рахуючи роки від початку олімпіад.

Відкриття й усвідомлення лінійності часу дозволило впорядкувати запис подій за їх послідовним розгортанням. Пізніше це призвело до зауваження повторення та залежності між ними. Спроби об’єднання окремих подій в більшу цілість і встановлення між ними причинного зв’язку з’явилися саме в давньогрецькій історіографії.

Утворення і розвиток у VІІІ-VІ ст. до н.е. грецьких міст-полісів, заснованих на громадській демократії, активний розвиток торгівлі і колонізація узбережжя Середземного та Чорного морів, широкі контакти з народами Близького Сходу поклали край замкненості грецького суспільства, сприяли його ознайомленню з культурними здобутками сучасних народів і держав, стимулювали творчу переробку цих здобутків. Греки виявили великий інтерес до практичного повсякденного життя і його проблем. У VІІ-VІ ст. до н.е. стався “духовний стрибок” у житті та світобаченні давніх греків: було розірвано пути міфологічного синкретизму й перенесено погляд на людину та її внутрішній світ, який є побудженням до дій. Наслідком цього була поява античної культури — поезії, драми, літератури, філософії.

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

Філософське осмислення світу відсунуло богів на другий план, зосередивши увагу на реальних взаєминах людей з природою і між собою. При цьому основним принципом оцінки людських стосунків стала засада рівноваги, міри, симетрії добра і зла. Проте розрив з міфологією відбувся далеко не відразу, йому передували традиційні твори давньогрецької міфологічної літератури, записані у пізніші часи з усних переказів.

Уже у творах, що приписуються Гомеру (ІХ-VІІІ ст. до н.е.), — “Іліаді” та “Одисеї” — спостерігається певний відхід від міфологічного мислення і спроба пояснення подій психологічними, економічними чи соціальними прагненнями конкретних людей. Та й олімпійські боги тут поводять себе подібно до людей, керуючись цілком “людськими” інтересами. Назагал Троянський цикл Гомера належить до жанру героїчного епосу, і в ньому ще не зауважується присутність історичного мислення.

Далі по шляху історизму пішов інший грецький мислитель — Гесіод (VІІІ- VІІ ст. до н.е.), систематизатор міфологічних переказів, поданих у поемі “Теогонія”. Наводячи міфологічні уявлення про створення світу, котрі є подібними до міфів інших народів середземноморського регіону, поет намагається встановити хронологічну послідовність епох, беручи за підставу життя і діяльність людей. Він виокремив “золотий вік”, коли боги і люди живуть радісно й щасливо у праці і добробуті, “срібну епоху”, коли зникло благоденство внаслідок гордині людей і припинення ними пожертвувань богам, “мідний вік” — час жорстоких войовничих людей, котрі полишили мирну землеробську працю й жили з війни, “вік героїв” — період кращих людей, які билися під Троєю, нарешті “залізну епоху”, коли жив сам автор, який засуджував своїх сучасників за егоїзм, брехливість, безвстидство та інші негативні риси [102, 20-23].

Грецький поліс з його демократичною атмосферою створив духовний і моральний клімат, в якому історіографія була потрібною. Заняття історією ставало необхідним через інтерес до інших країн і народів, з якими греки мали стосунки. Філософське осмислення світу вимагало відповідей на питання про місцевість, клімат, звичаї інших народів. Тому вже у класичній трагедії термін “historeo” означав “запитую”, “досліджую”, а у іонійських філософів “historie” — дослідження природи. Поширення цього терміну на людей було заслугою іонійських “логографів” (від “логос” — оповідання).

Логографи дали початок письменству, завдяки якому Греція посіла видатне місце в історії європейської цивілізації. Батьківщиною логографів стала Іонія і, зокрема місто Мілет — великий центр торгівлі та культури, в якому у VІ ст. до н.е. жили і працювали визначні грецькі філософи Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Мілетські мислителі черпали інформацію зі східних культур — єгипетської геометрії, вавілонської астрономії, фінікійської навігації тощо. Після зруйнування Мілету культурне життя перемістилося на материкову Грецію.

Перші логографи написали свої твори у VІ ст. до н.е. Відомо, що одним з перших був Кадм Мілетський, який підготував твір “Про заснування Мілета і всієї Іонії”, що до нас не дійшов. Найбільш відомим логографом був Гекатей Мілетський

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

(550-490 рр. до н.е.). Він був автором творів “Об’їзд землі” і “Генеалогія”, в яких поєднав природно-географічні описи з короткими даними про минуле і сучасний стан народів Середземномор’я. При цьому його опис був критичним стосовно легенд і переказів, з яких він намагався виокремити раціональне зерно реальних подій.

Другий твір Гекатея — “Генеалогія” (в 4-х книгах) — був спробою раціонально-критичного переосмислення грецьких міфів. Він розпочав його словами:”Пишу це так, як мені здається правдивим; оповідання ж елінів, як мені здається, і в сутності є неоглядними і смішними”. Зрозуміло, що раціоналізм Гекатея був обмежений тогочасним світоглядом. Історію Еллади він розпочав від всесвітнього потопу, коли боги врятували Девкаліона — родоначальника еллінів. Замість пса Цербера, який охороняє вхід до підземного царства Аїда, Гекатей ставить змія і т.д. Це був новий за стилем опис і підхід до минулого.

Для логографів були властиві описовість і фактографічність, намагання раціонально пояснити міфи і перекази, описати життя і звичаї інших народів. Вони використовували не тільки усні перекази, але й храмові записи, письмові пам’ятки. Свої праці вони призначали сучасникам, щоб дати їм певні знання про сусідів греків. До логографів відносять Гелланіка Лесбоського, Ксанфа Мідійського, Евдема Пароського, Харона Лампсакського, Демокла Фігалейського та інших, твори яких у більшості до нас не дійшли і відомі лише в уривках з пізніших авторів.

Більшість сучасних авторів власне історіографію розпочинають від Геродота з Галікарнасу (бл.484 - бл.424 рр. до н.е.), якого ще в античні часи називали “батьком історії” (Цицерон). Відомо, що він походив зі знатної родини, але рано змушений був залишити родинне місто через переслідування місцевого тирана і понад десять років провів у подорожах по країнах Середземного і Чорного морів, помер у м.Фурії (Південна Італія). Написав 9 книг “Історії”, яку присвятив описові греко-персидських війн кінця V ст. до н.е., котрі були серйозним випробуванням для грецьких полісів, змусили об’єднати зусилля в боротьбі за незалежність. Проте, в ході викладу грецький автор багато уваги приділив описові минулого і сучасного стану багатьох народів тогочасної Ойкумени. Джерелами для опису йому послужили твори логографів, власні спостереження і замітки, розповіді учасників подій, перекази. У вступі Геродот подав причину написання твору — “щоб не забулось те, що було з людьми, щоб великі і подиву гідні справи, доконані еллінами і ворогами, не залишилися невідомими, між іншим і те, з чиєї вини вони стали воювати один проти другого”.

“Історія” мала суттєву відмінність від творів логографів. Її автор вперше намагався виступати не тільки як описувач минулих і сучасних подій, але й як дослідник, який пояснює і оцінює їх з морального (етичного) і людського (утилітарного) боків. Це не означало, що він не зауважував ролі богів та етичних норм свого часу. Але боги не беруть безпосередньої участі у подіях, вони дають про себе знати через людські долі. При цьому люди своїми ділами можуть вплинути на богів і, тим самим, змінити долю. Людський розум, активність, конкретні справи фактично виходять на перший план.

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

Геродот своїм твором, що здобув велику популярність, подав програму вивчення минулого, яка охоплювала збирання відомостей, їх систематизацію і критичну оцінку, котрі у підсумку повинні дати читачам потрібне знання, а також принести естетичне задоволення. Опис відрізнявся високими літературними якостями. Його багато читали в давніх Греції та Римі, сам автор часто виступав перед публікою з фрагментами твору.

Утилітарний бік пояснення минулого, яке сучасникам необхідно знати для розуміння і практичної діяльності, розвинув інший видатний грецький історик Фукідід (бл.460-400 рр. до н.е.). Він походив з аристократичної афінської родини, брав активну участь у політичному житті, як один з провідних керівників (стратег) у Пелопонеській війні (431-404 рр. до н.е.), але за невдалі дії був засуджений до вигнання і понад 20 років прожив у Фракії та Македонії, де й написав свій головний твір — “Історію” у 8-ми книгах. Тільки в кінці життя він зміг повернутися до рідних Афін.

Свій твір Фукідід присвятив опису Пелопонеської війни, сконцентрувавши

увагу на політичних і військових подіях. Першу книгу присвятив короткому оглядові попередньої історії Греції, а сім наступних — самій війні. Через усю працю червоною ниткою проходила ідея осмислення та обґрунтування рацій воюючих сторін. Автор виступив як зацікавлений учасник подій, але, разом з тим, спостережливий, критичний і об’єктивний спостерігач. Він запровадив чіткий хронологічний порядок опису, намагався змалювати погляди і рації протилежних сторін. Ці останні викладав у формі фіктивних промов учасників подій, які потім аналізував і порівнював (прийом, що з легкої руки Фукідіда пізніше часто використовувався в історіографії).

Грецький історик виявив приховану від поглядів дійсну причину війни — страх греків перед зростанням могутності Афін. Він демонстрував цілковитий політичний раціоналізм (“могутність афінян ґрунтується на припливі грошей від союзників, а у війні перемагають розсудливість і гроші”). У зв’язку з цим вважав історію корисною передусім з точки зору використання її досвіду для біжучої політики, для вибору вірної поведінки. Сильною стороною його твору було й залучення до опису багатьох політичних документів (договорів, декларацій, законів, листів), котрі він вміщував у текст.

Сутність історії Фукідід бачив у боротьбі за владу, гроші і почесті, яку провадять народи, держави, окремі особи. Війна є одним з проявів цієї боротьби, яка, в свою чергу, є законом природи, правом сильного панувати над слабшим. Цей закон виявляється через людську сутність, що визначається трьома провідними чинниками: страхом, амбіціями і корислівістю. Усі важелі діяльності знаходяться в руках людей, боги лише визначають моральні межі, в яких реалізується та чи інша людська доля. Порушення моральних меж призводить до поразки та інших тяжких наслідків.

Таким чином, у Фукідіда “людський” світ ще більше віддалився від світу богів, які залишилися лише моральним імперативом. Кожна особистісь, за Фукідідом, здатна самостійно творити свою долю і, тим самим, залишати слід в історії.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Фукідід, на покоління молодший від Геродота, знав його праці, але вважав їх надто “художніми”, такими, що не дозволяють встановити істину. Праґматична сторона твору Фукідіда є очевидною, тому й вплив його на всю античну історіографію був величезний. Пізніші автори навіть розпочинали “науку історії” не від Геродота, а від Фукідіда. Важливо зазначити, що обидва грецьких історики поклали початок розгалуженню історичного пізнання на дві гілки, котрі пізніше розвивалися паралельно, часом перетинаючись, іноді протистоячи: описову (нарративну) історію і праґматичну (потрібну у практичній діяльності) історію.

Твори Геродота й Фукідіда стали зразком історичного опису для багатьох грецьких, а потім римських істориків. Більшість їх писали свої праці у річищі вироблених засад. Одним з талановитих продовжувачів античної традиції був афінянин Ксенофонт (бл.430-355 рр. до н.е.) — автор численних історичних та літературних творів. У історичних працях цей дослідник і полководець слідував шляхом, вказаним Фукідідом. У “Анабазисі” (буквально — “поверненні вглиб країни”) він описав похід найманої грецької армії, одним з керівників якої був, у глибину Персії під час внутрішніх персидських війн. Автор сміливо подавав власне бачення подій, обґрунтовував свої життєві позиції, в яких він виступав прихильником сильної царської влади. Наслідуючи Фукідіда, написав “Грецьку історію” (“Хелленіку”), розпочавши опис з того місця, на якому той закінчив. Проте його історія була менш критичною і не дорівнювала у цьому відношенні праці метра.

Історія як минуле буття цікавила також грецьких філософів, які звертались до неї для обґрунтування своїх світоглядних систем. Антична філософія на початках більше уваги звертала на проблеми природи і буття в цілому. Тільки класична грецька філософія переорієнтувала погляди мислителів на проблеми людини, “гуманізувала” об’єкт роздумів. Від Сократа (469-399 р. до н.е.) грецькі філософи почали зосереджуватися на мікрокосмі (людині) — частині макрокосму (природи) [75, 128-129].

Сократ віддався дослідженню суті людини, людської мудрості, сенсу життя. При цьому йшлося не про пізнання людини у зовнішньому світі, а про самопізнання, про пошук істини в самій людині (“пізнай самого себе”). Його підхід і філософська система були покликані виявити і обґрунтувати моральні основи людського буття. Він вважав, що людина не народжується досконалою, а стає такою лише через самопізнання, навчання, які складають вище благо і мету буття. При цьому, морально-духовне є тим, що єднає людину з богами, а духовно-інтелектуальний розвиток прагне до пізнання вищої, божественої сутності речей.

Учень Сократа Платон (бл.429-347 рр. до н.е.) розвинув погляди свого вчителя. Продовжуючи традиції філософської думки, він зосередив увагу на ролі та значенні ідей у житті людини. Він твердив, що світ ідей існує незалежно від фізичного буття, представляє собою сукупність ідеальних трансцендентальних субстанцій, які існують самі по собі, є вічними та незнищенними. Усі разом вони складають світ ідей, що відкритий тільки мисленню. Матеріальна, чуттєво доступна дійсність є похідною, залежною від світу ідей, тому вона й просякнута ідеальним, духовним чинником. Те ж саме відноситься й до людини, яка складається з двох

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

першопочатків — матеріального та ідеального, тіла й душі. Сутність її визначається душею, що є частиною душі космосу.

За таких обставин Платон надавав великої ваги моралі, ставлячи на перше місце ідею Добра, як головного змісту буття і досягнення щастя — осягнення ідеї бога. Цього може досягти кожна особа з допомогою доброчинності.

Величезним впливом на сучасників, а також наступний розвиток науки вирізнявся Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — мислитель енциклопедичного плану, який залишив багато праць з різних галузей знання. У філософії він розійшовся з Платоном, постулювавши вивчення світу матеріальних речей і предметів, які даються особам у чуттєвому досвіді. Останній дозволяє зрозуміти загальні властивості речей, які і є їхньою сутністю. Мислитель пропонує ідею розвитку всіх дійсних речей: від менш досконалої форми до все більш досконалої. Людина, як реальна істота і невід’ємна частина природи, теж прогресує разом з усім світом до вищої форми — бога. Бог є тою першопричиною руху і поступу, яка створила і надає руху усім речам, він є тою енергією, що властива існуванню і змінам предметів матеріального світу. У підсумку, це дозволяє філософу висловити припущення про діалектичний взаємозв’язок часу і простору, котрі є одночасною мірою один одного і неодмінним атрибутом усякого руху і змін.

Арістотель розглядав людину, як біологічну істоту вищого порядку, яка наділена мисленням, тобто душею, здатною опановувати досвід — чуттєвий і понятійний (ідеальний). Загальна мета людської діяльності полягає у досягненні вищого добра і блага, котрі не зводяться до матеріального чи ідеального. Вчений відкинув традиційні міфологічні уявлення про зумовленість людських вчинків волею невблаганної долі і запропонував керувуатися у своїх діях лише розумом.

Філософські погляди штовхали Арістотеля до “біологічного історизму”, за яким людині як істоті імманентно властиве прагнення до соціальної спільності. Остання теж зазнала розвитку — від сім’ї, через громаду до держави. Усі взаємини між людьми у спільнотах він намагається розглядати з допомогою стосунків між їхніми членами, кожен з яких знаходиться у становищі або підпорядкування чи панування, або рівності чи залежності (за аналогією стосунків у родині). Використовуючи метод виокремлення передусім загальних властивостей, Арістотель бачить у минулому ті явища і стани, які характерні для біологічних істот — народження, старіння, загибель. Вони властиві народам і державам.

Ставлення до людського суспільства, його організації і громадських проявів дає підстави вважати класичних грецьких філософів провісниками “протосоціологічних” поглядів на минуле. Вони серйозно й глибоко розчистили ґрунт і створили підстави для нового світобачення та способу мислення. Їхньою заслугою було привернення уваги до з’ясувння “людських” причин змін у реальному житті.

Величезний вплив на еволюцію історичної думки античності справили крах грецьких полісів, утворення елліністичних держав й формування елліністичної ідеології. Період еллінізму (ІІІ-І ст. до н.е.) приніс злиття античної і східної культур, яке у підсумку збагатило культурний кругозір людства. Життя поряд і разом багатьох

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

народів, поширення грецької мови, як “міжнародної”, і грецької культури сприяло прискоренню обміну культурними цінностями та здобутками, втягувало у суспільно- культурні процеси нові етно-культурні сили. Зростання могутності Риму, підкорення ним Греції та інших країн тогочасної Ойкумени (ІІ-І ст. до н.е.) не зруйнувало елліністичної культури: римляни сприйняли й розвинули її здобутки.

Грецькою мовою писали історію представники багатьох народів. Вавілонянин Берос на початку ІІІ ст. до н.е. написав грецькою мовою “Історію Вавілонії” у 3-х книгах (до нашого часу не дійшли), єгиптянин Манефон близько 241 р. до н.е. за наказом Птолемея ІІ склав історію Єгипту для вжитку єгипетських греків, грек Мегасфон, будучи послом Селевка Никатора при дворі індійського царя Сандакотти (Чандрагупти), залишив 4-томну “Історію Індії”.

Усі елліністичні автори писали в дусі античної традиції. Інтелектуальний кругозір еліти елліністичних держав, а пізніше й Риму був значно щиршим. Освічені правителі елліністичних держав сприяли розвитку освіти і культури, збагаченню знань. Достатньо згадати, що два перших Птолемеї подарували своїй столиці Мусей (“святилище муз”) і Бібліотеку. Мусей вже незабаром став дослідницьким центром

— вчені забезпечувалися там усім необхідним завдяки щедрості монарха. Зібрання александрійської Бібліотеки у І ст. до н.е. нараховували понад 700 тис. сувоїв. З Птолемеями суперничали Атталіди, що заснували у Перґамі бібліотеку з 400 тис. сувоїв, які вміщували найрізноманітніші знання, нагромаджені людством.

Однією з найбільш жвавих гілок грецької думки залишалася філософія. Філософ перетворився у особливий тип професіонала, який викладав у добре організованих школах. Спільно з риторами філософи забезпечували те, що можна назвати тогочасною “вищою освітою”. Поряд з традиційними філософськими школами (платоніками, кініками, скептиками) виникли нові течії — епікуреїзм і стоїцизм. Обидві вони привертали увагу до внутрішнього світу людини, до її духовних устремлінь. Епікурейці (від афінського філософа Епікура) дотримувалися матеріалістичних уявлень про природу і людину, але вважали, що матеріальне не повинно обтяжувати розум і почуття, котрі прагнуть до усунення душевних хвилювань і досягнення душевної рівноваги. Школа стоїків (від “строкатого” портику у Афінах, де вона була створена Зеноном) також спиралася на натурфілософію, але наділяла світ єдиним божественим Розумом, котрий просякає все живе й неживе, змушує людину підпорядкувати своє життя і почуття встановленому ним порядку. Таке підкорення дозволяє зберегти душу, домогтися врівноваженості і спокою [82, 110-118].

Історіографія елліністичного періоду зазнала поважних змін. Вони полягали не тільки у розширенні кругозору і ставлення до життя, але й у розумінні практичного призначенння історичної літератури. У ній знайщли втілення заклики грецького оратора і публіциста ІV ст. до н.е. Ісократа представляти події минулого у більш яскравій красномовній формі, котра б чинила вплив не стільки на розум, скільки на почуття читачів, виконувала розважальну функцію.

Елліністична історіографія представлена творами багатьох авторів, більшість яких збереглися. Так, Тімей з Тавроменія (350-260 рр. до н.е.) у 38-ми книгах

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

“Сицілійської історії” подав опис земель на захід від Греції, спираючися виключно на існуючу літературу й перекази. Він зробив спробу звести до одної системи хронології календарні системи Афін, Спарти, Олімпії. Проте, схильність до риторики викликала на нього чимало критичних стріл, зокрема з боку Полібія, а у 190 р. до н.е. інший історик, Полемон, присвятив критиці праці Тімея спеціальний твір (12 книг-!).

Багатства елліністичної знаті, запити на розважальну і “звеличувальну” літературу вже від часів Олександра Македонського народили т.зв. “придворну історіографію”, яка намагалася догодити царям і правителям, не соромилась прикрашати і спотворювати події за їхніми бажаннями та смаком. Уже придворний історіограф Олександра Великого Аристобул писав, що у битві з індійцями видатний македонець ударом списа повалив слона, на якому сидів цар Пор. Коли цей уривок зачитали Олександру, той зауважив:”Воістину ти, Аристобул, заслужив, щоб з тобою повелися як з тим слоном”. Проте наступникам Олександра — Птолемеям, Селевкидам, Антигонидам — такі судження не здавались чимось дивним, навпаки, вони заохочували до цього придворних історіографів.

Змінився й стиль історичних праць, їхні автори прагнули штучно белетризувати свої твори, не переймаючись правдивістю інформації, а дбаючи насамперед про емоційне враження на читача. Пізнавальні якості історичного твору відійшли на другий план. Історія, на їх думку, повинна була перш за все розважати й приносити естетичну насолоду, подразнювати почуття незвичними відомостями. Так, Філарх у своєму творі “Історії” намагався вразити читача описами тортур під час війн, пікантних ситуацій з життя владців, гетер і придворних скандалів. Гекатей з Абдери подавав фантастичні дані про ніби-то відбуту подорож у країну щасливих гипербореїв.

Разом з тим, в елліністичну епоху були написані й історичні твори, в яких переважав практичний аспект — пізнання життя і звичаїв народів. Агафархід з Кніда (ІІ ст. до н.е.) у творі “Червоне море” намалював картини життя людей у копальнях, Посідоній з Апамеї — повстання рабів на Сицілії, звичаї кельтів і германців.

Кращі традиції античної історіографії знайшли відбиття і дальший розвиток у працях грецького історика Полібія (бл.200-120 рр. до н.е.), який гостро засудив белетристичний стиль своїх сучасників. Виходець зі знатної грецької родини після поразки греків від римлян у 168 р. до н.е. Полібій опинився серед закладників і був депортований до Риму разом з бібліотекою македонських царів. Там він став бібліотекарем і вихователем дітей в родині римського аристократа Л.Емілія Павла. Свою найбільшу працю — “Всесвітню історію” у 40-ка книгах (збереглось лише 5, ще частина — у фрагментах з творів інших істориків) написав у Римі. Спирався на багату тогочасну літературу, але не завжди посилався на джерела.

“Всесвітню історію” Полібій присвятив історії Риму — від заснування міста до найвищого його розквіту та могутності, намагаючись зрозуміти причини підвищення держави римлян. Він прийшов до висновку, що злет Риму є результатом діяльності і праці громадян міста, досконалості їхнього політичного устрою. Тому римляни, заключав історик, виконуючи призначення долі, мають право панувати над світом.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Опис минулого у Полібія дуже докладний, із зазначенням багатьох деталей і критичним осмисленням різноманітних даних. Він виходить з думки, що історія не може бути художньою літературою, яка приносить насолоду, а повинна давати необхідні, і, що найголовніше, правдиві знання про минуле. Тому свою працю мислитель назвав “праґматичною історією”, знанням, котре потрібне для розуміння і дії у політичному житті.

Полібій виступив першим теоретиком історії як “праґматичного” жанру письменства. У ХІІ-й книзі він писав:”Наука історії є потрібною: по-перше, це заняття з писаними документами і укладання матеріалу, здобутого з них; по-друге, топографія, вигляд міст і місць, опис рік і портів і, говорячи назагал, особливі властивості морів і країв та їх взаємні відстані; по-третє, політичні проблеми... Особливою галуззю історії є передусім встановлення — які слова вжито в дійсності, а потім пізнання, як це відбулось, і чому певна політика або дії вдалися чи ні. Оскільки саме тільки твердження, що щось сталося, може бути цікавим, але не повчальним; якщо ж буде доповнене з’ясуванням причини, тоді вивчення історії стає плідним. Або ж, стосуючи аналогію до обставин, в яких ми самі перебуваємо, отримуємо засоби і допомогу для передбачення майбутнього; навчаючись у минулого, коли діяти обережно, а коли з більшою сміливістю у теперішньому” [183, 24-25].

Наведена цитата містить квінтесенцію методології грецького історика. Її можна спровадити до таких головних положень: здобуття з документів правдивої інформації про природу, населення, устрій і звичаї народу, далі — про політику, її цілі, реалізацію і наслідки, нарешті, витягнення з неї висновків для застосування у сьогоденні і майбутньому.

Мислитель відокремлює історію від трагедії і поезії, яким “дозволено” створювати ілюзію, подібну до правди. Історія повинна дати “допитливим людям невмирущі уроки і настанови правдивим записом діянь і промов”. Правдивість — головна відмінність історії від іншого письменства. У цьому Полібій слідує свойому кумирові — Фукідіду, продовжуючи його традицію. Проте, у нього з’являється нова риса — універсальність історичного розвитку всіх держав і народів, які “приречені” на встановлення гегемонії Риму, що дав найвищі зразки цивілізованості.

У всіх випадках Полібій прагне знаходити причинно-наслідкові зв’язки, відрізняючи при цьому причину від приводу. Кінцева причина всіх історичних явищ знаходиться у думках, планах, розрахунках видатних осіб. Особа — головний історичний чинник; маса, народ є пасивними учасниками подій і піддаються впливам видатних осіб. “З будь-яким натовпом буває те саме, що й з морем... — писав історик. — По своїй природі безпечне для моряків і спокійне море усякий раз, як зірветься вітер, саме одержує властивість вітрів, які на ньому панують. Так і натовп завжди проявляє ті самі властивості, якими відрізняються його вожді і порадники”.

Історіограф надає великої ваги правдивості джерел інформації. Він залучає до опису літературу, свідчення очевидців, перекази, власні спостереження. За життя учений зустрічався з багатьма особистостями, які залишили помітний слід в історії і перейшли на сторінки його творів. Вважав своїм обов’язком особисто відвідати

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

місця важливих подій, про які збирався писати, а також здійснювати подорожі з метою збору інформації. Назагал з повагою ставився Полібій до будь-якого документу, наводив дані про те, де він переховується, вимагав цього від інших істориків. Наводив у тексті багато офіційних документів: договорів, законів, листів тощо. Правда, це не перешкоджало йому вкладати в уста історичних осіб вигадані промови, що обґрунтовували ті чи інші їхні вчинки. Такий прийом від часів Фукідіда вважався нормою у істориків; головне, щоб промова “вкладалась” у канву дійсної політики.

Політика є основою історії. Її творять люди, а боги не мають впливу на конкретні дії людей. Вони залишаються за авансценою людської історії, визначаючи лише загальний її напрям. Цікавими є здогадки Полібія про вплив природних умов на характер, звичаї, політику народів та їх окремих представників. Природа виступає важливим чинником історичного процесу, який розвивається циклічно, повертаючися до вже пройдених форм. Ці форми у Полібія є політичними — єдиновладдя (вожді), тиранія (царі), олігархія, демократія і знов все від початку.

Фактично Полібій був першим істориком Риму, який у повному обсязі переніс туди античну традицію. Латинська римська історіографія запозичила методологічні засади історичної праці видатного грека.

Грецькі історики елліністичного часу причинилися до більш цілісного бачення цивілізованого світу. Антична традиція складала підставу такого світосприйняття. Діодор Сицілійський (бл.90-21 рр. до н.е.), як і Полібій, багато подорожував й, осівши у Римі, написав великий історичний твір “Історична бібліотека” у 40-ка книгах (з них збереглися 15), в якому намагався подати синхронізований виклад подій минулого Греції і Риму, починаючи від міфологічних часів до початку Галлської війни Ю.Цезаря (60 р. до н.е.).

Найпопулярнішим грецьким істориком періоду римського панування був Плутарх (бл.46-бл.125 рр.). Він походив зі знатного аристократичного роду, багато подорожував, мав замилування до філософії й заснував у рідному місті Херонеї (Беотія) філософську школу, присвятивши себе педагогічній діяльності. Багата літературна спадщина Плутарха нараховує понад 200 творів (збереглись трохи більше половини), з яких найбільш відомими ще з часів античності були “Моралії” (збірка послань, трактатів, філософських діалогів) і “Паралельні життєписи” — 46 парних і декілька поодиноких біографій знаменитих грецьких і римських діячів й полководців, що становлять вершину античного біографічного жанру та засвідчують високу ерудицію їх автора. Написані барвистою мовою й жвавим стилем на підставі великої кількості тогочасної й більш ранньої літератури, що на сьогодні є втраченою, біографії просякнуті моралізаторством, покликаним показати добрі і злі сторони діянь видатних людей і, тим самим, подати приклад сучасникам.

Працюючи у період імператорського Риму, видатний грек бачив ознаки поступового занепаду моралі, який тягнув за собою зневіру у майбутньому і страх за збереження вироблених античністю засад гуманізму, культурних здобутків. Успадкувавши римську історіографічну традицію (про неї далі), Плутарх ставить перед історією дещо відмінні завдання, а саме: не збереження правди про минуле, а,

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

насамперед, використання минулого для “виправлення” моралі сучасників. Історія у його розумінні має конкретне прикладне значення — навчити розрізняти добро і зло, співвідносити свої вчинки з можливими їх наслідками. У центрі життєписів знаходиться опис внутрішнього світу знаменитих мужів, який розкривається через вчинки, промови, наміри і діла. Такий підхід потрібен для змалювання моральних мотивів діянь героїв, які приносять успіх тільки тоді, коли спрямовані на високі цінності — служіння народові й батьківщині, поширення справедливості і рівноправності, поваги до людини, любові до ближніх тощо. “...Дивлячись в історію як у дзеркало, - писав Плутарх,- я намагаюся змінити на краще власне життя й влаштувати його за прикладом тих, про чиї доблесті розповідаю” [112, 1, 305].

Популярність творів Плутарха, написаних добірним літературним стилем, від античних часів не зменшувалася, а його “життєписи” вчинили величезний вплив на усю історичну літературу.

Назагал грецькі історики та філософи періоду Римської імперії опинились на окраїнах античного світу, працювали на традиційних засадах і не внесли нових елементів у світобачення. Аппіан (ІІ ст.), виходець з александрійської знаті, переселився у Рим і тут написав “Римську історію” у 24-х книгах, прославляючи римську могутність і право римлян на світове панування. Арріан (95-175 рр.) досягнув високих державних посад у Римі, написав декілька історичних творів (“Анабазис Олександра”, “Індія”, “Періпл Понту Евксинського”), спираючись на історичну літературу і наслідуючи Ксенофонта. Прагнення греків переселитися до Риму свідчило про переміщення стрижня культурного життя до Вічного Міста.

Римська історіографія розвинулась під безпосереднім впливом елліністичної, продовжила античні традиції, але мала також своє власне коріння. Найдавнішими пам’ятками римської історіографії були записи римських жерців на таблицях, які отримали назву “анналів” (“річників”). Вони вміщували опис головних політичних подій, а також астрономічних та кліматичних явищ. Таблиці виставлялись для загального огляду біля будинку головного каплана. Вони провадились від V ст. до н.е. Власне історіографія розпочалась під грецькими впливами з ІІІ ст. до н.е. Перші римські історики писали свої твори грецькою мовою, оскільки латинська ще не виробила потрібної термінології. Вони опрацьовували у літературній формі храмові таблиці й тому їх називали “анналістами”. Ці перші історики намагались представити римську історію від найдавніших часів, включаючи в опис також історію італійських міст, релігійних культів тощо. Одним з таких “анналістів” був Фабіус Піктор (ІІІ ст. до н.е.), автор праці “Аннали”, а також Л.Цинцій Алімент, Г.Ацилій та інші.

Перший історичний твір латиною написав Марк Порцій Катон Старший (234-149 рр. до н.е.), який з недовірою ставився до всього грецького і закликав до патріотизму, вважаючи, що грецька мова і культура “знищують” підстави традиційного римського стилю життя. Посідаючи високі державні посади, він старався зберегти від перекручення “старі добрі звичаї”. Перу Катона Старшого належало чимало творів, в тому числі історія Риму під назвою “Початки”

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

(“Origines”), в якій під впливом грецької традиції італікі виводилися від греків, а латинська мова — від грецької (!).

Слідами Катона Старшого пішли інші римські “анналісти”, які, як правило, брали активну участь у політичному житті республіки, належали до римської політичної еліти — Кассіус Ґеміна, Кальпурній Фруґі, Фанніус та інші. Серед них можна виокремити двох істориків, котрі нав’язували до кращих зразків елліністичної історіографії. Публій Семпроній Аселліо у творі, присвяченому описові війни римлян з Ганнібалом, за зразок взяв методологічні вказівки Полібія. Він підкреслював: “...Недостатньо розповідати самі факти, а необхідно вказати на мотиви дій... Писати про те, за котрого консула війна почалась, а за котрого закінчилась, і хто здобув тріумф... або подавати рішення сенату чи народних зборів, а не виявляти причини, означає розповідати байки дітям, а не писати історію” [173, 378].

Луцій Целій Антипатр у праці про другу Пунічну війну обрав зразком твори тих елліністичних істориків, котрі захоплювалися насамперед літературною стороною минулого. Його твір був наповнений риторикою, описом другорядних деталей, котрі, на думку автора, повинні були притягнути читача своєю сенсаційністю.

Творчість “анналістів” полегшувалася тим, що між 130 і 120 рр. до н.е. великим понтифіком Муцієм Сцеволою було припинено провадження таблиць, а попередні — опубліковано у 80 книгах “Великих Анналів” (увійшла лише частина таблиць). Усі “анналісти” писали свої праці, виходячи з положення про “вищість” римського народу над іншими завдяки доблесті і патріотизму. Ідеалізація римлян у цих працях вступала у суперечність з вимогою правдивості. Незабаром це було помічене спостережливими істориками.

У період громадянських війн і поступового занепаду республіки все більший вплив на історіографію чинили політичні чинники. Сучасність з усім драматизмом її подій відволікала увагу від далекого минулого і зосереджувала погляд на сьогоденні. Знані політики і полководці вважали своїм обов’язком залишити нащадкам власне бачення сучасних подій. Гай Юлій Цезар (100-44 рр. до н.е.) — видатний політик, полководець і письменник написав кілька великих творів мемуарного плану, в яких претендував на подання образу історичних подій: “Записки про галльську війну”, “Записки про громадянську війну”. Своє бачення подій він подавав як цілком об’єктивне. Проте ці твори були написані ним з метою обґрунтування власних вчинків (слід зазначити, що про себе він писав у третій особі), і висвітлювали події тенденційно. Назагал обидва твори містять багато важливої інформації для пізніших істориків, засвідчують високу ерудицію автора.

Відмінний стиль характеризував історичні твори сучасника Цезара і офіцера його армії Гая Салюстія Криспа (бл.86-34 рр. до н.е.) — автора двох відомих праць “Змова Катіліни” і “Югуртинська війна”. Будучи заангажованим у політиці, Салюстій прагнув у обох творах провести ідею про нездатність римської аристократії управляти державою. Його стиль характеризується намаганням проникнути у механізми політичного життя, встановити причини “погіршення” управління

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

державою, застерегти від “негативних” тенденцій, що проявлялися у обмеженому колі римської еліти, котра деградувала у моральному відношенні.

Працю “Змова Катіліни” Салюстій розпочинає роздумами про “дух і тіло” й про розбіжність між ними, з якої випливали, на його думку, усі суспільні конфлікти. Пристрасть до збагачення і влади зіпсувала “дух” й народила боротьбу. Остання є рушієм історії і відбиває “амбіції”, що є виразом “моральних категорій” (жадоба, панування, задоволення тощо). Тому єдиною можливістю вплинути на суспільний розвиток є очищення і моральне вдосконалення особистості, а історія покликана відіграти у цьому провідну роль.

Наприкінці життя Салюстій розпочав написання “Історій” — найбільшої й найдосконалішої своєї праці. У ній він звернувся до опису громадянської війни. У творі сформульовано його метод: історія “повинна бути короткою у викладі і ясною, і достовірною”. Критикуючи інших римських істориків за увагу до другорядних і “сенсаційних” дрібниць, він прагне знайти відповідь на питання про джерела і причини “падіння” моралі римського громадянства. Подає короткий екскурс у далеке минуле і стверджує, що “розклад” римського суспільства бере початок після переможної війни з Етрурією, коли зникла небезпека відновлення деспотичної царської влади Тарквінія Гордого, а амбіції і бажання патриціїв розвинулися непомірно.

Відмінності у трактуванні минулого привернули увагу римських письменників до теоретичних аспектів “писання” історії. Одним з перших “теоретиків історії” був Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н.е.) — відомий римський юрист, політик, літератор. Він причинився до поширення і популяризації у Римі грецької філософії стоїків, епікурейців, перипатетиків. Різноманітність зацікавлень, можливість вибору системи поглядів на світ давала у підсумку певну еклектику світобачення, в якій залишалося місце і для людей, і для богів. Як вже згадувалося вище, елліністична література доклала чималих зусиль для зближення історії і літератури з метою підвищення виховних функцій першої, посилення її впливу на свідомість. Ще філософи-перипатетики (Феофраст, Проксіфон) закликали будувати історичні твори за законами драми для підсилення впливу на почуття читача. Історики повинні були розв’язувати ті самі проблеми, що й ритори — “переконати, схвилювати, насолодити”.

Ціцерон поширював серед римських інтелектуалів саме елліністичну версію історіографії. Класичних грецьких істориків він критикував за відсутність “прикрас”, художнього викладу матеріалу, який би привертав увагу читача й приносив естетичну насолоду. Риторика, риторична техніка повинні бути неодмінною формою історичного твору. На відміну від перипатетиків, котрі не особливо обтяжували твори пошуками істини, Ціцерон вимагав обов’язкового дотримання правдивості викладу подій, закликав не допускати у твори брехні, не боятися правди, не піддаватися озлобленості, триматися послідовності часу, подавати картину обстановки, змальовувати задуми історичних осіб, їх реалізацію та наслідки.

Допускаючи, що греки досягли успіхів у теоретичних дисциплінах, Ціцерон та інші римські автори були переконані у власних перевагах у сфері практики. Вони

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

формували ідеологію, в якій обґрунтовувалася історична місія Риму, покликаного дати найкращі зразки практичної діяльності і патріотизму. Наполягання на практично-виховних функціях історії призвели до того, що історіографія стала предметом державної діяльності, справою високої політики. Але втручання політики не минало безслідно для історіографії. Не випадково Ціцерон “жалівся” на те, що численні “похвальні слова” і промови, які писалися й виголошувалися з приводу річниць народження або гучних перемог політиків і полководців, “затуманюють” дійсне минуле (“через ці похвальні слова навіть наша історія сповнена помилок, тому що в них написано багато з того, чого не було: і вигадані тріумфи, і численні консульства, і навіть вигадана родинність”).

Практична значущість історичних, а також й інших природничих та гуманітарних знань покликала до життя чимало “прикладних” праць, котрі містили короткі або більш поширені відомості з кожної галузі (на зразок словників). З історії такі праці “анналістичного” плану були у І ст. до н.е. написані багатьма письменниками, зокрема Корнелієм Непотом, Помпонієм Аттиком та ін.

Але окремої згадки заслуговує перший вчений енциклопедичного характеру Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.), який за дорученням Юлія Цезаря організував у Римі бібліотеку, опублікував (поширив) багато праць з різних галузей тогочасного знання. Він підготував першу енциклопедію тогочасних знань “Дисципліни в 9 книгах”, де було вміщено дані з граматики, діалектики, риторики, арифметики, астрології, музики, медицини і архітектури. Крім цього він написав десятки різноманітних праць, в тому числі з історії (загальний доробок нараховує понад 500 творів) — “Помпей”, “Аннали”, “Троянські роди”, “Життя римського народу”, “Старожитності” тощо. Через їхній зміст проходила ідея кращих “старих” часів, коли і люди, і звичаї, і мораль були ліпшими.

Найвищого рівня римська історіографія періоду республіки досягла у творчості Тіта Лівія (59 р. до н.е.-17 р. н.е.) — вихідця з аристократичної родини міста Патавії (Падуї). Він був першим “професійним” істориком, не займав високих державних посад, все життя писав історичні та філософські праці, сповідуючи засади, запропоновані Полібієм й виконуючи місію “виховання” суспільності, користуючися підтримкою принцепса Августа. Найбільшим твором Тіта Лівія була “Римська історія від заснування міста” у 142 книгах (збереглося 35). Це була, насамперед, політична історія Римської держави, яка починалася від заснування міста й доводилася до громадянських війн та встановлення принципату Августа, котрий поклав край внутрішнім чварам.

Твір Лівія мав чітку ідейну й виховну спрямованість: змалювати велич й історичну місію римського народу та держави, переконати у тому, що сучасникам слід брати до наслідування кращі зразки доблесті, мужності й справедливості зі старих часів, коли панували добрі мораль і звичаї. Історик ідеалізував “римський народ”, не зупиняючись перед вигадками й фантазіями. У передмові він докладно визначив мету написання твору: ”У історії є перш за все те плідне й рятівне, що можна довідатися [про те] чого особистість і держава повинні уникати, а що наслідувати”.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Історія Тіта Лівія подає панораму зовнішніх і внутрішніх війн, усобиць і чвар, описи битв, церемоній, засідань сенату, промов політиків і таке інше. Виклад подій побудовано суворо за хронологією (по роках), підставою для опису є документальні матеріали, література, перекази, з якими він поводиться досить вільно. Натомість багато уваги приділено мові й стилю, літературному оформленню твору.

Погляди римського історика були зумовлені філософією стоїків, які концентрували увагу на етиці та моралі. Розвиваючи ідеї, викладені у творах Салюстія та інших його сучасників, Тіт Лівій узалежнює історію від особистих якостей “кращих” представників римського народу, які тільки й здатні впливати на хід подій.

Могутність і впливи Риму за часів початку імперії відбилися у поширенні ідей “покликання” “Вічного Міста” до панування над світом і запозичення всіма народами та країнами вироблених ним політичних і культурних зразків. Не випадково чимало грецьких істориків і філософів доклали зусиль для утвердження цих ідей у суспільній свідомості. І Полібій, і Плутарх, і багато інших представників різних народів знайшли свою “батьківщину” у Римі. Заслуговує на згадку вчитель риторики з Галікарнасу грек Діонізій, який за часів імператора Августа написав “Давню римську історію” у 20-ти книгах, що звеличувала славне минуле римлян.

За зразком римських істориків написав твір “Бібліотека” (40 книг) Діодор Сицілійський. Цікавою фігурою римської історіографії був єврейський історик Йосиф Флавій, який походив з аристократичного єврейського роду і був вивезений до Риму за участь у антиримському повстанні 66 р. Тут він здобув прихильність імператора Веспасіана й отримав римське громадянство, віддячивши своєму покровителю працями “Іудейська війна” і “Давня історія євреїв”. В останній, зокрема, подав досить докладний опис раннього християнства і подій, пов’язаних з Ісусом Христом.

Творчість Тіта Лівія та його сучасників як би підбивала підсумки роздумів над історією та її роллю у суспільному житті. Ці думки складалися, з одного боку, під впливом елліністичної історіографії, а з другого, — соціально-політичних обставин формування світової Римської держави. Власне ці роздуми знайшли дальший розвиток у період імператорського Риму.

Вже у І ст. н.е. імператорська влада швидко переросла у свавілля тиранів, залишивши лише спогад про республіканські часи. За таких умов описування сучасних подій стало небезпечним для життя з огляду на можливість не догодити правлячій групі. Доля і успіх письменника залежали від вміння подобатись імператору або його фаворитам. У свою чергу, опала могла завершитися смертю непокірного автора. Непоодиноким був приклад Кремуція Кордуса, який виступив на захист прихильників республіки і за це імператором Тиберієм був змушений до самогубства, а його праця була офіційно заборонена й прилюдно спалена. Щоб не зазнати репресій, слід було писати історію, яка б подобалася правителям, вихваляла владців та їхні “подвиги”. У іншому випадку слід було займатися виключно літературною творчістю.

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

Тільки на початку ІІ ст. при “добрих” імператорах зміг виступити з історичними працями видатний римський історик Публій Корнелій Таціт (бл.55- бл.117 рр.). Він походив з провінційної римської знаті Галлії, політичну кар’єру починав як оратор, шо мав успіх, а потім, завдяки вдалому шлюбу з дочкою консула Агріколи, посідав високі державні посади при декількох імператорах. Незважаючи на той факт, що за його ж словами молоді роки “посунулися до старості серед мовчання”(неможливість висловлювати справжні думки), Таціт залишався прихильником поєднання сильної імператорської влади з владою аристократичного сенату. У своїй творчості історик зосереджувався на описі “страшного” першого століття, прагнучи показати причини і наслідки узурпації й зловживання владою з боку імператорів. У центрі його праць стояли імператори, їхні характери та психологія, мотиви діяльності. Завдяки посиленій увазі до мови і стилю викладу, вмілій драматизації подій (традиційний для римської історіографії виховний момент історії!) образи римських правителів та їхнього оточення виписані надзвичайно переконливо та емоційно. Проте, як встановлено пізнішими дослідниками, “драматизація” історії у Таціта призводить до спотворення реальних образів, необ’єктивності. Авторський задум — застерегти нащадків від повторення свавілля і тиранії — тяжіє над пером історика, змушує оминати і не бачити всього того, що не вписується у його у цей задум.

З багатьох творів Таціта найбільше значення мали і продовжують мати “Германіка”, “Історії”, “Аннали”. У “Германіці” він змалював племена і народи, котрі жили на північ від Риму і були підкорені римлянами. Хоча він із симпатією ставиться до “варварів”, милуючися їхнім архаїчним “рівноправним” життям, але вважає їх відсталими народами, які завдячують римлянам прилучення до цивілізації. У “Історіях” Таціт описав події І ст., які розгорталися на його очах або перед поглядами старшого покоління. “Аннали” присвячені початкам імперії й супроводжуються різноманітними історичними та географічними екскурсами.

Таціт обіцяє писати свою історію, “не піддаючись любові і ненависті”, але своєї обіцянки не виконує, виступає як тенденційний історик. Він не сприймає сервілізму і лицемірства, які поширилися серед більшості аристократії. Причини цього він бачить у недосконалості людської природи, яку можна подолати тільки шляхом виховання. Прикладом цього є “добрі” імператори, освічені патріції, вчені. У цьому плані Таціт не вніс нових моментів у римську історіографію; його заслуга полягала передусім у гострокритичному ставленні до зловживання владою з боку правителів, експонуванні всього того, що виглядало на ознаку “зіпсованого смаку” серед елітарних верств римського суспільства. Напевно тому сучасники не обдарували Таціта особливою увагою і симпатіями.

Інший характер мала творчість сучасника Таціта, секретаря імператора Адріана Гая Светонія Транквілла (бл.70-бл.140 рр.). На противагу до першого його твори здобули велику популярність серед освіченої публіки. Будучи наближеним до імператорського двору, Светоній добре орієнтувався у звичаях правлячої верхівки і використав свої знання для написання низки праць з історії імператорського Риму: ”Життєписи дванадцяти цезарів”, “Про славних мужів”, “Про граматику і риторів” та

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

ін. Для написання праць він широко використав імператорські архіви й бібліотеки, але звернув увагу передусім на скандальні моменти з життя владців та їхнього оточення. Політика мало цікавила історика, вона була тлом, на якому вимальовувалися насамперед особисті якості видатних людей. За усталеною традицією описувалися характери, психологія героїв, підкреслювався їхній вплив на події і залежність останніх від особистості правителя.

Назагал римська історіографія І-ІІІ ст. зосередила погляди на владних структурах, вважаючи, що від них залежить доля країн і народів, тобто “реальна історія”. Слідом за римлянами також грецькі й письменники інших народів описували римську історію за вже нагромадженою численною літературою, сприймаючи версію “Римського світу” (“Pax Romanus”). Імператори добре оплачували працю багатьох літераторів, котрі звеличували їхні діяння. Загальна атмосфера підлабузництва, прислужництва і лицемірства, яка поступово запанувала у суспільній свідомості, шокувала багатьох сучасників, але мало хто з них наважувався висловити вголос обурення.

У 166 р. з’явився трактат відомого грецього сатирика й ритора, чиновника на службі римської адміністрації в Єгипті Лукіана (бл.120-бл.180 рр.) — “Як писати історію”. Сам автор не написав жодного історичного твору, а свою літературну діяльність присвятив сатирі на тогочасні нрави римського суспільства (понад 80 творів). Трактат мав на меті показати прислужництво перед владою тих письменників, які трудилися над пристосуванням минулого до потреб і смаків кожного нового правителя. Лукіан підкреслював, що історія не повинна бути жанром літератури, який вихваляє сильних світу. Історія не є поезією, де кожний автор має право на фантазії та образність, вона виконує окреме завдання — “розповісти все, як воно було”. Історик не має права на найменший відступ від істини. “Істина — сутність історії,- писав Лукіан,- і той, хто збирається її писати, повинен служити лише істині, а на все інше не звертати уваги”. Він подавав поради історикам, щоб вони у випадку перешкод з боку влади, писали “у шуфляду” для наступних поколінь (!)

Лукіан запропонував ідеальний образ історика: ”...Друг вільного слова та істини, той, що ні в чому не керується дружбою чи ворожнечею, не знає пощади чи жалю, лживого стиду чи страху, нехай він буде в своїх книгах чужоземцем чи людиною, яка не має батьківщини, яка не знає жодного закону, окрім самого себе, яка немає над собою жодного владики, яка не хитається у всі боки в залежності від чужої думки, але [нехай буде] тим, хто описує все те, що є насправді” [102, 294-311].

Такі вимоги, на думку Лукіана, є необхідними, тому що історія дає повчальні приклади для діяльності сучасних і майбутніх політиків, письменників, громадян. Надалі автор розвивав погляди, висловлені у античній історіографії щодо збору матеріалів для опису, важливості обрання форми наррації, яка повинна будуватися за канонами художньої літератури.

Поради Лукіана зависли у повітрі в умовах занепаду імперії у ІІІ-ІV ст., ідеологічних протистоянь, зумовлених поширенням численних поганських і містичних культів, появою християнства. У ті часи помітним є зниження рівня

 

 

Розділ 1. Початки історичної свідомості...

 

історіографії, що виявилося у занепаді історичного письменства і складанні компіляційних творів про правління імператорів, їхнє керівництво державою. До рівня античних традицій нав’язували небагато письменників, серед яких можна згадати романізованого грека з Антиохії Амміана Марцелліна (330-400 рр.), який служив у римському війську, там вивчив латину та перейнявся “римською ідеєю”, Проживаючи у Римі, він написав “Діяння” (Res Gestae) у 31-й книзі (збереглися книги 14-31), прагнучи продовжити твір Таціта. Історику присвячувало прагнення зрозуміти причини поступового занепаду могутньої Римської імперії. Він бачив їх у зниженні рівня освіченості римського громадянства, втраті ним інтересу до інтелектуального життя, науки і мистецтв.

Слідом за Тацітом Амміан Марцеллін прагнув пробудити римський патріотизм, звертаючись до добрих “старих” часів. Одна з причин інтелектуального “збіднення”, на його думку, полягала у наступі на Рим з усіх боків противників і варварів, які відволікають сили народу, підривають кращі його якості — мужність, самопожертву і патріотизм. Історик наводить приклади гідних зразків постави римських громадян у минулому. Їм він протиставляє численні приклади розпусти та моральної деградації римської знаті. “Усе своє життя,- пише Марцеллін,- вона (знать- Л.З.) проводить за вином і грою в кістки, у вертепах, веселощах і видовищах. Великий цирк є для неї храмом, і домом, і місцем зібрань, і найвищою метою її прагнень”. Не менш критично він ставиться і до низів суспільства — “черні” — схильної до заворушень і заколотів. Засуджує також беззмістовну суворість римської адміністрації, котра нескінченно продукує смертні вироки і покарання за доносами й оббріхуванням за “образу величності”, чаклунство тощо. Ще чорнішими фарбами, ніж Таціт, описує історик життя і діяння римських імператорів.

Марцеллін вважає, що історія повинна бути правдивою, але історики часто порушують цю вимогу у страху або через “брудне підлабузництво” перед імператорами. Він, як і Лукіан, радить історикам відмовитись від опису сучасних подій, а якщо й писати, то для нащадків.

З погляду ставлення до світу Марцеллін знаходився під враженням філософських ідей неоплатонізму, які античний світ намагався протиставити поширенню християнства. Вони поєднували вчення Платона з різноманітними елементами східних культів і містичних поглядів. Рушійною силою історії Марцеллін вважав долю, що править світом і людьми. Він спокійно і толерантно ставиться до християн, підкреслюючи, що релігія не повинна бути приводом для розколу у суспільстві.

 

* * *

 

Історики античності виокремили історію з інших жанрів письменства, хоча й близьким до літературно-мистецької творчості (муза історії Кліо у грецькій міфології була патронкою цього виду літературної діяльності). Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв’язував діла богів і людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок діяльності конкретних особистостей і

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

громад, а політику, як вияв цієї діяльності, розробили засади історичної наррації, яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причинно-наслідковому зв’язку.

Рушійну силу людських діянь антична історіографія бачила у свідомості і психології видатних осіб, які надавали бігові історії ту чи іншу спрямованість. Були закладені підстави для розуміння універсального розвитку людства, що підпорядковується єдиним законам долі, визначеної богами. Проте, божествена участь у історії була поступово відсунена на задній план і замінена етично- моральними постулатами. Були зроблені спроби встановити єдину хронологію подій, але загальне уявлення про історичний час і простір ще не сформувалося, оскільки панували погляди про циклічність суспільних змін, постійне повернення до попередніх станів. Від ранніх етапів античної історіографії політичні та ідейні течії чинили на неї значний вплив, в той час як світоглядні концепції філософських шкіл і течій недооцінювалися.

У античній історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань і, відповідно, завдань історика: перший (“нарративний”) спрямовував зусилля на “правдиве” відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий (“праґматичний”) ставив на перший план виховне призначення історичної інформації і тому приділяв більше уваги формі історичних творів (мові і стилю), котрі повинні “просвітити” і через емоції переконати читача й слухача (Фукідід). Назагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.

 

 

 

 

Розділ 2. Теологічна історія...