Відображення принципів гуманізму, справедливості і законності в Загальній декларації прав людини та Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод

Європейська система захисту прав людини, в основі якої лежитьЄвропейська конвенція захисту прав людини і основних свобод, є не лише найстарішою, але й найбільш ефективною серед існуючих регіональних систем захисту прав людини.

Європейська Конвенція не лише проголосила права і свободи, але й забезпечила їхній дієвий захист. Автори документу виходили з правила no remedies no rights (якщо немає засобів, що захищають право, немає й самого права), тому передбачили створення системи органів контролю щодореалізації прав і свобод, зазначених в Конвенції, який первісно був представлений Європейською комісією з прав людини (далі Комісія) та Європейським судом з прав людини (далі Європейський суд). Саме діяльність конвенційних органів перетворила Конвенцію на унікальний, життєвий і такий, що розвивається, документ міжнародно-правового захисту.

Поняття «верховенства права» увійшло до нормативно-правових актів України з Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 рок, яка в результаті її ратифікації Україною є складовою частиною національного законодавства, а також з ряду міжнародних договорів, учасником яких є Україна.

Про право на справедливий суд ідеться в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. Вимога дотримуватися справедливості під час застосування кримінального покарання закріплена й у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 року. Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошує, що «кожний має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом...». Варто підкреслити, що розгляд справи може бути справедливим лише в разі незалежності та неупередженості суду. Це так звана завіса незнання Джона Ролза, коли той, хто вирішує спір, залишається «сліпим» до якісних характеристик сторін, якщо тільки ці характеристики не стосуються справи. Поряд із принципом справедливості тут діє принцип формальної рівності, який передбачає однакове ставлення до представників різної статі, расової належності, кольору шкіри, віросповідання, світогляду тощо

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 р. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.
Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Принцип справедливості включає правові ідеї, які містяться в Загальній декларації прав людини, а саме:

- кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість;

- ніхто не повинен зазнати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання;

- кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності;

- усі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якого розрізнення, на рівний захист законом;

- ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню;

- кожна людина, для визначення своїх прав та обов’язків і для встановлення обґрунтованості висунутого проти неї обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на розгляд її справи незалежним і безстороннім судом прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості;

- кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві.

Гуманізм – це соціально-філософська категорія, яка відображає процес культурно-історичного виявлення соціально-сутнісних сил людини, як самоцінність, що виражається у взаємоповазі, взаємовизнанні особистої неповторності індивідуумів, суспільного визнання її права на життя, свободу волевиявлення, фізичну, моральну, політичну недоторканність, захищених суспільством і його інститутами від втручання зовнішніх сил, що можуть перешкоджати її обґрунтуванням, здібностям й умонастроям.

Гуманізм, як світоглядний методологічний принцип і показник рівня цивілізованості людини і суспільства, їх духовної і матеріальної культури, пронизує всі сфери людської життєдіяльності, має універсальний космополітичний характер і належить до основних соціальних цінностей.

Правовий гуманізм – це реальний вид гуманізму, який закріплений в юридично-правових законах і нормах, що регулюють відносини між людьми, між особою і суспільством, громадянином і державою. Правовий гуманізм включає в себе не тільки зміст юридичних норм, а й усі ті відносини, що належать до поля правового регулювання. Правовий гуманізм, як принцип юриспруденції, пов’язаний із системою примусу, покарання, що має характер виховання в людині людяного, і системою юридичного примусу, захищає моральні якості людини, встановлює права й обов’язки в життєдіяльності людини. Правовий гуманізм спрямований на встановлення справедливої міри між волевиявленням і відповідальністю за свої вчинки перед суспільством, а також міру співвідношення державних і громадських інтересів. Таким чином, правовий гуманізм поєднується з моральним і політичним гуманізмом і виражається через категорії “справедливість”, “рівність”, “добро”, “щастя”, “права людини”, “громадські права”, “громадський обов’язок”.

Правовий гуманізм є критерієм цивілізованості й культури суспільних відносин, реалізація яких забезпечується нормативно-правовим регулюванням. Він завжди має конкретно-історичний зміст, який залежить від політико-економічних умов, що зумовлюють дієвість норм права. Зміст правового гуманізму так само мінливий, як і узгоджені з ним категорії справедливості, добра, зла, демократії тощо. Однак поглиблення й поширення змісту правового гуманізму залишається незмінним у тій мірі, в якій соціальна цінність права і правові цінності стверджують і захищають індивідуальну самобутність людини.

Правовий гуманізм найбільш яскраво відображено в нормах міжнародного права (Загальної декларації прав людини 1948 року, Європейської конвенції з прав людини 1950 року та ін.). У ньому, з одного боку, враховуються особливості культурно-правового розвитку різних народів і країн, а з іншого, – фіксуються родові сутнісні ознаки людини, що дозволяє від абстракції юридичної норми переходити до реального й дієвого регулювання соціальних відносин.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.