Розвиток культури в Україні у другій половині XVII - XVIII ст

Українська культура у зазначений період розвивалася в супереч­ливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козаць­кої держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Однак утворення козацької держави ідейно супроводжувалося у повсталих масах козаків і селян своєрідною утопічною мрією про подальшу зміну попередніх соціальних підвалин життя, що відбилося в утво­ренні специфічних прислів'їв цього часу на кшталт: "У ляхів - пани, на Москві - раби, а у нас - брати". З одного боку, це створювало ат­мосферу національного піднесення, про яку пишуть подорожні іноземці середини XVII ст., сприяло національній консолідації, але з іншого - відривало від молодої нації навіть тих представників шляхти, які доти чинили спротив спробам їх покатоличення. Нова еліта, якою стала козацька старшина, також не могла бути зацікавлена у принци­пових соціальних змінах, оскільки її матеріальний добробут і відповідний йому розвиток матеріальної та духовної культури тра­диційно пов'язувався з феодальними соціально-економічними ціннос­тями — землеволодінням і промисловим землевикористанням.

Крім того, постійні війни, які тривали протягом 60 років, при­зводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування і амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно вразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини Ук­раїни з другої половини XVII ст. опинились у різних соціально-політич­них умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були ці умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія, а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно залюднюватись українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом "поділяй і владарюй". Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів для недопущення поширення гетьманської вла­ди на Слобідську Україну і Запоріжжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині (чернігівсько-полтавські землі), якій було нав'язувано назву "Малоросія".

Під час Руїни (1657-1687) культурно-національна еліта пере­жила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі націо­нального поступу, хоча продовжувала спиратися на нього з метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістю і обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культури як шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доб­рого. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ва­тажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки дея­кими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиук­раїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютиз­му особливо болюче сприймалися "закликання" до українських міст московських воєвод гетьманом І.Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше су­перечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації культурного руху.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за геть­манування І.Мазепи (1687—1709), хоча вузькоаристократичні уподобан­ня цього гетьмана сприяли подальшому відриву культури від народного коріння. Після 1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла XII і зробили величезний внесок у пе­ремогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. — Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру най­частіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буко­вині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратили імпульс національно-культур­ного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслі­док невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Право­славні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядкуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за од­ним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов'язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині XVIII ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистец­тва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предме­том національної гордості українців.

Попри те, що гетьмани від часів Б.Хмельницького робили сто­лицями різні полкові центри українських земель, основним центром культурного життя всієї України у цей період усе ж залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який з 1658 р. періодично то набу­вав, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. Визвольна війна, Руїна болюче відбилися на стані освітніх процесів.

На західноукраїнських землях вже у 1661 р. було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західно­українського населення. Унійний рух, що початково передбачав збе­реження православної обрядовості, постійно еволюціонує вбік пе­реймання католицьких поглядів і звичаїв. Єзуїтські та уніатські ко­легії продовжували діяти у найбільших містах Правобережжя та Західної України. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. З другої половини XVIII ст. з'являються нові навчальні заклади - гімназії у Кременці, Володи-мирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання в них мало пропольське ідеологічне спрямування.

Студенти Київської академії здебільшого йшли до війська, по­жежі та військова руїна нищили шкільні будинки та надані маєтності. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей освітній заклад, оскільки вважали його осеред­ком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х pp. XVI1 ст. по­чинається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею до­сягає на межі століть. У цей час академію часто називають Моги-

ляно-Мазепинською. Навколо рек­торів Варлаама Ясинського та Ио-асафа Кроковського формується новий культурний осередок: Сте-фан Яворський, Феофан Прокопо-вич, Іларіон Мигура, Іларіон Яро-шевицький, Лаврентій Горка, Гав-риїл Бужинський, Гедеон Вишнев-ський, Йоасаф Горленко (св. Йоа-саф Білгородський), Феофілакт Лопатинський та ін. У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій -культурно-мистецьких свят з вис­тавами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися ви­пуском спеціальних друкованих листків - так званих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії (на мал. — святкова теза кінця XVII ст. на честь П.Колачинського роботи гравера І.Щирсь-кого із зображенням студентів і первісного вигляду головного кор­пусу академії"). Академія була щедро забезпечена матеріально як з боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Профе­сорів і студентів Академії серед багатьох інших українців постійно запрошують до Росії, де вони стають піонерами західноєвропейської просвіти й культури. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві у 1687 р. засновано за київським взірцем українськими вихованцями цієї вищої школи за проектом Симеона Полоцького, який з 1664 р. був вихователем царської сім'ї. Випускники Академії стали провід­никами українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, літера­турного, мистецького і навіть побутового *.

Проте в культурницькій діяльності Академії з'явилися й слабкі сторони, зумовлені окресленими вище негативними соціально-політичними чинниками і вираженими у певній інерційності й консер-ватизації навчального процесу. Наука в Академії ставала чим далі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, Академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним питанням.

В академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання в ній ґрунтувалося на ідеях християнсько­го гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ор­динарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти усіх станів, починаю­чи від аристократів до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні.

У нижчих граматичних класах вивчались слов'янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, гео­метрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже вик­лючно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов'яноруський напрямок зміцнюється, що було пов'язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представ-

* Серед багатьох прикладів власне побутового впливу української культу­ри на російську назвемо лише деякі з його проявів. Царським садівником 1666 р. призначено монаха з Межигірського монастиря, який завозить з Києва сливи, виноград і груші. Звичай пити каву прийшов у Московію ще до Петра 1 разом з численними українськими переселенцями. Український годинникар Петро Ви-соцький у 1673 р. зробив для царя двох іграшкових мідних левів, які могли ру­хатися і ричати. Українських ремісників - ковалів, шапошників, каретників, шевців, кахлярів, злотників, селітроварів тощо постійно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московському дворі урядовцям було дозволе­но одягатися "по-малоросійському". Українські впливи сягали далеко за межі столичного життя. Так, у виданому в Архангельську в 1697 р. короткому слов­ничку для "негоціантів" (купців) російськими відповідниками багатьох англійських слів виступають українські лексеми, навіть побажання "good night" перекладено як "добраніч".

ників української культури в Росії та поширення українських друкова­них видань активно впливає на формування російської літературної мо­ви. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні нау­кові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ве­деться офіційне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися, адже національні мови остаточно формуються в самостійних державах Європи в інтересах стабільних і цілком сформованих державних структур. Відомо, що саме у цей час у країнах Західної Європи унормовуються літературні національні мови. Однією з перших національних граматик була французька "Загальна й раціональна граматика" (1660) академіків А.Арно і К.Лансло. Невдовзі конституюються й інші європейські мо­ви, в тому числі й польська. У розірваній на шматки Україні, жоден з яких не міг претендувати на роль суверенної держави, для серйозної роботи у цьому напрямку фактично не було передумов. Можна сказа­ти, що книжна українська мова у Гетьманщині продовжувала функціонувати рівно стільки часу, скільки було потрібно книжній російській мові для надолуження свого відставання, після чого російський уряд не бачив підстав церемонитися з автономістичними вимогами українців, які в імперській системі цінностей не тільки не мали жодної ваги, але й дошкуляли як неприємна згадка про колишню культурну залежність від своїх підданих.

Відтак уже з першої половини XVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипло­матичних, економічних і культурних зв'язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. її випускники у XVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до По­сольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна, художня література, що зосереджувалась в академії та приватних бібліотеках. Учені, пись­менники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат 1700— 1762 pp. складався виключно з випускників Київської академії.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської ака­демії пов'язується з ім'ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входи­ли Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, Павло Коню-скевич, Гедеон Сломинський, Тихін Александрович, Георгій Конись-кий, Сильвестр Кулябка, Симон Тодорський та ін. У цей час оновлено будівлі Академії та реформовано навчальний процес. Академію почали називати Могиляно-Заборовською. У другій половині XVIII ст. Ака­демія заходами Катерини II поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений ма­теріальної бази. Останнім великим ученим Академії був Іван Фаль-ківський, який займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища ма­тематика, німецька мова і філософія, заснував культурний осередок "Вільне поетичне товариство".

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу ака­демії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання у Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії.

Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини II не знаходили. Склалася аб­сурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати ук­раїнських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Пе­тербурзі та Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було заведено "главния народния училіща", що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обме­жену кількість учнів.

На середину XVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобо­жанщині — 129 початкових шкіл, які розміщувалися майже у всіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової канцелярії на території всіх полків були засновані школи. У Лу­бенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 дітей.

Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток найосвіченіших серед них давала Запоріжжю Київська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на За­поріжжі. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природним розумом, відігра­вали на Січі значну роль. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковно­парафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних при­чин потрапили на Січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запоріжжя в середині XVIII ст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямих обов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошо­вому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозького поспільства у паланках по слободах, зимівниках і хуторах.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII — першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Черні-гівського культурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олек­сандр Бучинський-Яс-кольд, Іван Величковський, Афанасій Заруць-кий, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворсь-кий, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Іоан Максимович (св. Іоан Тобольсь­кий), Антоній Стаховський та ін.

Одним з найплодючіших українських письменників другої по­ловини XVII ст. був І.Галятовський (портрет див. на мал. на с.362). Замолоду він уклав збірку проповідей "Ключ розуміння" з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) "Наука альбо способ зложення казання", яка пережила три прижиттєвих видання (1659, 1663, 1665). Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як буду­вати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трак­татів. Три з них - "Розмова Білоцерківська" (1676), ''Стара церква" (1678) і "Фундаменти" (1683) - написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, по-бароковому яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-націо­нальних зіткнень. Два трактати — "Лебідь" (1679) і "Алькоран" (1683) -спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу "Месія правдивий" (1669). Полемізував Галятовський також з протестантськими течіями ("Софія премудрість", 1686) і неоязич-ницьким атеїзмом ("Боги поганські", 1686). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса "Небо новое" (1665) і "Скарбниця потребная" (1676). Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнороз­мовної. Усі великі твори 1.Галятовського (близько 20) були надруко­вані за життя автора, що було за тих умов великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською та польською мовами.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки про­повідей "Меч духовний", 1666 і "Труби словес проповідних", 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим про­повідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схо­ластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися набли­зити релігійну проблематику до реального повсякденного життя ши­роких мас народу. А.Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву "Огородок Марії Богородиці" (1676, "огородок"- огорожений сад), друга - "Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений" (1688). Характерними рисами його проповідей є демокра­тичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Він також вірив у вплив комет та магів, які своїми чарами можуть заподіяти людям лихо. Радивиловський вводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Досить значного розвитку набула і поезія. її поступ стимулю­вався викладанням поетики у школах і колегіях. Спочатку поезію вважали лише наукою укладання віршів. Вільною творчістю поета, витвором його особистої уяви поезія в усьому світі стала лише від початку доби романтизму, хоча своєрідне, властиве риторичній культурі уявлення про поетичне натхнення вже існувало з часів ан­тичності і було сприйняте українською культурою разом з ідеями Відродження. Це уявлення про мистецьке натхнення як результат взаємодії високої ерудиції автора і його здатності до відтворення усталених культурною традицією взірцевих штампів робило по­етичну творчість штучним витвором школи і освіченості. Вчення про творчу фантазію відводило останній другорядну роль, підпорядковану меті зрозумілості та загальноприйнятності змісту. Вміння віршувати було звичайною ознакою риторичної освіченості, приналежності до суспільного прошарку носіїв культури.

Віршування, за тогочасним розумінням, "мова богів", стає не тільки модою, але й обов'язком учителів і учнів академій, де просто вчили писати вірші, в теорії й практиці, виховуючи вправних вер­сифікаторів. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новіт­нього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, ди­дактична, сатирична поезія і т.д.). Кожне шкільне свято, кожна цікава подія у шкільному житті, іменини ректора, професорів, приїзд визнач­ного гостя - все це давало привід до укладання віршів. Складаються поетичні традиції: регулярно проводяться літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих віршотворців лавро­вими вінками й званням лавроносного поета. Формується київська по­етична школа. Барокова пристрасть до геральдичної поезії доходить до того, що навіть Богові як "найвищому пану" вигадують герб і пишуть похвали до нього (І.Галятовський).

За формою вірші залишалися силабічними. Так званий ле-онінський вірш, що поширився у XVIII ст., став перехідною ланкою до силабо-тонічного віршування. Нерідко автори користувалися різно­манітними вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акрости­хами (з перших літер рядків вихо­дило ім'я), "раками" (рядки читали­ся однаково як зліва направо, так і справа наліво), "лунами" (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіан­тами фігурно-візуальної поезії - вір­ші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку то­що (див. на мал. один з віршів Симеона Полоцького). З такими віршами ходили студенти по будинках визначніших міщан і виго­лошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Найві-домішим майстром усіх можливих різновидів курйозних віршів був полтавець Іван Величковський, автор двох поетичних збірок "Зегар з полузегарком..." (1690, "зегар"- годинник) і "Млеко, од овці пастирю належноє..." (1691). Курйозний формалізм барокової поезії не був про­стим штукарством, але способом пошуку нових виражальних засобів у межах риторичної поетичної традиції. Зміст курйозних віршів був до­сить серйозним і вимагав дотримання визначених правил.

До яких розмірів за доби бароко доходило тогочасне традиційне риторичне віршовництво, яке брак виражальних засобів намагалося компенсувати розміром творів, свідчить своєрідний духовний епос Івана Максимовича "Богородице діво, радуйся" (1705), складений з 25000 силабічних віршованих рядків.

Але істотні зміни в суспільно-політичному житті. Визвольна війна, Руїна, вічні теми: кохання, пошуки сенсу життя покликали до життя і справжніх поетів-ліриків. Виникає особливий ліричний жанр так званої "пісні свіцько'Г', в якому українські поети як Західної, так і Східної Ук­раїни давали вихід наболілим особистим почуттям (як інтимним, так і суспільним) причому нерідко мовою, максимально наближеною до на­родної. У зв'язку з цим деякі історики літератури навіть пропонували вважати часом початку нової української літератури не кінець XVIII, а кінець XVII ст. З'являються історичні вірші та сатири на суспільні теми. До них належать такі вірші, як "Висипався Хміль із міха" (про Богдана Хмельницького), "Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру" (про битву під Берестечком) та ін.

Виникає також цікавий жанр поетичної літературної "думи", в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з най­яскравіших зразків громадянської лірики є анонімна "Дума" ("Всі по­кою щиро прагнуть..."), авторство якої історики найчастіше припи­сують гетьманові Мазепі разом з піснею "Ой горе тій чайці-небозі". У "Думі" яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. З гіркотою невідомий автор зазначає:

Нема любові, немає згоди;

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!

Трагічність ситуації розкривається через співставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатує власну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину:

Я сам бідний не здолаю,

Хіба тілько заволаю:

hu, панове єнерали,

Чому ж есте так оспали?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики,

Озьмітеся всі заруки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укла­дачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, але й не дава­ли їм назви, обмежуючись підписом "Пісня свіцька". Частина ав­торів відома за акровіршами, в яких у стовпчик читається ім'я та прізвище. В кінці XVIII ст. на західноукраїнських землях було видано антологію "Богогласник", в якій поряд з релігійними були й ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутнього великого російського письменника Ф.Достоєвського, рід якого походив з шляхетних волинських уніатських священиків.

Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості "мандрівного дяка" межі XVII-XVIII ст. Климентія "сина Зинов'єва", що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.

Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно лікві­довано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема, зросійщеною церковнослов'янською). Спроби вида­вати українську літературу в обхід заборони жорстко каралися вели­чезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак у підпорядкованій Росії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початкових парафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українського друку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалися і знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише то­му, що багато читачів не знаходили їм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань.

Заборона українського книгодрукування болісно вдарила по роз­витку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасною російською мовою, в якій, щоправ­да, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста. Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтися і поширювалися у списках.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича "Разговор Великоросіи с Малоросією" (1762), написаний майже цілком чистою російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилося давнє ба­чення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймала царя як чергового сюзерена, якому козаки добровільно слу­жили так само, як і російське дворянство. Цей сюзерен у творі не є репрезентантом "Великороси"", він стоїть ніби понад племінним поділом і нібито у вдячність за службу захищає і українські інтереси. С.Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б.Хмельницького твір Дівовича містить і сатиричні замальовки, що висміюють мало-освічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського.

Закоханість у славне минуле України відбилася у спробах ство­рити віршовану історію козацтва. Йдеться про "Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских", укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він - колишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська Антон Голо­ватий, який очолив переселення частини козаків на Кубань.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну "злобу дня" - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи "посполитих" щодо здобуття дворянства ("Доказательства по-томственні Хама Данила Кукси"). Найталановитішим протестним тво­ром була "Ода на рабство" (1783) українського патріота грецького по­ходження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора:

В печальны мысли погруженный,

Пойду, от людства удалюсь

На холм, древами осененный,

В густую рощу уклонюсь,

Под мрачным мшистым дубом сяду.

Куда ни обращу зеницу, Омытую потоком слез, Везде, как скорбную вдовицу, Я зрю мою отчизну днесь: Исчезли сельские утехи, Игрива резвость, пляски, смехи; Веселых песней глас утих; Златые нивы сиротеют; Поля, леса, луга пустеют; Как туча, скорбь легла на них..

Так відреагував заможний український поміщик на закріпа­чення українських селян за указом Катерини II від 3 травня 1783 р. Не обмежуючись наріканнями на злу долю, автор порівнює імпе­ратрицю з поганою матір'ю, яка жорстокосердно залишає свою ди­тину напризволяще на вулиці. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Прусії з пропозицією укладання між ук­раїнцями й німцями союзу проти Російської імперії.

Хоч віршована література XVII-XVIII ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці XVIII ст. нову українську літературу, що базувалася вже не на книжних традиціях, а на живій усній українській мові демократичних суспільних верств.

У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Києвської академії самі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 pp. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославляли­ся святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог ви­голошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет - фабула. Актів було від 3 до 5. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб - до 300 осіб. Це пояснювалось виховними цілями - з тим, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії. Змістом їх бу­ли розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Технічне забезпечення драми залежало від матеріальних мож­ливостей тієї школи, де вона виставлялася. Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в Київській академії воно завжди було по-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялися реквізит, декорації, екзотичні костюми, але й готувалися складні театральні ефекти. Так, при виставі трагедії "Свобода, от віков вожделенна натурі людськой" (1701) у четвертій сцені другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерці вставали з могил, а в останній сцені того ж акту на кону показувалося штормове море з потопаючим серед хвиль кораблем. Далі на очах глядачів пророка Іону кидали в море, його ковтав величезна риба. У п'ятій сцені та сама риба знову випливала і викидала Іону на берег. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й мистець­кий хист. Ролі мали декламуватися з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами тіла і проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебіль­шого розграфлювали на квадрати і кожен виконавець пам'ятав крім ролі ще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрату до іншого. Декламація мала звучати мелодійно. Те­атральні твори обов'язково були римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. Для дилетантства у виконанні місця не було. Глядачами вистави також були люди обрані - світська і духов­на адміністрація, меценати школи, особи, що визначалися своєю за­можністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр у Києві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Просто­люд мав задовольнятися вертепними виставами або вуличними декла­маціями мандрівних студентів і дяків.

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було по­ступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). Він народився у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в поль­ських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився про­тестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію "Владимір", до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трак­туванні Прокоповичем Києва як "Другого Єрусалиму".

Новизна п'єси "Владимір" була вже у тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою но­вацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір Прокоповича є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності. У Києві Прокопович увійшов у близькі стосунки з найвпливовішими особами гетьманського оточення. Згідно зі щоденником Якова Марко­вича, тут жваво цікавилися творами Френсіса Бекона, Декарта, Буддея, інших передових європейських мислителів.

У підготованому Прокоповичем у той же період підручнику з по-етки він опрацював правила укладання драматичного твору, які вповні відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму. Актів у драмі має бути саме п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше десяти; в трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хо­ча самих осіб може бути значно більше. Усі особи можуть виходити зі сцени лише по скінченні дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа.

Драматургічна теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги Л.Горка, Т.Трохимович, С.Ляскоронський, В.Лащевський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський, Т.Щербацький та ін. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з'являються й мотиви Просвітництва. Наприклад, у драмі Г.Кони-ського "Воскресеніє мертвих..." (1747) відображено соціальні анта­гонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, ха­барництво і продажне судочинство. Генетично пов'язана з українською шкільною драмою сатирична комедія В.Капніста "Ябеда" досі вважа­ється одним з вищих досягнень російської комедіографії.

З 1710 р. Ф.Прокопович став ректором Київської академії. За свідченням мос­ковського воєводи у Києві, після поразки Мазепи у 1709 р. Прокопович був єдиним громадянином міста, що виявляв свої симпатії до російської влади. У 1716 р. на за­прошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де разом зі С.Яворським фак­тично очолив російську православну церкву, став активним розробником і впровад-жувачем у життя реформ Петра І, передусім, релігійної реформи 1721 p., пропаган­дистом реформування науки і освіти. У Петербурзі Прокопович, на відміну від Яворського, став активним борцем з "малоросійським сепаратизмом", ініціюючи каральні заходи щодо "неслухняних" українських патріотів.

Одним з найкращих драматичних творів доби, який мав неабия­кий суспільний резонанс, була п'єса "Милость Божія, Україну од неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая" (1728). Одні дослідники вважають її автором Теофана Трохимовича, інші -Інокентія Неруновича. Своїм сюжетом ця драма ще ближче до сучасного життя, ніж "Владимір" Прокоповича. Правдиво з історичного погляду змальовані тут причини Визвольної війни, сам Богдан Хмельницький. Підкреслюється важлива думка, що від самих козаків залежить, чи мають "при козацьких вольностях жити" чи "війни ра­бами гнити". У драмі вперше серед дійових осіб зустрічаємо уособле­ний образ України, а також національно свідомої студентської молоді, що виступає під збірним образом Українські діти. Драму було при­свячено двом подіям - 80-річчю початку Визвольної війни і виборам нового гетьмана України після тимчасового скасування гетьманства. Як у драмі Прокоповича князь Володимир був концептивним образом І.Мазепи, так і в "Милості Божій" новий гетьман Д.Апостол мислить-ся і прямо характеризується як другий Б.Хмельницький.

В іншій анонімній драмі першої чверті XVIII ст. "Образ страстей сего міра..." автор в алегоричній формі висловлює сумнів у розумності й доцільності союзу України (в образі бога війни Марса) з Російською імперією (богинею війни Беллоною). Вустами Бунту (тобто головного "бунтівника" Мазепи) він говорить, що ставши рабом Беллони, Марс покрив себе ганьбою (цитуємо у мовній модернізації В.Шевчука):

Це мені чути нудно, бо справді жахливо,

Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво.

Того я не довідавсь: чи хитро вловився,

Чи на власний він розсуд таки підхилився?

Автор драми передбачає можливість сумного для обох сторін, але передусім для Марса фіналу колись важливого союзу. Разом з тим автор знає, що частина козацтва не змириться зі своїм рабським стано­вищем. Обіцянка погрожує Бунту неминучою поразкою в боротьбі з Беллоною, але Бунт не відступає від свого задуму:

Я від смерті своєї ані утікаю,

До покари твоєї страху я не маю,

Катуванням ти хочеш мене застрашити,

Та у замислі цьому мене не спинити.

Бурлеском (з франц. - жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Тра­вестійними (з франц. - переодягати) називають твори, де біблійні або міфологіч­ні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною ус­ною мовою, діють в обстановці місцевого побуту.

В інтермедіях, які виставлялися в перервах між актами шкіль­них драм, звучали жива народна мова, український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлеску і травес­тії. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані, Адам - у кожусі і новій свитці, Єва - у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя. "Низька" за жанром бурлескно-травестійна поезія на фоні поступового зане­паду української "високо?' культури ставала все більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст.

Героїчні, драматичні й трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Максим Кри­воніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсун-ська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".

Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу.

У 1672 p., коли Київ мав перейти під польську владу, з друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися усі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української істо­рії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на мос­ковську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з'явилися на­прикінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. їх праці є суттєвим зрушенням в ук­раїнській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного пе­реліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За дже­рела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипло­матичні та інші документи, тому їх праці називають літописами ли­ше умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негатив­но ставлячись до виступів "черні". Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Ук­раїнці називаються окремим "козако-руським" народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (пере­дусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь "козацької вітчизни".

Літописом Самовидця назвав цей твір у XIX ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які опи­сав живо, ясно і об'єктивно. Він охоплює події від початку Визволь­ної війни і до 1702 р. Цей твір має не лише історіографічну, але й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти але виразною об­разністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.

Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літера­турно він дещо слабіший "Літопису Самовидця", бо Грабянка намага­вся писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'яніз­мами, які роблять мову його твору занадто напищеною і ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П.Полуботка їздив до Петербурга клопотати перед Петром І про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства, за що разом з іншими членами посольства був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І відпущений на батьківщину, в 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писа­рем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В.Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судді, 1708 р. усуну­тий з посади І.Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Ко-чубеїв у с.Диканці та с.Жуках під Полтавою. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілкови­тої втрати, зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 pp., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й

щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність більшості з численних документів, на­ведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відома й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книж­ною українською мовою з використанням народної фразеології, по­етичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з ху­дожнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Велич­ко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, але й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Твір на­писано з патріотичних позицій, автор апелює до козацтва, щоб не побоялися стати, "за давні вольності наші", за "Матір нашу, милу батьківщину українську". Свій рукопис Величко прикрасив портре­тами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І.Сірка на Крим і листування Сірка послужили матеріалом для створення кар­тини І.Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С.Величку належить також велика праця "Космографія" з нарисами описів інших, у тому числі й екзотичних країн, яку автор уже сліпий диктував протягом 1728 р.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії", автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій По-летика. Написана вона близько 1770 p., а друком вийшла лише 1846 p., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше - по всій імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний автору стан справ, він пише: "Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех". Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне зна­чення. Під його впливом писали українські й російські поети і прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема "Войнаровський"), О.Пушкін (поема "Полтава") та ін.

У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема, Ф.Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вва­жав, що мета історії - це користь, яка випливає з істини, це правдиво передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною люди­ною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтану". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона має давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

Ф.Прокопович зробив певний внесок і в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвива­ються за своїми законами.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с.Чорнухи Лубенського полку у сім'ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Переяс­лавському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759— 1764 pp., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір'ю, а Слобідську Україну -своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край.

Г.Сковорода є найясравішим і найхарактернішим представни­ком української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський тощо). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не не стільки її "теоретичні", пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця ри­са споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представника­ми "філософії життя" та екзистенціалізму. Характерним для філософ­ської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним -ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (величного всесвіту, в якому "живе все народжене"); мікрокосму або людини; символічного світу або "Біблії"". У свою чергу, кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": "видимої"" (зовнішньої") й "невидимої"" (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її "джерелом", "світлом", "сонцем". Матерія вічна, про­те вічність ця — лише похідна функція вічності божественного буття, "тінню" якого є буття матеріальне. "Світ оцей і всі світи... є то тінь Божа" — писав Сковорода.

Так само і мікрокосм, людина є єдністю двох натур: "емпі­ричної"" (зовнішньої, тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, "істинної") людини. "Емпірична" людина, так само як і матерія, є тінню людини "істинної". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру. Людина є ак­тивним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом, адже єством "внутрішньої"" людини є Бог. Тому заклик Сковороди до са­мопізнання означає в нього пізнати Бога у собі, у глибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою го­ловним чином в етико-естетичному плані. Звідси характеристика людини як "безодні", а вмістилищем і виразником цієї безодні є людське серце. "Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а усе інше є зокілля...".

Макрокосм і Людина можуть і мають перебувати у стані гар­монійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато і кожен може віднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людині за допомогою символічної системи посереднього між мак­рокосмом і мікрокосмом третього світу, світу символів, який для Сковороди уособлюється Біблією. І тут також чітко виокремлю­ються дві "натури" - "видима" (предметна образність символу) й "невидима" (зміст, розшифрування сенсу символу). Шлях до неви­димої натури третього світу лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". "Розшифрування" не є кабінетною теоретичною працею, а охоплює всі сфери людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній, духовний (етичний, естетичний) сенс. Тому філософія тлумачиться Сковородою як сутність самого життя, а не якась аб­страктна теорія чи схема.

"Розшифровка" символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний") спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає можливість прожити справді щасливе життя. Головне джерело усіх людських бід — "несродність" обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку "сродної праці"). "Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений...", "Щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя".

Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі - антеїзм (потенційна "сродність" людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на непов-торне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії "серця") вперше набули завершеної форми.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках "Сад божествен­ных пісней" та "Басні Харковскіи" Сковорода пропагував високі мо­ральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. -Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше І.Котляревський вклав в уста Возному в п'єсі "Наталка Полтавка".

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини та її історії. "Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня..." Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини II стати при­дворним філософом, відповівши жартом: "Мне моя свирель и овца дороже царского венца". Засновник Харківського університету В.Каразін писав про Сковороду: "Ми під козацьким чубом і в ук­раїнській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца".

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. "По всій руській чи то козацькій землі, - писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 p., - дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи". З неменшою похвалою говорить про культуру українського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

З середини XVII ст. почали з'являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори - псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітає пісенна творчість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень. У добу бароко відбува­ється зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно проявляються про­фесійні музичні риси: октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон, модуляції в паралельну тонацію тощо.

Ще у XVII ст. у школах і Києво-Могилянській колегії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві "київське знамено". Зберігся "Реєстр нотових зошитів" хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12) голосів. Цей реєстр подає й більше десятка імен авторів цих композицій - тогочасних ук­раїнських композиторів, але самі їхні твори, на жаль, не збереглися, так що їх імена мало що можуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 р., в самий розпал Руїни, М.Ділецьким у Вільні була видана "Граматика мусикійська". Це був кращий музич­ний посібник того часу: давні церковні мелодії в ньому поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Українська музична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло з "начальным півцем, творцем пиния строчнаго" Федором Тернопольським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Москвою Новоєрусалимський монастир і встановив там службу з "київським співом", інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф.Ртищев. Навіть у московському "Новодівичому" монастирі співали "старіцьі-кьієвлянки". Часто музиканти не бажали виїздити за межі України і українська світська і духовна влада, доки могла це собі дозволити, відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшувалися.

Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів - гетьманська резиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали во­кальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних півчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатися зберігався впритул до революції 1917 р.

На тексти народних дум створювалася музика, починається об­робка народних пісень, наприклад, "Ой під вишнею, під черешнею". Одним з талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як "Харківський козак-піснетворець". Широке визнання таланту Климовського принесла пісня "їхав козак за Дунай", яка стала народною. її друкували з но­тами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна "Козак". У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль "Козак-стихотворець".

Видатними українськими композиторами XVIII ст., які трива­лий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до при­дворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на "золотій дошці" академії Бере­зовський переміг Моцарта, написавши оперу "Демофонт" на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петер­бурга, де йому пророкували бли