Особливості реформаційного руху в Україні

Друга половина XVI — початок XVII ст. — час пробудження та від­родження національної самосвідомості українського народу, високого грома­дянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов'язані з політичними і культурними рухами в Європі, які дістали назву Відродження.

Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були вста­новлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень осві­ченості, свобода, закоханість у мистецтво. Феодальна ідеологія з її ас­кетизмом стала анахронізмом. Гуманістичні ідеї в Україну приносила національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських універси­тетах і поверталася на батьківщину. Це С. Оріховський, Мартин з Журавиці, П. Русин, Ю. Дрогобич, С. Кльонович та ін.

Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної ролі в культурному житті. Адже одним з нагальних завдань була бо­ротьба за визволення з-під іноземного панування, проти примусового покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

Реформація — одна з течій антифеодального руху, головний зміст якого полягав у обмеженні економічної та духовної влади церкви в на­ціональному самоствердженні народу. На українському грунті вона мала певні особливості, найголовнішими з яких були відродження національ­ної культури; формування ідеології протистояння експансії соціальному та національному поневоленню; боротьба за світський характер су­спільного життя; вивільнення науки з-під влади церкви; упровадження в письменство та освіту національної мови; релігійна толерантність, ос­віченість народних мас.

ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят і обрядів, ігрові ситуації, які були обов'язковим елементом, з ча­сом трансформувались у сценічні рішення. Залежно від "сценарію" дійство розгорталось у хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її. По­пулярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля), обря­дові (різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала, зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря, господині вводи­лись і діяли фантастичні — чорт, Смерть, Баба Яга, кикимора, а також трансформовані з тваринного світу — коза, ведмідь, лелека та ін.

Багато свят тотожні у слов'янських народів; для них характерні спільність тем, персонажів, ігрових ситуацій, час проведення, обов'яз­кові елементи оформлення. Це підтверджує тезу про однокорінне по­ходження слов'ян.

Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму відбувається в XVI—XVII ст. їх грали на ярмарках напівпрофесійні трупи або учні. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні жанри. Як правило, вони будуються на протиставленні — багатий — бідний, розумний — дурень; популярними стають напівфан-тастичні герої — Цар Максиміліан, Александр Македонський, житій­ний Цар Ірод та ін.

Особливої популярності зажили вертепні драми. їх сюжети — жи­тія святих, про козака Мамая — завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепні вистави Закарпаття дещо відрізнялися від традиційних, вони супроводжувалися сценками ряджених, що по-своєму збагачувало спектакль. Найшанованішими були "Віфлеємські ігри", "Ясличка", "Австир", "Віфлеєм". У карпатському регіоні вертеп розвивався в тісно­му зв'язку зі словацьким "бетліємом", польськими "геродами", білорусь­кою "батлейкою".

Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали переду­мовою створення українського драматичного театру.