Естетичні погляди Античності і Середньовіччя

Основні напрямки в розвитку естетики виразно позначилися в Стародавній Греції, де мистецтво і філософське осмислення його суті досягли високого рівня розвитку.

Розвиток Античної естетики виглядає таким чином: 1) космологічна естетика (відповідна ранній класиці); 2) антропологічна естетика (відповідна середній класиці); 3) эйдологічна естетика (відповідна високої, або зрілої, класиці); 4) естетика еллінізму.

Перші спроби вирішення естетичних проблем були зроблені Піфагором, Алкмеоном, Емпедоклом, Теофрастом. Погляди піфагорійців на світ були цілісними і за сутністю естетичними. Вчення Піфагора належить до космологічної естетики. Він запровадив поняття космосу, яке містить розуміння світу як впорядкованої єдності. Хороша музика лікує душу, погана – псує. Можна вводити душу в хороший чи поганий етос. Хороша музика повинна стати законом.

Теоретични погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям «калокагатія» – поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Це поняття означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умови краси індивіда. Мистецтво, на думку Сократа, повинне наслідувати природу, відображати стан людської душі. Об’єктом витвору мистецтва повинна бути прекрасна духом і тілом людина. Краса є краса смислу, свідомості, розуму.

Софісти (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій) стверджують, що прекрасне існує у зв’язку з умовами місця, часу, цілі. Горгій: «Прекрасно те, що приємно для зіру й слуху». Горгій характеризує мистецтво як ілюзію, «висока омана». Мистецтво є плід уяви митця. Важливі риси естетики софістів: сенсуалізм, гедонізм, суб’єктивізм, релятивізм.

Платон оголосив ідею джерелом естетичного початку. Найважливішою естетичною проблемою Платон вважає прекрасне. Він шукає абсолютно прекрасне: ідея робить предмети матеріального світу прекрасними, вона поза часом і простором, вона незмінна. Краса носить надчуттєвий характер і може бути осягнутою не почуттями, а розумом. Платон був тонким цінувальником витворів мистецтва. Платон відкидає раціональну основу творчого акту. Він бачить у поезії містичне підгрунтя.

Геракліт, Демокріт, Арістотель вважали, що естетичне має свій початок в матеріальних властивостях і закономірностях буття. Міра, пропорційність, гармонія частин, єдність різноманіття, цілісність розглядаються ними як об’єктивні основи прекрасного.

Арістотель розглядав проблеми естетики в своїх працях «Риторика», «Політика», «Поетика». У Арістотеля сферу естетики переважно визначає мистецтво. «Через мистецтво виникають ті речі, форма яких знаходиться в душі». Мистецтво є людською діяльністю, за визначенням Арістотеля. Мистецтво - це наслідування, відтворення природи. Арістотель був проти простого копіювання. Він говорив про творче відображення дійсності, коли можна відійти від точного відтворення, забезпечуючи велику виразність художнього твору. Проте художник не повинен припускатися помилок, наприклад, зображати коня, що піднявся одночасно на дві праві ноги. Арістотель також висуває канони мистецтва, тобто чіткі правила, на основі яких народжується витвір мистецтва. Арістотель поділяє мистецтво на ті, що наслідують і на ті, що доповнюють. Арістотель каже, що ряд мистецтв дає розумове задоволення (поезія), ряд – чуттєве (музика).

Завершальною стадією античної естетичної думки стала естетика еллінізму, найважливішими представниками, якою з'явилися Епікур і Плотін. Зокрема, Епікур наполягав на ідеї виникнення мистецтва з потреби людини в насолоді, хоч і визнавав утилітарну роль мистецтва. Плотін і неоплатоники визнавали чуттєвий світ проявом Божественної еманації, отже, вторинним і недосконалим. Мета людини – повернутися до Бога через аскезу і екстаз, через звільнення душі від тілесного. Плотін вважає, що змістом краси є те, що через неї проглядає. Прекрасним є не матерія, а душа, яка в неї проявляється. Готовий витвір мистецтва є дзеркалом душі. Митець відтворює не дійсність, але внутрішню форму, яка є не його творінням, а відображенням вічного зразку.

Античність так і не прийшла до чіткого визначення сфери художньої творчості, визначення специфіки мистецтва. У греків не було терміну мистецтва в сучасному розумінні, а був термін «техне», що означав майстерність. Їм могло позначатися яке-небудь ремесло, наприклад ковальське, а також позначався і живопис. Греки бачили відмінність мистецтв тимчасових від мистецтв просторових. Тимчасові мистецтва (музика, поезія, танець) – мистецтва експресивні, орієнтовані більшою мірою на почуття. Мистецтва просторові (живопис, скульптура, архітектура) – мистецтва конструктивні, створені для споглядання.

В період Середньовіччя ідеалістичні тенденції античної естетики отримали продовження в працях Августина Блаженного, Фоми Аквінського і ін. Августин (354-430) вважав, що світ прекрасний, бо його створив Бог. Він є надчуттєва, вічна і абсолютна краса. У своїй суті - краса – це добро і істина, які чуттєво сприймаються у формі краси, що споглядає. Краса має значення не сама по собі, а відповідає сенсу, який існує в неї. Звідси зневага до форми твору: Августин теоретично виправдовує схематизм, символічність, алегоризм середньовічного офіційного мистецтва.

Фома Аквінський (1225-1274) намагався визначити специфіку естетичного почуття, яке, на його думку, безкорисливо. Мистецтво він, слідуючи за Арістотелем, розглядає як наслідування. Прекрасним Фома називає той образ, який найточніше відображає річ, навіть якщо вона сама по собі потворна.

Романський стиль Х-ХІІ ст. (VІ-ХІІ) – римський. Домінуючу роль виконувала архітектура. Споруди в цьому стилі були без зайвого, суворі. Масивні стіни, вузькі вікна, високи башти. Романська скульптура пов’язана з архітектурою. Скульптура передавала хвилювання, смятіння образів, трагічність почуттів, відмова від всьго земного. В епоху романського мистецтва має розвиток у живописі: мініатюра, монументальний живопис, починає розвиватися вітраж (малярство на склі, картина, або узор з кольорового скла).

Готичний стиль ХІІ, ХІІІ, ХІV і частково ХV (ХVІ ст.), його також називають стрельчатим. Народився у Франції. Для готики характерен культ Богоматері. Характер образів все більш індивідуалізується. Готичне мистецтво сформували з одного боку значні досягнення в області техніки, з іншого глибока релігійність, боротьба з матеріальним, прагнення до висшої свободи, віра у святість страждань. Готичні собори – це не тільки місце богослужіння, але і місце театральних вистав, зібраній.

В період пізнього середньовіччя був створений і доведений до високої виразності синтез мистецтв. У основі цього синтезу лежить не стільки їх просте з’єднання, скільки прагнення до максимально повного виразу головної ідеї християнського світогляду. У основі всього знаходиться ідея Бога і божественного походження всього сущого. Бог – це найвища краса, прототип матеріальної і духовної краси.

Візантійська культура – це сплав іудейської, персидської й елінської культур. Признаки: поступова відміна латинської мови і введення грецької; боротьба національностей з приводу політичного панування; у світогляді присутні містика і консервативні тенденції. Згідно з християнською традицією Бог є першим і висшим Митцем, Творцем світу й людини. Бог є абсолютною трансцендентною красою. Він кличе до себе й визиває любов. Відношення до краси у візантійцев було двояке. З одного боку почитали природну красу (як результат творіння божого), з іншого вона засуджувалась як джерело чуттєвих бажань. Світло виступає голоною модифікацією прекрасного. Другою модифікацією прекрасного є кольор. Богате насліддя храмового живопису.

Розквіт естетики Візантіїпов’язаний з IV-VI ст. Визначними її представниками були Григорій Нісський, Іоанн Златоуст, Псевдо - Діонісій Ареопагіт. Їх цікавили не тільки традиційні питання про прекрасне, але і проблеми образу, символу, значення слова і його внутрішнього змісту. Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони і правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися поняття канону, умовності, лаконічності, декоративності. Також у Візантійській естетиці розглядалися значущі питання, і в першу чергу, положення про місце і роль мистецтва у філософському осмисленні світу; про виховне значення художньої творчості, яка мислилася тепер ширше, ніж просто очищення і облагороджування душі.

В цілому середньовічна естетика носила схоластичний, формальний, відірваний від життя характер і в основному узагальнювала положення мистецтва, що знаходиться під безпосереднім впливом церкви.