Розглядаючи естетичні категорій, що відображають духовно-практичне освоєння світу охарактеризуємо: естетичний ідеал, естетичний смак, естетичне почуття.
Естетичний смак є такою категорією, яка об’єднує в собі естетичний ідеал і естетичне відчуття, це як би ланцюг між соціальним світом, природою і людиною. Особливо повно це виражається в онтології естетичного смаку, який, з одного боку, є здатністю висловлювати думку про естетичні достоїнства предмету, з іншої – переживанням, рефлексією, емоцією, в якій реалізується суб’єктивне і індивідуальна неповторність особистості.
Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мислитель ХVІІ ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва.
Естетичний смак є глибоко індивідуальний, однак належить до суспільної, соціальної сфери. Естетичний смак не є природженою властивістю людини, його не можна зводити до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується, як і багато інших соціальних якостей, у процесі її виховання та навчання.
Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистісного становлення, що відображає рівень самовизначення кожної окремої людини щодо соціально-культурного оточення. Естетичний смак є здатністю особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а отже й до саморозвитку і самовиховання. Естетичний смак є своєрідним почуттям міри. Наявність естетичного смаку виявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.
Естетичний смак має особливий різновид – художній смак. Розвивається він на основі естетичного і справляє вплив на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і великою мірою визначається художньою освітою людини, тобто знанням нею історії мистецтв, законів формотворення в різних видах мистецтва, обізнаністю з літературно-художньою критикою.
Естетичне почуття як естетична категорія являє собою дивовижне поєднання природного і соціального. І в цьому сенсі в естетичному почутті поміщені потенційні можливості як естетичного смаку (а через нього і естетичного ідеалу), так і художньо-естетичної діяльності, воно є емоційним виразом і спонукою до дії. Онтологічно естетичне чуття є здатністю безпосередньої емоційної реакції на естетично значущий об’єкт. Причому ця реакція не носить ще оцінного характеру, вона присутня в нім в знятому вигляді як інтуїтивне виявлення досконалого в об’єктивній реальності. Естетичне почуття є духовним утворенням, що визначає ступінь соціалізації індивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських.
Опосередкованість естетичного надбання попереднім, зафіксованим у культурі досвідом людства, є однією з причин спільності естетичного почуття людей. Міра такої спільноти різна. Характер світосприймання може бути загальним для цілої історичної епохи. Найкраще це відчувається в мистецтві.
Естетичний ідеал, як категорія вбирає в себе зміст категорій естетичного смаку і естетичного відчуття і стає за об’ємом і змісту ширшим. Естетичний ідеал є такою категорією в якій ґрунтовно виражена об’єктивна соціальна і духовна суть людини. Онтологічна суть естетичного ідеалу полягає в тому, що в нім концентровано виражений поступальний розвиток суспільства в конкретно-чуттєвому, образному розкритті досконалості людини і природи. Соціально-об’єктивне ще визначає тут критерії досконалості і гармонії. У цьому сенсі естетичний ідеал є своєрідною домінантою, організуючою структуру естетичної свідомості певної епохи.
Ідеал (гр. ідея, первообраз) означає взірець досконалості, найвища мета прагнень. Естетичний ідеал має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини і постає в конкретно-чуттєвому образі.
Самостійне значення поняття ідеал вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов’язане з ученням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування, доповнивши наслідування природи наслідуванням ідеалу. Мистецтво мало не тільки відображати природу, а й поліпшувати, виправляти, ідеалізувати її. Так розширялися межі мистецтва.
І. Кант вважав, що ідеал має нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування. Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.
Гегель через поняття ідеалу визначає природу і зміст мистецтва як духовну діяльність людини. Для цього філософа мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Ідеал у Гегеля постає як вираження позитивного ставлення до дійсності, як утвердження пафосу творчості щодо суттєвих, головних її тенденцій.
В історії людства естетичний ідеал нерідко був звернений у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, неспроможні розв’язати життєві проблеми, починали звеличувати минуле. Так, античні письменники вбачали «золотий вік людства» в доісторичному часі.
Ідеал слугує орієнтиром, а в деяких випадках і зразком моделі поведінки або системи цінностей. Певна нормативність ідеалів зумовлена їхнім значним евристичним потенціалом та сутнісним змістом.
Ідеал є вищим об’єктивним критерієм оцінки всього того, з чим людина стикається в довколишньому світі, що потрапляє у сферу її інтересів.
Людина активно пізнає і перетворює навколишню дійсність. Її діяльність матеріальна і целеспрямована, вона наочним чином змінює світ і саму людину. Основою людської діяльності – практики – виступає праця. У самій суті праці закладена основа естетичної творчості.
Працю можна підрозділити на: власне конкретна праця і її продукт; праця як вільна творчість. Трудова діяльність як вільна творчість людини є естетичною діяльністю, яка втілюється в предметах і речах як прекрасних явищах. Проте не всяка витрата фізичних сил приводить до створення прекрасного: естетична творчість нездійсненна до тих пір, поки виробниче життя як головна сфера життєдіяльності людини буде для неї лише засобом для реалізації головної потреби – збереження фізичного існування.
В процесі багатовікової трудової практики людина навчилася створювати в предметах красу і витонченість форми, гармонію фарб, ліній, ритму. Археологія, етнографія, історія мистецтв доводять, що людина навчилася відчувати, усвідомлювати і оцінювати красу лише через трудову діяльність, в процесі створення предметів і речей.
У трудовому акті з'єдналися дві функції: діяльність по створенню задуму твору (пошук оригінальної форми, підбір відповідного матеріалу, палітри фарб, прийомів обробки) і фізична робота по безпосередньому виробництву предмету. Із зміною характеру праці ці дві функції з’єдналися із завданням естетизації процесу виробництва. У вирішенні даної проблеми головна роль відведена дизайну.
Дизайн – це наочний світ, що створюється людиною засобами індустріальної техніки за законами краси і функціональності. Це новий, промисловий вигляд естетичної діяльності, засіб гуманізації знарядь і продуктів виробництва, а також навколишнього середовища. Дизайн породжений потребами масового виробництва і споживання, ситуації технічної революції, особливо розвитком автоматизації в промисловості, що спричинило за собою необхідність стандартизації виробництва. Машинне виробництво тиражує зразок, який повинен володіти високими естетичними якостями, що випереджають і формують смаки споживача. Продукт дизайну своїми естетичними якостями повинен відповідати сучасному стилю, функції предмету, що виготовляється, культурній традиції його соціального функціонування, технологічним особливостям сучасного масового виробництва.
Дизайн виділився в самостійну сферу діяльності тоді, коли були створені технічні передумови для великомасштабного промислового виробництва. Саме воно висунуло особливі вимоги до створення предметів споживання, будівництва міст, випуску машин і механізмів, технології промислової естетики. Адже різноманітність соціальних груп і індивідів з своїми смаками, різними естетичними пристрастями до одягу, меблів, житла, предметам побуту не можуть бути задоволені хоч і значними по кількості, але однотипними формою продуктами промислового виробництва. А саме промислове виробництво, наладжене, націлене на кількість продукції, що випускається, важко пристосувати до різноманіття запитів і вимог споживача.
Розвиток дизайну тісно пов'язаний з пластичними мистецтвами: архітектурою, скульптурою, живописом, орнаментикою. Дизайн використовує досягнення пластичних мистецтв, живиться художніми ідеями історії мистецтва. Разом з тим дизайн мусить координувати свої суто художні можливості з наукою, технікою, конструюванням, матеріалознавством.
Дизайн припускає: 1) висунення нової господарської проектувальної ідеї; 2) розробку нової функціональної структури; 3) раціональне втілення цієї ідеї, виразне стилістичне оформлення цього предмету. При поєднанні цих трьох моментів перед нами повний дизайн, два останніх – це модернізація, третій – стайлінг, стилізація, естетична обробка готової продукції.
Дизайн – це продовження художньої традиції і смаку у сфері продукції індустрії, речей ужитку і утилітарного споживання. Дизайн – це естетичний і науково-технічний рівень даного суспільства, втілений в товарах широкого споживання, в речах побуту і знаряддях праці, в засобах транспорту і продуктах культури.
Таким чином, естетична творчість – це особлива форма практично духовного освоєння дійсності, здійснювана з метою насолоди творчою діяльністю і її продуктами. Потреба знаходити задоволення в праці змушує талановиту, небайдужу людину постійно вдосконалювати себе, розвивати свої здібності і навички, вносити у трудовий процес елементи творчості. Творчий потенціал людської праці невичерпний. Творчий підхід до справи, обдарованість, невичерпна допитливість, незадоволеність досягнутим і нескінченні пошуки нового. Людська праця з необхідності перетворюється на потребу самореалізації.
ІСТОРІЯ ЕСТЕТИЧНОЇ ДУМКИ
План.
1. Естетичні погляди Античності і Середньовіччя.
2. Естетична думка епохи Відродження і Нового часу.
3. Естетична думка України.
