Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття

Рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 — "початку 1906 pp., охопив усю Галичину. Збори, що про­водилися у кожному селі, набули чітко вираженого по­літичного характеру. У відповідь прокуратура і суди орга­нізували переслідування учасників зборів за виборчу ре­форму.

Спеціальна комісія запропонувала парламенту проект закону про виборчу реформу, який нижча палата представників прийняла 1 грудня 1906 року більшістю голосів (194 проти 63), а палата панів 13 грудня 1906 р. затвердила і передала для санкції імператору.

Загальне виборче право з відомими обмеженнями (не мали права голосу жінки, молодь до 24 років, військовослужбовці) вводи­лося в Австрії законом від 26 січня 1907 р. Однак, попри всі обме­ження, закон 1907 p., знищивши середньовічну куріальну виборчу систему, був кроком уперед у справі демократизації політичного ладу Австрії, хоча депутатські місця в парламенті за національ­ністю розподілялися нерівномірно. Так, один депутат-австрієць оби­рався на 40 тис. населення, румун — на 46 тис, поляк — на 52 тис, чех — на 60 тис, українець — на 105 тис Реформа виборчого права в Австрії стала поштовхом до нового загострення національних суперечностей у країні.

Введення загального виборчого права внесло чимало змін у дискримінаційну австрійську практику на західноукраїнських зем­лях. Щоправда, водночас з новим виборчим законом був затвер­джений також «Закон про кримінально-правові постанови для охо­рони свободи виборів і зборів», але він не привів до суттєвих змін. Збільшилось число виборців і водночас кількість убитих і поране­них під час виборів. Наприклад, тільки в одному селі Горуцко Дро­гобицького повіту в 1907 р. під час перших загальних виборів було вбито 4 і важко поранено 6 виборців, ав 1911 р. у Дрогобичі загину­ло 28 і поранено понад 100 осіб.

Пропозиції з вимогами загального і рівного виборчого права в галицький крайовий сейм викликали рішучий протест з боку авст­рійського уряду. Умовою одержання санкції імператора на нове положення про вибори було збереження куріального характеру ви­борчої системи. Водночас консервативна поміщицька преса закли­кала дати рішучу відсіч вимогам галицьких українців і не робити навіть щонайменших поступок.

Після тривалих дебатів 14 лютого 1914 р. галицький сейм затвердив новий виборчий закон. Він увів загальне і пряме за таєм­ного голосування виборче право, однак нерівне — воно спиралося на засади представництва з поділом на шість курій (великої влас­ності, торговельних і промислових палат, промислових об'єднань, сільських громад і містечок, цензової міської, загальної міської). Окрім того, чинником нерівності була так звана плюральність, яка надавала деяким виборцям два, а інколи навіть три голоси в одній або різних куріях. Засобом забезпечення національних інтересів бу­ли: національний кадастр (виборча система, відповідно до якої усі виборці поділялися за національністю і голосували виключно за кандидатів своєї національності), і так звана виборча географія.

Згідно з новим виборчим законом до сейму обиралися 228 де­путатів (спочатку було 150, а пізніше 161 депутат), але тільки 62(27,2%) з них могли бути українцями. Отже, депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало понад 15% загальної кількості депутатів сейму.

Новий виборчий закон, на відміну від попереднього, скасував у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори і надав право голосу всім повнолітнім чоловікам. Проте закон надав цій ку­рії право подвійного голосу тим виборцям, які сплачували найбіль­ше податків або мали вищу освіту. До участі у виборах не допуска­лися жінки.

В усіх куріях впроваджувалося таємне голосування і надалі залишався інститут вирилістів, серед яких передбачалося місце для ректора майбутнього українського університету в Галичині. Пасивне виборче право надавалося всім, кому виповнилося ЗО років і хто не менше трьох років був австрійським громадянином.

У липні 1914 р. австрійський імператор Франц-Йосип І санк­ціонував новий виборчий закон, розпустив галицький сейм і при­значив нові вибори. Пізніше намісник Галичини В. Коритовський своїм секретним циркуляром дав відповідні вказівки усім повітовим старостам про підготовку виборів до сейму за новим виборчим за­коном, які мали відбутися у жовтні 1914 р. Проте у зв'язку з початком першої світової війни закон про вибори до галицького сейму 1914 р. не набув чинності.

Перша світова війна відбилася на соціально-економічному становищі народних мас західноукраїнських земель і на їх виз­вольній боротьбі.

Царські власті, захопивши Галичину і Буковину, розглядали їх як завойовані області і виділили в окреме генерал-губернатор­ство.

У вересні 1914 р. губернатором був призначений реакціонер граф Бобринський, а чернівецьким губернатором — реакціонер Євреінов. Під час повторного захоплення Галичини і Буковини вища адміністрація не поступалася за своєю реакційністю попередній. Генерал-губернатором був Трепов, а чернівецьким губернатором — Лігін.

Після лютневої революції обласним комісаром Галичини і Бу­ковини згідно з рішенням Тимчасового уряду став Д. Дорошенко, котрий замість Лігіна призначив комісаром Чернівецької губернії Лотоцького. У руках цих людей сконцентрувалася вища адмініст­ративна влада Галичини й Буковини, вони визначали долю бага­тьох мільйонів українців, які зазнавали такого самого гноблення, як і український та інші народи Росії. За аналогом вищої адміністрації призначалися начальники повітів, їх помічники, поліцмейстери та інші чини. У рамках політики русифікації окупаційна адміністра­ція, зокрема, закрила українські громадські установи, у тому числі «Просвіту» і Наукове товариство ім. Шевченка, розгромила їхні бібліотеки та музеї, редакції українських газет, заборонила вжи­вання української мови. Тисячі українців були депортовані на Схід. Розпочалася кампанія проти греко-католицької церкви, насильно запроваджувалося в Галичині православ'я. Митрополита А. Шеп-тицького заарештували і вислали в Росію.

Після відходу російських військ австрійська влада застосу­вала репресії до населення західноукраїнських земель, звинувачу­ючи його у своїх воєнних невдачах.

Коли розпочалася перша світова війна, українські політичні партії з метою забезпечення західних українців єдиним представ­ницьким органом створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну укра­їнську раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога Австро-Угорської монар­хії буде і нашою перемогою», Рада закликала усіх українців боро­тися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії.

Галицька молодь з ентузіазмом відреагувала на заклик ство­рювати національні збройні сили. Вперше у новітній історії були сформовані українські частини — добровільний легіон Українських січових стрільців. Налякана величезним напливом добровольців ав­стрійсько-польська верхівка Галичини обмежила легіон кількістю 2500 солдатів. Значна кількість українців включалася в регулярні австрійські підрозділи. Українські січові стрільці пройшли бойове хрещення у битвах у Галичині й Карпатах під час російського на­ступу 1914—1915 pp.

Після окупації Галичини російськими військами у Відні 5 тра­вня 1915 р. була заснована Загальна українська рада — координа­ційний орган, до складу якого увійшли 21 представник від Галичи­ни, 7 — від Буковини, а також 3 члени Спілки визволення України (емігрантської організації східних українців, члени якої планували за допомогою австро-німецьких військ відірвати Україну від Росії і створити незалежну Українську державу). Це представництво україн­ців Австрії продовжувало здійснювати програму Головної україн­ської ради, а саме: створення самостійної держави на Наддніпрян­щині і автономії для українців у межах Австро-Угорщини.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження. Особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тоталь­ної війни посилювали недоліки відсталого режиму царя Миколи II. Наприкінці 1918 р. в умовах поразки у першій світовій війні багато­національна Австро-Угорщина розпалася. На її території були ство­рені нові держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, частина території була приєднана до складу Югославії, Румунії, Польщі. Населені українцями землі, що входили до складу колишньої Авст­ро-Угорщини, за Версальським договором 1919 р. були передані: Закарпаття — Чехословаччині, Буковина — Румунії, Галичина — Польщі.

Висновок

Як видно з матеріалу, викладеного у частині другій І тому підручника історії держави і права України, період XIX — початку XX ст. в її історії — був надзвичайно складним та важким. Україн­ські землі були роз'єднаними. Більша частина — Східна, або Наддніп­рянська Україна — була приєднана до складу Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — перебували під владою Австрійської (пізніше Авст-ро-Угорської) монархії. Український народ не мав своєї державнос­ті та зазнавав гноблення з боку панівних кіл названих держав,

Водночас не можна не наголосити на такій особливості періо­ду: у першій половині XIX ст. в Україні ще зберігалася певною мірою українська національна правова система у вигляді звичаєво­го права та збірок нормативних актів.

Суспільно-політичний лад і право України у другій половині

XIX ст., в період затвердження та розвитку тут капіталізму, свідчать, що вони на більшій частині України передусім визначалися загальними для всієї Росії буржуазними реформами. Формувалася соціальна структура, яка засновувалася на приватній власності; нові елементи в дусі часу з'являлися у державному механізмі; посилювалися буржуазні тенденції щодо розвитку права. Водночас державно-правова надбудова зберігала чимало феодальних пере­ житків. Царський уряд в Росії і уряд Австро-Угорської монархії ігнорували прагнення України до національного відродження та самовизначення, що повною мірою відбивалося на державному устрої та праві України.

На розвиток державно-правових інститутів Росії на початку

XX ст. помітно вплинули революційні події 1905—1907 pp. Російський царизм був змушений зробити деякі поступки населенню; про­ голосити, щоправда обмежені, права та свободи. Дещо змінилася форма правління Російської імперії. І все ж всю міць державної ма­ шини її правлячі кола використовували для збереження своїх позицій, включаючи національне пригноблення в Україні. Аналогічно діяв і уряд Австро-Угорщини.

Перша світова війна аж до її завершення не внесла принципо­вих змін до державного механізму та права Російської та Австро-Угорської імперій.

Наприкінці 1916 — на початку 1917 pp. виникла глибока революційна криза.