Джерела та основні риси права 10 страница

Умови воєнного часу активізували дію ст. 71 Основних державних законів Російської імперії, яка покладала на підданих імперії обов'язок «платити встановлені законом податки і мито, а також виконувати повинності згідно з постановами закону». Царський уряд, шукаючи джерела покриття воєнних витрат, установив механічні надбавки до існуючих податків та деякі нові збори і платежі. Так, 4 жовтня 1914 р. було затверджено «Положення про підвищення ставок деяких видів існуючого оподаткування і про введення нових податків», яке, зокрема, передбачало істотне підвищення розміру державного податку з нерухомості у містах, посадах, містечках, а також ставок промислового податку. 24 грудня 1914 р. було затверджено Положення, яке передбачало підвищення державного поземельного податку, а також державної оброчної і поземельної податі. Були збільшені поштово-телеграфні збори, а також стягувалися нові податки на перевезення пасажирів, багажу і вантажу, на користування телефонами. Особливий збір установлювався на перевезення бавовни. У подальшому уряд вводив усе нові й нові податки. Так, 22 листопада 1915 р. вводився тимчасовий, до закінчення війни, податок з квитків для входу на публічні видовища і розваги. З лютого 1916 р. установлювався податок на користь скарбниці на тоталізатор, що відкривався на скачках і бігах.

Водночас слід зазначити, що перелічені надбавки і нові збори були недостатніми для поповнення доходної частини бюджету. Вирішальну роль у надходженнях до державного бюджету могли відіграти лише прибутково-майновий податок і оподаткування військових прибутків. Але саме їх уряд і не поспішав вводити, цілком справедливо побоюючись опору буржуазії, бо зазначені податки безпосередньо стосувалися її інтересів. І тільки після тривалих зволікань 6 квітня 1916 р. цар затвердив ухвалений Державною радою і Державною думою закон «Про державний прибутковий податок» і «Положення про державний прибутковий податок». Закон набув чинності з 1 січня 1917 р.

Згідно із зазначеними нормативними актами, прибутковий податок стягувався з усіх видів одержаного доходу і з будь-яких джерел. А це означає, що оподаткуванню підлягали всі промислові й торговельні підприємства, монополістичні об'єднання, товариства, акціонерні компанії, земельна власність, грошові капітали, усі види прибутку.

Основу оподаткування становив принцип особистого оподаткування, тобто кожний підприємець або власник мусив сплатити прибутковий податок з частки власного доходу. Мінімальний дохід, що підлягав оподаткуванню, становив 850 крб. на рік. Ставки прибуткового податку були незначні, що відповідало інтересам насамперед великої буржуазії. Крім того, монополістична буржуазія приховувала від податкових органів свої величезні доходи, чому певною мірою сприяли пануюча у капіталістичній Росії комерційна таємниця, поширена система фальсифікації балансів, спекулятивний і такий, що важко піддається обліку, характер діяльності акціонерних компаній і банків. У травні 1916 р. уряд увів тимчасовий податок на військовий надприбуток, але його стягнення передбачалося з 1917 р.

Стаття 71 Основних державних законів Російської імперії крім обов'язку сплачувати податки і мито передбачала також виконання підданими імперії певних повинностей. Одна з таких повинностей (гужова) у період першої світової війни була встановлена законом від 3 лютого 1916 p., який називався: «Про залучення населення до гужових перевезень продовольчих вантажів і палива».

Згідно із Законом, Голові Особливої наради з перевезення палива, продовольчих і військових вантажів надавалося право вимагати від населення у разі необхідності виконання гужових перевезень, а також робіт, пов'язаних з навантаженням при цих перевезеннях палива, що призначалося для державних і громадських потреб. У разі відмови засоби перевезення підлягали секвестру. Закон від 3 лютого 1916 р. наділяв правом установлення гужової повинності Голову Особливої наради з продовольчих справ. У травні 1916 р. Міністром землеробства була прийнята постанова «Про умови і порядок застосування закону від 3 лютого 1916 р. про примусові гужові перевезення продовольчих вантажів», у якій роз'яснювалися і конкретизувалися основні положення названого закону. В постанові зазначалося, що для здійснення перевезень могло залучатися населення, яке «фактично мало відповідні засоби перевезення і робочі руки.

В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різко обмежували проголошені в Основних державних законах Російської імперії права і свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царським указом вводилося «Тимчасове положення про військову цензуру», яке передбачало заснування органів цензури як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так і поза ними. Мета цензури визначалася у ст. 1 Тимчасового положення так: «Військова цензура є засобом винятковим і призначена недопустити під час оголошення мобілізації до армії, а також під час війни розголошення і розповсюдження з допомогою друку, поштово-телеграфного зв'язку і промов та доповідей у публічних зборах відомостей, які могли б зашкодити військовим інтересам держави». Військова цензура встановлювалася у повному обсязі або часткова.

У районі воєнних дій право здійснювати цензуру дістали штаби головнокомандувачів арміями і військових округів, а в місцевостях, що не входили в район воєнних дій, органами військової цензури були Головна військово-цензурна комісія, місцеві військово-цензурні комісії і військові цензори. Згідно зі ст. 2 Тимчасового положення про військову цензуру їй підлягали твори тиснення, естампи, малюнки, фотографічні знімки тощо, призначені для випуску, а також поштові відправлення і телеграми, тексти і конспекти промов і доповідей, що призначалися для виступів у публічних зборах

Військові цензори здобули широкі права, а саме: не допускати до опублікування друкованої продукції; переглядати поштові відправлення і телеграми, затримувати їх; конфісковувати поштові відправлення; не допускати виступів з промовами і доповідями.

З прийняттям Тимчасового положення про військову цензуру свобода слова і друку в Російській імперії суттєво обмежувалися.

Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спирався на дворянство, котре утримувало головні позиції як в економіці, так і в політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була позбавлена можливості мати той обсяг політичної влади в країні, який відповідав би її економічному становищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала створення відповідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підривали засад монархічної форми правління в Російській імперії. Проте царат практично не йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, однак, залучити великий капітал до участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації буржуазії — воєнно-промислові комітети (ВПК).

27 серпня 1915 р. імператор затвердив «Положення про воєнно-промислові комітети». На час війни засновувалися центральний, обласні й місцеві воєнно-промислові комітети. Основне їх призначення — сприяння урядовим установам у постачанні армії і флоту всіх необхідних предметів спорядження і довольства. ВПК вважалися громадськими організаціями, що не мали комерційних цілей. У зв'язку з цим господарські підприємства, котрі належали комітетам, постачали предмети спорядження і продовольства армії за собівартістю. Якщо ж замовлення передавалися через комітети приватним підприємствам і фірмам, на покриття загальних витрат комітетами відраховувалися певні суми у розмірі, який вони визначали самі за погодженням з відповідними підприємствами і фірмами, але в будь-якому разі не вище одного відсотка вартості замовлення.

Положення про воєнно-промислові комітети наділяло ці комітети досить широкими правами, що забезпечували виконання покладених на них завдань. Центральний воєнно-промисловий комітет мав право придбати різноманітне майно (рухоме й нерухоме), укладати договори як з приватними особами, так із казенними і громадськими установами, брати на себе зобов'язання, зокрема на постачання і підряди за замовленнями скарбниці, організовувати за погодженням з військовими і морськими відомствами приймання і здавання необхідних для армії і флоту предметів. Воєнно-промислові комітети могли подавати позови і відповідати за позовами у суді. Подібні права мали обласні воєнно-промислові комітети, створені з дозволу ЦВПК, а також місцеві комітети, які створювалися з дозволу відповідних обласних ВПК.

Воєнно-промислові комітети відіграли певну роль у залученні дрібних і середніх підприємств, пристосуванні промислового виробництва до потреб війни. Проте на початку 1916 р. вартість замовлень, виконаних за сприяння ВПК, становила лише 2—3% загальної вартості замовлень воєнного виробництва, а до середини 1916 р. ефективність діяльності ВПК ще більше знизилася. В умовах кризи постачання армії ВПК висунули гасло поновлення влади на засадах відповідальності, що призвело наприкінці 1916 р. до відкритого протистояння з урядом. Царський уряд уживав заходи до скорочення, а потім і до припинення виробництва воєнних замовлень через ВПК.

Водночас царський уряд, враховуючи зростаючу економічну могутність буржуазії та її вплив, дозволив їй організацію ще деяких товариств і організацій для мобілізації ресурсів країни на «доведення війни до переможного кінця». Так ЗО липня 1914 р. земства організували Всеросійську земську спілку допомоги хворим і пораненим, яка об'єднала земські установи 41 губернії Російської імперії. Вищим органом Всеросійської земської спілки був з'їзд уповноважених земств (по два уповноважені від кожної губернії). У період між з'їздами справами спілки відав Головний комітет з десяти членів на чолі з головним уповноваженим. Роль місцевих органів спілки виконували найчастіше губернські земські управи.

6—9 серпня 1914 р. на установчому Всеросійському з'їзді міських голів вирішили створити Всеросійську спілку міст. На цьому з'їзді були представники і міст України, зокрема, Києва, Харкова, Чернігова, Полтави.

12 серпня 1914 р. уряд офіційно санкціонував створення названих спілок. Спочатку завданням міських, як і земських, спілок було надання допомоги хворим і пораненим. Незабаром вони стали піклуватися і про біженців. У серпні 1915 р. ці дві спілки створили «Об'єднаний комітет Всеросійської земської і міської спілок» (Земгор).

До складу Земгору увійшли головноуповноважені обох спілок і по чотири члени від основних комітетів кожної спілки. Центральний апарат Земгору складався з галузевих і функціональних відділів, а також технічної ради, креслярського бюро та інших центральних структурних ланок комітету. На допомогу цим основним підрозділам Земгору при ньому створювалося безліч комісій, секцій, нарад. Міськими органами Земгору були обласні, губернські, повітові і міські комітети з постачання армії. Царський уряд наділив Земгор правами напіввійськової, напівдержавної організації. Це виявлялося, зокрема, у тому, що замгорівські чиновники носили напіввійськову форму, а сам Земгор перебував на державних субсидіях. Спочатку Земгор відав організацією госпіталів, піклуванням про поранених і хворих військовослужбовців, виробництвом медикаментів. Пізніше за згодою царського уряду почав здійснювати деякі державні, воєнно-господарські функції: мобілізовувати для воєнних цілей кустарну промисловість і розподіляти замовлення, організовувати заготовлення сировини і матеріалів, сприяти евакуації промислових підприємств, військово-санітарній роботі тощо.

Діяльність Земгору сприяла посиленню впливу торговельно-промислової буржуазії і ліберальних поміщиків. Він став однією з опор так званого «Прогресивного блоку», створеного у серпні 1915 р. лідерами буржуазно-поміщицьких партій у Державній думі і частиною членів Державної ради. Учасники блоку вимагали створення відповідального перед Державною думою «міністерства довір'я», водночас вони не прагнули до ліквідації монархічного ладу в Росії, а бажали лише деякого його оздоровлення, вбачаючи у цьому ладі надійний заслін революції. У 1916 р. основною вимогою «Прогресивного блоку», занепокоєного невдачами Росії у війні і розрухою в тилу, що розпочалася, стало створення «відповідального уряду», тобто уряду, повністю залежного від Державної думи. Наприкінці 1916 — початку 1917 р., коли особливо виявилася криза правлячої верхівки і Микола II став усе більше схилятися до укладення сепаратного миру з Німеччиною, лідери «Прогресивного блоку» вирішили замінити на російському престолі Миколу II іншим царем з дому Романових. Однак цьому плану так і не судилося здійснитися у зв'язку з Лютневою революцією.

У період першої світової війни значні зміни відбулися у становищі робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрично-заводську працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий день на підприємствах досяг 15—16 годин, робітникам заборонялося переходити з підприємства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, висувати які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони праці, що призводило до численних нещасних випадків на виробництві. І без того тяжке становище робітників посилювалося тим, що внаслідок наступу царату на економічні й політичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас. Зумовлені війною голод, інфляція, швидке зростання цін на хліб та інші продукти, а також товари першої необхідності, зростання злиднів і не-статків не обминули й робітників.

З весни 1915 р. розпочалося значне поширення страйкового руху у країні, в тому числі й в Україні. З жовтня 1915 р. і впродовж 1916 р. страйковий рух продовжував розвиватися, набуваючи масового політичного характеру, бо робітники виступали проти війни і царського режиму. З жовтня 1915 р. до вересня 1916 р. в Україні відбулися 228 страйків, у яких брали участь близько 204 тис. робітників. Загалом з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося 370 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників.

Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних селянських виступів. Половина губерній Російської імперії у 1914 р. була охоплена бунтами мобілізованих. Відбувалися вони і в Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської, Подільської і Волинської губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед мобілізованих до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, господарства заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами. Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції продовольства, фуражу, худоби, коней провокували виступи селян. Усього з серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ.

Що стосується ставлення до війни політичних партій, які виражали й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то воно було неоднозначним. Так, загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції, висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця». Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики, наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення до війни висловлювали й українські політичні партії, які займалися пошуком найраціональнішої орієнтації. Як відзначав В. Винниченко, це була насамперед, орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Оборонні позиції займали члени Української соціал-демокра-тичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком. Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати нейтральну політику — таким було рішення Ради Товариства українських поступовців.

Однак незважаючи на те, що частина українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни продовжував душити практично усі паростки національного життя

українства. Так уже в перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», щотижневик «Село». По всій Україні закривалися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна поверталася до найгірших часів національного гноблення. Все це радикалізувало український національний рух, посилювало його опір царату.

Державний лад

роки першої світової війни державний лад Російської імперії залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З перервами у роботі функціонували Державна рада і Державна дума. Водночас війна вимагала деяких змін у державному механізмі, перебудови органів державної влади й управління. Широкомасштабна участь Росії у війні, небувале зростання потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створення системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулювання. Основу цієї системи становили створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в об'єднанні заходів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і матеріального постачання, в мобілізації всієї економіки країни на потреби війни.

Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах: з оборони — при Воєнному міністерстві, з палива — при Міністерстві торгівлі і промисловості, з перевезень — при Міністерстві шляхів сполучення, з продовольчої справи — при Міністерстві землеробства. Головами Особливих нарад були відповідні міністри.

Організація і діяльність Особливих нарад регламентувалися прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради.

Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони наділявся правом у разі потреби призупиняти рішення усіх інших Особливих нарад, про які керівники цих нарад були зобов'язані його сповіщати.

Стаття 2 Положення про Особливу нараду з оборони, яка визначала її статус, проголошувала: «Особлива нарада є вищою державною установою. Жодне урядове місце або особа не дає Особливій нараді приписів і не може вимагати від неї звіту». Проте голова Особливої наради з оборони як член уряду перебував у залежності від Голови Ради Міністрів.

До складу Особливої наради з оборони входили: голова Державної ради, голова Державної думи, дев'ять членів Державної ради і дев'ять членів Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і'промисловості, а також від Державного контролю, які призначалися міністрами за погодженням з воєнним міністром; п'ять представників від воєнного міністерства, які призначалися воєнним міністром особисто; представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному від кожної спілки; чотири представники Центрального воєнно-промислового комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представництва, як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жодному державному органі Російської імперії.

Особлива нарада з оборони відала широким колом питань: це передусім вищий нагляд за діяльністю всіх урядових заводів, арсеналів і майстерень, приватних заводів і промислових підприємств, що виробляли предмети бойового і матеріального постачання армії і флоту; сприяння створенню нових підприємств, які постачали армії зброю й інше майно; розподіл замовлень на озброєння між російськими й іноземними підприємствами.

Ключову роль в Особливій нараді з оборони відігравав її голова, який мав право вимагати від підприємств відомостей про їхню діяльність; накладати секвестр на підприємства; усувати від служби директорів і членів правління казенних, приватних заводів і покладати їхні обов'язки на осіб, яких призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дорадчим органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу.

Покладеш на Особливу нараду з оборони завдання виконувалися нею за допомогою цілої системи комісій і комітетів. Були створені, наприклад, такі комісії: підготовча комісія із загальних питань, підготовча комісія з артилерійських питань, підготовча комісія з авіаційних питань, комісія з перегляду норм санітарного і медичного постачання армії, спостережна комісія, реквізиційна комісія, евакуаційна комісія, комісія із забезпечення робочою силою підприємств, що обслуговували оборону.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був Комітет у справах металургійної промисловості — найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими комісіями і комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії.

Особлива нарада з оборони мала свої виконавчі органи не тільки в центрі, а й на місцях. Ними стали районні заводські наради при місцевих уповноважених голови Особливої наради з оборони. На території України діяли Київська, Катеринославська, Харківська, а з 21 лютого 1916 р. — Одеська заводська нарада. Організація і діяльність місцевих органів Особливої наради з оборони регламентувалися затвердженими 10 вересня 1915 р. «Правилами про порядок дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої наради для обговорення й об'єднання заходів з оборони держави, і про існуючі при них районні заводські наради». Заводські наради при міських уповноважених голови Особливої наради з оборони створювалися для об'єднання діяльності заводів окремих районів і для встановлення співробітництва заводів у цілях якомога найповнішого використання їх продуктивності для потреб оборони. До складу заводських нарад входили чиновники міністерств (воєнного, морського, промисловості і торгівлі, шляхів сполучення), члени воєнно-промислових комітетів тощо. До роботи в заводських нарадах залучалися інженери, техніки, статистики. Наради мали широкі права, що давало їм змогу впливати на підприємства, пов'язані з виробництвом продукції для потреб оборони держави.

Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад.

Особливі наради стали однією з форм залучення представників монополістичної буржуазії до органів державного апарату царату, забезпечуючи зрощування фінансового капіталу з урядовим апаратом.

ЗО серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про забезпечення потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням воєнних чи цивільних властей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії держав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під головуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; питання, що стосувалися оцінки нерухомого й рухомого майна, залишеного біженцями у місцях їх постійного проживання, відшкодування населенню збитків, завданих воєнними діями, і надання йому винагороди за предмети, реквізовані за розпорядженням воєнних властей; надання постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.

Незабаром після свого створення Особлива нарада з влаштування біженців з метою об'єднання зусиль місцевих органів влади, урядових і громадських установ, а також приватних організацій і осіб, які допомагали біженцям, визнала необхідним розподілити губернії Російської імперії на певні райони з призначенням туди го-ловноуповноважених. Таких районів було дванадцять. Дев'ятий район охоплював Харківську, Полтавську і Чернігівську губернії. У своїй діяльності головноуповноважені повинні були керуватися «Наказом головноуповноваженим з улаштування біженців у середині імперії», затвердженим Управляючим міністерства внутрішніх справ 29 жовтня 1915 р.

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних і воєнних інтересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської губернії. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право: забороняти відлучатися з місця проживання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або дії військ. Окрім того, командувач армії мав право вживати для цілей охорони державного порядку будь-які заходи, навіть не передбачені законом.

У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися місцеві генерал-губернатори та особи, які наділялися правами останніх.

Поряд з наданням широких прав військовим властям введення воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих губернських органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видавати обов'язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов покарання, які не могли бути суворішими за ув'язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збори; давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали широкі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування військового спорядження та зброї і взагалі всього, що належало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність держави.

З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у воєнний час». Він включав статті, що регулювали питання як судоустрою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутствію.

Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному присутствії.

У районі воєнних дій і в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, за наявності надзвичайних обставин могли засновуватися військово-польові суди для здійснення суду над військовослужбовцями у тих випадках, «коли вчинення злочинного діяння» було «настільки очевидним», що не було потреби у його розслідуванні. Правила про заснування військово-польового суду і про порядок провадження у ньому визначалися ст. 1309 Військово-судового статуту і додатком до цією статті, який називався «Правила про військово-польовий суд». Право віддання обвинуваченого до військово-польового суду належало Головнокомандувачу армій фронту, командувачам армій, командувачам військами у військових округах та особам, які користувалися рівною з ними владою, а також деяким іншим військовим начальникам за певних умов (наприклад, командиру фортеці, чи укріпленого місця, обложених противником). Військово-польовий суд засновувався за наказом названих вище військових начальників у складі голови і чотирьох членів з офіцерів, які прослужили не менше чотирьох років. Порядок діяльності військово-польового суду визначений у «Правилах про військово-польовий суд», зводився до такого: наказ про заснування військово-польового суду оголошувався відразу ж після вчинення злочинного діяння і по можливості протягом доби. Суд приступав до розгляду справи негайно і закінчував його впродовж двох діб. Розгляд справи здійснювався за закритими дверима присутствія. Вирок набував законної сили негайно, у будь-якому випадку не пізніше доби. Виконувався за розпорядженням начальника, який формував суд.