Джерела та основні риси права 4 страница

Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружному суду, розпадалося на чотири послідовні стадії: 1) дізнання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд. Отже, за прикладом держав, де вже відносно давно усталилися буржуазні засади судочинства (передусім Франція), у Російській імперії у 1864 р. була введена змішана форма судочинства, за якою кримінальне провадження зДійснювалося у двох формах. Перша — негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього розгляду; друга — судовий розгляд, що грунтувався на демократичних засадах (гласність, усність, змагальність під час оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів, які поділялися на коронних і присяжних засідателів).

Дізнання провадилося поліцією з метою перевірки відомостей про злочин і злочинця. Робилося це шляхом розшуку, опитувань, негласного нагляду. Дізнання поліція провадила як з власної ініціативи, так і за дорученням слідчого, який був при окружному суді, або прокурора цього суду. Так, закон передбачав, що за відповідних обставин «поліція вживає заходів до припинення можливого ухилення підозрюваного від слідства у таких випадках: 1) коли підозрюваний затриманий під час вчинення злочинного діяння або відразу після його вчинення; 2) коли потерпілі або очевидці покажуть прямо на підозрювану особу; 3) коли на підозрюваному або у його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину; 4) коли речі, що є доказом злочинного діяння, належать підозрюваному або були при ньому; 5) коли він учинив замах на втечу або був спійманий під час чи після втечі і 6) коли підозрюваний не має постійного проживання чи осілості» (ст. 257 СКС). А відповідно до ст. 258 СКС «у тих випадках, коли поліція застає обвинуваченого на місці злочину, а також коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди злочину могли стертися, поліція заміняє судового слідчого в усіх негайних слідчих діях, а саме: в оглядах, обшуках, виїмках, але формальних допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не чинить, хіба що в разі тяжкого стану особи, коли є побоювання, що вона помре до прибуття слідчого». Про всі свої дії поліцейські органи повідомляли судового слідчого, а після його прибуття передавали йому все своє провадження і в подальшому діяли за вказівкою судового слідчого або прокурора. У такий самий спосіб повинні були діяти також волосні і сільські начальники, а також інші посадові особи, які виконували у межах їхньої компетенції поліцейські функції (ст. 261 СКС). Акти дізнання не мали формальної сили і слугували лише «допоміжним матеріалом для слідчого під час провадження ним попереднього слідства».

Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окружному суду, провадилося судовими слідчими за сприяння поліції і під наглядом прокурора окружного суду і його товаришів. Кожний судовий слідчий провадив попереднє слідство у визначеній ділянці повіту чи міста. До слідства* він приступав у випадках «1) учинення злочинного діяння на його ділянці; 2) учинення злочинного діяння в іншому місці, але виявилося воно на його ділянці; 3) перебування на його ділянці обвинуваченого чи підозрюваного у злочинному діянні, хоча б воно і було скоєне в іншому місці» (ст. 289 СКС). Крім того, попереднє слідство могло розпочинатися за ініціативою прокурора, за скаргою приватної особи.

Проваджуючи попереднє слідство, судовий слідчий викликав повісткою і допитував свідків, потерпілого, а в разі необхідності здійснював огляд місцевості, провадив обшуки, виїмки тощо. При цьому законні вимоги слідчого мали виконуватися «як поліцією, так і присутствиями, посадовими і приватними особами без зволікань» (ст. 270 СКС). Якщо під час виконання судовим слідчим службових обов'язків йому чинився опір, він міг вимагати сприяння з боку цивільного або військового начальства, а також інших людей (ст. 272 СКС). Про свої дії, огляди, допити тощо судовий слідчий щоразу складав протокол.

Статут кримінального судочинства 1864 p., що закріплював буржуазні засади, передбачав гарантії прав обвинуваченого під час провадження попереднього слідства. їх суть полягала в тому, що: а) взяття під варту як запобіжний захід передбачалося, якщо особа підозрювалася у вчиненні злочину, що карався позбавленням усіх прав стану або втратою особливих прав і переваг, з негайним повідомленням найближчої особи прокурорського нагляду. Остання, у свою чергу, могла вимагати обмежитися менш суворим заходом, якщо «обвинувачений не дає достатніх підстав для підозри у вчиненні злочину, що тягнув за собою позбавлення усіх прав стану або втрату особливих прав і переваг» (ст. 283 СКС); б) обов'язок слідчого під час провадження слідства діяти «неупереджено, враховувати як обставини, що викривають обвинуваченого, так і ті, що його виправдовують» (ст. 265 СКС); в) слідчий не повинен був «домагатися зізнання обвинуваченого ні обіцянками, ні хитрощами та іншими подібними способами» (ст. 405 СКС). У разі відмови обвинуваченого давати показання слідчий, зазначивши про це у протоколі, шукав «інші законні засоби для встановлення істини» (ст. 406 СКС);

г) пред'явлення слідчим обвинуваченому матеріалів справи з пропозицією «повідомити будь-що на своє виправдання» (ст. 476 СКС);

д) право оскаржити слідчі дії, що порушують чи обмежують права обвинуваченого. Скарги на дії поліції подавалися прокурору, а

скарги на дії судового слідчого — окружному суду (статті 491, 493 СКС); є) судовий і прокурорський нагляд за провадженням попереднього слідства: припинення провадження слідства тільки судом (ст. 277 СКС); складання прокурором висновку про віддання обвинуваченого до суду у формі обвинувального акта (ст. 519 СКС).

Хоча законодавство і не встановлювало строків попереднього слідства, однак згідно зі ст. 295 СКС воно повинно було провадитися «якнайшвидше». Якщо того вимагали обставини, попереднє слідство не припинялося ні в так звані табельні, ні у вихідні дні.

У випадку, коли зібраних доказів було досить, щоб підозрювати особу у вчиненні злочину, слідчий допитував її як обвинуваченого. Якщо останньому загрожувало тяжке покарання за злочин, а він не мав осілості, судовий слідчий вживав заходів для запобігання ухилення обвинуваченого від слідства: відбирав вид на проживання або брав підписку про невиїзд, віддавав під нагляд поліції, на поруки, брав заставу, а то й утримував під вартою.

Якщо під час попереднього слідства встановлювали, що в діянні відсутні ознаки злочину або є законні підстави для звільнення від кримінальної відповідальності (помилування, давність тощо), або винний не виявлений, то судовий слідчий через прокурора звертався до окружного суду з поданням про припинення слідства. Якщо під час слідства виявляли, що обвинувачений страждає розладом розумових здібностей, то судовий слідчий через прокурора звертався з цього приводу до окружного суду. Там обвинуваченого оглядали лікарі, і в разі його неосудності справа закривалася ухвалою суду.

Віддання до суду являло собою дії судових органів з вивчення і перевірки слідчих матеріалів з метою не допустити необгрунтованого притягнення обвинуваченого до відповідальності. Матеріали кримінальної справи передавалися прокурору окружного суду, котрий після їх вивчення приймав одне з таких рішень: 1) складав висновок про закриття кримінальної справи (наприклад, за відсутністю складу злочину) або передавав її через малозначущість на розгляд мирового судді; 2) «у разі очевидної неповноти проведеного слідства, що не давала можливості скласти правильний висновок по суті справи», вимагав додаткових відомостей або повертав справу на дослідування (ст. 513 СКС); 3) встановивши злочин і зібравши докази проти обвинуваченого, складав обвинувальний акт про віддання обвинуваченого до суду. Цей акт містив фактичні дані про подію злочину, «сутність доказів, зібраних у справі проти обвинуваченого», юридичну кваліфікацію цього злочину. Обвинувальний акт надсилався до окружного суду (якщо справа не передбачала участі присяжних засідателів) або до судової палати (якщо справа мала розглядатися з участю присяжних засідателів). Остання знову розглядала справу повністю, перевіряючи при цьому висунуті проти особи обвинувачення. Залежно від результатів розгляду судова палата могла постановити «остаточну ухвалу про віддання до суду або про закриття справи» (ст. 534 СКС), направити на досліду-вання, розширити справу залученням до неї інших обвинувачених тощо. У разі затвердження судовою палатою обвинувального акта справа подавалася прокурором до окружного суду для розгляду з участю присяжних засідателів.

В окружному суді справа слухалася лише після одержання від прокурора обвинувального акта, затвердженого судовою палатою, разом зі слідчими матеріалами. Окружний суд вручав обвинуваченому копію обвинувального акта і списки свідків, які викликалися до суду у його справі, суддів, осіб прокурорського нагляду, присяжних засідателів. Після одержання названих матеріалів підсудний мав право у семиденний строк «обирати захисників як з присяжних повірених, так і з інших осіб, яким закон не забороняв клопотання у чужих справах» (ст. 565 СКС), просити викликати свідків, не зазначених у переданому йому списку.

Судове засідання окружного суду починалося за умови присутності не менше трьох суддів, прокурора (або його товариша), секретаря суду (або його помічника), а в суді з участю присяжних, крім того, вимагалася присутність 12-ти постійних і двох запасних присяжних засідателів, які залишилися після відводу. Підсудному і потерпілому надавалося право відводу суддів, якщо останні були заінтересовані у результатах розгляду справи.

В окружному суді судові засідання у справах про злочини і провини розглядалися публічно. Принцип гласності передбачав: присутність у залі суду представників громадськості; можливість повідомляти про перебіг судових засідань у пресі. Це стало формою контролю суспільства за правильністю судового розгляду справи, гарантією проти сваволі судової влади. Водночас Статут кримінального судочинства 1864 р. містив перелік злочинів, що підлягали слуханню за закритими дверима. Це були справи: «1) про богохульство, образу святині й огуду віри; 2) про злочини проти прав сімейних; 3) про злочини проти честі і цноти жінок; 4) про розбещену поведінку, протиприродні пороки і звідництво» (ст. 620 СКС).

Закон передбачав два варіанти відкриття судового засідання: слухання справи без присяжних засідателів і з їх участю. Як у першому, так і в другому випадку судове засідання відкривалося перевіркою за списком, чи усі викликані до суду з'явилися: підсудний, свідки, присяжні засідателі та інші учасники судового процесу. Уразі неявки підсудного справа не могла слухатися, у разі неявки деяких свідків, експертів та ін. сторони викладали свої міркування щодо слухання справи за їхньої відсутності. З цього приводу суд виносив ухвалу Після перевірки списку свідків голова суду запрошував їх покинути зал суду і перейти у спеціально призначену для них кімнату і «не виходити звідти до виклику їх на допит» (ст. 645 СКС). Закон приписував уживати заходів для запобігання спілкуванню свідків між собою.

Перед слуханням справи з участю присяжних засідателів голова суду з'ясовував, чи всі вони присутні в залі суду. З передбачених 30-ти присяжних шляхом відводу прокурором або приватним обвинуваченим, а також підсудним залишалося не менше 18-ти. З тих, хто залишився, за допомогою жеребу призначалися для вирішення справи дванадцятеро комплектних і двоє запасних присяжних засідателів, яких приводили до присяги. Текст присяги містила ст. 666 СКС 1864 р. Присяжні засідателі для управління своїми нарадами обирали зі свого середовища грамотного старшину. Голова суду роз'яснював присяжним їхні права, обов'язки і відповідальність.

У судовому слідстві права коронних суддів і присяжних засідателів закон проголошував рівними. Так, присяжні засідателі мали однакове із суддями право «як на огляд слідів злочину, речових доказів, так і на постановку через голову суду запитань особам, яких допитували» (ст. 672 СКС). Під час судового засідання присяжним засідателям дозволялося робити письмові нотатки. Водночас закон покладав на присяжних засідателів і низку обов'язків. Так, їм заборонялося відлучатися із залу засідань, «вступати в зносини з особами, які не входили до складу суду, не одержавши на це дозволу головуючого» (ст. 675 СКС). Присяжні засідателі зобов'язані були «зберігати таємницю своїх нарад і нікому не розголошувати, які голоси були подані на користь підсудного чи проти нього» (ст. 677 СКС). Присяжний засідатель, який порушив приписи закону, мусив сплачувати значний грошовий штраф.

Судове слідство починалося зачитуванням вголос головою суду обвинувального акта і коротким викладенням сутності обвинувачення. Після цього головуючий запитував підсудного, чи визнає він

себе винним. Якщо відповідь була позитивною і суд не мав щодо цього жодних сумнівів, то він міг постановити не провадити судового слідства і перейти безпосередньо до дебатів. В іншому випадку, зокрема у разі часткового визнання вини, провадилося судове слідство. Його суть полягала у встановленні судом події злочину й усіх доказів винуватості підсудного через допит свідків, експертів, огляд речей і взагалі дослідження усіх матеріалів, зібраних під час попереднього слідства. Останнє грунтувалося на такій демократичній засаді, як змагальність, що відбито, зокрема, у ст. 630 СКС, яка проголошувала: «Прокурор або приватний обвинувач, з одного боку, а підсудний або його захисник — з іншого, користуються у судовому змаганні рівними правами. Як та, так і інша сторона мають право: 1) надавати докази на підтвердження своїх показань; 2) відводити на законних підставах свідків та інформованих осіб, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати проти показань свідків і просити, щоб останні допитувалися знову у присутності або у відсутності один одного; 3) робити зауваження і давати пояснення з кожної дії, вчиненої у суді; 4) спростовувати доводи і міркування противної сторони».

Судове слідство завершувалося дебатами за суттю розглянутих і перевірених доказів. Згідно зі ст. 736 СКС, підсумкові дебати складалися з: 1) обвинувальної промови прокурора або приватного обвинувача; 2) пояснень цивільного позивача; 3) промови захисника або пояснень самого підсудного. Така послідовність у наданні слова сторонам була викликана необхідністю гарантувати права підсудного. Позбавлення підсудного або його захисника можливості користуватися правом останнього слова визнавалося істотним відхиленням від закону, бо порушувало принцип презумпції невинуватості, закріплений у судових статутах. Крім того, гарантією прав підсудного у процесі був обов'язок суддів «під час розподілу голосів на дві або більше думки» дотримуватися тієї з них, «яка поблажливіша до долі підсудного» (ст. 769 СКС).

Після завершення дебатів, якщо справа слухалася окружним судом без участі присяжних засідателів, суд ішов до нарадчої кімнати, де розглядав питання щодо винуватості і покарання, а в разі необхідності виносив постанови про: «1) предмети, здобуті злочинним шляхом; 2) відшкодування збитків, що їх зазнала та чи інша сторона; 3) відшкодування судових витрат» (ст. 776 СКС). Результатом розгляду названих питань була коротка резолюція про сутність вироку, яка оголошувалася публічно в залі судового засідання

негайно після його підписання. Детальний же вирок складався одним з членів суду, призначеним головуючим, не пізніше як за два тижні з дня проголошення резолюції (ст. 793 СКС). Судді оцінювали докази за своїм внутрішнім переконанням, як це і було визначено судовими статутами 1864 p., які відмовилися від формальної оцінки доказів, сила яких заздалегідь визначалася законом.

Постановления вироку окружним судом з участю присяжних засідателів мало свої особливості. Після дебатів суд формулював питання, які мали обговорити присяжні засідателі. Питання викладалися письмово і стосувалися виключно винуватості або пом'якшувальних обставин. Крім того, голова суду давав присяжним засідателям настанову, в якій нагадував суттєві обставини справи. Однак головуючий не повинен був «ні виявляти своєї власної думки про винність чи невинуватість підсудного, ні наводити обставини, що не були предметом судового змагання» (ст. 802 СКС). Присяжні засідателі йшли в окрему кімнату, що охоронялася вартою, де формулювали під керівництвом обраного ними старшини відповіді (вердикт) на поставлені запитання.

Рішення приймалося більшістю голосів. Вердикт присяжних давав одну з двох відповідей: «так, винний» або «ні, не винуватий». Допускалося законом і таке формулювання рішення присяжних: «так, винний, але без умислу», «підсудний за обставинами справи заслуговує на поблажливість». Виконавши покладений на них обов'язок, присяжні засідателі повідомляли про це суд, який запрошував їх до залу засідань для оголошення вердикту. Воно полягало в публічному проголошенні відповідей, сформульованих присяжними засідателями на запропоновані судом запитання. Вердикт присяжних засідателів був основою вироку у справі. У випадку, коли вердиктом підсудний визнавався невинуватим, голова суду негайно проголошував його «вільним від суду і від утримання під вартою», якщо він перебував під арештом (ст. 819 СКС). Коли ж вердиктом підсудний визнавався винним, то прокурор робив висновок про міру покарання. Захисник висловлював заперечення. Затим надавалося останнє слово підсудному. Після цього коронний суд у на-радчій кімнаті визначав міру покарання. Проте, якщо суд одностайно визнавав, що рішенням присяжних засідателів засуджено невинуватого, то він діяв у такий спосіб: постановляв ухвалу про передачу справи на розгляд нового складу присяжних, рішення яких було остаточним (ст. 818 СКС).

На вироки окружного суду, постановлені без участі присяжних засідателів, як на не остаточні, засуджений міг принести апеляційний відзив (а прокурор апеляційний протест) у судову палату, яка знову розглядала кримінальну справу за сутністю. В Україні апеляції розглядали три судові палати — Харківська, Київська й Одеська. Вироки судової палати були остаточними і могли бути оскаржені у касаційному порядку. Вироки ж окружного суду, постановлені з участю присяжних засідателів, були остаточними і могли бути оскаржені або опротестовані прокурором у касаційному порядку в Сенат. Відзиви, скарги і протести подавалися у встановлений законом строк до того суду, на вирок якого вони були складені.

Статут кримінального судочинства 1864 р. містив розділ «Про судочинство у справах про державні злочини» і «Про судочинство у справах про посадові злочини», які передбачали особливий порядок розгляду справ названих категорій. Так, справи про державні злочини розглядалися судовою палатою з участю станових представників. Ними могли бути: губернський предводитель дворянства тієї губернії, де була заснована палата; один з повітових предводителів дворянства, який входив до складу місцевого окружного суду; один з міських голів того самого округу; один з волосних голів або зі старшин місцевого повіту (ст. 1051 СКС). Вилученням справ про державні злочини з підсудності окружного суду з участю присяжних засідателів і передачею їх у відання судових палат з участю станових представників (об'єднаних, до речі, під час розгляду справи в одну колегію з коронними суддями) законодавець виразив недовір'я демократичній формі участі громадськості у відправленні правосуддя. Свої особливості мало судочинство й у справах про посадові злочини.

Вироки, що набули законної сили, виконувалися під прокурорським наглядом.

Після прийняття судових статутів 1864 р. до них з часом почали вносити різні за своїм значенням і наслідками зміни, зумовлені об'єктивними обставинами громадського і політичного життя. Ці зміни торкалися як судоустрою, так і судочинства, у тому числі й кримінального. Так, законом від ЗО жовтня 1878 р. передбачалися невідомі до того часу гарантії прав особи під час провадження огляду і виїмки поштово-телеграфної кореспонденції, а саме: встановлювалася обов'язковість особливого судового дозволу на ці слідчі дії. Закон від 3 травня 1883 р. «Про порядок припинення слідства у кримінальних справах» розширив права потерпілого наданням йому можливості подавати скаргу на закриття справи окружним судом. У наступні роки також були прийняті правові акти, спрямовані на удосконалення кримінального судочинства.

Водночас у пореформений період залишалися у незмінному вигляді правила і положення судових статутів, що мали явно недемократичний характер. Так, залишався незмінним інквізиційний принцип попереднього слідства, який виявлявся у недостатніх гарантіях прав обвинуваченого на цій стадії процесу, що не знала ні захисту, ні гласності. Не був уведений змагальний принцип у таку стадію процесу, як віддання до суду. Поряд з прийняттям законодавчих актів, що позитивно впливали на зміст кримінально-правових норм у пореформений період, запроваджувалися й акти, що значно погіршували судові статути 1864 р., а то й ліквідовували демократичні засади, ними проголошені. Так, закон від 9 травня 1878 р. «Про тимчасову зміну підсудності і порядку провадження справ про деякі злочини» суттєво змінював визначення підсудності окружних судів з участю присяжних засідателів. Згідно з цим законом ціла низка справ певних категорій вилучалася з компетенції суду присяжних засідателів (наприклад справи, що стосувалися опору представникам влади, образи влади, вбивства або замаху на вбивство посадових осіб тощо) і передавалася до відання судових палат з участю станових представників, яким у першій редакції Судових статутів 1864 р. були підвідомчими тільки деякі державні злочини.

З перебігом часу все чіткіше почала виявляти себе тенденція. до обмеження найважливішого принципу судової реформи — гласності кримінального процесу. Вперше це було установлено законом від 7 червня 1872 p., що допускав проведення судового засідання за закритими дверима «у справах про обвинувачення підсудних, котрі висловили зухвалі, образливі слова проти Государя Імператора, або Членів Імператорського дому». Згідно зі ст. 17 «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. генерал-губернатор або міністр внутрішніх справ наділялися правом вимагати розгляду за закритими дверима всіх тих судових справ, публічний розгляд яких може призвести «до збудження умів і порушення порядку». Закон від 12 лютого 1887 р. про зміни і доповнення низки статей Статуту кримінального судочинства 1864 р. взагалі змінив сам підхід до гласності кримінального процесу, помітно скоротивши можливість здійснення контролю громадськості за відправленням правосуддя. З одного боку, закон установив заборону для доступу до залу засідань цілої категорії осіб (малолітні, учні, неповнолітні, за певних умов — жінки), а з іншого боку, суд дістав право взагалі слухати справу за закритими дверима, якщо він визнавав, що публічне дослідження обставин «ображає релігійні почуття або порушує вимоги моральності, або ж не може бути допущено з погляду охорони достоїнства державної влади, захисту громадського порядку або забезпечення правильного ходу судових дій». Ці розпливчасті, широкі формулювання, що визначали допустимість слухання справи за закритими дверима, різко звужували дію принципу гласності.

Рішучого удару демократичним засадам кримінального судочинства завдали Положення про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям від 29 грудня 1889 рА Навіть в офіційному виданні, присвяченому 50-річчю судової реформи 1864 p., названі нормативні акти 1889 р. «у суттєвих своїх рисах і принципових побудовах різко суперечили корінним засадам судової реформи 1864 р,». І це справді було так, адже на більшій частині території Росії (за винятком Москви, Санкт-Петербурга та ще кількох міст) мирові судові установи скасовувалися, а для розгляду справ їхньої підсудності засновувалися посади земських дільничних начальників, міських суддів, повітових членів окружних судів.

Земський і дільничний начальник став нижчою інстанцією у сільській місцевості. Якщо ця судово-адміністративна установа і зберігала якоюсь мірою такі притаманні мировій юстиції засади, як гласність, усність судочинства, то змагальність, право обвинуваченого на захист, апеляційний і касаційний порядок оскарження судових вироків уведенням інституту земських начальників ліквідовувалися. У пореформений період були прийняті й інші правові акти, що деформували демократичні засади судових статутів 1864 р.

3. Цивільний процес. У пореформений період цивільний процес визначався сучасниками як «система судових дій, що мають за мету охорону цивільних прав з приводу їх порушення чи спору», як «організація захисту цивільних прав» або як сукупність юридичних норм, що визначають «порядок діяльності судової влади з охорони приватних прав або з розв'язання спорів між приватними особами про ці права». Цивільному процесу був присвячений перший том судових статутів 1864 р. — Статут цивільного судочинства (далі — СЦС). З усіх судових статутів 1864 р. СЦС був найдемокра-тичнішим, бо встановлений ним порядок судочинства відповідав новим буржуазно-економічним відносинам, завданням охорони права приватної власності. Буржуазії був потрібен судовий захист її майнових інтересів. Цивільний процес будувався на таких загальнодемократичних засадах, як відокремлення суду від адміністрації, гласність, усність, змагальність, рівність сторін перед судом, участь у процесі адвоката. У зв'язку з переважанням у цивільному процесі приватного начала, у ньому максимально виявився принцип змагальності. Характерною рисою процесу було те, що вся ініціатива у ньому належала сторонам, а не суду. Так, справа виникала за заявою особи, яка впродовж усього процесу мала право відмовитися від своєї заяви і закрити справу. Суд міг вирішувати справу тільки в межах заявленої йому вимоги, У ст. 367 СЦС підкреслювалося: «Суд у жодному разі не збирає сам доказів і довідок, а рішення ґрунтується виключно на доказах, наданих особами, між якими виник спір». Суду заборонялося виходити за межі вимог позивача.

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес такі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не більше ніж двома інстанціями; скорочення процесуальних строків; установлення правил про внутрішній зміст прохання; заборона подання сторонами спору необмеженого числа паперів (скорочення їх до чотирьох — по два з кожної сторони); упорядкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача; заміна формальної оцінки доказів оцінкою їх за внутрішнім переконанням судді; забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави; обов'язок суду мотивувати свої рішення; скасування штрафів за необгрунтовані позови і за апеляційні скарги, визнані судом необгрунтованими; покладення вищого нагляду за розглядом цивільних справ на Цивільний касаційний департамент Сенату; покладення виконання судових рішень на судових приставів; забезпечення сторонам права отримання кваліфікованої юридичної допомоги в результаті створення інституту присяжних повірених.

Водночас у пореформеному цивільному судочинстві демократичні засади поєднувалися з далеко недемократичними нормами та інститутами. Так, у юридичній літературі зверталася увага на те, що в царській Росії, крім загального порядку судочинства, існували особливі порядки розгляду і вирішення цивільних справ, що застосовувалися спеціальними судами. Йдеться про «особливі» порядки судочинства для окремих станів, окремих національностей, окремих окраїн імперії, справ окремих категорій.

З прийняттям 12 липня 1889 р. Положення про земських дільничних начальників, що аналізувалося вище, і актів, котрі його доповнювали, цивільні справи, підсудні за судовими статутами 1864 р. мировим суддям зі скасуванням їх на більшій частині Російської імперії, були поділені між земськими дільничними начальниками, міськими судами і повітовими членами окружних судів. Земські дільничні начальники, які поєднували в одній особі адміністративні й судові функції, розглядали і вирішували справи на засадах, що «суперечили самій суті цивільного розгляду».

Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три порядки провадження справ у цивільних судах пореформеного періоду, або три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузькому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне. Перед кожним з цих видів процесу стояли свої завдання. Так, за позовного провадження вирішувався спір двох або кількох осіб, що стосувався їхніх приватних прав. За охоронного ж судочинства встановлювалися, визнавалися й охоронялися приватні права осіб без спору з будь-якої сторони, як це відбувалося, наприклад, у випадку охорони майна, що залишилося після смерті померлого, і виклику публікаціями спадкоємців цього майна, або при затвердженні спадкоємців у правах спадкування за законом і розподілі майна.

Нижчою ланкою судової системи, введеної судовими статутами 1864 p., що розглядала цивільні справи, був мировий суддя. Розгляду цього судді підлягали такі позови: 1) з особистих зобов'язань і договорів про нерухомість з ціною позову не більше 500 крб.; 2) про відшкодування втрат і збитків, коли розмір їх не перевищував 500 крб.; 3) про особисті образи; 4) про поновлення порушеного права володіння, якщо з часу порушення не минуло шести місяців; 5) про право участі приватного, якщо з моменту його порушення минуло не більше року (ст. 29 СЦС). Крім того, мировий суддя міг прийняти до свого провадження і розглянути будь-який позов і цивільний спір (незалежно від суми позову) за умови, що обидві сторони просили його вирішити справу «сумлінно» і що його рішення вважалося остаточним і апеляції не підлягало. Процедура розгляду цивільної справи була досить простою, передусім завдяки позбавленню її від зайвого формалізму. Так, провадження у справі звільнялося від сплати мита, використання гербових паперів. Як докази у мировому суді використовувалися показання сторін, письмові докази, результати огляду на місці, висновки освічених людей (ст. ЗО СЦС). Під час розгляду справи у разі неможливості схилити сторони до примирення мировий суддя своєю владою виносив рішення у спірній справі.