Українська держава у 1654

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір, на лівому березі Дніпра — Чернігівщина й Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після 8 січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії (Гомель, Могильов, Новий Бихов), яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку» російського монарха, оскільки становила невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок.

Феодали. Більша частина земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів діставав шляхетні права, старшина ставала панівним класом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплювалося виключне право займатися промислами (поташним, пивоварним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б. Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні відновила свої права. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформоване постійне військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську. Звідси, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений на 60 тис. козаків. Проте Б. Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці були майново заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них стало захоплення земель, які залишилися без хазяїв у 1648— 1654 рр. Так реєстрові козаки — верства між шляхтою і селянством — стали привілейованим станом, опорою влади гетьмана. Рядові реєстрові козаки відбували військову службу (бойову і похідну), яка була досить важкою та підпорядковувалася тільки своїй козацькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого населення, як і раніше, становили селяни (посполиті). «После войны Богдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайшие пописались в казаки, а бедные остались в мужиках», тобто залишалися посполитими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і прагненням козацької старшини, які були чітко відображені у статтях Б. Хмельницького,

Водночас спостерігалося таке нове явище, як збільшення прошарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спромоглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Хмельницький надав козацьких прав усім селянам і міщанам, які залишалися у війську упродовж 1648—1654 pp. Покозачені селяни здобули право на володіння землею і на особисту свободу. Таким чином, козацтво перетворилося у стан дрібних землевласників.

Це явище мало велике значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М. Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було вільним. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, повертали феодалам, проте режим експлуатації був пом'якшений.

Як і раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повинностями. Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися не допустити переходів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади, і більшість городян здобули особливу волю. Основну частину населення міста становили міщани. «Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани». Тому часто термін «городяни» визначає саме цю частку населення міста. Термін «міщани» поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б. Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісникам різні пільги.

Політичний устрій, У 1654—1657 pp. (тобто в останні роки життя Б. Хмельницького) Україна залишалася незалежною державою. Це визнавали і сучасники, визнають і дослідники. У наші дні ця думка знаходить все нових прихильників. Дослідники стверджують, що спочатку Росія поводила себе дуже обережно, без особливої необхідності не втручаючись у внутрішні справи України, рахуючись з особистістю Хмельницького і політичною реальністю, мирилася з тим порядком в Україні, який визнавали Березневі статті. В Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б. Хмельницький твердо і впевнено очолював цю систему.

У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького навіть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішенню важливих державних питань зі старшинською радою, але останнє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними землями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після 1654 р.

Поширеною є думка, яка схвалює домагання Б. Хмельницького на владу монарха на тій підставі, що тільки монарх міг захистити незалежну Україну, стабілізувати управління державою, досягти злагоди з опозицією і передусім з селянством, яке, не отримавши волі і землі, дедалі частіше виступало проти старшини і шляхти. Однак не слід поспішати з висновком, що гетьман уже став монархом, а Україна монархією.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман все ж, не був єдиновладним правителем. Як такий він передусім був важливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-сотенної організації, яка (і насамперед генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана, але вони не схвалювали і не допускали перетворення гетьмана в монарха.

Ймовірно, правильніше вважати, що в умовах важливого процесу розбудови української незалежної держави, що продовжувався, тісно перепліталися республіканські й монархічні начала.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З уведенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. створюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Відтак полкова організація Слобідської України продовжувала полковий устрій Лівобережжя. Організація на цій території вирізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо бєлгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі. Проте, як показав час, козацькі установи виявилися нетривкими.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані ратушні міста. Це міста, що були розташовані на території полку і не мали привілеїв управління за Магдебурзьким правом. Але у привілейованих містах, не підпорядкованих безпосередньо полковій адміністрації, органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністративної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська становила 60 тис. осіб. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які боролися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи становили королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запорожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель України, Білорусії, Росії. Щоправда, незабаром спільні виступи захлинулися внаслідок взаємної недовіри і відсутності координації. Вина за це лежить на Росії, яка намагалась обернути ситуації, що складалися, собі на користь.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру — до 80—100 тис. вояків проти визначених 60 тис, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з найсильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-морські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився сплачувати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці вже в Березневих статтях (ст. 9) нагадали Б. Хмельницькому про його минулі обіцянки не просити жалування у царя. Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів призвела до скорочення українського війська, оскільки служба вимагала чималих витрат і була під силу лише заможним. Наприкінці життя Хмельницького у складі армії з'явилися найманці — гвардійські частини — татарська і німецька.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 р. зростає значення православної церкви.

Суд. Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своим прежним правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром у їхньому складі стали виокремлюватися колегії, а також урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитої. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б. Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Пруссія, Семигород, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою. Слід мати на увазі, що в той момент Швеція була ворогом Москви, але це не заважало Україні підтримувати з нею дипломатичні зв'язки. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. 12 червня 1657 р. шведське посольство в Києві підтвердило згоду короля на включення до складу козацької держави усіх руських земель Речі Посполитої, а також і Південної Білорусії. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала її повернутися у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України положення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що під час укладення договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисельністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. Втім це трапилося не без відома Б. Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу по-ляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові, а також заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами. В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпилися під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654— 1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І. Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хмельницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських земель. Але Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта).

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.

Про переговори, що мають відбутися, Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені — її уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козацьку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не відступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного перемир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, Б. Хмельницький у цей час домагається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина, 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління. В науці існує думка, що Б. Хмельницький прагнув до передачі гетьманства за спадком, щоб зрівнятися з передачею влади монарха за спадком у Москві, і хотів, щоб патріарх Никон благословив рішення ради в Чигирині.

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові української національної державно-правової системи.

Автономія України

Після смерті Б. Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у країні. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

Такі обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького особа — генеральний писар І. Виговський, який зрадив пам'яті свого благодійника. Це підтверджував Мазепа. У листі до польського короля Лещинського в 1707 р. він, визначаючи віхи руїни, писав, що почалась смута з Виговського — зруйнуванням державної єдності.

Виговський почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія. Під тиском Виговського 26 серпня 1657 р. старшинська рада в Чигирині постановила передати гетьманство (до повноліття Юрія) Виговському. А 25 жовтня в Корсуні вже генеральна рада визнала Виговського гетьманом України. У такий спосіб було завдано удару ідеї спадкоємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися, тобто ідеї монархічності.

Росія спочатку підтримала Виговського. Вона погодилася з його гетьманством (скликана на її настійну вимогу у лютому 1658 р. в Переяславі козацька рада підтвердила обрання Виговського гетьманом), а він дозволив перебування російських воєвод у Ніжині, Переяславі і Чернігові.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.). За ним Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівство у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Гетьман затверджувався королем. Реєстр скорочувався до ЗО тис. осіб. Решта українських земель ставали польськими. Так відновлювався старий — польський — адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські феодали. Отже, це був погіршений Зборівський договір.

Гетьманство І. Виговського, особливо укладений ним Гадяцький договір, викликало обурення народу, призвело до громадянської війни. Повстання проти Виговського очолив І. Богун.

11(21) вересня 1659 р. козацька рада під Германівкою обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Молодий гетьман і його оточення, враховуючи антипольський настрій мас, повернули в бік Москви. Вони мали намір зміцнити відносини з Москвою на умовах Березневих статей. Але Москва вирішила скористатися нестабільністю в Україні, що виникла, відсутністю досвіду у молодого гетьмана. Воєвода А. Трубецькой, спираючись на багатотисячну російську армію, що стояла в Україні у зв'язку з війною Москви з Польщею, домігся скликання 17(24) жовтня 1659 р. козацької ради в Переяславі. Рада (на ній були присутні й російські військові частини) підтвердила обрання Ю. Хмельницького гетьманом. Після чого Ю. Хмельницький під тиском Трубецького підписав з Москвою новий договір, так звані Другі Переяславські статті. Це був фальсифікований Москвою договір 1654 p., доповнений кількома новими статтями. Цей документ обмежував самостійність української козацької держави, посилював її залежність від Росії. На підставі цього документа Москва приступила до поступового переведення України зі становища васальної, протегованої держави в автономну, самоврядну організацію у складі Росії. Підписання Других Переяславських статей формально припинило дію Березневих статей.

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Російського монарха.

ЗО січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівсь-ким перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Києв з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав.

У 1686 р. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпорядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої половини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хмельницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її політичною організацією.

Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо «Великим княжеством Руським».

За Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддавалися під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобережну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П. Дорошенку, у 1676 р. — при І. Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті населення цих земель підтримувало зв'язки (родинні, економічні, політичні).

У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та Уманський полки, а у 1675 р. — Корсунський полк. Через рік правобережний гетьман П. Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вічне підданство Росії. У листопаді 1696 р. правобережні козаки разом з лівобережними на чолі з С. Палієм ходили на Крим. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полково-сотенну організацію, стала вважатися українською землею.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — полків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну допомогло царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної держави в автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький «ударив чолом цареві малоросійськими городами» та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе «Великия и Ма-лыя России самодержецъ».

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися у нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельницького (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 p.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самойловича (1674 p.); Коломацькі чи І Мазепи (1687 p.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Зауважимо, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати «народ малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще...».

Суспільний устрій. Економіка України після 1654 р. проходить той самий шлях, що й економіка Росії. Царат намагався використати господарство України для обслуговування потреб Росії. Водночас, оскільки економіка України стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався нерівно, переборюючи численні перешкоди, але загалом — успішно. При цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України горілку та тютюн. Проте в науці є думка, що до кінця XVII ст. Москва практично не втручалася в економічне життя України, воно перебувало в руках старшини й гетьмана.

Контраст між господарським становищем Лівобережних українських земель, що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої, був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі перетворилися у пустища. Збулося передбачення проникливого політика Адама Киселя, що втрата Лівобережних українських земель призведе Річ Посполиту до занепаду. Населення, щоб вижити, втікало з Правобережжя. Доходило до того, що впродовж п'яти днів їзди по Правобережжю не можна було зустріти жодної душі. На таке Правобережжя вже ніхто не зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х років був згодний відмовитися від Правобережної України. Правовий статус класів України був таким. Феодали продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і від гетьмана. У другій половині XVII ст. їхні права розширюються низкою владних розпоряджень. Земельні володіння українських феодалів збільшуються. Головним джерелом наділення землею було пожалування її гетьманом. Старшина отримувала рангові маєтності (володіння). Це були землі, які урядовці одержували за службу згідно з їхніми посадами. З умовних володінь рангові маєтності поступово перетворюються на спадкові. До рангових маєтностей належав Батурин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової маєтності перетворився у спадкову землю родини Брюховецьких. Згодом уся територія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою, а й у багатьох випадках перевищила її.

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька верхівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Великими кріпосниками були гетьмани. І. Самойлович мав 20 тис. селянських дворів. У І. Мазепи було 100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали домовилися з царським урядом про повернення селян, які втікали з України в Росію, та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона арештовувати їх без санкції суду і суворі покарання за посягання на їхнє життя та гідність.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялося від становища російських феодалів, проте вони прагнули і юридично зрівнятися з останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чину боярина, а члени його посольства в Москві (500 старшин) були по-жалувані у дворяни (Московські статті). За Глухівськими статтями цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана. Крім того, ці статті підтвердили колишні вільності феодалів, а також пожалування, які вони одержали від Б. Хмельницького.

Російські феодали стали з'являтися на Лівобережжі тільки з XVIII ст. Щоправда, їхнє число постійно зростало.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Правобережжі за Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була зрівняна у правах з українськими феодалами.

Реєстрове козацтво. У другій половині XVII ст. число реєстрових козаків то зменшується, то збільшується. Якщо за Березневими статтями реєстр був обмежений 60 тис. козаків, то за Глухівськими статтями він нараховував лише ЗО тис.

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв. У 1674 р. гетьман І. Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбиратиме козацьких вільностей, не називатиме реєстровців «мужиками», що російські війська не будуть розміщуватися у дворах козаків і брати їх у провідники. Реєстровці мали право «...держати вино, пиво і мед, а продавати вино бочкою на ранди і куда хто захоче, а пиво і мед вільно продавати гарнцом». Належність до реєстрового стану не передавалася у спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не відбирав козацького майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян стало помітно погіршуватися. Феодально залежний селянин був зобов'язаний «звиклим послушанием». Основні його обов'язки полягали

у сплаті ренти феодалові та податку у військову казну — «общевойсковую скарбницу». Податки йшли на утримання адміністрації та війська.

Частина їх передавалася до царської скарбниці, розмір якої постійно зростав.

Українське селянство, як і в попередні роки, повставало проти своїх гнобителів. Масові антифеодальні, антистаршинські повстання селян у 1687—1689 pp. і в 1691—1692 pp. охопили усе Лівобережжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запорожці, очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С Разіна.

М. Грушевський вважав, що саме через посилення феодального гноблення селяни України не підтримали старшинсько-шляхетські кола у їхньому прагненні зберегти незалежну Україну.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше, була відкинута спадковість гетьманської посади. Після смерті Б. Хмельницького його сина Юрія було усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар І. Виговський. Ю. Хмельницький був обраний гетьманом уже в загальному порядку, після втечі Виговського до Польщі.

І пізніше деякі гетьмани (Д, Многогрішний, І. Самойлович) намагалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч старшини.

Гетьмана обирала загальновійськова рада. У ній мав брати участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише в окремих випадках, наприклад в умовах воєнного часу. Саме у такій обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано раду, в якій брали участь 2 тис. козаків. Рада обрала гетьманом І. Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада. Так були обрані Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала рада генеральної старшини з участю представників від інших станів. Ю. Хмельницький у жовтні 1659 р. був обраний гетьманом на такій раді. До речі, за війтами міст, наділених Магдебурзьким правом, теж визнавалося право брати участь у радах з обрання гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кандидата Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представники у виборах гетьмана, як правило, участі не брали, показуючи цим свою незалежність від гетьманщини. Саме Січ вплинула на обрання гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його безславного кінця, а також після того, як наприкінці 1669 р. Запорізька Січ не зуміла домогтися обрання гетьманом І. Сірка, вона вже більше не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 р. випливало, що про обрання достатньо довести до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: «Чтоб по его царскому величеству не в кручину было, понеже то давной извычай войсковой».

Після смерті Б. Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося проводити вибори вдруге у присутності посла Росії. За деякими відомостями, Москва й з цим обранням не погодилася, і Виговського довелося обирати втретє — на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, нарешті, московський посол вручив йому гетьманську булаву.

Другі Переяславські статті не дозволяли Україні обирати гетьмана без дозволу царя. Інформування царя про наступне обрання гетьмана перетворилося на обов'язкове одержання від нього згоди на обрання кандидата, що було записано у других Переяславських статтях. Московські статті 1665 р. підтверджували, що гетьман обирається за волевиявленням государя та ним затверджується. Отже, обрання першої державної особи України стало формальністю.

Призначаючи та затверджуючи обраного, гетьмана, царський уряд враховував характеристику на нього, яку одержував від своїх агентів, насамперед від воєвод, які перебували в Україні. Обрані у такий спосіб гетьмани присягали на вірність царю. З 1660 р. встановлюється порядок, за яким гетьман одержував клейноди — вищі знаки його влади і гідності, які привозили російські посли, або гетьман отримував їх від царя в Москві. Одночасно гетьман одержував від нього грамоту на гетьманування.

Обрання нового гетьмана, починаючи з обрання у 1656 р. Ю.Хмельницького, звичайно супроводжувалося складанням статей, якими визначалися взаємовідносини України з Росією, гетьмана та царя. Присягаючи на вірність царю, гетьман присягав також на вірність цим статтям.

Термін правління гетьмана не був визначений. Спочатку військова або старшинська рада мала право не тільки обирати гетьмана, а й усувати його. Для цього мали бути серйозні підстави. Виговського було усунуто через те, що він перейшов на бік Польщі. У Конотопських статтях (ст. 6) спеціально застерігалося, що гетьмана можна позбавити влади за зраду. Під час усунення Самойловича йому були поставлені у провину невдачі російського та українського військ у кримському поході, а також змова з кримським ханом. Висловлюється думка, що справжньою причиною розправи з Са-мойловичем було відродження гетьманщини, що розпочиналося. Коломацькі статті 1787 р. зафіксували, що відставка від гетьманства може статися за вказівкою царського уряду (малося на увазі правління Софії, Петра й Івана).

Після смерті Б. Хмельницького влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя й Правобережжя. Але коли в 1663 р. Польща знову утвердилася на Правобережжі, там було засновано самостійне гетьманство. Протягом певного періоду одночасно правили гетьман правобережний й гетьман лівобережний. І кожен з них претендував на владу в обох частинах України. У ряді випадків у титулуванні гетьмана відображалося, на які території поширюються його повноваження.

Першим правобережним гетьманом було обрано колишнього однодумця і зятя Б. Хмельницького Павла Тетерю (1663—1665 pp.). У 1665 р. правобережним гетьманом став Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.)- Він очолив боротьбу за незалежну Україну та об'єднання всіх її земель. На початку 1668 р. він проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 р. на Правобережжі гетьманів більше не обирали.

Першим лівобережним гетьманом був І. Брюховецький (1663— 1668 pp.). Він був першим гетьманом України, який поїхав до Москви, щоб особисто засвідчити царю свою покору. Він «ударив чолом» царю всіма малоросійськими містами, заявивши, що керувати ними повинен не гетьман, а монарх, тому що вони будуть перебувати у вічному подданстві царя.

Брюховецького змінив Д. Многогрішний (1668—1672 pp.). Івана Мазепу відразу ж після обрання (1687 р.) було пожалувано гетьманом обох сторін Дніпра (це так зване двогетьманство), хоча з 1686 р. з укладенням миру влада гетьмана визволеної України обмежувалася Лівобережжям. Проте й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережної України по-давньому називали себе гетьманами обох берегів Дніпра, щоб нагадати, що вони не відмовляються від законних прав на Правобережну Україну.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Проте між Лівобережжям — Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували економічні, політичні та культурні зв'язки, які зміцнювали усвідомлення українцями, що вони є представниками єдиної народності та єдиної території.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значним. У внутрішніх справах йому спочатку належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман називався «верхній володар і господар отчизни нашої», «зверхніший властитель», «гетьман Войска Запорозького», «Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожского обоих берегов Днепра».

Як законодавець, глава та офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьманські статті. Будучи головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єднувалися, що призводило до зловживань. У таких зловживаннях Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав усунення останнього з посади). Згодом була заснована посада генерального підскарбія, котрий відав військовою казною.

За Глухівськими статтями гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання, був головнокомандувачем — «зверхником над військом».

Згодом повноваження гетьманів — наступників Б. Хмельницького — поступово звужуються. Офіційні документи набували значення як таких лише після того, як вони затверджувалися царем або вищими урядовцями Росії. Згодом цей порядок поширився й на інші нормативні акти, що надходили від гетьмана. Глухівські статті, наприклад, передбачали, що універсали гетьмана про пожалування земель за службу мають підтверджуватися царськими грамотами.

У гетьмана також було відібрано право призначати та усувати без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Йому був також потрібен дозвіл Росії для виступу у похід.

Звужувалися права гетьмана і в міжнародних відносинах. Нові Переяславські статті (1659 p.), хоча в цілому підтверджували прохальні пункти Б. Хмельницького, проте певною мірою обмежували права гетьмана щодо зовнішніх зносин. Вони вже не дозволяли йому «сноситься с любой державой», приймати послів, починати війну без дозволу царя, посилати військо на допомогу сусіднім державам.

У 1669 р, Глухівські статті заборонили гетьману безпосередньо зноситися з іноземними державами, хоча він і старшина обіцяли надсилати цареві грамоти, одержані від інших держав. Відтепер усі переговори можна було здійснювати лише через царя. Щоправда, Москва дозволяла представникам від України бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами (ст. 17). У 1674 р. і це право було скасоване. Залишалася лише обіцянка Москви повідомляти «войско запорожское о разных переговорах» (ст. 20 Конотопських статей). Коломацькі статті підтверджували заборону для України приймати послів і грамоти — «от себя никому ничего не писать». Усі документи, одержані від інших держав, необхідно було передавати до Москви у Малоросійський приказ.

І все ж, незважаючи на обмеження влади гетьманів, їхні повноваження у другій половині XVII ст. були ще досить широкими. Сильні особистості, такі як І. Самойлович і І. Мазепа (останній особливо), правили як монархи і намагалися за прикладом Б. Хмельницького надати владі гетьмана спадкоємного характеру. Але це були винятки, які не впливали на загальні тенденції обмеження повноважень гетьмана у другій половині XVII ст.

Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана (він іменувався «наказним гетьманом»). Цей порядок установився ще за Б. Хмельницького. Навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю. Хмельницького Я. Сомко. У 1668 p., коли П. Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного.

Гетьман і полково-сотенна система. За часів Б. Хмельницького, і пізніше, між гетьманами і козацькою старшиною траплялися конфлікти. У ряді випадків ці колізії завершувалися заміною гетьмана, невигідного козацькій старшині. У такій ситуації старшинська рада у 1663 р. скинула з гетьманства Ю. Хмельницького, а під час військового повстання був убитий гетьман Брюховецький.

У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя. Після усунення Многогрішного представники старшини просили царя заборонити гетьману зноситися з іноземними державами та карати козаків і селян без вироку військового суду. За вимогою старшини у статтях Мазепи записано: «Великому государю его царскому величеству старшина и все войско запорожское били челом, чтобы они от гетмана никакой неволи и жесточи не терпели и чтобы без совета со всей старшиной безвинье не чинил».

Але найчастіше і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від міцності військово-адміністративної організації, від елементів демократії в ній. Щоб надати собі більшої значущості, вони удавали із себе захисників українського народу. Офіційні акти змальовували обстановку в Україні, як взірець єдності, співдружності гетьмана, війська запорізького з народом малоросійським, чи інакше — гетьмана, полковників, старшин та черні. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та війську.

Генеральний уряд. Після смерті Б. Хмельницького загальновійськову раду стали скликати рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Однією з причин цього була складність її скликання. Головне ж, певно, полягало в тому, що загострення внутрішніх суперечностей, протистояння верхів і низів загрожувало пануванню українських феодалів. З 1668 р. загальновійськову раду скликали тільки на підставі царського указу. Про нього повідомляв гетьмана або старшину піддячий Малоросійського приказу.

Гетьман правив країною з участю ради генеральної старшини (або старшинської ради), яка збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, охорони кордонів та ін.), та за вимогою генерального уряду. Останній за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Реєстрове військо. Прагнення царату обмежити вільності України не обминуло її збройних сил. У 1659 р. другі Переяславські статті підтвердили обов'язок гетьмана залучати козацьке військо до участі його у воєнних походах росіян. Реєстрове військо використовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні.

У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині XVII ст. вони ще зберігали організаційну відокремленість. Влітку 1687 р. 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Самойловичем билися в одних лавах з 10-тисячним загоном Росії. У другому Кримському поході навесні 1689 р. виступали: російська армія числом 112 тис. осіб і 40 тис. реєстровців.

Москва вдавалася до певних заходів щодо зменшення козацького війська. Гетьман Брюховецький за вимогою боярського уряду погодився скоротити реєстр до ЗО тис. осіб, що було зафіксовано у Московських статтях. Одночасно гетьман одержав дозвіл створювати наймане, так зване «затяжное» військо в 1000 осіб, тобто один полк. Реально ж існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) та компанійський (кінний). Вони створювалися у міру необхідності, утримувалися за рахунок додаткового оподаткування населення, одержували грошову платню, харчі та одяг.

А втім, найманці вперше з'явилися в Україні ще за часів Б.Хмельницького. Ними були іноземці — кроати, німці, італійці, а також поляки.

Церква. Зважаючи на величезний вплив православної церкви в Україні, Москва намагалася встановити свій контроль і над нею. Другі Переяславські статті знову підтвердили, що митрополит та інше духовенство Малої Росії, тобто України, віддавалися під благословення московського патріарха, мали право на зносини з ним, але останній не втручався у справи православного духовенства України. Ієрархи української православної церкви дали відсіч Брю-ховецькому, котрий просив Москву надіслати митрополита для України. Але у 1675 р. після смерті київського митрополита Ту-кальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя вакантної посади митрополита.

Відчутного удару по автономії української православної церкви завдав Самойлович. За його змовою з Москвою у 1685 р. митрополитом Київським було обрано свояка гетьмана єпископа Луцького Гедеона. Московський патріарх Іоаким затвердив це обрання, погодився з цим фактом і царгородський патріарх. Проте у грамоті, яку Гедеон у 1685 р. одержав від московського патріарха, зазначалося, що Київська митрополія не підлягає московському патріарху, хоча й перебуває під його благословенням і формально йому підвідомча. Київська митрополія була підпорядкована Москві в 1686 р. за згодою константинопольського патріарха.

Вище духовенство (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, священики — на сільських сходах, їх обрання затверджував гетьман. Отже, церква, можна сказати, входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана певною мірою поширювалася і на церкву та її духовенство. Проте це не знижувало ролі церкви в суспільно-політичному житті України.

Найважливіші акти гетьмана та інших посадових осіб освячувалися церквою, підтверджувалися церковними записами.

Суд. У другій половині XVII ст. в Україні продовжує існувати організація судів, яка склалася за часів Б. Хмельницького.

У цей час спостерігається подальше посилення прав феодалів. Вони зберегли право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіаль-ний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати та ратуші. Цим же правом почали користуватися й козацькі старшини, землевласники, українська шляхта, «царські люди» в Україні.

Існування суду церкви було санкціоновано Собором 1667 р. Починаючи з другої половини XVII ст. міські суди потрапили значною мірою під вплив сотенної адміністрації. Самостійність зберегли лише магістратські суди таких великих міст, як Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та деякі інші.

Органи Росії для управління Україною. У міру того, як царський уряд перетворює Україну в автономію в складі Росії, він починає створювати спеціальні установи для регулювання своїх відносин з Лівобережною Україною.

31 грудня 1662 р. в Росії було створено новий орган центрального управління «Приказ Малые России», або Малоросійський приказ, який очолив Артамон Матвеев — найближча до царя людина. До нього від Посольського приказу відійшли всі справи, що стосувалися відносин Росії з Україною. Таким чином, ці відносини з міжнародних, зовнішніх перетворилися у внутрішні справи Росії. Малоросійський приказ керував Лівобережною Україною як автономною державною організацією у складі Росії. Приказ відав адміністративними, військовими і судовими справами. Саме актами приказу санкціонувалися вибори нового гетьмана та старшини. Він же контролював українську церкву та духовенство. З утворенням Приказу козацьке самоврядування було помітно обмежено.

Збройні сили Росії в Україні* Статті Ю. Хмельницького санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Поступово воєводи почали втручатися у справи місцевого управління і збирання податків. Гетьман Брюховецький сам запрошував російських воєвод робити це. У відповідь на чолобитну Брюховецького Московські статті передбачили збільшення російських гарнізонів у тих містах, де вони вже перебували, та розміщення воєвод в інших містах, а також у Кодаку (на

Запоріжжі) та Кременчуку з розширенням їх поліцейських та фіскальних функцій. Щоправда, козаки не підпорядковувалися воєводам. Пізніше полк московських стрільців охороняв резиденцію Мазепи у Батурині

Український народ не змирився з розташуванням російських військ на його рідній землі. Між місцевим населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення, «многия ссоры и досадительства бывали». У 1668 p. проти сваволі російських воєвод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. За Глухівськими статтями перебування російських військ в Україні було обмежене п'ятьма містами — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та Уманню. їм наказувалося не втручатися у місцеві справи. Це ж підтвердили і статті Мазепи. Окремі дослідники називають збройні сили Росії в Україні окупаційними.

Українська держава у 1654—1657 pp