Колонізація українських земель 5 страница

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.

Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхти-чів-християн («веры годних»), які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський затверджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необмежений строк. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за поданням земського суду й шляхти — свого роду судові виконавці. Для забезпечення законності подібних дій вимагалася наявність при возному щонайменше двох-трьох шляхтичів-свід-ків, яким заінтересована сторона сплачувала, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або на прохання заінтересованих осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди або збитків та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

Повітовими судами для шляхти та інших людей були так звані гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно виступали посадові особи місцевої адміністрації — воєводи і старости. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. До вищого суду входили головні судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання цього суду — «рочки гродские» — починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих злочинів, або коли злочинець був затриманий на місці злочину, а також справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкомор-ський суд. Справи тут розглядав один суддя — підкоморій, який призначався великим князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавсько-му воєводствах) Статутом 1566 р. Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала замкова канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.

У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші відомості. Працювали тут представники малоземельної («убогої») шляхти. З початку XVII ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої канцелярська робота стала професією.

Характерно, що згідно з Волинським привілеєм, установленим королем на Люблінському сеймі 1569 р., у повітових судових установах переважно вживалася «руська», тобто українська, мова. «Руською» мовою видавалися акти замкових канцелярій, але в міста слід було надсилати документи, написані польською мовою.

Чинність Волинського привілею було поширено і на Брацлав-щину. Для Київщини встановлювався особливий привілей, де також забезпечувалася можливість вживання «руської» (української) мови.

Значними в той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, котре мешкало на церковних землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по суті, різновидом доменіального суду.

У містах, котрі користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістри й ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, посягання на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою разом з міським старостою.

Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень. їхн рішення можна було оскаржити підвоєво-ді, котрий являв собою суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до «положень Магдебурзького права». Основними видами судів у містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лент-війт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, кілька радців і лавників. Нерідко поточні суди вирішували спори між феодалами й міщанами, бо гродські суди, що діяли за Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо порядку розгляду судових тяжб. Інколи поточні суди не постановляли остаточних рішень, а передавали справу на розгляд виложеного суду.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де суддею був цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності (спори про неявку «братчиків» на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмайстра, про насмішки над працею іншого майстра). Залежно від провини цехмайстер притягував винуватця до грошового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рішення цехмайстра можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали вотчинні суди, де здійснювали судочинство особисто або за їхнім дорученням — управляючі і державці їхніх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих звичаїв або волі власника землі. Найпоширенішими були тілесні покарання і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за які згідно з III Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного ув'язнення і навіть смертної кари.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання життя общини незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів.

Копний суд територіально об'єднував кілька сіл. Його засідання відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці — «коповищі», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали «сходаї», «мужі», «судді копні».

Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. їхні жінки, брати й діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників — «сходаїв», на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — «люди сторонні», які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і управителів маєтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори між селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справи по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право на розгляд його справи як альтернативу в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів.

У міру посилення на українських землях, які з 1569 р. перебували у складі Речі Посполитої, феодальної залежності селян та юридичного закріплення кріпацтва (III Литовський статут 1588 р.) розгортається й подальший наступ на права копних судів. Як наслідок, перелік справ, що підлягали розгляду копними суддями, поступово скорочувався. Але, незважаючи на це, на Правобережній Україні копні суди продовжували функціонувати не тільки у XVII, а й у першій половині XVIII ст..

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували всі представники козацької старшини: кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді й весь кіш. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім військом. Суд кошового отамана спочатку був судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкових полковників, 3 часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найскладніших справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кіш. Про рішення суду коша повідомлялося в спеціальних документах.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, на яких був заснований увесь устрій козацького життя і які були занесені на Запоріжжя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні й цивільні справи. Однак не в усіх справах він виносив остаточне рішення. Найскладніші справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводилися переважно до виконання окремих доручень. Так, військовий писар періодично доповідав про рішення старшини на раді і сповіщав учасників процесу. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, стежив за виконанням судових рішень, розглядав і вирішував на місці незначні скарги. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях; він прилюдно оголошував судові рішення старшини і всього війська на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи між козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки.

Право

Розглядаючи право, що діяло на українських землях, слід враховувати передусім рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України. Органічний зв'язок між правовим і державним розвитком дає можливість виявити основні закономірності правового розвитку, розкрити суть права, що діяло на українських землях, розглянути його найважливіші форми та інститути.

Джерела права. В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники, які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікови артикули 1572 р.

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), «был введен государственный строй, но не судебное право коронных земель».

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. — трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира) — перший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з Руської Правди.

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Свропи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права: державного, цивільного, військового, земельного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального- Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації того часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського.

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Ба-торія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапе-га. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмун-да III у 1588 р. «Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність НІ або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Свропи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 рЯ

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значного поширення на українських землях, як уже зазначалось, набуло Магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України дістали право самоврядування і право «між собою судитися і радитися». Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішими серед них був збірник під назвою «Статті Магдебурзького права», виданий у 1556 р. Бартоломеем Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. їх розглядали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права.

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам, з тим щоб вони «вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає Магдебурзьке право». Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного класу (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на формальну автономію українських міст, де діяло Магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги — «Номоканон» (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава («Сувій Ярослава»). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був «звід канонічного права» 1532 р. Певною мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Велике значення на українських землях мало звичаєве козацьке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливої популярності звичаєве козацьке право набуло у середовищі українських селян, що втікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. І в польському, і в литовському праві поняття власності з'явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Надалі його витиснуло поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».

Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислужена або куплена — вважалася недоторканною. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями. В таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею грунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею.

У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Але цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визнавши строк давності 10 років. Після 10-ти років будь-які позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і вислуженого майна: «Волную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести». Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Литовському статуті 1566 р.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам та привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р. кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм батьківським земським, материнським, вислуженим та купленим майном без жодних обмежень. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через ЗО років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 р. зобов'язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з'явитися на війну особисто і, крім того, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: «Всякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. «А хто,— записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю».

Спадкове право. Досить повну і детальну правову регламентацію дістали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувалися дочками.