Основні риси права у другій половині XVII ст. 1 страница

Правова система України у другій половині XVII ст. розвивалася суперечливо. З одного боку, збереження української державності на Лівобережній Україні забезпечувало розвиток права України з одночасним посиленням впливу на нього публічного права Росії- 3 іншого боку, воєнна обстановка, поділ території України на Лівобережну і Правобережну порушували єдиний цілісний розвиток права, сприяли посиленню впливу на правову систему України права сусідніх з нею держав.

Джерела права. У другій половині XVII ст. українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. «Давние права и обычаи», як і колись, регулювали значну частину суспільних відносин, політико-правове життя на всій території України. Державно-правова система України цього періоду, організація і функціонування державного механізму, в основі правового регулювання яких лежали норми звичаєвого права, самі по собі стали пам'яткою звичаєвого права. Особливо важливу роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досу-довому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права.

У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» — неписані норми звичаєвого права.

Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви

Московському патріарху в Україні стали поширюватися нормативні акти, що йшли від московської православної церкви.

У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» та ін., під якими розуміли всю сукупність — як писаних, так і неписаних — норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтверджувала збереження в Україні-Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей». В 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р. і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародавні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панівний клас, що формувався, — козацька старшина і шляхта — прагнули відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного козацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648—1654 pp..

У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками — з іншого, що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних статей були, безперечно, Гадяцький трактат І. Виговського (1658), Слободищенський пакт Ю.Хмельницького (1660), договір П. Дорошенка з Туреччиною (1669), «Статті вічного миру» Петрика (П. Іваненка) з Кримом.

Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.

В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали — про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру.

Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.

В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого князівства Литовського (редакція 1588 p.). Нова генерація українських феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових панів і захисника їхніх автономістських тенденцій. Литовський статут широко застосовувався на Правобережжі й Лівобережжі (Гетьманщині), меншою мірою на Слобожанщині.

У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї Магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі, В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксо-нів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хелмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду якоюсь мірою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині XVII ст..

Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» — із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» — з цивільних справ.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

Цивільне право. У другій половині XVII ст., як і колись, центральне місце посідав інститут права власності на землю. Православна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як старого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право власності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба маєтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпорядження. Важливим джерелом одержання нових земельних володінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.

Джерелами розширення земельних володінь були освоєння нових земель, «займанщина» (у другій половині XVII ст. інтенсивно освоювалася Слобожанщина), купівля-продаж, спадкоємство. В актових книгах трапляються такі поняття, як давність володіння, «відсуджені» землі, одержані в погашення боргу. Щодо старшинсько-козацького землеволодіння використовувалися такі поняття, як рангові землі, «на підпору дому», «до ласки войськової», «зумовне володіння». Вони означали неповну власність на землю на відміну від «земельного надання». Останнє означало повну приватну власність на землю, незалежну від посадового становища власника. Наприкінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.

Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монастирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджатися земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили. Селяни, які жили на козацько-старшинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом купівлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).

Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) дуло записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцевому підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російського уряду.

У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвідчувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань.

Право знало й зобов'язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу.

Шлюбно-сімейні відносини в Україні у другій половині XVII ст. регулювалися нормами церковного права, а також звичаями. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з міркувань доцільності або «здорового глузду». Звичаєве право визначало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії включно до восьмого коліна, а по боковій лінії — до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб була необов'язковою, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб була обов'язковою. Порушення цього правила позбавляло батьківського благословіння, а то й спадку. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони траплялися рідко. Церковному вінчанню інколи передувало укладення шлюбного контракту. Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу.

На Правобережній Україні існував шлюб «на віру», тобто по суті громадянський шлюб, в якому жінка була рівною з чоловіком. Це пояснюється інстинктивним прагненням нижчої соціальної лан-ки суспільства до виживання в умовах соціально-економічної кризи, розорення індивідуальних (сімейних) форм господарства. Цим же пояснюється дія звичаю, який дозволяв розлучення і повторний шлюб. Дозвіл на розлучення давали приходські священики або світські суди. Підстави для розлучення були різноманітними. В 1665 р. спільний сотенно-ратушний суд Борисполя задовольнив прохання про розлучення на підставі дискредитації чоловіка дружиною. Вона викрила його в неодноразових дрібних крадіжках. Під час розлучення сторони в присутності священика і свідків складали так звані «розлучні листи», в яких обговорювали спільні права й обов'язки сторін. Між селянами такі договори укладалися усно.

Відомим було успадкування за законом і заповітом (документ про заповіт називали «духівниця», або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкоємні частки як у рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно називалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачалося на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило дітям для забезпечення їхніх повинностей на користь власника.

На Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки чверть батьківського майна, решта розподілялася між синами. Майно матері передавалось у спадщину синам і дочкам порівну.

У разі спадкування за заповітом необхідно було додержуватися певних формальностей. Духівниця укладалася в письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіреним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським священиком. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджатися власним майном заповіт треба було засвідчити в судових органах.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров'ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільству, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть якщо це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі.

За звичаєм суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16-річного віку.

Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визначень форм вини не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчинення злочину під час воєнного походу розглядались як обставини, що обтяжують відповідальність.

Водночас, як і раніше, практикувалося притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини. Каралися дружина і діти злочинця, а також його прихильники і родичі. У 1672 р. у Москві були засуджені до смертної кари, яку потім замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман України Д. Многогрішний та його найближчі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці.

Одним з найнебезпечніших державних злочинів вважалася зрада (зрадництво). Починаючи з середини XVII ст. її поняття розширюється. Тепер під зрадою розуміють перехід на бік ворога, що кваліфікувався як злочин проти України та її народу, а пізніше — російського царя. Саме тому зрадником був проголошений І. Вигов-ський, який уклав у 1658 р. Гадяцький трактат про приєднання України до Речі Посполитої. У статтях Ю. Хмельницького було записано: «Видати усіх Виговських, інших зрадників його царської пресвітлої величності». Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів або інших посадових осіб України, які порушували договори України і Росії, не підкорялися царю. При цьому царські посадові особи кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьману Правобережної України М. Ханенку, хоча він свого часу служив Польщі, цар щедро подарував маєтки, простив йому «гріхи».

З середини 60-х років XVII ст. особливо тяжким політичним злочином стало посягання на життя і здоров'я царя, його сім'ї, осудження дій царя.

Як і раніше, закон карав осіб, які вчинили військові злочини (порушення правил несення служби, застосування зброї проти начальства, дезертирство тощо). У Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.

До злочинів проти порядку управління і суду належали фаль-шивомонетництво, підроблення печаток, документів, лжеприсяга, неправдиве свідчення в суді і непокора адміністрації. Під злочином проти громадського порядку розуміли приховування злочинів, порушення громадського порядку, лайку, бійку тощо.

Найтяжчим серед злочинів проти особистості було вбивство. Особливо тяжкі його види —- це вбивство батьків, новонародженого, козацької старшини, посадової особи, отруєння, вчинене за попередньою змовою. За звичаєвим правом убивця підлягав приковуванню до ганебного стовпа і перебував у такому стані майже до поховання вбитого. У козацькому середовищі вбивцю закопували живцем у могилу разом з убитим. У Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось як найтяжчий злочин. Убивство людини, яка не належала до запорізького товариства, вважалося менш тяжким злочином.

З'являються нові склади злочинів: «безчоловіччя» (мужолозтво, скотолозтво), «перевідництво» (звідництво).

Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому покарання здійснювалося публічно. Інша мета покарання — попередження (загальне і спеціальне), кара мученнями злочинця за вчинене. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшкодування збитків, заподіяних злочинцем.

Система покарань була досить складною. У більшості норм зазначався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин. Покарання поділялися на основні й додаткові.

Визначаючи міру покарання, суди, як правило, спиралися на писані закони з вельми суворими санкціями, але тут же, посилаючись на «незвиклість», призначали м'якше покарання, враховуючи практику (прецеденти) і норми звичаєвого права, що склалися, котрі за юридичною силою ставилися вище «старих» законів. З другої половини XVII ст. набуває сили новий вид покарання — заслання, котре замінило стару форму — вигнання («виволання»). Спочатку заслання використовувалося рідко, переважно за злочини проти релігії. Незабаром за наказом царя до Сибіру стали засилати й окремих неугодних Москві високопоставлених чиновників української адміністрації. Але їхнє становище відрізнялося від умов життя інших засланих. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прихильниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а пізніше в Селенгінську приписаний до «боярських дітей». Уже як воєвода він разом із сином Петром придушив повстання східних бурятів.

Серед видів покарання практикувалося і позбавлення волі. В'язниць, як правило, не було, засуджених тримали в сараях, будинках при військовій адміністрації, пушкарнях, у камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднували із «заковуванням у залізо», приковуванням до стовпа або гармати. Засуджені мусили самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визначався від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не зазначався. Вважалося, що злочинець буде «позбавлений волі до покірності».

Від покарання могли бути звільнені (або воно значно полегшувалося) розумово відсталі або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до людей похилого віку.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання смертною карою на прохання полтавчан була звільнена відома народна поетеса Маруся Чурай, яка з ревнощів отруїла свого коханого. У Запорізькій Січі могла врятувати козака від смертної кари жінка, яка побажала його взяти собі за чоловіка.

Судова практика другої половини XVII ст. має багато прикладів пом'якшення покарання з причин особистої заінтересованості суддів у вигляді сплати штрафів на користь суду, місцевої адміністрації або передачі цим органам майна, земельних ділянок. Значна частка зазначених штрафів і майна опинялася в руках самих суддів і чиновників.

Процесуальне право. У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин — в справах, пов'язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, — застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився. Усі мешканці України вважалися правоздатними. Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Недієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марнотрати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач, або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи стали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «ш л яку вання», «розшук», «інквізиція».

Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали усі заінтересовані сторони, а також громадськість. Процес провадився переважно українською мовою, але допускалося використання польської, російської та латині.

Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.

У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої «спроби», «квестії», «муки». Судовий процес завершувала судова постанова— «декрет».

Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м'якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.

Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що грунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер, уперше в історії українського народу була створена Українська національна держава, яка одержала міжнародне визнання.

Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. У період анархії, та руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв'язали громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир'ям, остаточно — у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна — під протекторатом Росії.

Розчленування єдиної Української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилася. Певний час вона тривала під проводом гетьмана П. Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визвольної війни.

Роз'єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Лівобережжі протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.

Розділ шостий Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.

І. Мазепа наполегливо рекомендував Петру І приєднати Правобережжя, але той не піддався вмовлянням. У 1711 р. він офіційно пообіцяв не втручатися у справи Правобережжя. Проте було очевидним, що роздільне існування Лівобережжя і Правобережжя — справа часу. У 1795 p., після третього поділу Польщі, Правобережжя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'я — споконвічні слов'янські землі, а пізніше і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України, Ці землі заселяли вихідці з України та Росії. Вони освоювали нові території, захищали їх від ворогів. Саме тут були засновані нові міста, які з часом перетворилися в торгово-промислові центри України і Росії — Єлисаветград, Єкатеринослав, Олександрівськ.

Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.

Суспільний лад

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусиново-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об'єднання двох мануфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися наймана праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.

У промисловому виробництві України відбувалася спеціалізація, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.

Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел.

У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною було ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з середини XVIII ст. і то частково.

Багато уваги управлінню економікою України приділяв гетьман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залишалося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний феодальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з нових козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648—1654 pp. Цей клас мав свою формальну організацію. її створив І Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне військове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і була покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.

Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебували в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до полкового оточення. Його члени перебували у тому ж самому становищі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».