Колонізація українських земель 2 страница

Розвиток внутрішнього ринку на українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, передусім на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Отже, на українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, за якої землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку називалася толокою і означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно на полі феодала, гатити греблі тощо, причому селяни, працюючи на феодала, користувалися власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з кожного селянського господарства, то мозовецький князь Януш у межах своїх володінь установив панщину у розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина становила два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти та поширення фільваркової системи сільського господарства стирало відмінності між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження особистої волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спроможних покинути його.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла- тивши їх володільцю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з іншого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь- ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала селя- нам перехід з місця на місце, а з часом і остаточно заборонила його. Відтак кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

Будучи заінтересованою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських зе-мель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати пе-рехід селян з одного села в інше правовими засобами. Так, у 1453 р. галицька шляхта прийняла постанову, відповідно до якої селяни мали право піти від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йо- му купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селя- нам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумов- не покріпачення селян. І це часто їм удавалось. Селяни, які довго «сиділи» на землях того чи іншого феодала, втрачали право залп шити його і називалися «отчинами», або «людьми звічними». При- вілеєм 1447 p., виданим великим князем Казимиром, заборонявся перехід приватновласницьких селян до господарських (великокня зівських) маєтків. У 1496 р. сейм установив, що «не більше ніж один селянин на рік матиме можливість відповідно до права і справедливості перейти з одного села в інше». Незабаром законами 1501—1543 pp., селянам взагалі заборонявся вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян викликав опір, найпоширенішою формою якого була втеча селян. їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка у відповідний спосіб на це реагувала. У 1541р. боротьба із втечами селян покладалася на гродські суди.

Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували се-лян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф розміром три гривні на користь власника селян і такий самий — на користь суду. Але вже Судебник 1468 р. передбачав страту для осіб, які підбурювали селян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставок» на волоки» всі землі того чи іншого господарського двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинні дні на тиждень. «А к работе приступать подданным, — сказано в «Уставі на волоки», — как солнце всходит, а уйти (с работы), как заходит (солнце), а отдых для тех, кто со скотом работает, перед обедом — час, в полдень — час, к вечеру — час, а тем, кто работал без скота, тем отдых в то же время, но по полчаса должен быть».

Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка з? незначний час досягла чотирьох—п'яти днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі.

Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Водночас «Устава на волоки» підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців — на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її виконання. А якщо якийсь селянин «не выйдет на работу, — наголошувала «Устава на волоки», — то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день — барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать».

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з останньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки й одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV — у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15 тис. осіб), до цього прошарку належало 40—50 сімей.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бюргерство, або «поспільство».

Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи — плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники («партачі»).

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був закритий доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відбивалося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різники та ін.

Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли називали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими центрами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічувалося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.

Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової організації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організації виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.

Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазначалося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі працювали в місті.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях набула міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, поділялися на три групи: патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжував контролювати усе життя в місті.

В опозиції до патриціату перебувало бюргерство. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих вад феодального ладу, які зачіпали його інтереси.

З розвитком міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Голота становила більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найрадикальнішу силу, яка виступала проти соціального і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вона утворювала власні організації — «господи» — для охорони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмайстрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а в 1483 р. господа підмайстрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів хоча і велася досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення становили козаки й жовніри. Це передусім стосувалося Подніпров'я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяславі налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану і роду занять міщанина. У найтяжчому становищі перебували мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 р. стягувалося 20 грошей з «диму», а у 1616 р. — 50. А в місті Підгородиьому грошова рента за цей самий час зросла майже утричі (від 24 до 68 грошей). Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника численні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати всілякі податки — в'їзні, весільну куницю та ін. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами й управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували ^посполите рушіння», забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяжкою повинністю для мешканців великокнязівських і королівських міст був обов'язок давати у військо «вибранців» з усім необхідним для служби спорядженням. Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Степань виставляло у похід 40 вибранців, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10 вибранців. Крім того, міщани таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси, мали супроводжувати «конно» і «збройно» старост і воєвод під час військових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, які встановлювалися міськими властями: утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави й окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на Магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їхніх власників), а відтак об'єктивно сприяло прогресивному розвиткові феодальних міст. Але на українських землях Магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міщан від феодальної залежності, іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися Магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи, обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та ін. Мешкати і придбавати собі будинки їм дозволялося лише у певному районі Львова, який звався «Руською вулицею». Приблизно у такому самому становищі перебували українські міщани Перемишля, Кременця та інших міст. Львівські міщани звернулися зі скаргою з приводу національних та релігійних гонінь до короля, проте згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українського населення Львова залишалися.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. київські міщани просили короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення воєводою «новини» — не запалювати вночі свічки під загрозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісників, які мусили працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю грамотою підтвердив права київської шляхти на самоврядування, а щодо «новини» вказав, що більше «не треба воєводі тієї вини брати». Проте королівська грамота не вирішила проблеми. У 1523 р. кияни знову скаржилися на воєводу, який відбирав у них коней, брав безкоштовно «живність», захоплював «дворища міські, і вигони, і пахотні землі». Минув деякий час, і в 1564 р. міщани Києва знову попросили захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького, який стягував з міського населення незаконні платежі, зокрема, щорічний «поклон» у розмірі 200 коп грошей, а його слуги брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей.

Ці утиски й обмеження викликали тривалу і наполегливу боротьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли активніше. В деяких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 p., у Вінниці і Брацлаві — у 1541 р.

Міста України були для Великого князівства Литовського важливим джерелом грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися усі загально-державні податки — серебщина, воловщина, подимний збір. Наприклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні чиновники стягували з міщан Суділкова усіляких податків на суму 4 копи 22 гроша; міщани Насухоїж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Острозька — 13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош, Києва — близько 100 коп. З міщан збиралася й церковна десятина. Наприкінці XVI ст. міщани Миколаєва (Галичина) давали священику з лану по півміри пшениці і вівса, а на Пасху — ще й по одному грошу з дворища.

На зламі XV—XVI ст. спостерігається значне зростання міст на українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок природного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це «місцевого бургомістра». Останній мусив зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що вони відпущені у зв'язку з голодом. І коли перевіркою встановлювали, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх годувати», покріпа-чені вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення се-лян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодально залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого — існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберігала риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з іншого — викликала шалений опір панівних верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими й українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалося захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом із землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі й зосередивши у своїх руках адміністративну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і сплачувати грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староств спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староств, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає найбільшим центром українського козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди «і з доброї волі, і з неволі»: були ті, хто натерпівся від ярма феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатим. Тут можна було зустріти українців, поляків, литовців, білорусів, представників інших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) боки. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати насамперед про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються «городці», тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані «січі». Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для f ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.