Колонізація українських земель 4 страница

Незважаючи на численний штат посадових осіб — земських урядників — місцевий чиновницький апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Річ у тім, що зростанню ролі цього апара­ту в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них — у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний ста­роста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі пи­тання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їхнє місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які перебу­вали у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

Міське управління. У зв'язку з бурхливим розвитком реме­сел і торгівлі в українських землях швидко зростали міста і збіль­шувалося міське населення.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиниця­ми. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзько­го права. Правове становище міст і містечок на українських землях, їхній адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста й містечка по­ділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі й церковні. Пізніше, коли у XIV— XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі Магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебурга, з'явилася нова систематизація міст. Цей процес у за­конодавчому порядку був закріплений у III Литовському статуті, який поділяв міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали Магдебурзьке право, й на ті, що його не мали. При цьому Магдебурзьке право поширювалося і на міста, що опинилися у складі королівства або Великого князівства Литовського.

Система управління містом будувалася відповідно до катего­рії, до якої воно належало. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або ве­ликим князем Литовським. Представниками державної адміністра­ції в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних посадових осіб міської ад­міністрації, які відали певними галузями управління, в тому числі й суддів. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Так, верхівка міщанства мала право обирати «радовців», які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління ціл­ком перебувало в руках їхніх власників — магнатів, шляхти, церк­ви. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої вхо­дили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати одно- або двопалатні ратуші.

Значного поширення в українських землях набуло міське са­моврядування, засноване на Магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави й окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Представники адміністрації (великокня­зівської і королівської), так само як приватні власники міст Украї­ни, втручалися в соціально-економічне життя міст, накладали на міщан різні тяжкі повинності за право займатися промислами і торгівлею, а то й просто грабували їх. Зрозуміло, що міщани українсь­ких міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винагоро­ду стали надавати окремим українським містам грамоти на «віль­ність», тобто переводити їх на самоврядування на основі Магдебур­зького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три ос­новні принципи: скасування звичаїв литовського, польського і русь­кого права, що були чинними раніше; скасування влади і суду дер­жавців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. У разі одержання права на самоврядуван­ня місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязів­ських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота вели­кого князя Олександра, видана у 1498 р. «Месту Полоцьку на Неме­цкое Магдебургское право».

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування здобули такі українські міста: Київ (1494—1497 pp.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 p.), Рівне (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуж (1514 p.), Ковель (1518 p.), Кременець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Бе­рестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.) та ін.

Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці («райці»). Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежала від роз­міру міста і коливалася від 6 до 24 осіб. Зі свого складу радці обира­ли бурмістра або бургомістрів (у місті їх могло бути два або біль­ше), які головували на засіданнях ради. У королівських містах під­сумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких — пан міста. Нерідко ці посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона ви­конувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випад­ках — сільських цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолював її війт. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кри­мінальні справи міщан до феодалів. Боротьба зі зловживаннями ма- гістратів призвела до виникнення наприкінці XVI ст. особливих ор-'. ганів для контролю за фінансовою діяльністю міської ради, які | складалися, звичайно, з цехових старшин.

У містах України, що мали самоврядування на засадах Магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів місь-I кого самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь усі міщани. Однак порядок проведення виборів у нормах Магдебурзького права не визначався. Детально регулювалося лише те, кого можна обирати до складу ради, а також термін повноважень членів міського самоврядування, для яких у різних містах установлювався віковий ценз — від 25 до 90 ро­ків. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння не­рухомим майном у місті, інакше кажучи — «осілість».

Своєрідними були уявлення середньовічного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського самоврядування. Вони мали бути «не богаты и не убоги, но среднего достатка», законнорожден­ными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справед­ливыми и правдивыми... Не разглашать городские тайны, быть твердым в словах и делах, чуждаться алчности». Але ці вимоги залишалися здебільшого лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найповніше уявлення про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Насамперед було визначено строк виборів: щорічно «в пер­ший понеділок, найближчий по новім літі». Зібравшись на сход, міщани обирали зі свого середовища вісім кандидатів — «людей статочных хотливых, в речах беглых и ученых на уряд бурмист-ровский и радецкий». Відомості про обраних кандидатів передава­лися потім на розгляд міському старості, який затверджував на посадах радців лише чотирьох осіб, а також призначав з їхнього числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів Магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Спостерігалися випадки перебування у складі ради одних і тих самих осіб упродовж кількох років. Такі порушення нерідко вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. У таких випадках, щоб заспо­коїти «поспільство», в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена «комісія 40 мужів», куди входили 20 осіб від купецтва і 20 від ремісників.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повно­важень. Рада мала піклуватися про безпеку міста і порядок у ньо­му, розглядала цивільні справи. Важливим напрямом діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань економічного життя міста. Рада здійснювала розподіл податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збиранням, регулювала торговельні опе­рації. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, со­лодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самоврядування належали ділянки міської території — «плаци». Ра­ді були підпорядковані ремісничі цехи. Міське самоврядування санк­ціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі Магде­бурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адмініст­ративному і правовому відношенні повністю або частково контро­лювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управлін­ня населенням юридик здійснювалося від імені феодала спеціаль­ними посадовими особами — війтами й тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між йо­го власниками. Наприклад, у 60-ті роки XVI ст. мешканці міста Лю-беч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відповідно до цього й управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кількох десятків.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їхніх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. у Кременці на користь магістрату з 1224 дворів над­ходила лише третина подимного податку, а на користь десятини власників юридик — 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували близько 600 будинків з на­селенням понад 4,5 тис. осіб.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні від­бувається бурхливий розвиток міст. У цей період з'являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Волин­ському воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). Загалом у середині XVII ст. в Україні налічувалося по­над тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис, Київ — 15 тис, Біла Церква — 10 тис). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис осіб.

Більшість міст на українських землях у другій половиш XVI — першій половині XVII ст. належала феодалам і, як і раніше, церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими бу­ли 46, приватновласницькими — 150, церковними — 10. У Брацлав-ському воєводстві із 117 міст королівських було 6, приватновласни­цьких — 111. Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.

У 80-х роках XV ст. на українських землях з'являються і по­ширюються громадські організації православного міщанства, на­самперед середніх його верств — так звані братства. їх поява по­в'язана з прагненням українського міщанства об'єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильницького окатоличення і ополячення.

Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони надавали грошові позики своїм членам, інколи навіть організовува­ли позичкові каси, рятували міщан від боргів, не дозволяли прода­вати будинки у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців вла­штовували притулки. Ці матеріальні заходи зумовлювали особливу популярність братств і єднали їхніх членів.

У XVI ст. братства розширили свою політичну й культурну діяльність. Коли в містах посилився національний гніт, братства ор­ганізовували захист міщанства, надсилали скарги до судів на міські магістрати, відряджували посольство до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. Найвпливовішим в Україні було львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів — від 20 до ЗО, але це були досить заможні й освічені люди. У 1520 р. вони почали акцію проти обмежень, що встановлював для них польський патриціат. їхні скарги підтримав перед королем гетьман К. Острозький, і українські міщани дістали деяке полегшення.

У 1539 р. вони домоглися відновлення галицького єпископства, яке було скасовано у XV ст. У 1570-х роках львівське міщанство знову здобуло собі широкі права в місті, зокрема й те, що представники братств входили до так званої колегії 40 мужів, яка контролювала міську владу.

Львівське братство виступило ініціатором заснування братств у всіх містах і містечках України. Отже, братська організація по­ширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлю.

Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і дія­льність. Так, наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розро­били статут своєї організації — Успенського братства. Статути братств, як правило, передбачали складання присяги тими, хто вступав до них, вибори старшин і їхню відповідальність перед братчиками, регулярне проведення зборів; наголошувалося також, що тільки обрана старшина має право судити членів братств, кате­горично заборонялося братчикам звертатися в державні органи. Отже, найактивніші братства намагалися утворити самостійні орга­ни міського самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Сходи братства відбувалися щонайменше раз на місяць. Така діяльність братств була для них важливою школою політичної боротьби. Природно, що вона натикалася на опір міської влади та уніатського духовенства.

Українські братства були тісно пов'язані з російськими і біло­руськими братствами.

Братства своєю організацією і діяльністю сприяли єднанню українського громадянства і піднесенню його культурного рівня. Але у їхній діяльності мали місце й недоліки, що підривали основи громадського життя. Братства були явищем ефемерним, то розго­рялися, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братс­тво мало періоди занепаду, коли не скликалися сходи братчиків. Зв'язок між різними братствами також не був постійним і добре зорганізованим; не було скликано з'їзду усіх братств. Тому братсь­кий рух мав не тільки своїх прихильників, а й ворогів. Навіть серед міщанства були особи, які не хотіли підпадати під братський ре­жим. Ще більших супротивників мали братства з боку духовенства.

Військова організація. Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було «посполи­те рушіння», тобто шляхетське ополчення, яке скликалося у межах усієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругви. Хоругва налічувала 200—600 осіб. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов'язком, а з іншого — привілеєм, почесним правом шляхти. Однак у міру зростання фільваркової системи посполите рушання дедалі більше занепадає. Шляхта тепер неохоче береться за зброю і навіть не з'являється на військові огляди, які інколи від­бувалися у мирний час.

Ухилення від участі в посполитому рушанні каралося конфіс­кацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах набуває масового характеру. Шляхта поступово ухиляєть­ся від військової служби, хоча принцип, за яким «шляхта і кожен розряд шляхетський на війні служити повинні», намагається під­тримувати. Цим вона обґрунтовувала свої привілеї і водночас стри­мувала формування і посилення найманого війська.

Монопольне право шляхти на військову службу підтримува­лося вимогою поголовної участі в рушійні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Згідно з III Литовським статутом особи, які досягли повноліття, незалежно від їхнього стану у разі потреби «обязаны будут сами особами своими войну служить і выправлять военную службу». Але значною мірою військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.

Поступово невеличка, добре навчена і дисциплінована найма­на армія повністю витісняє посполите рушіння. Вперше наймане військо було застосовано у Польщі в XV ст. Формувалося воно го­ловним чином на час війни. На сеймі 1562—1563 pp. була прийнята постанова про утворення «квартцяного війська» для оборони південно-східних кордонів. Утримувалося воно на відрахування 1/4 («кварти») доходів держателів королівських маєтків. У 1578 р. з метою збільшення війська сейм ухвалив закон про так званих «виб-ранців», або «выбранецкую пехоту». На підставі цього закону коро­лівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рек­рута), котрий звільнявся від усіх податків, але був зобов'язаний з'являтися на військову службу з придбаною за свій кошт зброєю й амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основну частину коронного (королівського) війська становили шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спо­чатку угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) й артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани ко­мандували прикордонними військами.

Дисципліна у найманому війську підтримувалася завдяки су­ворим покаранням. Згідно з гетьманськими артикулами під час вій­ни гетьман мав право засуджувати солдатів до страти і водночас рекомендувати їх до шляхетського звання.

Власне добре організоване й озброєне військо мали окремі ма­гнати. Нерідко їхні збройні сили були досить значними. Магнати во­лоділи фортецями і мали піхоту, кінноту, артилерію. Наймані вій­ська чисельністю понад 4 тис. осіб мали, наприклад, Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі та інші магнати.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформо­ваний «певний почет» з низових козаків у кількості 300 осіб. Ці ко­заки були прийняті на державну службу і занесені до особливого списку — реєстру, звідки й дістали назву реєстрових. Кожний з ре­єстрових козаків перебував на королівському утриманні й одержу­вав плату «за квартал» — по 2,5 злотих та сукном на каптан. Оста­точно реєстрове козацьке військо сформувалося у 1578 р. Реєстр був збільшений до 600 осіб за рахунок «кращих козаків», які меш­кали в королівських маєтках. Усі реєстрові козаки отримували гро­шову винагороду і право на освоєні ними землі. Гетьманом реєстру був призначений черкаський і канівський староста Вишневецький. Були визначені його помічник і писар реєстру. Реєстрові мусили беззаперечно виконувати накази своїх начальників і нести службу там, де їм укажуть.

Засновуючи реєстрове військо, уряд Речі Посполитої намагав­ся використати його передусім для боротьби з народними масами України, а вже потім для охорони кордонів. Тому це військо стало офіційно називатися «Військом його королівської милості Запоро­зьким».

Реєстр з кількісного погляду не був постійним і змінювався залежно від політичної ситуації, яка складалася на певний час. На­прикінці XVI ст. реєстр розширили до 1000 осіб. Ще більшим він став під час війни з турками. У 1621 р. спеціальній комісії «по упо­рядочению реестра» доручалося переглянути реєстр і скоротити його до 2000 осіб. У 1625 р. реєстр був знову збільшений і досяг 6000 осіб. При цьому в Україні було засновано шість реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки, у свою чергу, по­ділялися на сотні. У 1630 р. реєстр налічував уже 8000 осіб. Але сейм 1635 р. визнав, що чисельність реєстру не повинна перевищу­вати 7000 осіб.

Після придушення селянсько-козацького повстання 1637— 1638 pp. польський уряд намагався зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права на привілеї. З цією метою у 1638 р. була видана «Ординація війська Запорізького реєс­трового». Згідно з «Ординацією» військова організація реєстрового козацтва мала такий вигляд. Верховне керівництво належало ко­ронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровим козац­твом зосереджувалася в руках старшого комісара замість гетьмана, котрий обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов'язково мусив бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники й сотники. Військові оса­вули і полковники не обиралися козаками, а призначалися польсь­кими властями із шляхтичів, які мали досвід у військовій справі. Сотники й отамани обиралися з числа козаків, які мали заслуги перед урядом Речі Посполитої. Реєстр, як і раніше, складався з 6000 осіб.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ мала поділ військо­вий і територіальний, відповідно до якого і будувалося управління нею. Як військо запорізька громада поділялася на 38 куренів, а тери­торіально — на паланки. Слід мати на увазі, що у запорізьких коза­ків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як са­мостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значен­ня — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Вищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальна або, як її частіше називали, військова рада. Збиралася вона регулярно у точно визначені стро­ки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля «товариства». На військових ра­дах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна й укладався мир, оголошувалися війсь­кові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, звірині та рибні лови тощо, оби­ралася і зміщувалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куренях, які частіше називалися сходками. Курінні сход­ки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, терміно­вих питань, а також таємних справ.

Нарешті, були ще сходки по паланках. Вони розглядали пере­важно зовсім дрібні господарські спори, оскільки населення пала-нок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

У запорізького козацтва склалася своя адміністрація. Най­важливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; вій­ськові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гар­маш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні й паланкові начальни­ки — полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар стано­вили так звану військову старшину. Вони обиралися військовою ра­дою 1 січня і перебували на посаді один рік. До військової старшини інколи входили курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами Січі, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністратизну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був головним командиром і мав необмежену владу. У мир­ний час він був нібито володарем Запоріжжя й у своїх діях керу­вався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводилися до затвердження обраних військовою радою посадових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військо­вої здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, установлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. За всієї повноти влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором у мирний час. Його влада об­межувалася трьома умовами; звітом по закінченні строку повнова­жень перед військовою радою, річним строком перебування на по­саді і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після кошового отамана посадо­вою особою в Запорізькому війську. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він періодично викону­вав обов'язки скарбника, призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові спра­ви війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками по­рядку в Січі, а під час воєнних дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, як у межах самої Січі, так і в паланках, провадив дізнання щодо зло­чинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав і за розпорядженням кошо­вого отамана розподіляв хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих, часто з числа ко­лишньої військової старшини. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував у Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), а також збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

Оскільки курені були одночасно й військовими одиницями, з яких складалося запорізьке «товариство», всі обов'язки, пов'язані з несенням служби, виконувалися з урахуванням належності козака до певного куреня і за нарядом курінного отамана.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ним завданням яких було надання допомоги посадовим особам вій­ськової старшини у виконанні їхніх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутнім під час виконання судових вироків, забезпе­чував стягнення податків і торговельного мита. Військовий пушкар завідував усією запорізькою артилерією, йому була підпорядкована військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки пере­кладача, інколи він відряджався у прикордонні райони для здійс­нення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та вагів, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито («перевозне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військові булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — «корогву». Війсь­кові чауши виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина по­хідна і паланкова. Вона вважалася вищою за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі у своїх па-ланках. Похідну старшину становили полковник, осавул і писар. Вони діяли у воєнний час, під час переслідування розбійників та під час охорони передових рубежів Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, маючи під своїм командуван­ням кілька загонів козаків. Паланкову старшину становили полков­ник, осавул, писар, підосавул і підписарій, їхня влада поширювала­ся на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обиралися на свої посади і залишали їх після того, як минав термін повноважень загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полков­ника у межах його паланки була досить значною: він фактично ви­конував функції кошового отамана, звичайно, в межах території паланки. В його компетенцію входили функції аж до покарання і навіть засудження до смертної кари окремих козаків. У воєнний час паланковий полковник формував і посилав в прикордонні ра­йони роз'їзди для здійснення розвідки і детально інформував про це Січ.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­порізькій Січі, можна знайти зародки майбутньої української дер­жавної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою си­стема органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважа­ють за можливе оцінювати Запорізьку Січ як «своєрідне державне утворення» в пониззі Дніпра або як «республіку з яскраво вираже­ними демократичними рисами», підкреслюючи, що «в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ як військово-політичне утворення українського козацтва з огляду на специфічну тодішню ситуацію виконувала функції державного об'єднання» і мала риси ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намага­лася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах, перетворюючи і видозмінюючи форми її діяльності. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну дія­льність; всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. На знаряддя класового впли­ву старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не в змозі було зруйнувати основні демократичні принци­пи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний під час визвольної війни українського на­роду 1648—1654 pp.

Судові установи. Судова система в українських землях без­посередньо визначалася класовим і становим ладом суспільства. Вона грунтувалася на таких засадах: залежності суду від адмініст­рації або на повному злитті з нею, становому принципі побудови судової системи.