У сучасних умовах дослідження проблем суті науки, її гуманістичних, світоглядних, методологічних засад, шляхів розвитку та функціонування, глибини та характеру впливу на суспільне життя й долю людства мають надзвичайну актуальність, велику теоретичну й, особливо, практичну значущість. Це пов'язано з бурхливим розвитком науково-технічної революції, що привело до перетворення науки у безпосередню продуктивну силу, зростання її всебічного впливу на суспільне життя, глобалізації її соціальних результатів, наслідків. Отже, наука — не лише система знань, а й процес їх одержання та застосування; наука — результат спеціалізованої діяльності, що здійснюється з метою досягнення результатів і просування тієї або іншої галузі виробництва, соціальної сфери суспільства.
Наука — продукт світового розвитку і має загальносоціальне явище загальнолюдськии характер. На рубежі третього тисячоліття наука та техніка дедалі більше перетворюються на фундамент сучасної цивілізації, проникають у мікро- та макрокосм, глибинні основи життя природи та людини. Прогрес науки й майбутнє людства нерозривно пов'язані в суспільній свідомості. Проте сучасний науково-технічний розвиток викликав не тільки позитивні, але й негативні явища, що мають глобальні масштаби. Це веде до досить нерівнозначного сприйняття науки, коли деякі її відкриття не тільки хвилюють уяву, але й викликають розгублення, навіть лякають сучасну людину. Потреба обміркування нового обрису науки, що складається в умовах науково-технічної революції, веде до становлення й, навіть, своєрідного «вибуху» наукознавства як комплексного засобу самопізнання науки. У межах наукознавства поєднуються різногалузеві дослідження сучасної науки, серед яких соціологічна проблематика займає дедалі значніше місце. У наукознавстві — сукупності різних напрямів, типів дослідження науки — виділяють шість основних. По-перше, логіко-гносеологічні дослідження науки, предмет яких власне наукове знання, його структура, логіка та діалектика розвитку. По-друге, історико-наукові дослідження, що акцентують увагу на конкретно-історичному процесі розвитку науки й окремих її проявах. По-третє, соціологічні дослідження науки. По-четверте, дослідження економічних проблем розвитку та функціонування науки. По-п 'яте, вивчення психології наукової творчості. По-шосте, наукометричні дослідження як засіб кількісної інтерпретації процесів у науці.
4. Наково- дослідна діяльність студентів у вузах.
Провідне місце в системі багатоступеневої підготовки і перепідготовки наукових і науково-педагогічних кадрів посідають вищі навчальні заклади (ВНЗ) України.
Поняття “науково-дослідницька діяльність студентів” включає в себе два взаємопов’язаних елементи:
• навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації та методики наукової творчості;
• наукові дослідження, що здійснюють студенти під керівництвом професорів і викладачів.
Для НДДС вищих навчальних закладів характерним є єдність цілей і напрямів навчальної, наукової і виховної ро-боти, тісна взаємодія всіх форм і методів наукової роботи студентів, що реалізуються в навчальному процесі та поза- навчальний час. Це забезпечує їхню участь у науковій діяль-ності протягом усього періоду навчання, тісно пов’язану як із науково-дослідницькою діяльністю, що проводиться підроз-ділами ВНЗ, так і з громадською діяльністю. Зміст і структура НДДС забезпечує послідовність її засобів і форм відповідно до логіки і послідовності навчального процесу, що зумовлює спадкоємність її методів і форм від курсу до курсу, від кафедри до кафедри, від однієї дисципліни до іншої, від одних видів занять до інших, поступове зростання обсягу і складності набутих студентами знань, умінь, навичок у процесі виконання ними наукової роботи.
Реалізована в комплексі науково-дослідницька діяльність студентів забезпечує вирішення таких основних завдань: формування наукового світогляду, оволодіння методологією і методами наукового дослідження; надання допомоги студентам у прискореному оволодінні спеціальністю, досягненні високого професіоналізму; розвиток творчого мислення та індивідуальних здібностей студентів у вирішенні практичних завдань;
• прищеплення студентам навичок самостійної науково- дослідницької діяльності;
• розвиток ініціативи, здатності застосувати теоретичні знання у своїй практичній роботі, залучення найздібніших студентів до розв’язання наукових проблем, що мають суттєве значення для науки і практики;
• необхідність постійного оновлення і вдосконалення своїх знань;
• розширення теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутнього фахівця;
• створення та розвиток наукових шкіл, творчих колективів, виховання у стінах вищого навчального закладу резер-ву вчених, дослідників, викладачів.
Науково-дослідницька діяльність студентів — це системне утворення, яке має свою структуру, зміст і форми.
5. Загальні принципи організації наукової роботи
Наукова праця, як особливий вид пізнавальної діяльності, базується на ряді принципів: творчий підхід, плановість, динамічність, колективність, самоорганізація.
Творчий підхід передбачає вивчення та узагальнення досягнень в даній галузі знань, їх критичне осмислення та створення нових концепцій. Він направлений на виробництво нових знань і, зокрема, на пізнання об´єктивних законів та тенденцій розвитку явищ, що дозволяють вирішувати нові науково-теоретичні та науково-практичні проблеми.
Основою організації наукової праці є план, а вихідним організаційним принципом - плановість. Особливості сучасного наукового дослідження
і, перш за все, його складність, трудоємкість, тривалість виконання вимагають організуючої сили плану. Крім того, через пов´язаний з науковою працею ризик тут особливо значна небезпека невиправданих витрат часу та засобів.
Динамічність організаційних форм праці визначається тим, що в умовах прискорення темпів розвитку науки, змінюються форми розподілу та кооперації праці (розподіл кадрів, рівень колективності праці, розподіл роботи на етапи, організація робочого місця та ін.). Вона викликає
необхідність оперативного забезпечення координації дій працівників в процесі дослідження. На підставі отриманих результатів в робочі плани та методику виконання робіт вносяться корективи, направлені на успішне завершення досліджень в передбачені строки.
Колективність праці в наукових дослідженнях обумовлена зростанням спеціалізації працівників, масштабами і складністю досліджень, розвитком матеріально-технічної бази науки.
Колективна праця ефективна лише у тому випадку повного взаєморозуміння між учасниками, якщо на чолі стоїть керівник, який оперативно синхронізує та гармонізує їх працю. Найбільш поширеними організаційними формами колективної наукової праці є комплексні бригади, тимчасові творчі колективи, наукові дискусії.
Самоорганізація праці - це комплекс заходів соціологічного та психофізіологічного характеру, які здійснюються самим науковцем для забезпечення системи і порядку в роботі. В зв´язку з тим, що дослідження економічних процесів пов´язані з обробкою значних масивів цифрової інформації, дослідник повинен виробити в собі такі риси характеру, як зосередженість, уважність, аналітичність мислення, що дозволяє критично оцінювати результати виконаних розрахунків.
Основними елементами самоорганізації праці є організація робочого місця і зони, режим робочого часу, систематичність, послідовність, дисципліна праці, використання засобів механізації та автоматизації допоміжних операцій, самостійність, самопідготовка, самопланування та самонормування, саморегулювання, самооблік, самообмеження, самокритика, самоконтроль.
5. Загальні принципи організації наукової роботи (варіант 2)
Підвищення рівня використання наукового потенціалу є найважливішим напрямом підвищення ефективності науки, який залежить від організації праці наукових працівників. Раціональна організація праці забезпечує зниження трудових витрат на науку.
Найважливішими принципами організації праці у науковій діяльності є
· наступність,колективність, динамічність, мобільність,самоорганізація, творчий підхід.
Наступність- взаємозв'язок між живою і матеріалізованою працею у раніше виконаних наукових дослідженнях. Наука не змогла б розвиватися, якби кожний дослідник починав "з нуля". Тому в організації праці в наукових дослідженнях велику роль відіграє вивчення спадщини попередників.
Колективністьпраці у наукових дослідженнях зумовлена зростанням спеціалізації працівників, масштабами і складністю досліджень, розвитком матеріально-технічної бази науки. У сфері розумової праці, особливо творчої, спілкування між її учасниками опосередковується усною мовою і письмово, що не завжди дає змогу досягти швидкості і точності взаєморозуміння. Тому виникла потреба згуртування сил багатьох працівників, хоча безпосередній процес творчості має індивідуальний характер. Ця суперечність усувається координуючими впливами управління науковими дослідженнями (консультаціями, колективними обговореннями програм робіт, координаційними нарадами та ін.).
Колективізм,що застосовується у більшості галузей науки, ґрунтується на функціональному розподілі праці, при якому окремі функції закріплюються за різними працівниками (організаторами, координаторами, інформаторами, експериментаторами).
Оптимальна організація колективної праці включає також кооперування - поєднання різноманітних демографічних і психологічних типів, "генераторів" ідей з виконавцями, сміливих - з обережними, ініціативних-з більш самокритичними тощо: При цьому необхідно враховувати психологічну сумісність працівників.
Динамічністьорганізаційних форм праці у наукових дослідженнях визначається тим, що в умовах прискорення темпів розвитку науки змінюються форми розподілу і кооперації праці (розміщення кадрів, рівень колективності праці, розподіл роботи на етапи, організація робочого місця тощо). Вона зумовлює потребу в оперативному забезпеченні координації дій працівників у процесі досліджень. На основі добутих результатів у робочі плани і методику виконання робіт вносяться корективи, спрямовані на успішне завершення досліджень у регламентовані терміни.
Мобільністьпрофесійної підготовки кадрів полягає в адаптації працівників до зміни функцій, спеціалізації, місця роботи, що значною мірою впливає на організацію праці. Особливо необхідна вона в економічних дослідженнях, оскільки галузева підготовка економістів (промисловість, будівництво, транспорт, торгівля) обмежує можливості вивчення міжгалузевих зв'язків. Тому виникає потреба в адаптації спеціалістів до спрямованості явищ, що вивчаються.
Самоорганізаціяпередбачає комплекс заходів соціологічного і психофізіологічного характеру, що виконуються працівником з метою підвищення ефективності досліджень. Оскільки дослідження економічних процесів пов'язано з обробкою великих масивів цифрової інформації, то дослідник повинен виробити в собі такі риси характеру, як зосередженість, уважність, аналітичність мислення, що дає змогу критично оцінювати результати виконаних розрахунків і згрупованих даних. В економічних дослідженнях не можна приймати жоден висновок на підставі твердження авторитетів або неперевірених даних. У дослідника завжди має бути сумнів, що неперевірений ним висновок за допомогою збирання, групування і обробки інформації про об'єкт дослідження не є достовірним. При цьому має виконуватися самонормування праці, яке полягає у визначенні щоденної норми, яку дослідник встановлює для себе особисто. Так може бути встановлена норма написання текстового матеріалу (8-10 сторінок, складання 4-5 аналітичних таблиць, реферування 70-80 сторінок літературних джерел та ін.).
Творча активність ґрунтується на вивченні й узагальненні досягнень, що є в цій галузі знань, критичному осмисленні їх і створенні нових концепцій. Спрямована вона на виробництво нових знань і, зокрема, на пізнання об'єктивних законів і тенденцій розвитку явищ, що дають змогу вирішувати нові науково-теоретичні і науково-практичні проблеми. У економічних дослідженнях творчий підхід застосовується при вивченні передового досвіду роботи підприємств і об'єднань, узагальненні даних з літературних джерел про об'єкт дослідження. При цьому за допомогою різноманітних методів дослідження і визначення тенденцій, явищ, що вивчаються, дослідник робить висновок про творче застосування добутих результатів у подальшому вдосконаленні економічних явищ, що вивчаються.
6. Характеристика ділових якостей науковця
Науковець повинен мати певні особисті й творчі якості.
№ з/п Творчі та ділові якості Основні характеристики
1. Професійні знання - Наявність знань, що відповідають вимогам обраної діяльності. Обов'язкові елементи: високий рівень базової освіти, вміння користуватися комп'ютером, знання рідної та іноземної мов.
2. Допитливість -Високий рівень внутрішнього прагнення до пізнання істини, увага до непізнаної о і незрозумілого, високий інтерес до нових знань, зокрема, наукової літератури як джерела знання.
3. Спостережливість - Здатність до цілеспрямованого сприйняття об'єктивних властивостей досліджуваних явищ, процесів, предметів.
4. Ініціативність - Здатність до самостійних рішень, внутрішнє спонукання до нових форм діяльності.
5. Почуття нового - Винахідництво, активна підтримка нового, творчий характер діяльності, нетерпимість до догматизму.
6. Зацікавленість у справі - Наявність мотивів, ідей, що спонукають до дослідження; ставлення до праці, як до важливого, привабливого заняття.
7. Пунктуальність, ретельність - Своєчасне і якісне виконання плану роботи, доручень тощо.
8. Відповідальність і надійність - Здатність брати на себе відповідальність за певну ділянку роботи, справу, за свої або чиїсь вчинки, дії, слова.
9. Комунікабельність - Уміння налагоджувати зв'язки з різними за віком, характером та посадою людьми.
10. Доброзичливість - Людяність, повага до інших людей, здатність розділити успіхи свого колективу.
11. Честолюбство -Прагнення стати відомим, мати популярність, можливість просування на службі.
12. Зовнішній вигляд - Гармонійне поєднання привабливості й елегантного стилю в одязі.
7. організація робочого дня науковця
Робочий день науковця важко передбачити або прогнозувати. Одним із головних правил є:
• поступове входження в роботу;
• ритмічність праці;
• планування роботи.
Елементи імпульсивності та імпровізації характерні для наукової діяльності. Однак успіх забезпечує систематична, заздалегідь спланована робота. Планування може бути на день або тиждень, місячне, квартальне, річне.
Неодмінним атрибутом кожного науковця є робочий блокнот — щоденник, в якому справи розподіляють за датами.
При плануванні роботи науковець повинен знати, що найпродуктивніший час для виконання творчих або складних поїдань — з 10-ї годин ранку й до 12-ї години. Після цього ти гає деякий спад активності, у другій половині дня праце ідатність найвища від 14-ї до 17-ї години, після чого невпинно надає.
Ідеально чергувати кожні 45 хвилин робо- іи і 1 5-хвилинною перервою, при цьому тривалість щоденної роботи на комп’ютері не повинна перевищувати 4 години.
Науковцю слід зважати на свої індивідуальні особливості, віднайти власні прийоми “входження” в роботу.
Залежно від характеру науковця слід індивідуально вирішувати питання щодо допустимої тривалості роботи і чергування її з відпочинком. Наукова праця потребує дотримання режиму, інакше вона стає малопродуктивною і може призвести до втрати віри у свої сили, погіршення стану здоров’я.
8. Технічні засоби наукової діяльності
Технічними засобами, якими найчастіше користується науковець, є персональний комп'ютер, телефон, телефакс і копіювальний апарат.
Сучасного науковця неможливо уявити без персонального комп’ютера (ПК). ПК використовується за двома основними напрямами: документування; організація роботи з документами.
При документуванні, тобто створенні (складанні) документів, ПК виступає в ролі “розумної” друкарської машинки. Є багато програм для створення і редагування наукових документів. Такі програми називають текстовими редакторами або текстовими процесорами.
Бажано, щоб ПК був підключений до міжнародної мережі інтернет, що дасть змогу отримати додаткову інформацію за н мою дослідження.
Доцільними в дослідницькій роботі є телефон, магнітофон, діктофон, широкий асортимент канцелярських приладів: ручок, олівців, гумок. Невеличкі канцелярські приладдя слід югрігати в ложементах — відкритих коробках з відділеним ми для кожного з них.
9.Організація робочого місця науковця
Одна з головних умов підвищення працездатності — правильно організоване робоче місце. Робоче місце науковця — це сукупність усього того, що використовується в роботі, тобто меблі, комп’ютер, інші технічні засоби. Поліпшення робочого місця передбачає оснащення його всім необхідним відповідно до характеру роботи.
Однією з основних умов ефективної наукової діяльності є порядок на робочому столі. Як відомо, порядок звільнює дум-ку. Ідеально, коли на столі лежать лише документи, необхідні п даний момент.
Працюючи з комп’ютером, важливо розмістити його так, щоб з ним було легко і зручно працювати. Монітор має знаходитися на ріпні очей, відстань між монітором і обличчям має бути не меншою 40 см.
Стілець має бути зі спинкою і, бажано, з підліктям.
Впливає на працездатність і запах. Дослідження свідчать, що запах лимона переважно знижує продуктивність праці вченого, а запах троянди — підвищує. Запах улюблених парфумів, за оцінками психологів, добре тонізує і підвищує позитивні емоції. Допомагає також хвойний екстракт. Однак захоплюватися сеансами ароматотерапії не слід, аромати можуть викликати головний біль.
10. Ділове спілкування
Ділове спілкування умовно поділяють на два види. Перший із них має інформаційний характер, його мета — отримання інформації. Спілкування може бути одностороннім, коли в отриманні інформації зацікавлена одна сторона, і двостороннім, коли в ньому зацікавлені обидва співбесідники. Другий вид спілкування — дискусійний, під час якого кожна із сторін наполягає на своїй думці. Найефективнішими є безпосередн і контакти.
Поділ ділового спілкування на два види має практичне значення, визначає особливості їх підготовки і проведення.
Запорукою успішного спілкування є компетентність і тактовність працівника, володіння прийомами ведення бесіди, прагнення оперативно й ефективно вирішити чи обговорити питання. Попередня підготовка передбачає передусім визначення мети спілкування, терміну його проведення (не більше40—45 хвилин). При підготовці до інформаційного спілкування попередньо формулюють основні запитання, які необхідно поставити співбесіднику, складають детальний перелік фактів (даних), що підлягають уточненню та ін. При підготовці до дискусійного спілкування бажано правильно дібрати аргументи, необхідні для захисту своєї думки, викласти їх у логічній послідовності. Важливо спробувати поглянути на обговорюване питання очима свого опонента, передбачити можливі заперечення і варіанти відповідей.
При підготовці до спілкування важливо оцінити професійний рівень співбесідника, його вік, риси характеру.
Свої особливості має і техніка спілкування. Є певна система правил і прийомів, які роблять ділову розмову найбільш ефективною. Це такі:
1) визначеність, тобто чітке визначення предмета обговорення, цілі розмови, формулювання обговорюваних питань, можливих варіантів рішень;
2) обґрунтованість, тобто оптимально можлива аргументованість своєї точки зору, система доказів і логічність їхнього викладу;
3) послідовність у захисті своїх поглядів, думок, несуперечність тверджень, доказів, готовність до зміни свого рішення лише за наявності дійових аргументів опонента.
Слід пам’ятати, що будь-яка дискусія — це діалог, де виклад співбесідником власних доказів має змінюватись увагою до доказів опонента. Уміння слухати, терпіння, неупереджене ставлення, делікатність забезпечують ефективність спілкування. Під час спілкування рекомендується дивитися співбесідникові у вічі, не переривати його. Можна занотовувати деякі важливі моменти під час бесіди. Після її завершення необхідну інформацію слід докладно записати, щоб мати можливість проаналізувати доводи співбесідника, його аргументи, виділити головне.
11. Сутність та функції методології дослідження. Поняття методика дослідження
Методологія — вчення про правила мислення при створенні теорії науки.
Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних науко-вих шкіл не розмежовують методологію і методи досліджен-ня. У вітчизняній науковій традиції методологію розгля-дають як учення про науковий метод пізнання або як систе-му наукових принципів, на основі яких базується досліджен-ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.
Методологія виконує такі функції:
• визначає способи здобуття наукових знань, які відобра-жають динамічні процеси та явища;• направляє, передбачає особливий шлях, на якому дося-гається певна науково-дослідницька мета;• забезпечує всебічність отримання інформації щодо про-цесу чи явища, що вивчається;•допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
• забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію тер-мінів і понять у науці;
• створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
Ці ознаки поняття “методологія”, що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія — це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак під її чіткого визначення значною мірою залежить досягнен-ня мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розді-»шх основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребує ви- шдчення методологічних основ кваліфікаційної роботи.
Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існу-ють поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.
Методологія — вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності — має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальттаукові принципи, що становлять власне методологію, кон- і. ретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.
12. Специфіка фундаментальної, загальнонаукової та частково наукової методології дослідження
Філософська, або фундаментальна, методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.
Тривалий час проблеми методології не посідали належного місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. Зразком пізнання були принципи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпіризм протягом багатьох століть виступав вихідною позицією при розгляді всіх проблем.
Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх роз-питкові методології, спробували розглянути закономірності в г.імому мисленні: сходження від конкретного до абстракт-ного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.
Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діа-лектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв’язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.
Діалектична логіка пізнання стала універсальним інстру-ментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.
Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження бага-топланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалек-тичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв’язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну супе-речність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктив-ність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, ос-новою пізнання дійсності, а практика — критерієм істин-ності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і ме-тод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов’язані зі специфі-кою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.
Філософська методологія виконує два типи функцій. По- перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємо-зв’язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це — філософська проблематика. Методологія не є особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.
Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальню-ючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взає- мозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, детермінізму — об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму — відношень об’єктів, що відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природних науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні і ІГІ чи іншої галузі.
«Філософські вчення, провідними ідеями яких є філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія ндукової творчості, визначають загальний підхід до вивчен- пя проблеми, спрямовані на вирішення стратегічних, а не ки тичних завдань дослідження і пов’язані з ним опосередковано.
Загальнонаукова методологія
Загальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст,
«причиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного нітрату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.
До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.
Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у ішникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.
Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.
Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають н діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.
У цьому зв’язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов-лення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі-дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей.
У межах історичного підходу активно застосовується по-рівняльно-історичний метод — сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і иідмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.
У кожному порівняльно-історичному дослідженні став-ляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло дже-рел та особливості застосування способів зіставлень і по-рівнянь об’єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних са-мим об’єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взає-мовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняль-но-історичних методів: порівняльно-типологічний, що роз-криває схожість генетично не пов’язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними — як показник їхнього різного походження.
У соціальному пізнанні широко використовуються циві- лізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.
Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.
Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен-ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод опера- ціоналізації понять.
Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу-мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою.
Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав об-сягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути то-тожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологіч-ним. Третє: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, нази-вають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки мого обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних инищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними пммогами. Воно має містити оцінку фактів, об’єктів, явищ, що ішзначаються, органічно увійти в чинну терміносистему ітуки.
До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об’єкт нау-кового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх «цементів і частин.
Згідно з системним підходом, система — це цілісність, ні;і становить єдність закономірно розташованих і взамопов’язаних частин Основними ознаками системи є:
1) наявність найпростіших одиниць — елементів, які її
ск надають;
2) наявність підсистем — результатів взаємодії елементів;
3) наявність компонентів — результатів взаємодії підситем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза мі’язками з іншими процесами та явищами;
4) наявність внутрішньої структури зв’язків між цими номпонентами, а також їхніми підсистемами;
5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, ііі,о система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральнії іі результат;
6) наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;
7) зв’язок з іншими системами зовнішнього середовища.
Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов’язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.
Конкретнонаукова методологія або частково наукова методологія —
це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв’язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник.
Рівень конкретнонаукової методології потребує звернення до загальновизнаних концепцій провідних учених у цепній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких загальновизнаними.
Пошуки методологічних основ дослідження ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ за такими напрямами:
• вивчення наукових праць відомих учених, які застосовувалися загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;
• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;
• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали дану проблему;
• проведення досліджень специфічних підходів для вирішення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;
• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;
• вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.
13. Класифікація методів дослідження.
Метод – це спосіб пізнання різних явищ природи і суспільного життя, це шлях або спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Сукупність методів називається – методикою, а методика дослідження – це система правил використання методів, прийомів та операцій в ході дослідження. Вибір конкретних методів дослідження зумовлений характером фактичного матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи є впорядкованою системою в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.
Найчастіше методи наукових досліджень класифікують за метою і способом реалізації. За метою використання виділяють: - первинні;-вторинні; - верифікаційні методи.
Первинні методи використовуються з метою збору інформації. До них належать методи вивчення документних джерел: спостереження, анкетування, інтерв’ювання та інші.
Вторинні методи – це методи, що використовуються з метою обробки та аналізу отриманих даних (кількісні та якісні методи).
Верифікаційні методи – це методи, що дозволяють перевірити одержані результати, вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі вибору співвідношення постійних та змінних чинників.
За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальні та експериментально-ігрові методи.
До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації – перевірки істинності гіпотез і висновків.
Візуальні, або графічні, методи – графи, схеми, діаграми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уявлення про досліджуваний об’єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'язки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.
Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються реальних об’єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. 3 ними пов'язаний цілий розділ математики – "теорія ігор"; з їх допомогою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєнних питаннях. Вони використовуються у психології ("трансакційний аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соціальна інженерія"), в методиці нетрадиційного навчання. У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно використовувати математичні методи. Математичний апарат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові явища в соціології, лінгвістиці. Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, експеримент, а до другої – абстрагування, узагальнення, дедукцію та індукцію та ін.
14. Характеристика основних методів емпіричних досліджень.
Начало формы
Конец формы
Методи емпіричного дослідження: спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування), тестування, рейтинг, вивчення продуктів діяльності піддослідних (письмових, графічних, творчих, і контрольних робіт), вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, педагогічний експеримент. Розрізняють спостереження пряме, коли дослідник стає членом групи, у якій здійснюють спостереження, і опосередковане - "збоку"; відкрите і приховане (інкогніто); суцільне і вибіркове.
До методів опитування належать бесіда, інтерв'ю, анкетування.
Бесіда - метод дослідження, який застосовують з метою одержати необхідну інформацію чи роз'яснення того, що не було достатньо зрозумілим під час спостереження. Бесіда - усно-контактна форма спілкування, її проводять відповідно до заздалегідь накресленого плану з переліком питань, які потрібно з'ясувати. Бесіда відбувається у вільній формі без запису відповідей співрозмовника.
Інтерв'ю передбачає викладення суджень у визначеній (заздалегідь) послідовності. Відповіді можна записувати на відеомагнітофон. Нині теорія і практика масових опитувань у своєму арсеналі має численні види організації інтерв'ю (групові, інтенсивні, пробні, стандартизовані, нестандартизовані тощо).
Анкетування - метод, в основі якого - одержання письмових відповідей на поставлені запитання. Від змісту анкети, форми запитань, що їх задають, кількості заповнених анкет, умілого добору респондентів значною мірою залежить імовірність результатів дослідження. Це метод масового збирання інформації за допомогою анкети.
Метод рейтингу - передбачає оцінювання окремих сторін діяльності досвідченими суддями (експертами), яким повинні бути властиві компетентність - знання сутності проблеми; креативність - здатність творчо вирішувати завдання; позитивне ставлення до експертизи; відсутність схильності до конформізму - наявність власної думки і здатність обстоювати її; наукова об'єктивність; аналітичність і конструктивність мислення; самокритичність.
15. Методи, що використовуються на емпіричному та теоретичному рівнях дослідження.
Серед методів, які використовуються як на теоретичному так і на емпіричному рівні наукових досліджень найбільш поширеними є наступні: абстрагування, аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання.
Абстрагування – має в розумовій діяльності універсальний характер. Це метод наукового дослідження який полягає в уявному виокремленні суттєвих істотних ознак аспектів відношень предмета, процесу, явища тощо. Зміст даного методу полягає в одночасному виділенні, фіксування однієї чи декількох найважливіших сторін предметів які особливо цікавлять дослідника.
Аналіз - це метод пізнання, який дає змогу поділити предмет на частини з метою його детального вивчення. Синтез, навпаки, є наслідком з´єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез взаємопов´язані, вони являють собою єдність протилежностей. Залежно від рівня пізнання об´єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду.
Прямий, або емпіричний, аналіз і синтез використовуються на стадії поверхового ознайомлення з об´єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об´єкта, виявлення його властивостей, проводяться найпростіші вимірювання, фіксація безпосередніх даних, що лежать на поверхні. Цей вид аналізу і синтезу дає можливість пізнати явище, однак для проникнення в його сутність він недостатній.
Індукція (від латинського inductio - наведення) являє собою умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукції - це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень.
Дедукція (від латинського deductio - виведення) - це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розумінні вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні - доведення або виведення твердження (наслідку) з одного або кількох інших тверджень (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного аналізу.
Моделювання - непрямий, опосередкований метод наукового дослідження об´єктів пізнання (безпосереднє вивчення яких неможливе, ускладнене чи недоцільне), який ґрунтується на застосуванні моделі як засобу дослідження. Суть моделювання полягає в заміщенні досліджуваного об´єкта іншим, спеціально для цього створеним. Під моделлю розуміють уявну або матеріально реалізовану систему, котра, відображаючи чи відтворюючи об´єкт дослідження, здатна замістити його так, що вона сама стає джерелом інформації про об´єкт пізнання. Моделі можуть бути фізичні, математичні, природні, достатньо адекватні досліджуваному явищу, процесу.
16. Методи теоретичних досліджень.
Серед методів теоретичних досліджень передусім слід назвати історичний, логічний, системний, когнітивний, моделювання та ін. методи системного аналізу, які передбачають вивчення складних об´єктів, систем в комплексі. Тут широко використовуються ЕОМ для вирішення і аналізу складних математичних задач щодо оптимізації процесів і управління процесами на транспорті та великих підприємствах.
До методів теоретичного дослідження слід також віднести: - метод сходження від абстрактного до конкретного;- метод ідеалізації; - метод формалізації; - аксіоматичний метод.
Сходження від абстрактного до конкретного - це одна з форм наукового пізнання. Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього - до конкретного в мисленні.
Метод ідеалізації - мислене конструювання об´єктів, яких немає в дійсності, або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об´єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (мислено) ці об´єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.
Формалізація - метод вивчення різноманітних об´єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики. Серед великої різноманітності загальнонаукових методів окремо виділяють історичний і логічний методи дослідження, які дозволяють мислено відтворити досліджуваний об´єкт у всій його об´єктивній конкретності, уявити і зрозуміти його в розвитку. За допомогою логічного методу дослідник на основі опрацювання, критичного аналізу і формулювання своїх пропозицій розвиває існуючі теоретичні уявлення або висуває нові теоретичні припущення. Історичний метод надає можливість для всебічного дослідження явищ і подій у хронологічній послідовності, щоб відкрити їх внутрішні зв´язки та закономірності розвитку.Загальнонауковий статус мають математичні (тобто кількісного вивчення процесів і явищ) і, зокрема, аксіоматичний, статистичний, а також системно-структурні, кібернетичні, теоретико-інформаційні методи досліджень. Математичні методи важливого значення набувають при обробці матеріалів дослідження. Аксіоматичний метод - це засіб побудови наукової теорії, при якому без доведення приймаються деякі твердження (аксіоми), а потім використовуються для доведення інших тверджень (теорем) за логічними правилами.
17. Організація та проведення соціологічних досліджень.
У проведенні наукових досліджень суттєву роль відіграє соціологія. Соціологія — наука про закони і форми соціального (громадського) життя людей у його конкретних проявах у різних соціальних системах, спільнотах, інститутах, процесах. В її структурі особливе місце посідає прикладна соціологія — наука про закони становлення, розвитку і функціонування конкретних соціальних систем, процесів, структур, організацій та їхніх елементів (соціологія культури, соціологія вільного часу, соціологія читання та ін.).
Соціологічне дослідження — це особливий вид соціального дослідження, коли соціальний об’єкт вивчається комплексно, багатопланово, в усій сукупності зв’язків та залежностей за допомогою послідовних логічних, методологічних та організаційно-технічних процедур. Для науковця першочергового значення набуває засвоєння теоретичних основ, методики і практичних навичок проведення соціологічних досліджень у відповідній сфері, знання їхніх типів і видів.
Соціологічні дослідження за глибиною розробки головних елементів дослідження — програми та вибірки — поділяють на два типи: опитування громадської думки і власне соціологічні дослідження.
Опитування громадської думки — це збирання інформації про спільну думку певного контингенту населення з актуального питання. Воно в останній час широко використовується в соціокультурній сфері. Ці дослідження проводять за неповною програмою чи взагалі без неї.
Результати опитування громадської думки викладаються у вигляді простих таблиць (одновимірних розподілів) відповідей респондентів; назвами таблиць слугують запитання анкети чи інтерв’ю у тому ж вигляді, як їх пропонували респондентам. Зазначають обсяги генеральної та вибіркової сукупностей, як і в інших видах досліджень. Цілісне, соціологічне дослідженняє вивченням суті предмета дослідження та його зв'язків з іншими елементами соціального світу. У цих дослідженнях найважливішим етапом роботи є підготовка програми.
Розрізняють три основні види соціологічного дослідження: розвідувальне, описове й аналітичне.
Розвідувальне (зондувальне) — найпростіший вид конкретного соціологічного дослідження, яке використовується, коли предмет дослідження недостатньо чи взагалі не вивчайся, коли необхідно виявити ступінь задоволення користувачів роботою закладу в цілому та його окремих підрозділів, оціночну реакцію користувачів на заходи, події, що підбулися чи відбуватимуться в певному закладі тощо. У цих дослідженнях використовується лише один із найдоступніших методів збирання інформації, зокрема анкетне опитування чи інтерв'ю. Різновидом розвідувального дослідження є експрес-опитування, мета якого — оперативне одержання окремих відомостей, особливо необхідних у цей час чи за даних умов. Ці дослідження, як і опитування громадської думки, організовують за неповною програмою чи взагалі без неї.
Описове дослідження проводять для одержання більш повної, різнобічної емпіричної інформації про об’єкт, що вивчається, його структуру, виявлення зв’язків між його елементами. Дослідження такого типу проводяться за повною програмою і на базі апробованого інструментарію. Методи збирання інформації в цих дослідженнях визначаються їхніми завданнями та напрямами. Крім письмових та усних опитувань використовується ще аналіз документів (звітів, планів тощо).
18. Основні етапи соціологічного дослідження.
Етапи соціологічного дослідження
1. Складання програми дослідження.
2. Розробка методики, техніки дослідження, тобто сукупності певних способів і прийомів раціонального використання тих чи інших методів отримання інформації. Вони включають у себе:
а) методи збирання, фіксації та перевірки даних;
б) методи систематизування та аналізу цих даних.
3. Визначення об’єкта дослідження та одиниць вивчення.
4. Збирання емпіричних даних.
5. Обробка отриманого матеріалу.
6.Аналіз результатів дослідження, їх узагальнення, розробка рекомендацій щодо практичного їх використання. Оформлення звіту.
Програма соціологічного дослідження − це документ, у якому викладені мета дослідження, загальна концепція, гіпотези, обґрунтовуються методологічні підходи та методичні прийоми вивчення предмета дослідження.
19. Розробка програми соціологічного дослідження.
Методологічний розділ програми передбачає:формулювання та обґрунтування проблеми дослідження;визначення об’єкта і предмета дослідження;визначення мети і завдання дослідження;уточнення та інтерпретацію основних понять, їх операціоналізування;формулювання робочих гіпотез.
Методико-процедурний розділ програми включає: стратегічний (принциповий) план дослідження;обґрунтування системи вибірки одиниць спостереження (указується, чи є дослідження суцільним чи вибірковим, яка репрезентативність, яка застосовується вибірка);опис основних процедур збирання та аналізу первинних даних (указується, які методи збирання емпіричних даних будуть використовуватись).
Складаючи програму дослідження, необхідно з’ясувати для себе деякі теоретичні положення.
Проблема дослідження (соціальна проблема) − це певне соціальне протиріччя, що потребує вирішення (у гносеологічному плані − це протиріччя між знанням про потреби людей та незнанням шляхів їх реалізації). Під час складання програми проблема може бути сформульована у вигляді питання чи груп питань, відповідь на які не може бути отримана на основі даних, що вже є (наприклад, якою є структура дозвілля студентів інституту, який стан та основні тенденції розвитку їх політичної культури).
Об’єкт дослідження − певна соціальна реальність та її різні сторони, характерні риси, на які спрямований процес пізнання.
Предмет дослідження − окремі сторони цієї соціальної реальності, що підлягають безпосередньому вивченню (наприклад, об’єкт дослідження − студентство РІС, предмет − його політична культура, його дозвілля або його побутова життєдіяльність).
Мета дослідження − те, що дослідник бажав отримати, − кінцевий результат. Мета може бути теоретико-пізнавальною (вивчення тенденцій та процесів, які мають місце в суспільстві) або прикладною (розробка системи заходів щодо розвитку тих чи інших потреб соціальних груп, спільностей чи суспільства в цілому).
Завдання дослідження − формулювання конкретних питань, на які потрібно отримати відповідь для реалізації мети дослідження. Наприклад: дослідження впливу різних форм соціальної активності студентів на формування їх політичної культури або розробка основних напрямів формування політичної культури.
Уточнення, інтерпретація та операціоналізування основних понять − це сукупність процедур, що дають можливість всебічно з’ясувати зміст і структуру понять, установити співвідношення основних елементів і властивостей явища, яке вивчається, визначити засоби їх фіксації. Інтерпретація дозволяє встановити напрям збирання кількісної інформації, операціоналізування − про що слід збирати інформацію.
Засоби фіксації визначають процедуру вимірювання: як і в якій формі підійти до збирання соціологічної інформації про найважливіші властивості та характеристики явища, що вивчається.
Важливе значення в ході підготовки програми дослідження належить формулюванню загальних і часткових гіпотез.
Гіпотеза дослідження − це припущення, що висуваються для з’ясування яких-небудь фактів або явищ, що можуть бути підтверджені або спростовані в ході дослідження. Наступним етапом розробки програми дослідження є визначення кількості та характеру тієї сукупності людей, які мають бути охоплені цим дослідженням.
20. Спостереження як метод дослідження.
Спостереження — метод наукового дослідження, що полягає в активному, систематичному, цілеспрямованому, планомірному, і навмисному сприйнятті об'єкта, в ході якого отримується знання про зовнішні сторони, властивості і відносини досліджуваного об'єкта. Спостереження включає в себе в якості елементів: спостерігача (суб'єкта), об'єкт спостереження і засоби спостереження. В якості останніх у розвинених формах спостереження використовуються різні спеціально створені прилади, що виступають як продовження і посилення органів чуття людини, а також використовувані як знаряддя впливу на об'єкт (що перетворює спостереження на складову частину експериментальної діяльності).
Основні методологічні вимоги до спостереження наступні:
активність (не споглядання об'єкта, а пошук і фіксація дослідником потрібного ракурсу бачення його),
цілеспрямованість (увага повинна фіксуватися тільки на явищах, що цікавлять),
планомірність і навмисність (проходження за певним планом або сценарієм),
системність (ведення за певною системою для багаторазового сприйняття об'єкта в заданих режимах).
21. Опитування як метод дослідження.
Опитування дозволяє одержати як фактичну інформацію так і оціночні дані. При створенні анкети чи побудові плану інтерв’ю важливо сформулювати питання так щоб вони відповідали поставленій меті дослідження. Анкета не має бути перевантажена значною кількістю запитань. Всі запитання мають бути логічно взаємопов’язані і працювати на кінцеву мету дослідження. Питання можуть бути закриті, відкриті і напівзакриті. Різновидом анкетування є тестування яке проводиться з метою виявлення суттєвих ознак об’єкта, засобів його функціонування. Тестування іноді проводять двічі:на початковому етапі дослідження, коли воно виконує діагностичну функцію і на завершальному етапі, коли воно виконує верифікаційну функцію.
Інтерв’ю – спеціально організована розмова, яка проводиться за заздалегідь розробленими питаннями, передбаченими програмою дослідження.
В ході будь-якого опитування необхідно дотримуватися достатності фактичного матеріалу.
22. Експеримент як метод дослідження.
Рівень достовірності основних результатів і висновків наукового дослідження значно підвищується, якщо вони базуються на експериментальних даних. Наукова значущість експериментальних досліджень залежить від їхньої спрямованості, змісту, рівня використання різного роду характерних ознак і отримання конкретних результатів. Характерними ознаками можна вважати: спосіб формування умов (природні і штучні); мету дослідження (перетворювальна, констатуюча, контролююча, пошукова); форму проведення (лабораторна, польова); структуру об’єктів і явищ, що вивчаються (проста, складна); кількість варіантних факторів (однофакторні і багатофакторні).
Проведення експерименту базується на знаннях про об’єкт, які дають змогу структурно визначити ті чи інші фактори, передбачають висунення і доведення гіпотез дослідження, контроль за ходом процедур, забезпечення його чистоти і можливості повторень. Все це є реально можливим при розумінні суті методу, його особливостей, додержання необхідних умов і вимог до отримання достовірної інформації про досліджувані процеси та явища.
У практиці соціологічних досліджень використовується понад 20 видів експериментів: природний, перетворювальний, натурний, інформаційний, соціометричний, пошуковий, педагогічний, методичний та ін. Експерименти повинні служити обґрунтуванню та уточненню теоретичних положень. Вони мають суттєве значення для підтвердження достовірності наукових положень дослідника.
При організації експерименту будь-якого виду слід дотримуватися єдиних вимог, проводити його на основі теорії. І це стосується всіх його складових: постановки мети, завдань та інтерпретації результатів від фіксації стану об’єкта до експерименту, визначення експериментальних умов, виявлення можливостей впливу експериментальних змінних, оцінки стану об’єкта до і після експерименту. Результативність дослідження залежить від рівня умов експериментальної ситуації. Результати експериментального втручання мають бути подані у формі, доступній спостереженню.
23. Формування вибіркової сукупності респондентів в процесі проведення соціологічних досліджень.
Вибіркова сукупність − це деяка частина генеральної сукупності, яка безпосередньо обстежується в дослідженні. Вона може будуватися по-різному, але в будь-якому випадку треба прагнути до того, щоб вона якомога точніше відбивала властивості генеральної сукупності.
На основі чого визначається вибіркова сукупність? Елементи, які відбираються за особливим планом, називаються одиницями відбору. Такими одиницями можуть бути як окремі люди, так і цілі колективи (наприклад, навчальна група, у якій в цьому випадку буде проводитися суцільне опитування).
Види вибірок
І. Імовірні вибірки будуються:
· методом власне-випадкового відбору, у цьому випадку елементи генеральної сукупності наносяться на картки, перемішуються, потім відбираються;
· методом механічної вибірки (елементи генеральної сукупності зводяться в єдиний список, і вже через нього через рівні інтервали відбирають відповідну кількість обстежуваних). Крок відбору К підраховується за формулою
де N − величина генеральної сукупності; n − величина вибіркової сукупності, Наприклад, на факультеті навчається 500 студентів, планується обстежити 100 чоловік. Значить, 500:100 = 5; отже, зі списку має бути відібрана кожна п’ята одиниця з початку або кінця списку;
· методом серійної вибірки − відбір здійснюється з кожної серії однорідної частини генеральної сукупності пропорційно загальній кількості її елементів;
· методом гніздової вибірки − здійснюється відбір не окремих одиниць дослідження, а груп або колективів з наступним суцільним опитуванням.
ІІ. Цілеспрямована вибірка будується:
· методом стихійної вибірки (наприклад, поштове опитування читачів газет або журналів), у подібних випадках висновки дослідження поширюються лише на опитувану сукупність;
· методом основного масиву опитується приблизно 60-70% кількості генеральної сукупності, звичайно використову-ється в розвідувальних дослідженнях;
· методом квотної вибірки; це найбільш поширений метод, суть якого полягає в цілеспрямованому відборі респондентів з дотриманням параметрів квот. Кількість квот, як правило, не перевищує чотирьох. Наприклад, на факультеті навчається 30% юнаків і 70% дівчат. Стать − ознака, що виступає квотою, 30% і 70% − параметри квот. У вибірковій сукупності це співвідношення повинно бути в основному залишене.
За формою реалізації вибірки можуть бути одноступеневими та багатоступеневими. Усі розглянуті вище методи є одноступеневими. Багатоступеневі вибірки здійснюються в кілька ступенів, на кожному з яких використовуються різні або однакові методи.
Досить важливим під час визначення вибіркової сукупності є не тільки питання „кого опитувати”, а й „яку кількість”, „скільки чоловік потрібно обстежити”. На це питання немає однозначної відповіді в соціологічній літературі.
Одним із найбільш важливих критеріїв оцінок якості вибірки є репрезентативність.
Репрезентативність − властивість вибірки відбивати характеристики сукупності, що вивчається (генеральної сукупності). У наведеному прикладі про розподіл студентів щодо статі − 309 та 70% − вибіркова сукупність буде репрезентативною, якщо відхилення не перевищуватиме 5%, тобто 32% і 68% або 34% і 66%.
Завершальною частиною підготовчого етапу до проведення дослідження є розробка необхідного інструментарію, який буде використовуватися під час збирання первинної інформації. Він являє собою набір необхідних документів методичного характеру, що пристосовані до специфічних методів, які використовуються в даному дослідженні. Сюди відносяться бланки-довідки, що характеризують генеральну сукупність, картки вибірки, анкети, карти спостережень, тести, інструкції та правила відбору респондентів тощо.
24. Використання матричних методик у документознавчих дослідженнях.
Науковцями використовуються кількісні методи, які розвиваються у межах трьох метричних дисциплін: бібліометрії, наукометрії, інформетрії. Бібліометрія — це наукова дисципліна, яка вивчає статистичними методами бібліографічні характеристики документів. Наукометрію розглядають як наукознавчу дисципліну, яка здійснює вимірювання наукової діяльності і виявляє її об'єктивні кількісні закономірності. Методами цієї метричної дисципліни є статистичний метод, цитат-індекс, контент-аналіз, тезаурусний метод. Інформетрію слід вважати дисципліною, що займається кількісним вираженням інформації, вивченням кількості розповсюджуваної інформації та її поширення за допомогою засобів комунікації.
Важливе місце серед наукометричних методів дослідженим посідає кластер-аналіз, базований на виявленні кількісного взаємозв'язку публікацій за їх концентрованістю. Він дозволяє відслідковувати розвиток тієї чи іншої галузі науки і техніки, проникнення суміжних галузей, спрогнозувати розвиток окремих галузей, виявити лідерів в науці та «класичні» роботи, шляхи зародження нових наукових напрямів тощо.
Можна визначити такі напрями інформетричних досліджень: кількісні закономірності первинних джерел інформації та інформаційні продукти; кількісні закономірності лінгвістичних засобів інформаційної діяльності; кількісні параметри тематичних зв'язків між складовими інформаційного потоку; кількісні закономірності засобів соціальної комунікації.
Таким чином, можна зробити висновок, що метою інформетричних досліджень є пошук кількісних закономірностей якісних характеристик інформаційних структур системи соціальних комунікацій.
Когнітометрія — це науковий напрям, що займається аналізом знання і пов'язаний з когнітивними структурами системи соціальних комунікацій. "Когнітивні структури ("знання у чистому вигляді") — це лінгвістичні структури, що передають механізми й зміст колективного та індивідуального інтелекту. Когнітивний рівень виникає в системі соціальних комунікацій, лише коли суспільство досягає рівня системи, що самоорганізовується".
Що стосується наукометрії, то можна погодитися з думкою, що наукометрія — це не система науково-технічної інформації та документації, а лише проектована конструкція знання, котра повинна підсилити цю систему. Тому в працях, присвячених визначенню рівня розвитку науки, далеко не
