Досягнення, втрати, перспективи // Методологічні проблеми правової науки. – Х., 2003

2 Творче

оскільки право є сферою спільних інтересів юриспруденції та філософії, одним з важливих методологічних аспектів розвитку національного правознавства та правничої освіти є застосування філософських узагальнень закономірностей суспільного розвитку для всієї системи юридичних знань і виокремлення у даній системі особливої світоглядної частини знань про право, його сутність та роль, призначення – філософії права. На цій основі повинен розвиватися конкретний теоретичний зміст галузевих наук правознавства [В. Селіванов]. Власне, філософські положення повинні бути, у першу чергу, відправним пунктом загальної теорії права, що формує методологічні й світоглядні орієнтири, забезпечує розуміння загальних юридичних категорій та конструкцій, якими оперують галузеві правові науки. Тому тільки єдність висновків філософського вчення про право як соціальний феномен з "чинними" теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити міцну методологічну основу для розвитку правознавства та юридичної практики, позбавити науку догматизму й коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окремих недоліків її функціонування. Без урахування висновків філософії, зазначає М. Цвік, постає небезпека створення уявлення про теорію держави та права як науку і навчальну дисципліну, що виникає у результаті винесення за дужки того спільного, що є в різних правових науках. Реальність такої загрози підтверджується поширеним серед студентів поглядом на теорію, як на "зайвий", "відірваний" від практики предмет, який подає дефініції та класифікації тих понять, явищ, що в подальшому знову вивчаються під час викладання навчальних курсів з галузевих юридичних наук. Однак потрібно врахувати те, що теорія права та держави відіграє особливо важливу роль у "нарощуванні" нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках, виконуючи методологічну функцію. Водночас, необхідно зауважити, що реалізація останньої залежить від конкретних методологічних підходів, які лягають в основу загальної теорії, а ті, у свою чергу, визначаються потребами соціальної практики, обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта і предмета загальнотеоретичного праводержавознавства, розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу. І, як стверджує П.Рабінович, найактуальнішим запитом сучасної практики для загальнотеоретичної юридичної науки стало вироблення (чи обрання) тих філософсько-правових підходів, котрі найкраще відповідають потребі українського соціуму у гуманізації, олюдненні всіх сфер суспільного життя. Цим обумовлюється стрімке зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення та висновки якої становлять світоглядно-концептуальну складову методології науки, що розглядається.

На жаль, курс загальної філософії, який читається студентам юридичних вузів (факультетів) у перші роки навчання, побудовано без дотримання принципу оптимального співвідношення конкретно-наукового та філософського знання, слухачам не показується значення філософської теорії для інтерпретації і вирішення більш близьких для них соціально-наукових проблем. Л.Байрачна вказує на дві крайності, що зустрічаються у практиці викладання філософії: 1) повну відсутність на заняттях матеріалу зі спеціальних наук (результат – студенти залишаються байдужими до філософії, яка сприймається як теорія, що не стосується майбутньої професії); 2) перенасиченість занять конкретно-науковим матеріалом (результат – залишення мало місця для самої філософії, що підштовхує слухачів до помилкового розуміння тієї чи іншої теоретичної проблеми профілюючої дисципліни як справжньої філософії).

У зв’язку з цим згаданий автор наголошує на тому, що принцип оптимального співвідношення вимагає від викладання філософії, по-перше, акцентування уваги не на спеціально-науковому, а на філософському аспекті матеріалу і, по-друге, використання матеріалу не тільки профілюючих, але й інших суспільних наук. За таких умов розкривається специфіка філософії як теорії загального, знаходить вияв універсальність філософського бачення світу.

Отже, навчальний курс загальної філософії має, у першу чергу, показати студентам методологічну роль даної науки в осмисленні явищ соціальної дійсності, у тому числі права, зокрема, розкривши сутність різних методологічних дослідницьких підходів та можливості їх застосування у відповідних науках. У такий спосіб якнайкраще відображатиметься зв’язок філософської системи знань з фундаментальними теоретичними основами конкретно-наукового знання.

У когось може постати запитання: "А яка ж тоді роль філософії права?" Говорячи про фахову підготовку юристів, необхідно брати до уваги те, що навчальний курс загальної філософії не розкриває закономірностей виникнення, структури, функціонування та розвитку права, які є предметом філософії права. Слухач отримує базові знання, що певним чином "оформлюють" його світогляд і спрямовують навчально-пізнавальну та науково-дослідницьку діяльність. У процесі вивчення історії політичних і правових вчень та деяких інших теоретико-історичних дисциплін у світогляді студента відбувається кореляція тих ціннісних орієнтацій, які пов’язані з правом. А філософія права покликана, насамперед, зорієнтувати професійно-практичну діяльність майбутніх юристів й утвердити наміри деяких студентів щодо майбутньої науково-дослідницької праці, навчивши знаходити в об’єктивному суб’єктивне (і навпаки), розпізнавати за формою зміст, розуміючи зміст, виводити історично зумовлений смисл, бачачи явище, вникати у сутність тощо.

Інша особливість цієї галузі філософського знання виявляється у її співвідношенні із загальною теорією держави та права. Ж.-Л. Бержель справедливо зазначає, що у загальнотеоретичній юридичній науці спроба зрозуміти сутність, засади і цілі права здійснюється, "переважно відштовхуючись від права та з метою оволодіння правилами його застосування. Тоді як філософія права проявляє себе часто як філософія про право, відштовхуючись від філософії з метою сублімації юридичного в метафізичному". Таким чином, завдяки філософії права загальна теорія збагачує свій понятійний апарат, а разом ці галузі знань формують відносно струнку систему понять, впливаючи на характер і зміст галузевих юридичних наук.

Проте існує проблема, яку С. Алєксєєв влучно назвав "ситуацією розриву", що полягає у відсутності єдиної науки права: "На одному полюсі – юридичний позитивізм – дисципліна, яка з позиції багатьох має невисокий наукознавчий рівень… А на іншому полюсі – філософія права, що реалізує на правовому матеріалі філософські та соціологічні цінності і дані". Така "ситуація" не дозволяє своєчасно усувати недоліки у теорії права, не сприяє вона і виправленню зроблених помилок, багато з яких вже лягло в основу нових наукових досліджень. Це, звичайно, зумовлює не розвиток юридичної науки, а її застій або ж навіть регрес. Тому зближення "полюсів" позитивізму та філософії права – нагальна вимога. На користь цього свідчить те, що у методології сучасної правової науки визнано "науковість" філософських висновків. Д.Керімов, критикуючи позицію Р.Лукича, який розрізняв науку як сферу емпіричного пізнання та філософію як узагальнений рівень освоєння дійсності, пише, що філософія, правильно відображаючи об’єктивну реальність в узагальненому вигляді і всезагальні закономірності її розвитку, виробляє методологічні основи пізнання цієї реальності, є справжньою наукою. "Не можна лише емпіричне знання визнавати наукою та відмовляти в науковості філософським узагальненням цих самих знань, оскільки емпіричний (так само, як і чуттєвий) рівень вивчення об’єктів невідворотно призводить до раціонально-наукового їх пізнання". І далі: "Та обставина, що філософські узагальнення частенько є "опосередкованими" у тому сенсі, що виражають найбільш суттєве у вже пізнаному іншими науками, зовсім не виключає їх науковість, тим більше також і тому, що вони самостійно розробляють методологічні основи дослідження будь-якого об’єкта". Виходячи з останнього, доходимо висновку, що філософія права повинна поряд з розкриттям тих закономірностей, які стосуються виникнення, структури, функціонування та розвитку феномена права, розкрити сутність методологічних дослідницьких підходів, що використовуються у сучасній юриспруденції, й у першу чергу – антропологічного підходу, оскільки цього сьогодні вимагає побудова "людиноцентричної" ("гуманістичної") системи правових знань, на якій базується новітнє праворозуміння.

Гудима Д. Місце та роль філософських дисциплін у системі фахової підготовки юристів.-2006.-9 лютого// http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=21&d=671

Можна частково використати до 2 творчого!

+ до 3 Питання