Індія
Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття Великобританія, обмежена в можливості розширити свою колоніальну імперію, значно посилює колоніальну експлуатацію Індії, яку в метрополії називали «перлиною у британській короні».
Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.
У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація — Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями — ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.
Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній — мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.
Національно-визвольний рух 1905–1908 рр.
Закон про розподіл Бенгалії набрав чинності з 15 жовтня 1905 р. У Бенгалії цей день був оголошений днем національної жалоби. У Калькутті — столиці Британської Індії — відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.
Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.
Тим часом антиколоніальний рух поширювався. У багатьох містах тривали масові мітинги й демонстрації. Розпочалися страйки на промислових підприємствах, що належали англійцям. Улітку 1906 р. відбулися два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізниці.
В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу — другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.
Відбувається радикалізація ІНК. Восени 1906 р. на з’їзді в Калькутті під тиском «крайніх» на чолі з Тілаком уперше в історії національно-визвольного руху Індії була сформульована вимога «сварадж» (своя влада). Вона трактувалось як самоврядування в межах британської імперії на зразок самоврядних англійських колоній (домініонів). Однак розбіжності між «поміркованими» і «крайніми» з питання залучення мас до національно-визвольного руху і можливості насильницьких дій по відношенню до британської колоніальної адміністрації залишились невирішеними.
У 1908 р. на черговому з’їзді ІНК стався розкол. Партійне керівництво залишилось у руках «поміркованих», а «крайні» вийшли зі складу ІНК.
З метою зміцнення позицій «крайніх» Тілак здійснив ряд агітаційних поїздок країною. Його виступи широко висвітлювались усією індійською пресою. Вислів Тілака «індійська конституція — це карний кодекс» став крилатим. Колоніальна влада заарештувала Тілака, щоб покласти край діяльності індійських радикалів. У липні 1908 р. він став перед судом у Бомбеї і був засуджений до 6 років каторжної в’язниці. На знак протесту проти цього вироку населення Бомбея організувало загальний політичний страйк, який тривав 6 днів — за кількістю років каторги Тілака. Після подій у Бомбеї стався спад масового руху.
Піднесення національно-визвольного руху в Індії в 1905–1908 рр. мало вплив на політику англійського уряду. У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії (так звані реформи Морлі-Мінто). Зокрема, було запроваджено принцип окремих виборів для індуїстів і мусульман, збільшено кількість виборних членів у дорадчих органах при адміністрації тощо.
1911 р. новий віце-король Хардінг скасував розподіл Бенгалії, а столицю Індії перенесли з Калькутти в «більш спокійне» Делі.
Отже, на початку ХХ століття національно-визвольний рух перетворився на визначальний фактор суспільно-політичного життя Індії, на який британські колонізатори не могли не зважати.
Китай
З ХVII століття владу в Китаї зосередили у своїх руках маньчжури, які захопили країну і заснували свою імператорську династію Цін. На кінець ХIХ століття Китайська імперія втратила свою колишню могутність і перетворилася на напівколонію Заходу. Іноземні держави почали розподіл її території на «сфери впливу». Постаріла маньчжурська династія Цін уже не могла протистояти вторгненню іноземців і відстоювати суверенітет країни. Найбільш свідома частина суспільства розуміла необхідність негайних змін. У 1898 р. група китайських реформаторів зі схвалення імператора спробувала здійснити реформи, спрямовані на модернізацію Китаю. Однак через запеклий опір консервативних кіл ця спроба закінчилась цілковитим провалом.
Китай стрімко втрачав свій суверенітет. Тиск з боку іноземців посилювався. Країну заполонили католицькі і протестантські місіонери, які поширювали свою ідеологію серед китайського населення. Це викликало протест традиційного китайського суспільства. На зламі ХIХ–ХХ століть Північний Китай був приголомшений стихійним народним повстанням проти іноземців під проводом таємного товариства Іхетуань (історики часто називають його «боксерським повстанням»). Основним гаслом, що об’єднало повстанців, став девіз «Підтримаємо Цін, смерть іноземцям!». Але вигнати іноземців і відновити самоізоляцію Китаю від зовнішнього світу не вдалося: народне повстання було жорстоко придушено великими державами, а Китай зазнав нових принижень. «Боксерське повстання» розвіяло ілюзії, які ще існували в китайському суспільстві щодо могутності держави, уособленої монархією Цін. Престиж правлячої династії був остаточно підірваний. Китай зайшов у «глухий кут історії».
Революційно-демократичний рух у Китаї
На зламі ХIХ–ХХ століть формується революційно-демократичний рух. Його учасники мали на меті шляхом озброєного повстання повалити маньчжурську династію і проголосити республіку. Саме так, на їх думку, можна було відродити могутній і незалежний Китай. Визнаним лідером китайських революційних демократів став Сунь Ятсен, який тривалий час перебував в еміграції і був добре обізнаний з політичним досвідом Заходу. Він вважав, що єдиний правильний шлях виходу з кризи — поєднання традицій китайської цивілізації з нововведеннями, які прийшли із Заходу, і покладав великі надії на підтримку з боку Японії і західних держав. У 1905 р. Сунь Ятсен та його прибічники заснували в Японії революційну організацію «Об’єднаний союз». Його програма («три народні принципи») була розроблена Сунь Ятсеном. Перший принцип звучав як «націоналізм» і передбачав повалення влади маньчжурської династії та повернення влади китайському урядові. Другий принцип отримав назву «народовладдя» та означав установлення в країні буржуазно-демократичної республіки після повалення монархії. Третій принцип — «народний добробут» — мав на увазі справедливе вирішення основного для Китаю питання — аграрного. «Об’єднаний союз» розпочав підготовку антиманьчжурського повстання на півдні Китаю.
Сіньхайська революція
10 жовтня 1911 р. розпочалося озброєне повстання в одному з найбільших центрів південного Китаю — Учані. Це повстання започаткувало новий етап національно-визвольної боротьби, який історики часто називають Сіньхайською революцією (1911 р. за старим китайським календарем називався «Сіньхай»). Повстанці вигнали маньчжурських чиновників і створили революційний уряд, який вимагав зречення Цінської династії від влади і проголосив Китайську республіку. Революціонери звернулися до співгромадян із закликом повстати проти маньчжурського правління. Водночас, щоб уникнути втручання іноземців, революційна влада пообіцяла виконати зобов’язання за всіма договорами, що були підписані імператорським урядом. Країни Заходу також пішли назустріч і заявили про свій нейтралітет у конфлікті, який поглиблювався.
На заклик учанських революціонерів відгукнувся весь Китай. На початок грудня влада маньчжурів була скасована в 15 провінціях. Пекін контролював лише три північні провінції Китаю. В умовах загострення політичної кризи серед китайського населення спостерігався сплеск націоналістичного екстремізму, який іноді набував форм геноциду проти маньчжурів як народності. Імператорський уряд, утративши здатність контролювати ситуацію, звернувся по допомогу до відомого генерала Юань Шікая, китайця за походженням. Він був призначений головнокомандувачем усіма військами, а також отримав пост прем’єр-міністра. З метою уникнення подальшого поглиблення політичної кризи й збереження інституту імператорської влади 2 листопада 1911 р. була прийнята конституція, що перетворила країну на конституційну монархію.
Як досвідчений і поміркований політик, Юань Шікай виступав за подолання політичної спадщини цінського правління, китаїзацію вищих органів влади, національне примирення китайців і маньчжурів та віддавав перевагу політичним методам подолання конфлік ту. Тому силові методи проти революційного Півдня він поєднував з пошуком шляхів для примирення. З його ініціативи було припинено бойові дії та розпочато переговори з революціонерами. На цих переговорах не вдалося домовитись про збереження монархії навіть у конституційній формі, але Юань Шікаю запропонували пост президента республіки після зречення Цінської династії.
Наприкінці 1911 р. з багатолітньої еміграції повернувся Сунь Ятсен, що зміцнило позиції радикального табору. У Нанкіні, що став столицею Китайської республіки, 29 грудня 1911 р. на конференції представників незалежних провінцій Сунь Ятсена було обрано тимчасовим президентом. 1 січня 1912 р. він склав присягу й офіційно проголосив Китайську республіку. Було створено її вищий тимчасовий законодавчий орган — Національне зібрання, після чого доля Цінської династії була наперед визначена.
За посередництва Юань Шікая розпочалися переговори з імператорським двором про умови зречення від влади. 12 лютого 1912 р. від імені малолітнього імператора був виданий едикт про зречення. Влада маньчжурської династії Цін була повалена.
Одразу ж після цього Сунь Ятсен, виконуючи попередні домовленості свого оточення, відмовляється від повноважень тимчасового президента і рекомендує на цей пост Юань Шікая, котрого одностайно обрало Національне зібрання. За своєю суттю цей акт добровільної передачі влади став історичним компромісом між двома ключовими політичними лідерами Півночі і Півдня — Юань Шікаєм і Сунь Ятсеном. Це на деякий час дозволило уникнути кровопролитної громадянської війни, прямого втручання іноземних держав і неминучого розколу країни.
Республіканський уряд ухвалив цілу низку прогресивних указів. Найважливішим досягненням нового режиму стало ухвалення тимчасової конституції (10 березня 1912 р.), у якій уперше за всю історію Китаю було проголошено рівність усіх громадян, право приватної власності і свобода підприємництва, основні демократичні свободи, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також передбачено створення постійно діючого парламенту. Столицею Китайської республіки на вимогу Сунь Ятсена мав стати Нанкін. Але Юань Шікай відмовився переїжджати туди і його інаугурація відбулася в Пекіні, який незабаром було проголошено столицею.
Готуючись до парламентських виборів і прагнучи консолідації всіх патріотичних сил, здатних відстояти республіканський устрій, у серпні 1912 р. Сунь Ятсен зі своїми однодумцями заснував нову партію Гоміньдан (Національна партія). На парламентських виборах Гоміньдан досяг значних успіхів і почав вимагати створення «відповідального партійного уряду».
Але Юань Шікай не збирався ділитися владою й удався до репресивних дій. За його таємним наказом був убитий гоміньданьський кандидат на пост прем’єр-міністра. Щоб домогтися зміцнення своїх збройних сил, у квітні 1913 р. без узгодження з парламентом Юань Шікай взяв велику іноземну позику. Ця акція набула великого політичного резонансу. Гоміньдан закликав народ до збройної боротьби проти режиму Юань Шікая. Але масового виступу організувати не вдалося, оскільки більшість китайського населення на цей заклик не відгукнулася. Лише деякі вірні Гоміньдану військові частини почали військову кампанію проти Юань Шікая, що одержала назву «друга революція» (липень–серпень 1913 р.). Маючи велику перевагу в збройних силах і матеріальному забезпеченні, пекінський уряд придушив виступ гоміньданівців. Сунь Ятсен та інші лідери «другої революції» були змушені емігрувати. Поразка опозиції відкрила шлях Юань Шікаю до диктатури.
Таким чином, Сіньхайска революція, національно-визвольна за своїм характером, виконала головні політичні завдання:
— ліквідувала правління маньчжурської аристократії і монархічний режим;
— проголосила республіку західного зразка — першу на той час в Азії (навіть у Європі було всього лише три республіканські уряди — у Франції, Швейцарії і Сан-Маріно);
— звільнила рабів і кріпаків у колишніх маєтках імператора й маньчжурської знаті,
— прискорила модернізацію країни.
Однак Сіньхайська революція не ліквідувала деспотію — традиційну для Китаю політичну владу, — а лише призвела до пристосування її до нових історичних умов.
