Знайомство з історією розвитку біології, фізики, хімії та інших природничих наук неминуче приводить нас до античної греко – римської цивілізації як до джерела перших наукових узагальнень в цих областях науки. Так, Арістотель(4 ст. до н. е.) вперше зробив спробу систематизувати,критично усвідомити та узагальнити накопичені людством знання про рослинний та тваринній світ. Його вчення було найбільш авторитетним для багатьох вчених – біологів Європи аж до 15 – 16 століття.
Погляди в області ботаніки отримали свій розвиток в працях його учня Феофраста(4 – 3 ст. до н. е.), який в трактаті «Про історію рослин» викладає погляди на будову і розмноження рослин.Інший древньогрецький вчений Діоскорид(1 ст. до н. е.) описав близько 400 рослин.Натураліст Пліній Старший (1 ст. до н. е.) зібрав і систематизував велику кількість відомостей про навколишню рослинність і тваринний світ з витворів грецьких і римських авторів.
Паралельно із збагаченням науки новими уявленнями про оточуючу природу виникає формування нової термінології на базі на базі грецького і латинського лексичного фонду.
В середньовіччі продовжується накопичення фактичного матеріалу про оточуючий світ. Велика увага приділялася лікарським рослинам, їх розпізнанню і описанню.
В епоху Відродження настає оживлення в галузі біологічних і медичних досліджень.Разом з описом тваринного і рослинного світу з’являється посилена цікавість до анатомії людини. Винайдення збільшувального скла, а відповідно мікроскопа дозволило Антоні Левенгуку(17 – 18 ст.) відкрити інфузорії і кров’яні тільця, а Марчелло Мальпігі(17 – 18 ст.) зробити багато відкриттів в галузі анатомії комах. Із зоології і ботаніки поступово виділилась мікроскопічна
анатомія.Виділення нових віток наук, як і подальший розвиток давно існуючих, привело до появи великої кількості нових біологічних термінів, виникших на базі грецького і латинського лексичного фонду.Однак найбільш інтенсивний процес термінотворення в біології пов’язаний із застосуванням нових методів класифікації рослинного і тваринного світу. Вершиною штучної класифікації рослин була система. Розроблена шведським дослідником прроди Карлом Ліннеєм (1707-1778рр.), автором робіт: «Основи ботаніки», «Філософія ботаніки», «Роди рослин», «Види рослин», «Система рослин» та інших. З іменем Ліннея зв»язано описання великої кількості рослинних і тваринних форм, їх точна діагностика і зручна систематизація. До Ліннея види рослин позначались десятьма і більше латинськими словами. Лінней ввів біномінарну номенклатуру, в зв’язку з якою кожен вид визначається двома латинськими назвами – родовим і видовим. Система біномінарної номенклатури виявилась дуже зручною та приємливою. Таксономія вступила в період розквіту. Розпочалося століття розширеного пізнання про тваринний та рослинний світ. Застосування мікроскопу дозволило відкрити великий світ дрібних тварин і рослинних форм, їх більш тонкі ознаки, за якими можна розпізнавати, визначати і класифікувати вже відомі види. Це обумовило появу великої кількості нових видів, родових та інших назв.
В початковий період свого розвитку систематична ботаніка і зоологія розвивались в значній мірі стихійно, без яких-небуть чітких установок в відношенні номенклатури, лише згідно з традиціями, початок яким поклав Лінней. Відсутність твердих номенклатурних правил часто приводило до плутанини в назвах рослин і тварин. В 1867 році на Міжнародному ботанічному конгресі в Парижі були прийняті перші «Закони ботанічної номенклатури», які, в зв’язку з подальшим розвитком систематичної ботаніки, неодноразово доповнювались та змінювались. Сучасний Міжнародний кодекс ботанічної номенклатури в основній своїй частині був прийнятий Венським ботанічним конгресом 1905 року, потім декілька разів переглядавська та доповнювався. Останній Міжнародний кодекс ботанічної номенклатури прийнятий 12 Міжнародним конгресом в 1975 році.
Латинь і юриспруденція.
З утворенням Римської імперії латинська мова поширилася на тер. Зх. Європи і стала офіц. мовою держави. Упродовж Середньовіччя та Відродження і до 18 ст. вона використовувалася не тільки як писемна мова церкви, науки, філософії та літератури, а й як мова ділового та професійного спілкування духівництва, вчених, юристів, медиків, чиновників. До початку 18 ст. у більшості університетів Європи викладання велося латинськю мовою Нині латинська мова є офіційною мовою держави Ватикан. За латинською мовою зберігається статус міжнародної у царині медицини, біології, філології, юриспруденції та серед католицького кліру. Елементи латинської
мови активно використовуються у лексиці в-ва, побуту, освіти, соціально-політ, та наук, життя. Особливе значення латинська мова має для юридичних наук. По-перше, правнича термінологія значною мірою складається з латинських слів (юстиція, процес, прецедент, презумпція, адвокат, прокурор та ін.). По-друге, римське право, на базі якого сформувалося сучасне європейське право, розвивалося у мовному просторі латини. На фунті латинської лексики римського права склалися численні поняття різних галузей права, зокрема цивільного (аліменти, віндикація, експертиза, колегія, компенсація, плебісцит, прерогатива, ратифікація тощо). З іншого боку сама латинська мова розвивалася паралельно зі становленням римського права, що підтверджують писемні пам'ятки тих часів. У 450 до н. е. були укладені Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського законодавства. В архаїчний період розвитку Л. м. (3—2 ст. до н. е.) були закладені основи римської юриспруденції. Збереглися фрагменти творів римських юристів того періоду: Гнея Флавія, Корнелія Сціпіона Назіки, Марка Юнія Брута, Гая Манілія, Муція Сцеволи та ін. Саме тоді формалізований легісакційний процес (legis actio — дія, встановлена законом) почав поступово замінюватися формулярним (per formulas — через формули), який більше сприяв фіксації латинських юридичних фразеологізмів. У класичний період розвитку латинської мови (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.) відбувався розквіт не тільки римської літератури, а й юриспруденції та ораторського мистецтва. Епоха ранньої імперії виявилась дуже плідною для римської юриспонденції. Відбувається формування юридичних шкіл(Прокул, Сабін). Відома ціла плеяда славетних юристів: Цельс, Гай, Лабеон, Капітон, Юліан, Помпоній та ін. До нас дійшов твір римського юриста ІІ ст. Гаю «institutiones» (інституції) у якому закладено основні поняття римського цивільного права.
Підсумком багатовікового історичного розвитку юриспруденції стала знаменита кодифікація римського права візантійським імператором Юстініаном. З епохи пізню!' імперії (3—5 ст.) збереглися фрагменти творів Павла, Папініана, Ульпіана, Модестіна, кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія. Рим. юристи та коментатори були майстрами правових дефініцій. Шляхом використання і коментування латинських юридичних виразів вони фіксували у правознавстві загальнолюдські норми суспільного життя в органічній єдності з принципами справедливості, милосердя, благодійності, порядності тощо Guns praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere — приписи права такі: чесно жити, не шкодити іншому, кожному віддавати належне). В Середні віки в Україні, як і в країнах Зх. Європи, латинською мовою було укладено багато юридичних документів, історичних хронік, трактатів з філософії, богослов'я та ін. Латинською мовою писали Франциск Скорина, С. Оріховський, І. Домбровський, Феофан Прокопович та ін. вчені і письменники. У 16—18 ст. латинська мова в Україні велося ділове листування, нею було надруковано «Пакти і Конституцію Війська Запорозького» (1710). В цей час широко використовувалася перекладна література, зокрема збірки латинських сентенцій, що зумовлювалося розвитком юридичних наук та риторики. Так, багато сентенцій, у т. ч. правових, подає Феофан Прокопович у своїй праці
«Риторика». Пам'ятки актової писемності України періоду пізнього феодалізму містять багато запозичень з латинської мови (хартія, бурса, реєстр, юрисдикція, реляція, універсал, магістрат, елекція тощо). Для юриспруденції латинська мова становить інтерес не лише як мова римського права, середньовічних юридичних трактатів і документів, а й як джерело міжнародних державо-правових термінів, формул і сентенцій. Норми та принципи правознавства римські juris pru-dentes (досвідчені у праві) майже 2 тис. років тому втілили у стислих і містких дефініціях, максимах, сентенціях та виразах. Точність і простота латинської юридичної фразеології забезпечили подолання правового партикуляризму і створили можливість єдиного міжнародного правозабезпечення. Афористична стислість і влучність термінів та формул римського права, відсутність у його мові неприпустимих в юриспруденції двозначностей сприяли його утвердженню як основи європейських правових систем.
Латинські юридичні вирази стали озвученим правом для юристів усього світу. В них відбилися реальні процеси соціального життя, а також певні фікції права (fictio legis neminem laedit — юрид. фікція нікому не шкодить). Латинські сентенції перетворилися на юридичні презумпції, напр.: prior tempore — potior jure (перший за часом — сильніший за правом), dominus sentit periculum (господар відповідає за ризик), periculum in mora (небезпека у зволіканні; у простроченні — ризик випадкової втрати), nemo debet bis puniri pro uno delicto (ніхто не повинен двічі бути покараним за одну провину), pater est quem nuptiae demon-strant (батько той, на кого вказує шлюб). Правова афористика латинської мови зафіксована у вигляді абстракцій, передає соціальну дійсність у її суттєвих формах (forma legalis est forma essen-tialis — юридична форма — істотна форма). Лат. слова і поняття визначають предмет, явище або дію, а фразеологізми дають їхню характеристику. В цьому аспекті латинські юридичні вирази та сентенції є своєрідними документами, першоджерелами права. Вони — результат і показник складного діалектич. процесу формування права, його понять і норм. Латинські юридичні фразеологізми й терміни допомогли відокремити правові поняття від емпірики реальних речей і чітко зрозуміти зв'язки та відношення правового життя. Лат. сентенції й терміни становлять не лише основу, а й форму права; вони піддаються використанню незалежно від конкретного джерела або певної ситуації, дають простір для абстрактного мислення та різноманітних інтерпретацій. Латинські юридичні вирази та визначення відповідають принципам ототожнення користі й добра, істинності й практичності, їх зміст грунтується на загальнолюдських нормах суспільного життя та гуманізмі.
Вивчення латинської мови на юридичному факультеті має бути пов’язане із спеціальними дисциплінами, такими як основи римського цивільного права та ін.
Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємнші вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів'.
На грунті римського права склалися численні поняття цивільного права. Юридичні терміни терміни і поняття, що набули поширення в усіх країнах (наприклад: арбіртраж, вето, прокуратура та багато інших) найкраще засвоюються під час вивчення римського права.
Юристи вивчають також судову медицину. В своїй діяльності їм доводиться мати справу з рецептами написаними латинською мовою, знайомитися з історією хвороби, висновками судових лікарів і медичних експертів.
Активне засвоєння інтернаціональної латинської лексики та фразеології – це важливе завдання юриста, який вивчає латинську мову.
