Періоди розвитку латинської мови

Зміст

 

1. Вступ …………………………………………………………………1-2 ст.

2. Історія виникнення латинської мови……………………………….3-5 ст.

3. Періоди розвитку латинської мови…………………………………5-7 ст.

4. Латинська мова в епоху Відродження……………………………...7-9 ст.

5. Латинська мова та філологія……………………………………….9-10 ст.

6. Латинь та медицина……………………………………………….11-13 ст.

7. Латинь, біологія та ботаніка……………………………………...13-14 ст.

8. Латинь та юриспруденції………………………………………….14-17 ст.

9. Список використаної літератури…………………………………….18 ст.

 

Вступ.

 

Історична роль латинської мови як міжнародної мови науки і художньої літератури істотно відрізняє її від численних штучних мов, що пропонувалися для міжнародного спілкування, - як від тих, котрі одержали хоча б обмежене поширення, так і від незрівнянно більшої їхньої частини, що залишилася мертвонародженими проектами. Будучи державною мовою багатоплемінної Римської імперії, що займала до III ст. н.е. величезну територію навколо Середземного моря, латинська мова виявилася єдиною у її західній частині мовою культури. Це своє значення вона зберегла і після падіння Західної Римської імперії в V ст. під натиском варварських племен. Аж до XII - XIII ст. латинська мова залишалася єдиною літературною мовою, знаряддям художньої творчості і наукової думки, але насамперед - мовою католицької релігії, що складала основу середньовічної ідеології.

В усному мовленні численних романизованихх племен латинська мова змінилася настільки, що вже в III - IV ст. вона перетворилася в ряд локальних діалектів, у своїй сукупності носячих назву вульгарної латині. Надалі ці діалекти поклали початок сучасним романським мовам. Письмова латинська мова при всій розмаїтності областей, у яких вона застосовувалась, не втрачала своєї єдності: володіння нею відкривало для її носіїв можливість взаємного живого спілкування, як у романізованих країнах, так і за їхніми межами.

Винятковою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XІV–XVI ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466–1536) у Голландії, Томас Мор (1478–1535) в Англії, Джордано Бруно (1548–1600), Томазо Кампанелла (1568–1639) в Італії. Латинська мова стає в цей період важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.

Багатовікове поширення латинської мови викликало потребу ґрунтовно вивчати її у школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню відповідної латинської лексики до нових західноєвропейських мов.

У XVІІ–XVІІI ст. латинською мовою писали свої твори філософи, історики, фізики і математики: Фр.Бекон (1561–1626), С.-Ф.Кльонович (1545–1602), Р.Декарт (1596–1650), П.Гассенді (1592–1655), Б.Спіноза (1632–1677), І.Ньютон (1643–1727), Г.Ляйбніц (1646–1716). Латинською мовою писали твори українські вчені й письменники: Ю.Дрогобич (бл.1450–1494), П.Русин із Коросна (1470–1517), С.Оріховський (1513–1566), І.Домбровський (поч. XVІI ст.), Т.Прокопович (1681–1736), Г.Сковорода (1722–1794), М.Довгалевський (перша половина ХVIII ст.).

Помітну роль відігравала латинська мова на українських землях. Нею користувалися ще з часів Галицько-Волинського князівства. У першій половині XІV ст. у Галичині з’являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою. Це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст.

Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці XVІ ст., сприяла інтенсивному поширенню латини у шкільній практиці. Найважливіші збережені пам’ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов’язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–ХVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький, І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Латинська мова була основною й обов’язковою дисципліною у навчальних закладах багатьох країн світу. Тепер ця традиція відновлюється. У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської мови.

Укладачі чудової хрестоматії середньовічної латинської літератури пишуть: «Латинська мова не була мертвою мовою, і латинська література не була мертвою літературою». По-латинському не тільки писали, але і говорили: це була розмовна мова, що поєднувала нечисленних утворених людей того часу: коли хлопчик-шваб і хлопчик-сакс зустрічалися в монастирській школі, а юнак-іспанець і юнак-поляк - у Паризькому університеті, то, щоб зрозуміти один одного, вони повинні були говорити по-латинському. І писалися на латинському не тільки трактати і житія, але і викривальні проповіді, і змістовні історичні твори, і натхненні вірші. Латинська поема "Вальтарий" розробляла сюжети древнегерманских сказань задовго до «Пісні про Нибелунгах, а провансальські трубадури і німецькі миннезингери вчилися ліричним темам і прийомам у своїх старших сучасників - латинських поетів-вагантів. Та й ті самі латинські богословські трактати, що так відпугують теперішнього читача, були для європейської думки школою діалектики, сучасної і корисної».

Таким чином, латинська мова протягом багатьох століть до епохи Відродження бездоганно виконувала функції міжнародної мови, і притім не тільки в науці, але й у поезії.

Латинська мова - це основна мова європейської культури від античності до нового часу, і без неї неможливо самостійне збагнення найважливіших фактів цієї культури по першоджерелах, а отже, і ніяке справді історичне утворення.

 

Історія латинської мови.

 

Латинська мова (lingua Latīna) – одна з найдавніших мов індоєвропейської сім’ї, що належить до групи італійських мов. Це мова одного із стародавніх племен, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені – латини (Latīni), область поширення – Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тібру. Столицею цієї області у 754–753 рр. до н.е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи горбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» – Urbs aeterna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем’я латинів, проте в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з ІІ ст. до н.е., виходить за її межі. У І ст. н.е. Рим став столицею наймогутнішої держави стародавнього світу – Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.

Після смерті імператора Феодосія 395 р. н.е. відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну та Західну. На роз’єднаних землях занепадала освіченість, мовні розбіжності між римськими провінціями зростали, поступово втрачався латинський елемент. «Вульґарна (народна) латина» стала мовою-основою для нових національних мов (романських). До романських мов належать: італійська, яка виникла на території Апеннінського півострова, французька і провансальська – у Ґаллії, іспанська і португальська – на Піренейському півострові, рето-романська – на території Швейцарії і Північної Італії, румунська – у Дакії (сучасна Румунія), молдавська – у Молдові та ін. Ці мови розвинулися із народної латини і зберігають у своєму словниковому складі, морфології і синтаксисі латинські ознаки.

Спроби римлян підкорити германські племена в І ст. до н.е. – І ст. н.е. були марними, проте економічні зв’язки з германцями існували тривалий час, вони здійснювалися переважно через римські військові колонії, розміщені вздовж Рейну і Дунаю. Про це нагадують назви німецьких міст: Köln (від лат. colonia – «поселення»), Koblenz (з лат. confluens – «той, що стікається»). Латинське походження в сучасній німецькій мові мають слова Rettich (із лат. radix – «корінь»), Birne (із лат. pirus – «грушка»), Mauer (із лат. murus – «кам’яна стіна»), Fenster (із лат. fenestra – «вікно»), Straβe (із лат. strata via – «брукована дорога») та ін.

У Британії сліди латинської мови збереглися у назвах міст із -chester, -caster чи -castle від лат. castra – «військовий табір» і castellum – «укріплення», foss від fossa – «рів», col(n) від colonia – «поселення», пор.: Manchester, Lancaster, Newcastle, Fossway.

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (476 р. н.е.)

Латинська мова залишається мовою держави, науки і школи у феодальному франкському королівстві (V–VI ст. н.е.). Латинською мовою Григорій Турський (540–594) написав «Історію франків», а Айнеґард – «Життєпис Карла Великого» (810). Карл Великий (742–814), імператор Франкської держави, наприкінці VIІІ – на початку IХ ст., виступив ініціатором реформи, спрямованої на уніфікацію вимови писемної латини, щоб наблизити її до втраченого класичного канону. Саме ця «каролінгська» латина на багато сторіч перетворилася на універсальний засіб міжнародного спілкування, офіційно-ділового, наукового, літературного і церковного обігу в Західній Європі. Карл Великий запросив учених із різних країн Європи, щоб відновити класичні заняття «правильної латини». За його наказом учені збирали і переписували латинські та грецькі рукописи. Створювалися спеціальні приміщення scriptoria, де переписувачі одночасно копіювали один і той самий рукопис. Завдяки невтомній праці переписувачів до нас дійшла більшість творів античних авторів. Поряд із Верґілієм, якого у середні віки вважали взірцем для наслідування, читають Горація і Овідія, звертаються до Ціцерона. Твори Лівія і Светонія, Лукана і Стація, Квінтіліана і Плінія, Ювенала і Катона цінуються на рівні з творами християнських авторів.

Сферою застосування латинської мови в епоху Середньовіччя були юриспруденція, освіта, наука, церква, література, – усі сфери суспільного і культурного життя. Закони перших варварських держав у Західній Європі називалися «правди» (leges) і були написані латинською мовою. Міські статути, якими користувалися в міських управах, були також латиномовні.

Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах. Вона яскраво представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти – університети. Ці заклади з’являються у Болоньї (1119), Оксфорді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом.

В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів. Вона була невід’ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей.

Становлення літературної мови. В ІХ столітті на основі народно-розмовної латинської мови сформувались романські мови (французька, іспанська, португальська, італійська та інші). У середні віки була загально-письмовою мовою західноєвропейської громади, католичної церкви, науки і частково літератури. У ХХ столітті, і зараз також, використовується в науковій термінології (у медицині, біології, ботаніці та ін.).

 

Мова католичної церкви й офіційна мова (нарівні з італійською) Ватикану — Латинська.

Антична культура - культура стародавньої Греції і Риму – впродовж багатьох віків живила і продовжує живити європейську, а через неї світову культуру.

Після занепаду Римськї імперії латинська мова поступово перестає бути знаряддям живого спілкування людей: шляхом природного розвитку, через народну латину, вона дає початок формуванню нових романських мов. Крім того як писемна мова, класична латина протягом століть залишається пінівною в науці, у тому числі медицині, освіті, юриспруденції, діловодстві та в ін. сферах суспільного життя і виходить далеко за межі колишньої Римської імперії. Досить згадати, що й в Україні латинська мова відігравала у свій година значну роль. Величезна кількість латиномовних документів що є джерелом пізнання історії, науки і культури нашого народу, чекають своїх дослідників в історичних архівах, книгосховищах, музеях.

Усвідомивши приоритетну роль латинської мови в галузі науки і культури, зрозуміємо, чому словами латинського (й грецького) походження рясніє лексика багатьох мов, у тому числі й української (наприклад, демократія, консолідація, гуманізм, культура, інститут, студент). Лексичне багатство латинської та грецької мов служити незамінною основою для створення і постійного збагачення міжнародної термінології, передусім медичної і фармацевтичної. Вивчення латинської мови в навчальних заставах має, передусім, практичний характер.

 

 

Періоди розвитку латинської мови.

В історії розвитку латинської мови відокремлюють декілька періодів.

І. Період докласичної латині (ІІІ — початок І століть до н.е.). Найдавнішими пам’ятками латинської мови є написи, фраґменти обрядових пісень, законів VII–IV ст. до н.е. Історія літературної мови починається 240 р. до н.е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою, як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (240–81 рр. до н.е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254–184 рр. до н.е.), від якого до нас дійшло 20 комедій повністю і одна – у фраґментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190–159 рр. до н.е.), автор шести комедій.

До цього періоду відносяться праці на латинській мові понауковим та медицинським питанням, наприклад праця Катона “De re rustica” (“Про сільське господарство”), у якому зустрічаєтся багато слів медичного характеру, взятих з розмовної мови.

II. Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н.е.–120 р. н.е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки – «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р.

до н.е. – 14 р. н.е.) є Ціцерон (106–43 рр. до н.е.), Цезар (100–44 рр. до н.е.), Верґілій (70–19 рр. до н.е.), Горацій (65–8 рр. до н.е.), Овідій (43 р. до н.е.–18 р. н.е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Срібний» вік, або післякласичний період, (14–120 рр. н.е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н.е.–65 р. н.е.), Марціала (43–104 рр. н.е.), Таціта (55–120 рр. н.е.) та ін.

Період формування і розквіту класичної латинської мови був пов’язаний із перетворенням Риму в наймогутнішу державу Середземномор’я, до складу якої ввійшли обширні території на заході та південному сході Європи, у Північній Африці і Малій Азії. До кінця ІІ ст. до н.е. латинська мова панує не тільки на території Італії, а й як офіційна державна мова поширюється на Піренейському півострові і в Південній Франції. Через римських воїнів і купців латинська мова у своїй розмовній формі доходить до місцевого населення і стає засобом романізації завойованих територій

III. Післякласична латинь енпохи Імперії (I та II століття н.е.). Велике різноманіття наукової літератури. Найбільш відомими творами цього часу є твір Авла Корнелія Цельса (I століття н.є.) “ Про медицину ” також багатотомні праці грецького філософа, вченого та лікаря Клавдія Галена, який писав на грецькій мові, але проживаючого та працюючого в імператорському Римі. Його дії, присвячені науковим та практичним питанням анатомії, етиології та лікування різних хвороб, приготування різноманітних ліків, були верхівкою античної післягіпократової медицини; смороду також зробили значний вплив на покоління лікарів багато сттоліть тому. Найбільш значною науковою працею цього часу є “Historia naturalis” (“Природнича історія”) Плінія Старшого (23—79 рр. н.е.). Із 37 книг, склаючих цю енциклопедію, одна книга була посвячена антропології та фізіології людини, вісім книг — ботаніці, вісім книг- лікарським рослинам, п'ять книг — лікарським засобам тваринного похоження. Пізніше, в ІІІ сттолітті н.е., з медицинських творів Плінія були зроблені висновки, зібрані в одну книжку, відому під назвою "Медицина Плінія". Подібними питаннями займався філософ та письменник Луцій Анней Сенека у творі “Naturales quaestiones” (“Природні проблеми”). Питанням виготовлення ліків присвятив свій твір ' (“Про ліки”) римський лікар Скрібоній Ларг.

Усі ці автори приділяли велику увагу відшліфовуванню та уточненню научної мови медицини. У книзі Цельса часто зустрічаються розширені пояснення грецьких термінів підшукуючи найбільш точний еквівалент на латинській мові.

IV. Пізня латинь (III—VI сттоліття н.е.) не відрізняється величними працями по медицині, хоча і у ці сттоліття з'явились різного роду популярні творів, написанх у віршованій формі, де давалися багаточисленні поради, різноманітні рецепти для лікування тварин та людей.

У 395 р. н.е. Римска імперія розпалась на дві імперії — Східну та Західну. У Східній, Візантійскій імперії домінула грецька мова, а в Західній — державною мовою запозбавилася латинська.

Зараз латинській мові належить роль в утворенні і розвитку словникового складу сучасних мов, у формуванні інтернаціонального фонду.

Вона виробила цілу словотворчу систему. Також латинська мова слугує засобом для утворення наукової, медицинської, технічної та інших термінологій.

 

4. Латинська мова в епоху Відродження.

 

Із занепадом античного суспільства, падінням Римської Імперії і

виникненням нових народів латинська народна розмовна мова дає поштовх до формування романських мов: італійської, французької, іспанської,

португальської, румунської та інших. Хоча латинська мова перестала бути засобом спілкування якогось народу загалом, але продовжувала зберігатись як письмова мова науки, частково літератури й офіційних актів. У такому значенні латинська мова вийшла далеко за межі колишньої Римської імперії.

В епоху Відродження (ХІ - ХVІ ст.) латинська мова стає міжнародною мовою науки та дипломатії, предметом вивчення в школах. До ХVІІІ ст. майже всі наукові праці писалися латинською мовою. Для прикладу досить навести лише деякі імена вчених: Еразм Роттердамський (1466 – 1536) у Голландії, Микола Копернік (1473 – 1535) у Польщі, Томас Мор (1478 – 1535), Френсіс Бекон (1561 – 1626) та Ісаак Ньютон (1643 – 1727) в Англії, вітчизняні вчені Києво-Могилянської академії.

Винятковою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XІV–XVI ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466–1536) у Голландії, Томас Мор (1478–1535) в Англії, Джордано Бруно (1548–1600), Томазо Кампанелла (1568–1639) в Італії. Латинська мова стає в цей період важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.

Зародження і розвиток феодалізму в середньовічній Європі характеризується затуханням тих творчих інтенцій, які виявились в період розквіту греко-римської цивілізації, спадом в розвитку культури і науки, який продовжується аж до XV століття. В області мовознавства цей період характеризується схоластичним підходом до мови, перебільшенням значення латинської мови, як єдиного засобу науки і освіти. Латинська мова стає єдиною мовою, яку вивчають, до того ж її вивчають лише з практичною метою - для отримання освіти. Верхом ученості вважається опанування граматики латинської мови у викладі Доната і Присціана. Правила і поняття латинської граматики вважалися всезагальними, їх автоматично переносили у граматики інших мов. Сама же латинська граматика виступає взірцем премудрості, мистецтвом правильно говорити і писати.

Граматики Доната і Присціана використовувались, як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпритування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з “правильної” мови канонічного тексту на “неправильну” мову. На початок XII – XIII ст. була ясно усвідомлена

відмінність середньовічної латини як засобу комунікації в культурному світі Європи від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаваться коментарі, які відбивали нові норми мови. В мовній теорії власне граматична традиція почала поступатиь місцем логістичній.

Виникнення логістичного напрямку – логістичної граматики – в мовознавсті середньовіччя датується XI – XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з працями Аристотеля і логіка глибоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логістична граматика була тісно пов’язана з проблемою універсалій, яку розглядали у середньовіччі, як проблему всановлення системантики універсальних термінів, позначаючи людину і її властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє ярке втілення в XIII – XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філосфську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філосфської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, абоуніверсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти буд-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов – латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом спору, ніж об’єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на “правильні” і “неправильні”, їх співіснування призводить до того, що “неправильні” мови починають брати на себе функції “правильних” мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам едність. Так у загальних рисах відбуваться підготовка до формування в Європі мовознавста епохи Відродження.

Помітну роль відігравала латинська мова на українських землях. Нею користувалися ще з часів Галицько-Волинського князівства. У першій половині XІV ст. у Галичині з’являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою. Це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст. Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці XVІ ст., сприяла інтенсивному поширенню латини у шкільній практиці. Найважливіші збережені пам’ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов’язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–ХVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький,

І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Латинська мова досі залишається джерелом утворення наукової та технічної термінології.

Хоча латинська мова втратила те значення міжнародної мови вчених будь-якої спеціальності, що належало їй ще в XVIII ст., у ряді наукових областей її позиції залишаються непорушними і в даний час. Насамперед це мова висхідної до Линнею природничонаукової систематики, а також анатомічної, медичної і фармакологічної номенклатури. Разом з тим, латинська і латинізована грецька лексика служить основним джерелом поповнення безупинно і прогресивно зростаючої термінології у всіх областях науки і техніки.

Латинська мова при належній постановці її викладання в системі середньої і вищої школи з'явилася б одним із засобів підвищення рівня філологічного утворення, що саме по собі дуже важливо. Навіть у тому випадку, коли вивчення латинської мови спрямовано в першу чергу на оволодіння практичними навичками усної і письмової мови, воно повинно спиратися на філологічний аналіз класичних текстів, і саме це додасть йому найважливіше освітнє значення незалежне від досягаються при цьому тих чи інших практичних вигод.