Практика застосування латинської мови, як міжнародної мови науки, а також як мови літературної творчості, що продовжує стару гуманістичну традицію характеризує динаміку цього руху за живу латинь. Основний показник тут - наявність журналів, що публікують наукові статті латинською мовою.
Голландський філологічний журнал "Mnemosyne", що донедавна друкував статті тільки на латинській (тепер і на німецькій, англійській, французькій і італійській мовах). На рівних правах з новими мовами прийняті латинська мова й у ряді солідних філологічних журналів інших країн, а також у збірниках "Eirene", видаваних Комітетом сприяння класичної філології в країнах соціалізму.
Багато журналів, як, наприклад, варшавський "Meander", публікуючи основний текст статей польською мовою, супроводжують їх латинським резюме. Оксфордский науково-популярний журнал "Greece and Roma", що видається англійською мовою, майже в кожнім номері надає місце для публікації латинських віршів, а також розважальним матеріалам - кросвордам і т.п. - латинською мовою.
Нарешті, латинською мовою видаються журнали, спеціально присвячені живий латині: "Latinitas" (Ватикан), "Palaestra Latina" (Барселона), "Vox Latina" (Саарбрюккен), "Vita Latina" (Авиньон), "Orbis Latinus" (Мендоса, Аргентина). У цих журналах систематично публікуються результати роботи, що ведеться в різних країнах, по нормуванню новолатинської лексики. Критичний звід цих матеріалів у виді фундаментального словника складає
одну з найважливіших задач, включених у програму діяльності Міжнародної академії сприяння латинської освіченості.
Не можна не згадати тут також і про книги новолатинської поезії останніх десятиліть. Такі збірники віршів видатних латинських поетів сучасності Уго Энрико Паоли (Флоренція, 1961) і Германа Веллера (Тюбинген, 1946), збірник "Vita Camena", що містить зразки творчості п'ятдесятьох авторів із сімнадцяти країн (Цюріх, 1961), збірник "Carmina latina recentiora" (Лейхлинген, 1974).
Друга половина ІІІ – ІІ ст. до н.е. - це період встановлення літературної латинської мови, яка іменується архаїчною латинню. З творів цього періоду збереглися комедії Плавта (близько 253 – 184 рр. до н.е.), Теренція (185 – 159рр. до н. е.), сільскогогсподарський трактат Катона Старшого (234 – 149рр. до н.е.), а також фрагменти праць інших авторів.
Літературна мова І ст. до н.е. – класична латинь (“золота латинь”) – багата науково-філософською, політичною і технічною термінологією. Саме в цей час латинська мова досягає найвищого розвитку у творах Гаю Юлія Цезаря (100 – 44 рр. до н.е.), Марка Туллія Ціцерона (106 – 43 рр. до н. е.), Публія Вергілія Марона (70 – 19 рр. до н.е.), Публія Овідія Назона (43 р н. е.- бл. 18 р. н.е.) та інших римських письменників.
Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах. Вона яскраво представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти – університети. Ці заклади з’являються у Болоньї (1119), Оксфорді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом.
В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів. Вона була невід’ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей.
Винятковою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XІV–XVI ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466–1536) у Голландії, Томас Мор (1478–1535) в Англії, Джордано Бруно (1548–1600), Томазо Кампанелла (1568–1639) в Італії. Латинська мова стає в цей період важливим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.
Багатовікове поширення латинської мови викликало потребу ґрунтовно вивчати її у школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню відповідної латинської лексики до нових західноєвропейських мов.
У XVІІ–XVІІI ст. латинською мовою писали свої твори філософи, історики, фізики і математики: Фр.Бекон (1561–1626), С.-Ф.Кльонович (1545–1602), Р.Декарт (1596–1650), П.Гассенді (1592–1655), Б.Спіноза (1632–1677), І.Ньютон (1643–1727), Г.Ляйбніц (1646–1716). Латинською мовою писали твори українські вчені й письменники: Ю.Дрогобич (бл.1450–1494), П.Русин із Коросна (1470–1517), С.Оріховський (1513–1566), І.Домбровський (поч. XVІI ст.), Т.Прокопович (1681–1736), Г.Сковорода (1722–1794), М.Довгалевський (перша половина ХVIII ст.).
Латинська мова була основною й обов’язковою дисципліною у навчальних закладах багатьох країн світу. Тепер ця традиція відновлюється. У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської мови. Лексичними запозиченнями чи словотвірними елементами з латинської і грецької мов рясніє кожна мова, серед них й українська, пор.: календар, конспект, професор, доцент, асистент, студент, факультет, університет, ефект, атестат, стандарт, проґрес, конґрес, інфляція, девальвація, суб’єкт, синус, косинус, траєкторія, фінал та інші.
Значна кількість латинських запозичень є й у побутовій мові: олія (oleum), котел (catillus), скриня (scrinium), сокира (secūris), вино (vinum), комора (camĕra), компот (componĕre).
У наші дні латинська мова – це своєрідний будівельний матеріал, з якого творяться нові терміни. Адже жодна галузь науки не може обійтися без знання основ термінології, яка формується на базі латинської мови.
Значення латинської мови багатогранне. Стародавній Рим залишив людству велику скарбницю художньої і наукової літератури. Афоризми латинських авторів, прислів’я і вислови служать джерелом цитат для ораторів і письменників, учених і державних діячів, журналістів і дипломатів. Наприклад: Homo locum ornat, non locus homĭnem. – Людина прикрашає місце, а не місце людину; Mala herba cito crescit. – Погана трава швидко росте; Non scholae, sed vitae discĭmus. – Не для школи, а для життя вчимося, тощо.
Отже, латинська мова має велике ужиткове застосування у різних ділянках науки. Саме тут доречно навести вислів видатного римського оратора і письменника Ціцерона: «Non tam praeclārum est scire Latīne, quam turpe est nescīre». – Не настільки похвально знати латину, наскільки ганебно – не знати її.
Хоча латинська мова перестала бути засобом спілкування загалом, але продовжує зберігатись як письмова мова науки, частково літератури й офіційних актів. У такому значенні латинська мова вийшла далеко за межі колишньої Римської імперії.
Огляд основних моментів історії латинської мови як міжнародної мови наукової і художньої культури дозволяє зробити висновок про його здатність жити і розвиватися в цій функції відповідно до потреб нашого часу.
Латинь і медицина.
Фармацевтична термінологія, як і термінологія інших наук, широко використовує грецькі і латинські слова та словотворні елементи. Ще геніальний грецький лікар Гіппократа (460-377 р. до н.е.) вивчав лікарські засоби (у давнину професії лікаря і фармацевта не розмежовувалися). В імператорському Римі жили і працювали грецькі філософи, учені та лікарі. Одним з їх був Клавдій Гален (II ст. н.е.). Саме він запропонував з рослинної і тваринної сировини видобувати корисні речовини, застосовуючи методи подрібнення (“галенові препарати”). У величезній за обсягом (37 книг) енциклопедичній праці римського письменника і вченого Плінія Старшого (1 ст. н.е.) “Природнича історія” значну увагу приділено лікарським засобам рослинного і тваринного походження.
Епоха Відродження (Ренесансу) відкрила для наступних поколінь багато літературних творів, пам'ятників монументальної скульптури. У цей період у всі європейські мови проникнув великий вплив латинської лексики, що відносилась, головним чином, до інтелектуального життя суспільства, його культури, науки, медицини. Саме в цю епоху закладаються основи міжнародної медицинської термінології на латинській мові.
Медична освіта неможлива без володіння основами латині. Вивчення латинської мови має велике значення в підготовці медичного спеціаліста середньої ланки, оскільки допомагає свідомо засвоювати і розуміти медичні терміни латинсько-грецького походження, з якими він зустрічатиметься і буде послуговуватися у своїй практичній діяльності. Медикам з давніх часів відоме таке латинське прислів'я: Invia est in medicina via sine lingua Latina – Непрохідний шлях у медицині без латинської мови. справедливе це твердження і у наш час.
Фармакологія – наука, яка вивчає дію лікарських засобів на організм. Латинська фармакологічна термінологія включає назви груп лікарських засобів (наприклад, sedativa – заспокійливі засоби та ін.), номенклатурні назви окремих засобів, що відбивають фармакотерапевтичну дію (наприклад, Cordiaminum від лат. cor, cordis n - -серце; Analginum від гр. algos – біль, an – заперечення, відсутність тощо), а також рецептурні формулювання й вислови.
Фармакопея (від грецького pharmakon – ліки+poіeo – роблю, виготовляю) – це звід державних законів про лікарські засоби й форми, збірник стандартів, що визначають склад лікарських засобів.
Крилаті латинські вислови виявилися найбільш стійкими в медицині, де поряд з термінологією вони зберігаються як невід'ємні складові професійної мови. Invia est in medicina via sine lingua latina – шлях у медицині без латинської мови непрохідний.
Веnе dignoscitur, bene curatur – добре розпізнається, добре лікується. Цей принцип класичної медицини витримав іспит часом і протягом тисячоріч залишився непохитним, незважаючи на зусилля знахарів і шаманствующих адептів нетрадиційного лікування.
Similia similibus curantur – подібне виліковується подібним. Основна парадигма гомеопатії.
Contra spem spero – без надії сподіваюся. Основний девіз лікаря-професіонала, зобов'язаного робити допомога в ситуації, що представляється безнадійної. Проходження цьому девізу особливо актуально в наш час, коли обговорюється питання про допустимість і гуманність эвтаназии.
Est medicina triplex: servare, cavere, mederi – у медицини три задачі: оберігати, попереджати, лікувати.
Hygiena amica valetudinis – гігієна -подруга здоров'я. З характерної для латині лаконічністю представлений основний принцип профілактичної медицини.
Locus minoris resistentiae – місце найменшого опору. У медицині – це мішень, що найчастіше уражається при визначеній патології (шейку стегна при травмі, судини серця, головного мозку, нижніх кінцівок при атеросклерозі).
Primum nоn nocere – насамперед не шкодити. Принцип, якому випливає кожен лікар, зіставляючи передбачуваний ефект лікування з можливим ризиком ускладнень.
Quantum satis – скільки потрібно. У рецептах указується скорочено – q.s., тобто стільки, скільки досить, потрібна кількість.
Вагомий внесок у розвиток латинської медичної та фармацевтичної термінології зробив Андре Везалій (1514–1564) — автор праці «Про будову людського тіла». У ХVІІІ ст. шведський учений Карл Лінней (1707–1710) розробив міжнародну латинську бінарну ботанічну номенклатуру. У XVII–XIX ст. Л.м. написані праці М.В. Ломоносова (1711–1765), фармаколога І.Є. Дядьківського (1784–1841), М.І. Пирогова (1810–1881) та ін. Наукові дисертації в Росії до ХХ ст. захищали Л.м. Латиною заповнювалися історії хвороб, видані п’ять перших російських фармакопей (до 1866 р.) В Україні Л.м. використовували у своїх творах Ю. Дрогобич (приблизно 1450–1494 рр.), С. Ориховський (1513–1566), І. Домбровський (початок XVII ст.), Г. Сковорода (1722–1794) та ін. Л.м. велося викладання у Києво-Могилянській академії. Нині Л.м. є офіційною мовою держави Ватикан, її вивчають у медичних, фармацевтичних, юридичних, філологічних вищих навчальних закладах. Новими мовами запозичена величезна кількість латинських слів, що активно вживають у термінології багатьох галузей науки, в соціально-політичній, освітянській, побутовій сфері. Багато латинських літературних висловів, прислів’їв та приказок стали крилатими.
Втративши значення мови міжнародного спілкування, Л.м. сьогодні залишається джерелом творення міжнародних номенклатур, нової наукової лексики. Особливо важлива її роль у медичній та фармацевтичній термінології, які складаються в основному зі слів грецького та латинського походження, а також із штучно утворених термінів на основі грецьких та латинських словотвірних елементів. Маючи суворо фіксоване значення, вони дозволяють дати точне визначення нового поняття або назви, вказати на характерну особливість, ознаку речовини, явища і т.п. Так утворюються назви нових невідомих захворювань, симптомів, вірусів, ЛП.
Сучасна фармацевтична термінологія — це результат багатовікового розвитку теоретичної та практичної фармації, багатьох спеціальних дисциплін, які вивчають дослідження, виробництво та застосування ЛП. Вона складається з термінологічних підсистем цілої низки галузей знань: 1) фармакологічна номенклатура препаратів, 2) міжнародна латинська ботанічна та фармакогностична термінологія, що складаються з найменувань ботанічних та фармакогностичних об’єктів (органів рослин, продуктів рослинного та тваринного походження); 3) термінологія фармацевтичної хімії (тривіальні назви синтетичних речовин та міжнародна номенклатура деяких хімічних сполук — кислот, оксидів та солей); 4) технологічна термінологія (назви лікарських та галенових препаратів, виробничих (технологічних) процесів і операцій; 5) медико-біологічна термінологія. Л.м. у багатьох країнах прописуються рецепти, ВООЗ видає Міжнародну фармакопею (Pharmacopoea Internationalis), де наводиться перелік міжнародних латинських назв ЛП. У 2001 р. вийшла перша ДФУ, в якій також використовується латинська термінологія.
