16. У статті 8 Конвенції сказано:...
17. Представник пані Прітті стверджував, що ця стаття надає право на самовизначення: див. «Х та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) (1985) 8 EHRR 235; «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» (Rodriguez v. Attorney General of Canada) [1994] 2 LRC 136; «У справі А. (діти) (сіамські близнюки: хірургічне роз’єднання» (In re A (Children) (Conjoined Twins: Surgical Separation)) [2001] Fam 147. Це право включає право людини вирішувати, коли і як їй помирати, аби уникнути страждань і принизливого стану. Це право на самовизначення зазнає втручання з боку пункту 1 статті 2 Закону 1961 року; отже, Сполучене Королівство має довести, що це втручання відповідає конвенційним критеріям законності, необхідності, забезпечення нагальної суспільної потреби та пропорційності: див. «R. проти А.» (№ 2) (R v. A (No 2)) [2001] 2 WLR 1546; «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway) (1996) 23 EHRR 33; «R (P) проти Міністра внутрішніх справ» (R. (P.) v. Secretary of State for the Home Department) [2001] 1 WLR 2002. Якщо здійснюється втручання в інтимну сферу приватного життя людини, мають існувати особливо вагомі підстави на виправдання такого втручання: «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the United Kingdom) (1999) 29 EHRR 493, с. 530, п. 89. Суд у цій справі повинен визначити, чи буде відмова ГП надати згадані ґарантії відповідати критерію пропорційності, а щодо міністра — чи є втручання у право пані Прітті на самовизначення пропорційним до будь-якої законної мети, яку переслідує заборона щодо вчинення самогубства зі сторонньою допомогою. Представник особливо наголошував на певних фактах, що вирізняють справу пані Прітті: це її психічна дієздатність, жахлива перспектива, яка її очікує, її добровільне прагнення та готовність вчинити самогубство, якби вона була спроможна це зробити, неминучість смерті, відсутність ризику завдання шкоди іншим, відсутність можливості появи будь-яких серйозних наслідків у разі задоволення її заяви. Представник стверджував, що застосування беззастережної заборони, передбаченої пунктом 1 статті 2, без урахування конкретних обставин справи цілком суперечить критерію пропорційності, і матеріали, на які посилаються при цьому, не дають підстав для такого застосування. Представник посилався на рішення у справах «R. проти Сполученого Королівства» (R v. the United Kingdom) (1983) 33 DR 270 та «Санлес проти Іспанії» (Sanles v. Spain) [2001] EHRLR 348.
18. На запитання, чи взагалі зачіпаються права пані Прітті за статтею 8, міністр [внутрішніх справ] дав заперечну відповідь. Він стверджував, що право на приватне життя за статтею 8 стосується способу, в який людина проводить своє життя, а не способу, в який вона залишає життя. Будь-яка спроба обґрунтувати право на самогубство статтею 8 зазнає невдачі через таку саму перешкоду, що й спроба обґрунтувати його статтею 2, а саме — через заперечення, що стверджуване право анулює саме благо, на якому воно має ґрунтуватися. Стаття 8 захищає фізичну, моральну та психічну недоторканність людини, включно з правом стосовно власного тіла цієї людини, але немає жодних підстав стверджувати, що вона надає людині право вирішувати, коли і як їй помирати. Міністр також стверджував, що в разі необхідності пункт 1 статті 2 Закону 1961 року та існуючу практику її застосування можна було б повністю виправдати по суті. Він послався на межі свободи розсуду, яка надається Договірним державам, на те, яку увагу було приділено цим питанням у Сполученому Королівстві та на широкий консенсус стосовно них, який існує між державами — учасницями Конвенції. Посилання при цьому зроблено на рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» (Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom) (1997) 24 EHRR 39, в якій було визнано правомірним оголошення незаконними консенсуальних актів завдання тілесних ушкоджень; припускалося, що оголошення незаконними консенсуального вбивства чи самогубства зі сторонньою допомогою ґрунтується на ще вагоміших підставах.
19. Наскільки мені відомо, найбільш детальний і науковий розгляд питань, порушених цією апеляцією, можна знайти в рішенні Верховного суду Канади у справах «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» ([1994] 2 LRC 136). Жінка-апелянт у названій справі страждала на хворобу, яка, з юридичного погляду, не відрізняється від тієї, що уразила пані Прітті; вона мала схожу інвалідність; вона домагалася розпорядження, яке дало б змогу кваліфікованому лікарю-практику встановити технічний пристрій, за допомогою якого вона змогла б своєю власною рукою, але з відповідною допомогою лікаря, припинити своє життя в обраний нею момент. Хоча самогубство в Канаді не є злочином, формулювання статті 241(b) Кримінального кодексу з цього приводу було фактично ідентичним пункту 1 статті 2 Закону 1961 року. Апелянт посилалася в своїх скаргах на Канадську хартію прав і свобод, у відповідних положеннях якої сказано:
«1. Канадська хартія прав і свобод ґарантує передбачені в ній права і свободи, однак лише в тих розумних встановлених законом межах, правомірність яких очевидна у вільному демократичному суспільстві.
7. Кожен має право на життя, свободу та особисту недоторканність, і нікого не можна позбавити цього інакше ніж відповідно до принципів конституційного правосуддя.
12. Нікого не може бути піддано жорстокому та незвичайному поводженню чи покаранню.
15. (1) Кожна людина рівна перед законом і має право на рівний захист та рівні переваги за законом, що виключає будь-яку дискримінацію, зокрема за ознакою раси, національного або етнічного походження, кольору шкiри, релiгiї, статі, віку, психічної чи фізичної недієздатності».
Суддя суду першої інстанції відхилив позов пані Родріґес, оскільки (в його рішенні це підсумовано на с. 144):
«Пані Родріґес була неспроможна встановити за своїм власним бажанням час і спосіб припинення свого життя не через державу чи систему правосуддя, а через свою хворобу».
Суддя постановив, що порушення статті 12 немає, і зазначив:
«Тлумачення статті 7 як такої, що включає конституційно ґарантоване право на самогубство як здійснення свободи вибору, на мою думку, несумісне з правом на життя, свободу та особисту недоторканність цієї особи».
Він також зазначив, що стаття 241 не містить дискримінації фізично недієздатних.
20. Апеляційний суд Британської Колумбії більшістю голосів постановив (с. 148), що, хоча дія статті 241 не позбавляє пані Родріґес права за статтею 7 на особисту недоторканність, вона не суперечить принципам конституційного правосуддя. Мак-Ічерн (McEachern, головний суддя), висловлюючи окрему думку, яка не збігалася з позицією більшості, зазначив (с. 146), що всі факти достатньо свідчать про те, що було допущено порушення статті 7, коли держава встановила заборони, наслідком яких стало подовження фізичного та психічного страждання особи, і що будь-яке рішення, яке на невизначений період піддає людину безглуздому фізичному та психічному стражданню, незважаючи на неминучість скорої кончини цієї людини, не може бути відповідним принципові конституційного правосуддя.
21. Рішення Верховного суду також не було одностайним. До більшості увійшли суддя Сопінка (Sopinka), а також Ла Форе (La Forest), Ґонтьєр (Gonthier), Якобучі (Iacobucci) та Мейджор (Major), позиція яких збігалася з позицією Сопінки. Виносячи рішення, суддя Сопінка зазначив (с. 175):
«З принципового погляду, я не погоджуюся з твердженням, що проблеми позивачки за апеляцією виникли через її фізичну недієздатність, спричинену невиліковною хворобою, а не через дії державних органів. Немає сумніву, що заборона, яка міститься в статті 241 (b), спричинятиме позивачці страждання, якщо їй не дозволять припинити своє життя за умов, настання яких вона побоюється».
Далі він продовжував (с. 175):
«Я вважаю, прийнятнішим буде стверджувати, що особиста недоторканність цієї людини не може, за своєю природою, включати право вчиняти дії, спрямовані на припинення її життя, оскільки така недоторканність за своєю суттю має забезпечувати здоров’я цієї людини».
І далі, на с. 177–178, він додав:
«Отже, не підлягає сумніву, що особиста самостійність, принаймні стосовно права робити вибір щодо власного тіла, контролювати власну фізичну та психічну недоторканність, а також неодмінна людська гідність є складовими особистої недоторканності особи, що означає щонайменше право на свободу від кримінальних заборон, які становлять втручання в таку самостійність. З огляду на заборону, яка міститься в статті 241(b), позивачці за апеляцією не дозволили отримати допомогу з метою вчинення самогубства, тоді як вона вже неспроможна зробити це самотужки... На мій погляд, ці міркування дають підстави для висновку, що заборона, яка міститься в статті 241(b), позбавляє позивачку самостійності стосовно власної особи і завдає їй фізичного болю та психічного потрясіння у спосіб, який зачіпає її особисту недоторканність. Отже, зачіпаються її інтереси особистої недоторканності (які зважуються в контексті інтересів життя та свободи), і необхідно встановити, чи мала місце будь-яка зневага цих інтересів, на порушення принципів конституційного правосуддя».
У підсумку він зазначив (с. 189):
«Беручи до уваги висловлене занепокоєння щодо можливості зловживань та великі труднощі зі створенням належних ґарантій запобігання їм, не можна стверджувати, що беззастережна заборона стосовно вчинення самогубства зі сторонньою допомогою є необґрунтованою чи несправедливою, або що вона не відповідає основним існуючим у нашому суспільстві цінностям».
Посилаючись на статтю 1 Канадської хартії, суддя Сопінка зазначив (с. 192–193):
«Як я вже намагався продемонструвати при обговоренні статті 7, ця ґарантія ґрунтується на міцному консенсусі між західними країнами, медичними організаціями та нашою Комісією з правової реформи у тому, що для забезпечення ефективного захисту життя і тих, чиє становище в суспільстві уразливе, беззастережна заборона надання допомоги у вчиненні самогубства є найкращим підходом. Намагання домогтися точнішого реґулювання такого підходу за допомогою запровадження винятків не дають бажаного результату і скоріше свідчать про те, що це «слизький шлях». Зусилля сформулювати ґарантії щодо запобігання зловживанням виявилися незадовільними і не розвіяли занепокоєння з того приводу, що послаблення чіткої норми, встановленої законом, підриватиме ґарантію захисту життя і призводитиме до зловживання винятком».
Він відхилив вимоги позивачки, подані з посиланням на статті 12 та 15.
22. Головний суддя Ламер (Lamer) висловила думку, що не збігалася з позицією більшості, але була на користь позивачки за апеляцією лише в посиланні на дискримінацію за статтею 15, взятою окремо. На думку судді Мак-Лачлін (McLachlin) (з якою погодився суддя Йоро-Дюбе (L’Heureux-Dubé)), було порушено не п’ятнадцяту, а сьому статтю. Вона вважала, що справа стосується способу, в який держава може обмежувати право особи приймати рішення щодо свого тіла за статтею 7 Хартії (с. 194). На с. 195 вона зазначає:
«У цій справі запроваджене парламентом законодавство не забороняє самогубство, але передбачає кримінальну відповідальність за допомогу у вчиненні самогубства. Внаслідок цього деяких людей позбавлено можливості вибору такого кроку лише через те, що вони фізично неспроможні зробити його самі. Це позбавляє Сью Родріґес права на особисту недоторканність (право приймати рішення стосовно свого власного тіла, які торкаються лише її) у спосіб, несумісний з принципами конституційного правосуддя, порушуючи таким чином статтю 7 Хартії... Складову людської особистості та її гідності саме і становить самостійність у вирішенні того, що буде найкращим для її тіла».
Далі вона зазначила (с. 197), що
«з принципами конституційного правосуддя не узгоджується те, що Сью Родріґес не дозволяють того, що можуть зробити інші, а саме — лише завдяки наявній у них можливості в будь-який обраний момент вчинити крок, який, на відміну від того, чого домагається вона, полягає в самогубстві без відповідної на це згоди».
Суддя Корі (Cory) також висловив окрему думку, яка не збігалася з позицією більшості, погодившись із головним суддею Ламером та суддею Мак-Лачлін.
23. Як бачимо, всі судді Верховного суду Канади, окрім одного, були готові визнати, що стаття 7 Канадської хартії надає право на особисту самостійність, яка включає навіть право вирішувати: жити чи помирати. Зрозуміло, що пані Прітті сподівається на врахування, зокрема, думки судді Мак-Лачлін, з якою збіглися позиції двох інших членів суду. Але більшість суду вважала, що за фактами справи інтереси дотримання принципів конституційного правосуддя переважують інтереси забезпечення цього права. До того ж згадані думки стосувалися положення, яке не має відповідного аналогу в положеннях Європейської конвенції. В Європейській конвенції право на свободу та особисту недоторканність з’являється лише в пункті 1 статті 5, на який у цій справі посилання немає і не може бути. Стаття 8 не містить жодного посилання на свободу особистості чи особисту недоторканність. Вона ґарантує захист приватного життя, включаючи захист фізичної і психічної недоторканності, — див. вище, «Х та Y проти Нідерландів». З іншого боку, стаття 8 сформульована таким чином, щоб захистити особисту самостійність людини, тоді як вона живе своїм життям, і немає жодних підстав вважати, що в цій статті є посилання на можливість вибирати між життям і смертю.
24. У судовій практиці Суду немає нічого, на що пані Прітті могла б спиратися у своїй заяві. У справі «R. проти Сполученого Королівства» ((1983) 33 DR 270) заявника було визнано винним і засуджено до ув’язнення за допомогу та співучасть у вчиненні самогубства, а також змовляння про вчинення таких дій. Він скаржився, що його засудження і покарання за статтею 2 Закону 1961 року становить порушення його права на повагу до приватного життя, ґарантованого статтею 8, а також його права на свободу вираження поглядів за статтею 10. У пункті 13 рішення Комісії зазначено:
«Комісія не вважає, що дії, за які заявника було визнано винним, а саме — допомога й співучасть у вчиненні самогубства, можуть кваліфікуватися як такі, що належать до сфери його приватного життя, як це арґументувалося вище. Хоч і є підстави вважати, що такі дії безпосередньо заторкують приватне життя тих, хто домагається вчинення самогубства, із цього не випливає, що вони заторкують право заявника на приватне життя. Навпаки, Комісія вважає, що дії з допомоги, співучасті, консультування чи надання можливості вчинення самогубства не охоплюються поняттям приватного життя, з огляду на те, що вони посягають на суспільний інтерес захисту життя, що відображено в положеннях Закону 1961 року».
Таке дещо ґіпотетичне висловлення думки надає пані Прітті певну підтримку, але далі, посилаючись на скаргу, подану за статтею 10, Комісія зазначила (п. 17 її рішення, с. 272):
«Комісія вважає, що, з огляду на обставини цієї справи, відбулося втручання у право заявника на передання інформації. Проте Комісія повинна врахувати законний інтерес держави у цій сфері — у вжитті заходів щодо захисту життя своїх громадян від кримінальних дій, зокрема щодо захисту тих, хто належить до особливо уразливих категорій населення у зв’язку з віком чи неміччю. Комісія визнає передбачене Конвенцією право держави запобігати кримінально караним зловживанням, які неминуче матимуть місце в разі відсутності законів, спрямованих проти допомоги та співучасті у вчиненні самогубства. Той факт, що в цій справі заявник та його спільник, очевидно, діяли з добрими намірами, не дає підстав змінювати загальний підхід».
Цей висновок несумісний з твердженням, що заборона вчинення самогубства зі сторонньою допомогою суперечить положенням Конвенції.
25. Справа «Санлес проти Іспанії» ([2001] EHRLR 348) виникла у зв’язку із ситуацією, подібною до тієї, що розглядається в цій справі, за винятком того факту, що жінка, яку скалічила хвороба, померла і суд так і не розглянув цю справу по суті. Заявницею була невістка покійної, яку суд не визнав потерпілою, тобто безпосередньо постраждалою від стверджуваних порушень. Певний інтерес становить те, що у своїх скаргах вона посилалася на статті 2, 3, 5, 9 і 14 Конвенції, але, видається, не на статтю 8.
26. Зі свого боку, я погодився б з арґументом міністра стосовно того, що права пані Прітті за статтею 8 взагалі не зачіпаються. Проте, якщо такий висновок неправомірний і заборона, передбачена статтею 2 Закону 1961 року, щодо вчинення самогубства становить порушення її права за статтею 8 Конвенції, тоді необхідно з’ясувати, чи виправдовується стверджуване міністром втручання положеннями пункту 2 статті 8. Розглядаючи це питання, я скористався б критерієм, який чітко сформульований у наведених прецедентах і який відстоює представник пані Прітті.
27. Оскільки з 1961 року самогубство вже не кваліфікується як злочин, неодноразово розглядалося й питання стосовно того, чи доцільно також декриміналізувати самогубство зі сторонньою допомогою. У чотирнадцятій доповіді Комітету з ревізії кримінального права (1980, Cmnd 7844) відзначалася певна розбіжність між думками, висловленими його членами — провідними експертами права. Комітет визнав, що необхідно розрізняти допомогу особі, яка має твердий намір вчинити самогубство, і більш мерзенний злочин, що полягає в підбурюванні особи до вчинення самогубства з боку іншої особи. Але стосовно акту допомоги та співучасті в самогубстві більшість членів зайняла чітку позицію, виступаючи за подальше кваліфікування його як злочин (с. 60–61, п.135).
28. Після прийняття рішення у справі «Еардейльська національна служба охорони здоров’я проти Бленда» ([1993] AC 789) Спеціальний комітет Палати лордів з питань медичної етики, у значно ширшому складі експертів, підготував доповідь на підставі більшої кількості доказів. У доповіді Комітету (HL 21-1, 1994, с.11, п. 26) вказувалося на відмінність між актом вчинення самогубства зі сторонньою допомогою та самогубством з допомогою лікаря. Але його висновок був недвозначним (с. 54, п. 262):
«Що стосується самогубства зі сторонньою допомогою, ми не вбачаємо ніяких підстав рекомендувати внесення тих чи інших змін у закон. Ми вважаємо, що самогубство зі сторонньою допомогою не можна дозволити за жодних обставин, а також не вбачаємо підстав розрізняти дію лікаря та будь-якої іншої особи у цьому зв’язку».
Уряд у своїй відповіді (травень 1994 року, Cm 2553) висловив свою згоду з цією рекомендацією:
«Ми погоджуємося з цією рекомендацією. Як Уряд стверджував, подаючи свої докази до Комітету, у 1961 році декриміналізація замаху на самогубство знову супроводжувалася недвозначною заявою про заборону дій, які вчиняються з наміром припинити життя іншої людини. Уряд не вбачає підстав для дозволу самогубства зі сторонньою допомогою. Така зміна підходу створила б підґрунтя для зловживань і наразила б на небезпеку життя слабких і уразливих людей».
Подібну позицію висловила Рада Європи у своїй Рекомендації 1418 (1999 р.) щодо захисту прав та гідності невиліковно хворих і приречених на смерть людей. У Рекомендації, зокрема, сказано (с. 2–4):
«9. Отже, Асамблея рекомендує Комітетові міністрів заохочувати заходи держав — членів Ради Європи з усебічного забезпечення поваги до невиліковно хворих і приречених на смерть людей та захисту їхньої гідності:...
c) підтримуючи заборону щодо умисного припинення життя невиліковно хворих і приречених на смерть людей; разом з тим
i) визнаючи, що право на життя, особливо коли воно належить невиліковно хворій чи приреченій на смерть людині, ґарантується даною державою, відповідно до статті 2 Європейської конвенції з прав людини, в якій зазначено, що «нікого не може бути умисно позбавлено життя»;
ii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти ніколи не може кваліфікуватися як законна вимога померти за допомогою іншої особи;
іii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти не може саме по собі юридично виправдовувати вчинення дій, спрямованих на припинення її життя».
Пункт 1 статті 2 Закону 1961 року, безперечно, втратив би свою чинність, якби Сполучене Королівство виявило до проблеми самогубства зі сторонньою допомогою якийсь особливий підхід. Але, як свідчать матеріали, позиція Сполученого Королівства відповідає позиції, яку підтримує дуже широке коло держав. Самогубство зі сторонньою допомогою та консенсуальне вбивство кваліфікуються як правопорушення у всіх державах — учасницях Конвенції, окрім Нідерландів, але якщо у Сполученому Королівстві були б чинними вимоги Закону Нідерландів 2001 року про припинення життя на прохання та суїцид зі сторонньою допомогою (процедури для перегляду справ у порядку судового нагляду), а також вимоги Кримінального кодексу Нідерландів, то в разі допомоги своїй дружині вчинити самогубство, яку пан Прітті збирався надати, його все одно визнали б винним за статтею 294 Кримінального кодексу Нідерландів.
29. Від імені пані Прітті її представник відмовляється від будь-якої загальної критики пункту 1 статті 2 Закону 1961 року і намагається обмежити свої вимоги конкретними фактами справи: справи психічно дієздатної дорослої людини, яка твердо знає, чого хоче, вільної від будь-якого тиску і яка прийняла цілком свідоме і добровільне рішення. Він стверджує, що, хоча б якою була потреба у правовому захисті уразливої особи, немає жодного виправдання для беззастережної відмови у дозволі вчинити гуманний акт у справі людини, яка, як пані Прітті, є зовсім не уразливою. Оскільки таке твердження вводить в оману, д-р Джонсон дав на нього дві відповіді, обґрунтованість яких доводиться часом. По-перше, «закони готуються не для конкретних справ, а для людей взагалі». По-друге, «дозволити змінювати закон на чийсь власний розсуд — це означає залишити суспільство без закону, позбавити його напрямної сили людської мудрості, яка має компенсувати недоліки особистої думки» (Босвелл (Boswell), «Життя Джонсона» (Life of Johnson), Oxford Standard Authors, 3rd ed, 1970, с. 735, 496). Саме держави й повинні оцінити ризик і ймовірність зловживань у разі послаблення заборони щодо вчинення самогубства зі сторонньою допомогою, як це Комісія визнала у своєму рішенні «R. проти Сполученого Королівства», наведеному вище, у пункті 24. Але не можна безтурботно знехтувати існуючим при цьому ризиком. Комітет з ревізії кримінального права визнав, якою тонкою є межа між, з одного боку, консультуванням і наданням можливості вчинити самогубство та, з іншого боку, допомогою та співучастю в цьому (доповідь, с. 61, п. 135). Спеціальний комітет Палати лордів визнав небажаність будь-чого, що може виявитися сприятливим для вчинення самогубства (доповідь, с. 49, п. 239):
«Нас також непокоїть те, що уразливі люди — люди літнього віку, самотні, хворі або нужденні — можуть зазнавати тиску, чи то реального, чи то уявного, спрямованого змусити їх просити своєї смерті раніше призначеного їм часу. Ми погоджуємося, що в більшості випадків лікарі можуть виявити, що прохання своєї смерті спричинене таким тиском або депресією через гнітючу, але виліковну хворобу, і відповідним чином виправити ситуацію. Проте ми вважаємо, що суспільство має так ставитися до уразливих і нужденних, щоб жодним опосередкованим чином не підбурювати їх до пошуку смерті, а впевнювати їх у тому, що воно піклується про них і підтримує їхнє життя».
Не важко собі уявити, що за відсутності будь-якого тиску літня людина може вирішити піти з життя передчасно (якщо такий крок здійсненний) не від бажання чи готовності померти, а від бажання не бути більше тягарем для інших.
30. Якщо пункт 1 статті 2 посягає на те чи інше право пані Прітті за Конвенцією, тоді, визнаючи той важкий тягар, який лягає на державу при її спробі виправдати таке посягання, я доходжу висновку, що міністр навів достатні підстави на виправдання існуючого закону та існуючої практики його застосування. Це не означає, що будь-який інший закон чи практика його застосування не відповідатиме Конвенції; це лише означає, що існуючий законодавчий режим і практика не суперечать Конвенції.
