Стаття 3 Конвенції

10. У статті 3 Конвенції сказано:...

Це — одна зі статей, від зобов’язань за якою Висока Договірна Сторона не може відступати навіть під час війни чи інших надзвичайних подій у суспільстві, які загрожують життю нації: див. статтю 15. Для зручності, стосовно «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження» (таке словосполучення використане в Конвенції) я використовуватиму словосполучення «заборонене поводження».

11. Арґументацію пані Прітті стисло можна розбити на такі пункти.

1) На державу покладено абсолютний і беззастережний обов’язок не допускати заборонене поводження, а також вживати певних заходів з попередження ситуації, в якій людина може зазнати такого поводження: «А. проти Сполученого Королівства» (A. v. the United Kingdom) (1998) 27 EHRR 611; «Z. проти Сполученого Королівства» (Z. v. the United Kingdom) [2001] 2 FLR 612, с.631, п.73.

2) Страждання, які людина зазнає внаслідок проґресуючої хвороби, може становити таке поводження, якщо держава, маючи змогу перешкодити чи послабити таке страждання, не робить цього: «D. проти Сполученого Королівства» (D. v. the United Kingdom) (1997) 24 EHRR 423, с. 446–449, п. 46–54.

3) Позбавляючи пані Прітті можливості припинити свої страждання, Сполучене Королівство (в особі ГП) піддає її забороненому поводженню. Держава може захистити пані Прітті від страждань, яких, в іншому разі, вона має зазнати, — адже, якщо ГП ґарантує не давати своєї згоди на притягнення до суду, п. Прітті допоможе своїй дружині вчинити самогубство, і таким чином вона позбавиться багатьох страждань.

4) Оскільки апеляційний відділ Високого суду правосуддя визнав, що, згідно з Конвенцією, Сполучене Королівство має право не забороняти вчинення самогубства з допомогою іншої особи, ГП може дати ґарантії, яких від нього вимагають, і це не становитиме порушення Сполученим Королівством своїх зобов’язань за Конвенцією.

5) Якщо ГП не може дати такі ґарантії, тоді стаття 2 Закону 1961 року суперечить вимогам Конвенції.

12. Щодо позиції міністра, стверджувалося, що в цій справі стаття 3 Конвенції взагалі не застосовується, але, якщо зачіпаються будь-які права, ґарантовані цією статтею, право померти вони не включають. На підтримку першого з цих арґументів стверджувалося, що у справі немає порушення передбаченої цією статтею заборони. Неґативна заборона в цій статті є абсолютною і беззастережною, але позитивні обов’язки, які випливають із неї, не є абсолютними: див. згадане вище рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства»; «Ріс проти Сполученого Королівства» (Rees v. the United Kingdom(1986) 9 EHRR 56). Хоча на державу може покладатися обов’язок захищати життя і здоров’я особи, яка перебуває під вартою (як це мало місце у згаданій вище справі Кінана), та піклуватися про недопущення забороненого поводження з людьми з боку осіб, що не є представниками держави (як у згаданому вище рішенні у справі «А. проти Сполученого Королівства»), і хоча держава може не вчиняти стосовно людини безпосередніх дій, які неминуче піддавали б її забороненому поводженню («D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423), пані Прітті не може послатися на жоден із цих обов’язків. На підтримку другого арґументу стверджувалося (взагалі не згадуючи про обов’язок держави забезпечити медичний догляд і допомогу для полегшення стану пані Прітті та подовження її життя), що держава, на її думку, має правове зобов’язання санкціонувати застосування законних засобів припинення її життя. Ані текст положень Конвенції, ані практика Суду не дають жодних підстав вважати, що зі статті 3 випливає будь-який обов’язок такого характеру. Межі, в яких держава повинна діяти, виконуючи свій позитивний обов’язок щодо недопущення забороненого поводження з людиною, мають визначатися самою цією державою з урахуванням усіх залучених інтересів та міркувань; таке рішення має поважатися, хоча воно й не звільняється від можливої перевірки його законності. Сполучене Королівство, піддавши ці питання ретельному аналізу, готове рішуче відстоювати викладену позицію.

13. Стаття 3 втілює в собі одну з основних цінностей демократичного суспільства, і її положення, яке забороняє згадане вище поводження, є беззастережним: «D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423, с. 447, п. 47. На мою думку, стаття 3 доповнює статтю 2. Оскільки стаття 2 вимагає від держави поважати й захищати життя особи, яка перебуває під її юрисдикцією, стаття 3 зобов’язує цю державу поважати фізичну та людську недоторканність такої особи. Я вважаю, що в статті 3 нічого немає такого, що мало б відношення до права людини обирати між тим, жити їй чи не жити. Це не є сферою її застосування; насправді, як свідчить згадане вище рішення у справі «Х проти Німеччини», держава за певних обставин, задля досягнення цілей статті 2, має право вдатися до поводження, яке за інших обставин становитиме порушення статті 3. До того ж абсолютна і беззастережна вимога від держави не допускати забороненого поводження означає, що термін «поводження» повинен мати значення, обмежене певними рамками. На мою думку, не дозволено обґрунтовувати припущення, що стосовно пані Прітті, яка зазнає страждань через свою болісну хворобу, ГП чи будь-який інший представник Сполученого Королівства вчиняє дії, які становлять заборонене поводження.

14. Найдоречніший для пані Прітті прецедент — це рішення у справі «D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423, яка стосувалася перевезення до Сент-Кіттс (St Kitts) хворого на СНІД чоловіка, хвороба якого вже досягла останньої стадії свого розвитку. З посиланням на Конвенцію оспорювалося виконання рішення про переведення цього хворого до Сент-Кіттс; заявник посилався на стан свого здоров’я, відсутність на острові Сент-Кіттс умов, які забезпечували б належне лікування, догляд чи матеріальну підтримку, та на розпад у Сполученому Королівстві системи, яка раніше забезпечувала для нього сучасне лікування в умовах милосердя. Суд визнав, що за цих обставин виконання рішення про переведення заявника до Сент-Кіттс становитиме нелюдське поводження з боку Сполученого Королівства, на порушення статті 3. У тій справі держава пропонувала вжити безпосередньо до заявника захід, неминучим наслідком якого стало б надзвичайне посилення його страждань і скорочення його життя. Пропоновану депортацію цілком можна було вважати «поводженням». У справі пані Прітті можна було б знайти аналогію, якби державна посадова особа заборонила давати заявниці болезаспокійливі чи седативні препарати. Але заявниця стверджує, що заборонене поводження в її справі — це відмова ГП наперед надати ґарантії її чоловікові від притягнення до суду в разі вчинення ним злочину. Будь-яка правомірна інтерпретація не може призвести до висновку, що така відмова підпадає під сферу застосування неґативної заборони, яка міститься в статті 3.

15. Якщо припустити, що взагалі стаття 3 може бути застосовна до такої справи, як ця, і що факти цієї справи не містять предмета спору щодо порушення неґативної заборони, втіленої в цій статті, тоді постає питання, чи допустило Сполучене Королівство (в особі ГП) порушення свого позитивного обов’язку вжити заходів з недопущення забороненого поводження. У цьому контексті обов’язок держави не є абсолютним і беззастережним. Це саме підтверджується у наведеному в пункті 7 вище фраґменті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Осман проти Сполученого Королівства». Такого самого висновку суд дійшов і у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» (1986) 9 EHRR 56, зазначивши у своєму рішенні (див. п. 37 на с. 63–64):

«37. Як Суд зазначив у своєму згаданому вище рішенні у справі Абдулазіза, Кабалеза та Балкандалі (Abdulaziz, Cabales and Balkandali), поняття «повага» не є чітко визначеним, особливо коли йдеться про ті позитивні обов’язки: зважаючи на різноманітність підходів та на відмінні умови, які існують у Договірних державах, вимоги, які випливають із цього поняття, значно відрізнятимуться, залежно від обставин конкретної справи.

Особливо доречні ці міркування в даній справі. Кілька держав, запровадивши відповідні закони, юридичне тлумачення чи адміністративну практику, вже надали транссексуалам можливість змінювати свій особистий статус за обраною ними новою статтю. Однак вони поставили це право вибору в залежність від умов з різним ступенем суворості їх дотримання і залишили за собою кілька чітко визначених застережень (наприклад, щодо зобов’язань, узятих на себе раніше). В інших державах таке право вибору не існує чи поки що не існує. Отже, можна зробити висновок, що нині між Високими Договірними Сторонами наявна достатня розбіжність у підході до вирішення цієї правової проблеми і що загалом це вирішення перебуває в перехідній стадії. Тобто це — сфера, в якій Договірні держави користуються широкою свободою розсуду.

Вирішуючи питання, чи існує позитивний обов’язок, слід брати до уваги необхідність забезпечення справедливої рівноваги між загальними інтересами суспільства та інтересами конкретної людини. Пошук цієї рівноваги — невід’ємний принцип, який випливає з усієї сукупності положень Конвенції. При забезпеченні такої рівноваги певною мірою можна зважати на цілі, згадані у другому пункті статті 8, хоча у цьому пункті міститься лише посилання на «втручання» у право, захищене першим пунктом, — тобто це положення стосується лише неґативних обов’язків, які випливають із першого пункту».

Це була справа, яка вирішувалася у світлі статті 8, і предмет її розгляду дуже відрізняється від того, що розглядається у справі пані Прітті. Але підхід суду до її вирішення має більш загальне значення. Звідси вочевидь випливає, що, хоча може існувати абсолютна вимога від держав не допускати забороненого поводження з особами, які перебувають під їхньою юрисдикцією, заходи, доцільні чи необхідні для виконання позитивного обов’язку, більше залежатимуть від оцінного судження, і в кожній державі вони можуть мати своє специфічне наповнення, будучи більш залежними від поглядів та думок людей і менш підданими уніфікації на підставі якої-небудь загальної заборонної норми. Вважаю, що, виходячи з міркувань, які докладніше наведено в пунктах 27 і 28 нижче, не можна стверджувати, що Сполучене Королівство має позитивний обов’язок уможливити надання правоздатній, невиліковно хворій людині, яка бажає, але неспроможна самотужки вчинити самогубство, допомоги з боку іншої людини у вчиненні такої дії без ризику для цієї іншої людини зазнати судового переслідування.