Аналіз національними органами законодавчого режиму

19. У березні 1980 року Комітет з ревізії кримінального права видав свою чотирнадцяту доповідь «Правопорушення проти особи» (Cmnd 7844), яка містила, зокрема, аналіз права стосовно різних форм убивства та відповідних мір покарання. Розділ F. був присвячений справам так званого вбивства з милосердя. Попередня пропозиція встановити відповідальність за нове правопорушення — міру покарання ув’язненням до двох років для особи, яка з милосердя незаконно вбила іншу особу, що постійно страждає, наприклад, від сильного фізичного болю, — було одностайно вилучено. Зазначалося, що переважна більшість осіб та організацій, з якими обговорювалося це питання, висловилися проти цієї пропозиції з принципових і прагматичних міркувань. Комітет посилався також на труднощі з формулюванням дефініції та на ймовірність того, що ця «пропозиція не перешкоджатиме стражданню, а спричинятиме його, оскільки ті, хто має фізичні вади, отримають менш ефективний захист з боку закону, ніж ті, хто їх не має».

20. Але Комітет все-таки рекомендував зменшити міру покарання за допомогу в самогубстві до семи років, вважаючи цей строк достатнім, аби захистити безпорадних людей, неспроможних протистояти умовлянням осіб з недобросовісними намірами.

21. 31 січня 1994 року було опубліковано доповідь Спеціального комітету Палати лордів з питань медичної етики (HL Paper 21-I). Вона містила результати проведеного ним дослідження етичних, правових та клінічних наслідків здійснення особою права не давати своєї згоди на лікування, яке подовжує життя, становище осіб, неспроможних дати чи не давати своєї згоди, а також можливість виправдання дій, учинених з метою вкоротити життя іншої особи, на підставах, які відповідають її бажанням та основним інтересам, а також характер обставин, за яких таке виправдання можливе. Комітет заслухав усні зауваження від багатьох державних, медичних, юридичних та недержавних джерел і одержав письмові подання від численних заінтересованих сторін, які висловили свої думки щодо відповідних етичних, філософських, релігійних, моральних, клінічних, правових аспектів і питань державної політики.

22. Стосовно добровільної евтаназії Комітет дійшов такого висновку:

«236. Право відмовитися від медичного лікування має дуже мало спільного з правом просити допомоги для вчинення самогубства. Ми тривалий час вивчали думки, які дуже переконливо й щиро висловили свідки, що відстоювали право на добровільну евтаназію. Чимало хто з нас уже знайомий із ситуацією, коли останні дні чи тижні життя родича або друга виявляються далеко не спокійними і не надихають або коли на останньому етапі свого життя той, кого ми любимо, настільки покалічений, що вже здається нам утраченим, або коли така людина вже просто втомилася жити... На наше ставлення до цієї проблеми, найімовірніше, впливає і той факт, що кожна людина бажає спокійної і легкої смерті, не зазнаючи тривалих страждань, як не бажає також думати про можливість розвитку в неї тяжкої форми слабоумства чи появи необхідності в догляді за нею з боку інших. Ми також глибоко обміркували думку професора Дворкіна (Dworkin) про те, що невіруючій людині самій краще знати і, відповідно, вибирати той спосіб, у який, на її думку, краще піти з життя.

237. Проте в кінцевому підсумку ми вважаємо, що ці арґументи не служать достатньою підставою для послаблення заборони, яку встановлює суспільство стосовно умисного вбивства. Ця заборона є наріжним каменем права та соціальних відносин. Вона забезпечує неупередженість захисту кожного з нас, втілюючи принцип, що всі є рівні. Ми не бажаємо послаблення захисту і тому рекомендуємо не вносити до закону зміни, які б дозволяли евтаназію. Ми визнаємо, що існують окремі справи, в яких дехто може вважати евтаназію прийнятним рішенням. Але окремі справи не можуть служити підставою для формулювання принципів політики, яка може мати такі серйозні та поширені наслідки. До того ж відхід із життя не є персональною чи особистою справою. Смерть людини позначається на житті інших, часто у спосіб та мірою, яку неможливо передбачити заздалегідь. Ми вважаємо, що при вирішенні питання евтаназії інтереси конкретної людини не можна відокремлювати від інтересів суспільства в цілому.

238. Ми робимо цей висновок, зокрема, через неможливість, на нашу думку, встановити надійні межі щодо добровільної евтаназії...

239. Нас також непокоїть те, що люди уразливої категорії — люди літнього віку, хворі або нужденні — можуть зазнавати тиску, чи то реального, чи то уявного, спрямованого змусити їх просити передчасної смерті. Ми погоджуємося, що в більшості випадків лікарі можуть виявити, що прохання смерті спричинене таким тиском або депресією через гнітючу, але виліковну хворобу, і відповідним чином виправити ситуацію. Проте ми вважаємо, що суспільство має ставитися до уразливих та нужденних так, щоб жодним опосередкованим чином не підбурювати їх до пошуку смерті, а упевнювати їх у тому, що воно піклується про них і підтримує їхнє життя...».

23. У світлі викладеного вище, Комітет також рекомендував не вносити ніяких змін у закони, які стосуються суїциду зі сторонньою допомогою (пункт 262).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

24. У Рекомендації 1418 (1999) Парламентської асамблеї Ради Європи, зокрема, міститься така пропозиція (пункт 9):

«... Комітетові міністрів заохочувати заходи держав — членів Ради Європи з усебічного забезпечення поваги до невиліковно хворих і приречених на смерть людей та захисту їхньої гідності:

...

c) підтримуючи заборону щодо умисного припинення життя невиліковно хворих і приречених на смерть людей; разом з тим

(i) визнаючи, що право на життя, особливо коли воно належить невиліковно хворій чи приреченій на смерть людині, ґарантується даною державою, відповідно до статті 2 Європейської конвенції з прав людини, в якій зазначено, що «нікого не може бути умисно позбавлено життя»;

(ii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти ніколи не може кваліфікуватися як законна вимога померти за допомогою іншої особи;

(іii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти не може саме по собі юридично виправдовувати вчинення дій, спрямованих на припинення її життя».

IV. УЧАСТЬ ТРЕТІХ СТОРІН У ПРОВАДЖЕННІ

A. Товариство прихильників добровільної евтаназії

25. Товариство, засноване в 1935 році, яке є провідною організацією у Сполученому Королівстві з дослідження питань, пов’язаних з допомогою у відході з життя, висувало загальну пропозицію, згідно з якою людині слід надати можливість померти з гідністю, а також стверджувало, що негнучкість правового режиму, внаслідок якого людина, яка зазнає нестерпних страждань через свою невиліковну хворобу, змушена терпіти приниження упродовж свого болісного і тривалого відходу з життя, всупереч її прямо заявленому бажанню, становить порушення статті 3 Конвенції. Вони посилалися на причини, які змушують особу просити інших допомогти покінчити з собою (наприклад, монотонний гострий біль, виснажливий процес помирання, втрата своєї самостійності). Болезаспокійливі препарати не можуть задовольнити потреби всіх пацієнтів і не вирішують проблеми втрати незалежності та втрати контролю фізичних функцій.

26. Представники Товариства стверджували, що, порівняно з іншими країнами Європи, існуючий в Англії та Уельсі режим, який забороняє добровільну евтаназію беззастережно, є найбільш обмежувальним і негнучким у Європі, схожим лише на той, що існує в Ірландії. Інші країни (наприклад, Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Франція, Фінляндія, Швеція та Нідерланди, в яких евтаназія здійснюється з допомогою лікаря) скасували положення, яким суїцид зі сторонньою допомогою конкретно кваліфікується як правопорушення. В інших країнах міру покарання за такі правопорушення послаблено — в жодній країні, крім Іспанії, максимальний строк покарання не перевищує п’яти років ув’язнення — і кримінальне провадження порушується рідко.

27. Стосовно питань державної політики вони стверджували, що, хоча б якою була юридична ситуація, випадки добровільної евтаназії та суїциду зі сторонньою допомогою мають місце. В Англії та Уельсі досить відомим є той факт, що пацієнти просять допомоги накласти на себе руки і медичні працівники та родичі надають таку допомогу, незважаючи на те, що це може суперечити кримінальному закону і не реґулюється жодним нормативним положенням. Отже, як визнав уряд Нідерландів, кримінальний закон не перешкоджає вчиненню добровільної евтаназії чи суїциду зі сторонньою допомогою. Ситуація в Нідерландах свідчить про те, що, за відсутності нормативно-правового реґулювання, випадки, коли лікарі припиняють життя пацієнтів без прямо заявленого ними такого прохання (недобровільна евтаназія), стають причиною трохи менше одного відсотка смертей. За результатами такого дослідження в Бельгії цей показник становить 3,1% і в Австралії — 3,5%. Отже, можливо, у суспільстві з обмежувальним правовим підходом до практики обережного припинення життя приділяється менше уваги відповідним вимогам, ніж у суспільстві, в якому існує відкритість і толерантність до цієї проблеми та нормативно-правове реґулювання евтаназії. Ці дані не підкріплюють твердження, що інституціалізація суспільством добровільної евтаназії/суїциду за допомогою лікаря піддає людей уразливої категорії небезпеці. Принаймні в уреґульованій системі є можливість набагато ретельнішого консультування та механізм звітності, які перешкоджають практиці зловживань, а також вживаються інші запобіжні заходи, такі, як відстрочка виконання евтаназії.

B. Конференція католицьких єпископів Англії та Уельсу

28. Ця організація відстоює принципи і висуває арґументи, які, як вона зазначає, узгоджуються з тими, що висловлюються іншими асоціаціями католицьких єпископів в інших державах-членах.

29. Вона підкреслювала, що основоположним догматом католицької віри є те, що людське життя є даром, який людина отримує від Бога на довірчих засадах. Дії з метою накласти на себе руки або вбити іншу людину, навіть за згодою, свідчать про небезпечне, викривлене розуміння людської цінності. Отже, суїцид та евтаназія не є морально прийнятними варіантами розв’язання проблеми людського страждання та смерті. Ці основоположні істини також визнані іншими релігіями та сучасними плюралістичними і світськими суспільствами, про що свідчить стаття 1 Загальної декларації прав людини (грудень 1948 року) та положення Європейської конвенції з прав людини, зокрема статті 2 і 3.

30. Зазначалося, що ті, хто вчинив спробу самогубства, часто страждають від депресії та інших психічних хвороб. На цій підставі у доповідь 1994 року спеціальної комісії штату Нью-Йорк було включено висновок, що леґалізація будь-якої форми суїциду зі сторонньою допомогою чи будь-якої форми евтаназії буде помилкою історичного масштабу і призведе до катастрофічних наслідків для людей уразливої категорії та до кричущої корупції серед представників медичної професії. Результати інших досліджень показали, що чимало людей, які звернулися з проханням лікарської допомоги у вчиненні суїциду, відкликають це прохання, побачивши, що їхня депресія і біль лікуються. Як свідчить досвід цих фахівців, болезаспокійливі препарати спроможні фактично в кожному випадку забезпечити значне полегшення фізичних і психосоматичних страждань пацієнта.

31. Вивчивши матеріали справи (цей розгляд був значно детальнішим, ніж у цьому провадженні), Спеціальний комітет Палати лордів з питань медичної етики (1993–1994) отримав вагомі підстави для висновку, що будь-який юридичний дозвіл надавати допомогу в суїци­ді призведе до масової ерозії прав людей уразливої категорії під тиском юридичного принципу та послідовності, психологічних та фінансових умов медичної практики та системи охорони здоров’я взагалі. Існували переконливі підстави стверджувати, що після законодавчого дозволу обмеженої форми евтаназії буде практично неможливо забезпечити здійснення такої практики в рамках необхідного реґулювання, яке захищає людей уразливої категорії (наприклад, дослідження, проведене урядом Нідерландів щодо смертності в 1990 році, виявило випадки евтаназії, вчиненої без прямо заявленого прохання пацієнта).

ЩОДО ПРАВА

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ ЗАЯВИ

32. Заявниця, яка страждає від невиліковної деґенеративної хвороби, стверджує, що в її справі було порушено основоположні права за Конвенцією у зв’язку з відмовою генерального прокурора надати ґарантії не переслідувати її чоловіка, у разі якщо він допоможе їй покінчити з собою, а також у зв’язку з режимом англійського права, який встановлював у її справі кримінальну відповідальність за самогубство, вчинене зі сторонньою допомогою. Уряд стверджував, що заява має бути відхилена як явно необґрунтована, оскільки скарги заявниці не свідчать про те, що зачеплені ті чи інші згадані нею права, або, якщо говорити про втручання в ці права, воно виправдовувалося підставами, які зазначені як винятки в положеннях Конвенції.

33. Суд вважає, що ця заява в цілому порушує досить серйозні питання права і тому їх вирішення має залежати від результатів розгляду по суті. Будь-яких інших підстав для оголошення заяви неприйнятною встановлено не було. Отже, заява має бути оголошена прийнятною. Згідно з пунктом 3 статті 29 Конвенції, Суд далі розгляне скарги заявниці по суті.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

34. У відповідних положеннях статті 2 Конвенції зазначено:

«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя iнакше ніж на виконання вироку суду, винесеного пiсля визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

а) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання».

A. Подання сторін

1. Заявниця

35. Заявниця стверджувала, що надання їй дозволу на отримання допомоги для вчинення нею самогубства не суперечитиме статті 2 Конвенції, інакше ті країни, в яких суїцид зі сторонньою допомогою не є незаконним, були б порушниками цього положення. До того ж стаття 2 захищає не лише право на життя, а й право вирішувати, чи жити їй далі. Вона захищає право на життя, а не саме життя, тимчасом як покарання за позбавлення життя спрямоване захистити особу не від самої себе, а від третіх сторін, а саме — від держави та державних органів. Отже, стаття 2 визнає, що саме особа має вирішувати, чи жити їй далі, і захищає право заявниці померти, щоб уникнути невідворотних страждань і приниження, спричинених правом на життя. Як свідчить рішення у справі Кінана, на яке посилається Уряд, на в’язничну адміністрацію може покладатися обов’язок захисту життя в’язня, який спробує покінчити з собою, але цей обов’язок виникає лише у зв’язку з тим, що він — в’язень і через свою психічну хворобу був фізично неспроможним прийняти виважене рішення про припинення свого життя («Кінан проти Сполученого Королівства» [Sect. 3], № 27229/95, ECHR 2001-III).

2. Уряд

36. Уряд стверджував, що скарга заявниці не може ґрунтуватися на статті 2, оскільки не підкріплена прямим прецедентом, суперечить існуючому прецеденту і формулюванню цього положення. Ґарантуючи одне з найголовніших прав, стаття 2 встановлює передусім неґативний обов’язок. Хоча в певних справах було визнано, що вона встановлює позитивні обов’язки, у цих справах ішлося про заходи, вжиті з метою захисту життя. У попередніх справах на передбачену статтею 2 відповідальність Уряду за захист в’язня не впливав той факт, що він вчинив самогубство (див. згадану вище справу Кінана). Суд також визнав, що держава має право годувати примусово в’язня, який оголосив голодування («Х проти Німеччини», № 10565/83, рішення Комісії від 9 травня 1984 року). Текст статті 2 однозначно говорить про те, що нікого не може бути умисно позбавлено життя, за винятком вузько визначених обставин, які в цій справі відсутні. Право померти — не наслідок, а антитеза права на життя.

B. Оцінка Суду

37. У своїй практиці Суд надає статті 2 надзвичайно важливого значення як одному з найголовніших положень Конвенції (див. рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, серія А, № 324, п. 146–147). Це положення ґарантує право на життя, без якого здійснення будь-якого іншого конвенційного права та свободи виявляється недійсним. Воно визначає обмежений ряд обставин, які можуть виправдовувати позбавлення життя, і, коли Уряд-відповідач посилається на такі виняткові обставини, Суд піддає їх вимогливій ретельній перевірці (див. згадане вище рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства», п. 149–150).

38. Текст статті 2 забезпечує пряме нормативно-правове реґулювання щодо умисного чи свідомого застосування представниками держави сили, що може спричинити смерть. Однак це положення вже тлумачилося як таке, що застосовується не лише до випадків умисного вбивства, а й у ситуаціях, коли дозвіл на «застосування сили» може у підсумку призвести до ненавмисного позбавлення життя (див. згадане вище рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства», п. 148). Суд уже зазначав, що перше рішення пункту 1 статті 2 вимагає від держави не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й уживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (див. рішення у справі «L.C.B. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. v. the United Kingdom) від 9 червня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-III, с. 1403, п. 36). Цей обов’язок передбачає не лише необхідність захисту права на життя за допомогою запровадження ефективних кримінально-правових положень, які утримують від вчинення правопорушень проти особи за допомогою правоохоронної системи, що забезпечує запобігання й недопущення порушень таких положень і покарання за їх порушення; це також може означати, за певних чітко визначених обставин, позитивний обов’язок органів влади вживати превентивних оперативних заходів із захисту людини, життю якої загрожують кримінальні дії з боку іншої людини («Осман проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, п. 115; «Кіліч проти Туреччини» (Kiliç v. Turkey), № 22492/93, (Sect. 1) ECHR 2000-III, п. 62 і 76). Пізніше в рішенні у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» Суд визнав, що стаття 2 застосовується до ситуації, в якій поведінка психічно хворого в’язня виявляла ознаки того, що він може вчинити самогубство (див. рішення у справі, згадане вище, п. 91).

39. У всіх справах, які розглядав Суд, він постійно наголошував на обов’язку держави забезпечувати захист життя. Суд не визнав переконливим твердження, що ґарантоване статтею 2 «право на життя» може тлумачитися як таке, що містить у собі неґативний аспект. Хоча, наприклад, у контексті статті 11 Конвенції, Суд визнав, що свобода об’єднання включає не лише право приєднуватися до об’єднання, а й відповідну свободу людини від примусового включення її в об’єднання, Суд зауважує, що поняття свободи передбачає певну можливість вибору щодо її здійснення (див. рішення у справі «Янґ, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства» від 13 серпня 1981 року, серія А, № 44, п. 52; «Сіґурдур А. Сіґурйонссон проти Ісландії» (Sigurğur A. Sigurjónsson v. Island) від 30 червня 1993 року, серія A, № 264, с. 15–16, п. 35). Формулювання статті 2 Конвенції відрізняється від статті 11. Вона не стосується питань, пов’язаних з якістю життя, чи вибору, який людина робить стосовно свого життя. Тією мірою, якою ці аспекти визнаються настільки принциповими для умов людського існування, що вимагають від держави втручання, вони можуть відбиватися в правах, ґарантованих іншими статтями Конвенції або в інших міжнародних документах з прав людини. Статтю 2 неможливо, якщо не перекручувати її текст, тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме: право померти; не може вона й створювати право на самовизначення, тобто надавати людині право обирати не життя, а смерть.

40. Тому Суд вважає, що жодного права померти — чи то з допомогою третьої особи, чи з допомогою державного органу — випливати зі статті 2 Конвенції не може. Цей висновок Суду підтримується в нещодавній Рекомендації 1418 (1999) Парламентської асамблеї Ради Європи (див. пункт 24 вище).

41. На переконання заявниці, відмова визнати, що Конвенція ґарантує право померти, означає, що ті країни, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, порушують Конвенцію. У цій справі Суд не зобов’язаний оцінювати, чи забезпечує правовий режим у тій або іншій країні захист права на життя. Як визнав Суд у справі Кінана, заходи щодо недопущення вчинення в’язнем самогубства, які можуть вживатися з огляду на відповідні для цього підстави, мають не виходити за межі, встановлені іншими положеннями Конвенції, такими, як статті 5 і 8 Конвенції, а також більш загальними принципами особистої самостійності (див. п. 91). Так само стосовно міри, до якої держава дозволяє або намагається реґулювати можливість завдання вільній людині фізичної шкоди нею самою або з допомогою іншої особи, можуть порушуватися суперечливі питання щодо особистої свободи і суспільних інтересів, які можуть бути вирішені лише при розгляді конкретних обставин справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» від 19 лютого 1997 року, Reports 1997-I). Проте, навіть якщо переважаючі обставини у певній країні, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, визнані такими, що не порушують статті 2 Конвенції, це не може допомогти заявниці в цій справі, коли зовсім інше твердження — що Сполучене Королівство порушить свої зобов’язання за статтею 2, якщо не дозволить вчинити самогубство зі сторонньою допомогою, — не доведено.

42. Суд доходить висновку, що порушення статті 2 Конвенції допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

43. У статті 3 Конвенції сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Подання сторін

1. Заявниця

44. У своїх скаргах до Суду заявниця зосереджувалася головним чином на вимогах статті 3 Конвенції. Вона стверджувала, що страждання, яких вона зазнає, становлять поводження, яке принижує гідність, підпадаючи під сферу застосування статті 3 Конвенції. Вона страждає на жахливу, невиліковну хворобу, яка досягла останньої стадії свого розвитку, і помиратиме в надзвичайно болісному й принизливому стані, оскільки м’язи, які контролюють дихання і ковтання, слабшають настільки, що це призведе до зупинки дихання та пневмонії. Хоча Уряд не несе безпосередньої відповідальності за це лікування, у своїй практиці Суд встановив, що, згідно зі статтею 3, держава несе перед своїми громадянами не лише неґативний обов’язок утримуватися від такого поводження, а й позитивний обов’язок захищати людей від нього. У цій справі такий обов’язок означає необхідність потурбуватися про захист заявниці від страждань, яких вона зазнаватиме, якщо таких заходів не вжити.

45. Як стверджує заявниця, за статтею 3 Конвенції немає ніякої можливості для забезпечення рівноваги між необхідністю захисту її права від поводження, що принижує гідність, і тим чи іншим конкуруючим інтересом суспільства, оскільки її право є беззастережним. У будь-якому випадку, забезпечена рівновага непропорційна, оскільки англійське право встановлює абсолютну заборону на суїцид зі сторонньою допомогою, і ця заборона не враховує обставин справи конкретної людини. З огляду на цю заборону заявницю позбавили права уникнути страждань, які очікують на неї, з допомогою її чоловіка. При цьому навіть не було враховано особливість фактів даної справи, зокрема те, що інтелект заявниці і фізична спроможність приймати рішення не були уражені хворобою, що вона не належала до категорії уразливих людей і не потребувала захисту, що неминучої смерті вона уникнути не могла, що в разі подальшого розвитку хвороби вона зазнає жахливих страждань та приниження і що її бажання отримати допомогу свого чоловіка не зачіпають інтересів будь-кого іншого, крім її чоловіка та сім’ї, які повністю підтримують її рішення. Без такого врахування фактів справи захистити права людини неможливо.

46. Заявниця також заперечувала, що стаття 3 Конвенції може надавати будь-яке право діяти в межах свободи розсуду. На її думку, якби це й було так, Уряд не міг би мати право посилатися на таку свободу розсуду у відстоюванні передбаченого законом підходу, вважаючи, що цей підхід не передбачає розгляду конкретних обставин її справи. Заявниця вважала образливим твердження Уряду, що всі невиліковно хворі чи фізично недієздатні люди, які мають намір вчинити самогубство, є, за визначенням, уразливими, і заперечувала проти того, що беззастережна заборона необхідна для їхнього захисту. Проблему захисту уразливої категорії людей можна було б вирішити, запровадивши правовий режим, згідно з яким суїцид зі сторонньою допомогою не становив би порушення закону, якби відповідна особа змогла продемонструвати, що вона фізично спроможна дійти такого рішення і не потребує захисту.

2. Уряд

47. Уряд стверджував, що стаття 3 в цій справі не застосовна. Основний обов’язок, який покладає це положення, неґативний: держава повинна не допускати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Проте заявниця посилається скоріше на стверджувані позитивні обов’язки. Як показує практика Суду, у випадку, коли виникають позитивні обов’язки, вони не є беззастережними і мають тлумачитися як такі, що не покладають нездійсненного чи непропорційного тягаря на органи влади. До сьогодні Суд встановив, що позитивні обов’язки виникають у трьох випадках: коли держава зобов’язана захистити здоров’я особи, яку позбавлено волі; коли держава зобов’язана вжити заходів, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не зазнали катування чи іншого забороненого поводження з боку приватних осіб; і коли держава пропонує стосовно людини заходи, які в підсумку можуть становити нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження з нею з боку іншої особи. Жоден із цих випадків не має місця у справі заявниці, оскільки поганого поводження з боку іншої особи вона не зазнає, не скаржиться на відсутність медичного лікування, і держава не вживає проти неї жодних заходів.

48. Навіть якби стаття 3 була застосовна, вона не надавала б права померти, яке б мало ґарантовану законом позовну силу. Оцінюючи сферу дії будь-якого позитивного обов’язку, доцільно взяти до уваги свободу розсуду, яка належним чином надається державі при застосуванні статті 2 Закону 1961 року про суїцид. Уряд стверджував, що заборона суїциду зі сторонньою допомогою забезпечує справедливу рівновагу між правами конкретної особи та інтересами суспільства, зокрема завдяки належній повазі, яку вона забезпечує до священності життя, а також законній меті, яку вона переслідує, а саме — захисту уразливої категорії людей; це питання протягом років ретельно вивчалося Комітетом з ревізії кримінального права та Спеціальним комітетом Палати лордів з питань медичної етики; існують вагомі арґументи і певні свідчення того, що леґалізація добровільної евтаназії неминуче призводить до практики недобровільної евтаназії; і держава заінтересована в захисті життя уразливої категорії людей, у контексті чого, за їхніми словами, людина, яка має намір вчинити самогубство, обов’язково виявляється психологічно та емоційно уразливою, навіть якщо вона фізично спроможна, тоді як фізично неспроможні, якщо вони фактично неспроможні повідомити свою думку, можуть опинитися в більш ризикованому становищі. Крім того, серед держав — членів Ради Європи існує загальний консенсус: у всіх цих державах, окрім Нідерландів, суїцид зі сторонньою допомогою та консенсуальне вбивство є протизаконними. Такий консенсус існує також в інших юрисдикціях поза межами Європи.

B. Оцінка Суду

49. Стаття 3 Конвенції, разом зі статтею 2, має розглядатися як одне з найголовніших положень Конвенції і як таке, що охороняє ключові цінності демократичних держав — членів Ради Європи (див. рішення у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 34, п. 88). На відміну від інших положень Конвенції, її формулювання беззастережне, без будь-яких винятків чи обмежень, і не допускає можливості відступу, згідно зі статтею 15 Конвенції, від своїх зобов’язань.

50. Як видно з аналізу практики Суду, найпоширеніше застосування статті 3 має місце тоді, коли обставини у справі свідчать про небезпеку, що людина може зазнати тієї чи іншої забороненої форми поводження у зв’язку з умисними діями представників держави або державних органів (див., зокрема, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія A, № 25). У загальних рисах, можна стверджувати, що стаття покладає передусім неґативний обов’язок на державу утримуватися від завдання серйозної шкоди особам, які перебувають під її юрисдикцією. Однак, у світлі фундаментального значення статті 3, Суд уже з достатньою гнучкістю розглянув можливість застосування цієї статті в інших потенційних ситуаціях («D. проти Сполученого Королівства» від 2 травня 1997 року, Reports 1997-III, с. 792, п. 49).

51. Зокрема, Суд визнав, що зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцiєю, права i свободи, визначенi в Конвенції, взяті у поєднанні з вимогами статті 3, означають, що держави повинні вживати заходів з метою не допустити катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання стосовно осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією; зокрема, це стосується такого поводження і з боку приватних осіб (див. рішення у справі «А. проти Сполученого Королівства» від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, с. 2699, п. 22, в якій дитина-заявниця скаржилася, що вітчим побив її різками; і у справі «Z. та інші проти Сполученого Королівства» [GC] (№ 29392/95 ECHR 2001-V), у якій четверо дітей заявників зазнали жорстокого поводження з боку своїх батьків, які також не виявляли стосовно них батьківської турботи). Стаття 1 також покладає на державні органи обов’язок забезпечувати захист здоров’я осіб, позбавлених волі (див. згадане вище рішення у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» у частині, де йдеться про відсутність ефективного медичного нагляду щодо психічного хворого в’язня, який вчинив самогубство; також у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC] № 30210/96, ECHR 2000-XI, п. 94).

52. До видів поводження, які підпадають під сферу застосування статті 3 Конвенції, Суд у своїх рішеннях відносить «погане поводження», тобто таке поводження, коли жорстокість поводження досягає певного мінімального рівня і коли мають місце фактичні тілесні ушкодження або гострі фізичні чи психічні страждання (див. згадане вище рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», с. 66, п. 167; «V. проти Сполученого Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC] № 24888/94, ECHR 1999-IX, п. 71). Коли поводження принижує чи ображає людину, демонструє відсутність поваги до людини або принижує її людську гідність чи спричиняє у неї почуття страху, болю або неповноцінності, що може зламати моральний та фізичний опір людини, таке поводження можна кваліфікувати як принизливе, і воно також підпадає під сферу застосування статті 3 (див. одне з найостанніших рішень у справі «Прайс проти Сполученого Королівства» (Price v. the United Kingdom), № 33394/96, (Sect. 3), ECHR 2001-VIII, п. 24-30; та «Валашинас проти Литви» (Valašinas v. Lithuania), № 44558/98, (Sect. 3), ECHR 2001-VIII, § 117). Страждання, спричинені фізичною чи психічною хворобою, яка виникла природно, можуть бути предметом розгляду у світлі статті 3, якщо вони посилюються внаслідок поводження — умов тримання під вартою, вислання чи інших заходів, або ризику зазнати поводження, за яке можна притягти до відповідальності відповідні органи влади (див. згадані вище рішення у справах «D. проти Сполученого Королівства» та «Кінан проти Сполученого Королівства», а також «Бенсайд проти Сполученого Королівства» (Bensaid v. the United Kingdom), № 44599/98 (Sect. 3), ECHR 2000-I.

53. У цій справі безперечним фактом є те, що Уряд-відповідач не допустив ніякого поганого поводження щодо заявниці. Також немає жодних скарг на те, що державні медичні заклади не забезпечують належного догляду за заявницею. Отже, справу заявниці не можна порівнювати зі справою «D. проти Сполученого Королівства», в якій хворий на СНІД чоловік опинився під загрозою вислання його зі Сполученого Королівства на острів Сент-Кіттс, на якому не було будь-якої можливості ефективного медичного та паліативного лікування хвороби і де він міг би померти, зазнаючи найтяжчих страждань. За тих обставин акт перевезення його на острів («поводження») став би підставою для покладення відповідальності за це на державу. Порівнянної дії чи «поводження» з боку Сполученого Королівства у справі Прітті допущено не було.

54. Заявниця стверджує, що відмова ГП надати ґарантії щодо непритягнення до суду її чоловіка за допомогу їй вчинити самогубство та кримінально-правова заборона щодо суїциду зі сторонньою допомогою містять у собі ознаки нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження, за яке несе відповідальність держава, оскільки таким чином держава не оберегла її від страждань, які очікують на неї на останній стадії розвитку хвороби. Проте заява про таку відповідальність означає, що концепція поводження набуває нового і розширеного тлумачення, яке, на думку Палати лордів, виходить поза межі звичайного змісту цього слова. Незважаючи на те, що підхід Суду до тлумачення Конвенції, яка є «живим» документом, має бути динамічним і гнучким, будь-яке тлумачення має також узгоджуватися з основними завданнями Конвенції і не порушувати її внутрішньої логічної цілісності як системи захисту прав людини. Тлумачення статті 3 має бути взаємно узгодженим зі статтею 2, яка досі розглядається у поєднанні зі статтею 3 як стаття, що відображає основні цінності демократичного суспільства. Як уже було зазначено вище, стаття 2 Конвенції є передусім забороною використання сили, що може спричинити смерть, чи іншої дії, що може призвести до загибелі людини, і не надає людині права вимагати від держави дозволу чи сприяння щодо позбавлення життя.

55. Суд лише може співчувати заявниці у зв’язку з її турботою, що відсутність змоги припинити життя ставить її перед перспективою страдницької смерті. Слід визнати, що у зв’язку зі своєю фізичною недієздатністю вона не в змозі без допомоги вчинити самогубство, а правовий режим загрожує її чоловікові судовим переслідуванням у разі надання ним такої допомоги. З іншого боку, позитивний обов’язок держави, про існування якого стверджується в цій справі, не передбачає позбавлення її від страждань чи їх послаблення шляхом, наприклад, запобігання будь-якому поганому поводженню з боку державних органів чи приватних осіб або шляхом забезпечення кращих умов чи догляду. Такий обов’язок вимагав би від держави дозволити їй покінчити із життям, але він не може випливати зі статті 3 Конвенції.

56. Тому Суд доходить висновку, що, за статтею 3 Конвенції, жодного позитивного обов’язку, який би вимагав від держави надати ґарантії щодо непритягнення чоловіка заявниці до судової відповідальності у разі його допомоги їй вчинити самогубство чи забезпечити передбачену законом можливість вчинення будь-якої іншої форми самогубства зі сторонньою допомогою, не виникає. Отже, порушення цього положення допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

57. У відповідному положенні статті 8 Конвенції сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя…

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

A. Подання сторін

1. Заявниця

58. Заявниця стверджувала, що, хоча право на самовизначення є стрижнем всієї Конвенції в цілому, найбільш експліцитні визнання і ґарантія цього права містяться саме в статті 8. Очевидно, що право на самовизначення охоплює право приймати рішення стосовно свого тіла та його долі. Вона стверджувала, що це означає право особи вирішувати, коли і як їй помирати, і що ніщо не може бути більш безпосередньо пов’язаним зі способом життя, ніж спосіб і вибір нею часу залишення життя. Звідси випливає, що відмова ГП надати ґарантії та беззастережна заборона держави щодо суїциду зі сторонньою допомогою становили втручання в її права за пунктом 1 статті 8.

59. Заявниця стверджувала, що для втручання в таку потаємну сферу її приватного життя мали існувати особливо вагомі підстави. Проте Уряд не спромігся довести, що це втручання було виправданим, оскільки особливість обставин її справи враховано не було. При цьому вона посилалася на арґументи, які також наводилися в контексті статті 3 Конвенції вище (пункти 45–46 вище).

2. Уряд

60. Уряд стверджував, що права за статтею 8 не зачіпаються, оскільки право на приватне життя не включає право померти. Стаття стосується способу, в який людина веде своє життя, а не способу, в який вона покінчує з життям. В іншому разі стверджуване право вихо­лостить саме благо, на якому воно ґрунтується. Навіть якщо припустити, що Уряд помиляється, будь-яке втручання у права за статтею 8 було б цілком виправданим. Держава має право, у межах своєї свободи розсуду, визначати міру фізичної шкоди, на яку може погоджуватися особа, і тому навіть ще більш визначеним є право держави вирішувати, чи може людина дати згоду на те, щоб її вбили.

B. Оцінка Суду

1. Застосовність пункту 1 статті 8 Конвенції

61. У своїх попередніх рішеннях Суд уже мав нагоду зауважити, що поняття «приватного життя» є широким і не піддається вичерпному визначенню. Воно охоплює фізичну та психічну цілісність людини (рішення у справі «X. і Y. проти Нідерландів» від 26 березня 1985 року, серія A, № 91, с. 11, п. 22). Іноді воно може включати в себе деякі аспекти її фізичного та соціального «я» (рішення у справі «Мікулич проти Хорватії» (Mikulić v. Croatia), № 53176/99 [секція 1] від 7 лютого 2002 року, п. 53). Такі аспекти життя людини, як, наприклад, ґендерна ідентифікація, ім’я та сексуальна орієнтація, статеве життя, є елементами її особистого життя, право на яке ґарантується статтею 8 (див., наприклад, рішення у справі «В. проти Франції» (B. v. France) від 25 березня 1992 року, серія А, № 232-С, п. 63; рішення у справі «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, серія А, № 280-B, п. 24; рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства» (Dudgeon v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1991 року, серія А, № 45, п. 41; та у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» від 19 лютого 1997 року, Reports 1997-1, п. 36). Стаття 8 також ґарантує право на особистий розвиток і право людини налагоджувати й розвивати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом (див., наприклад, доповідь Комісії у згаданому вище рішенні у справі «Бурґгартц проти Швейцарії», п. 47; доповідь Комісії у рішенні у справі «Фрідл проти Австрії» (Friedl v. Austria), серія А, № 305-В, п. 45). Хоча в жодній попередній справі не встановлено, що як таке право на самовизначення міститься у статті 8 Конвенції, Суд вважає, що поняття особистої самостійності є важливим принципом, на підставі якого тлумачаться її ґарантії.

62. Уряд стверджував, що право на приватне життя не може включати право на самогубство зі сторонньою допомогою, оскільки це заперечує ґарантію, яку має забезпечувати Конвенція. Суд зауважує, що право людини будувати своє життя в обраний нею спосіб може також передбачати наявність у неї можливості займатися діяльністю, яка, як вважають, фізично й морально шкідлива для неї. Межі, в яких держава може застосовувати примусові повноваження або кримінальне право для захисту людей від наслідків обраного ними способу життя, уже тривалий час є предметом моральної і правознавчої дискусії, яка ще більш загострюється з огляду на те, що це втручання часто розглядається як посягання на приватну та особисту сферу життя. Проте навіть у разі, коли дії людини небезпечні для її здоров’я або коли вважають, що вони загрожують її життю, у своїй практиці органи Конвенції розглядають застосування державою примусових або кримінальних заходів як посягання на приватне життя заявника, що підпадає під сферу застосування пункту 1 статті 8 і має виправдовуватися у світлі другого пункту (див., наприклад, стосовно участі в консенсуальних садистсько-мазохістських діях, що становило образу й спричинило поранення, згадане вище рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» і стосовно відмови в медичному лікуванні — рішення Комісії від 10 грудня 1984 року, № 10435/83, DR 40, с. 251).

63. Незважаючи на те, що згадані вище обставини дають підстави твердити, що смерть не була умисним наслідком поведінки заявниці, Суд вважає, що цей факт не може бути вирішальним. Коли існує необхідність медичного лікування, відмова від певних лікувальних заходів може неминуче призвести до фатального результату, хоча, з іншого боку, медичне лікування, нав’язане без згоди пацієнта, який є психічно дієздатною дорослою людиною, становить втручання у право людини на фізичну недоторканність у спосіб, який може зачіпати права, ґарантовані пунктом 1 статті 8 Конвенції. Як визнає національна судова практика, особа має право вимагати надання їй можливості померти внаслідок своєї відмови від лікування, яке могло б подовжити її життя (див. пункти 17–18 вище).

64. Хоча медичне лікування не є питанням розгляду в цій справі, стан заявниці, через руйнівні наслідки деґенеративної хвороби, далі погіршуватиметься, посилюючи її фізичні та психічні страждання. Вона бажає послабити ці страждання, здійснивши своє право вибору — покінчивши з життям з допомогою свого чоловіка. За словами лорда Хоупа, те, в який спосіб вона вирішує провести завершальні моменти свого життя, є частиною її життя, до якої вона має право вимагати поваги (див. пункт 15 вище).

65. Сама суть Конвенції — це повага до гідності та свободи людини. Жодним чином не заперечуючи ґарантований Конвенцією принцип священності життя, Суд вважає, що саме завдяки вимогам статті 8 поняття якості життя набуває значущості. У час дедалі більшого проґресу в медичній сфері, що супроводжується подовженням очікуваної тривалості життя, чимало людей побоюються потрапити в літньому віці у становище, коли вони будуть змушені повільно помирати або страждати від своєї надзвичайної фізичної чи психічної старезності, що суперечить їхньому вкоріненому уявленню про свою особистість і своє «я».

66. У справі «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» ([1994] 2 LRC 136), яка стосувалася ситуації, схожої на ситуацію у справі Прітті, більшість членів Верховного суду висловила думку, що заборона заявниці в тій справі отримати допомогу для вчинення нею самогубства завдає їй страждання і не дозволяє їй припинити своє життя. Це позбавило її особистої самостійності і вимагало виправдання у світлі конституційного правосуддя. Хоча формулювання положення Канадської хартії, що його розглядав канадський суд, відрізняється від формулювання статті 8 Конвенції, схожі питання виникають стосовно принципу особистої самостійності у сенсі здійснення свого права вибору при вирішенні долі свого власного тіла.

67. У цій справі закон забороняв заявниці здійснити своє право вибору, аби уникнути того, що вона вважала принизливим і мученицьким кінцем свого життя. Суд не готовий виключити, що це становить втручання в її право на повагу до приватного життя, яке ґарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції. Далі Суд з’ясовує, чи не суперечитиме таке втручання вимогам другого пункту статті 8.

2. Дотримання пункту 2 статті 8 Конвенції

68. Втручання у здійснення права за статтею 8 не суперечитиме пункту 2 статті 8 лише тоді, коли воно здійснюється «згідно із законом», має законну мету чи цілі, як того вимагає цей пункт, а також коли воно є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети чи цілей (див. рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1981 року, серія А, № 45, с. 19, п. 43).

69. Єдиним питанням, що виникає з арґументів сторін, є необхідність будь-якого втручання, і сторони погоджуються, що обмеження щодо права на вчинення самогубства зі сторонньою допомогою в цій справі встановлене законом і має законну мету захисту життя, що, у свою чергу, забезпечує захист прав інших осіб.

70. Як Суд уже встановив у своїй практиці, поняття необхідності втручання передбачає відповідність втручання нагальній суспільній потребі і, зокрема, його пропорційність поставленій законній меті; з’ясовуючи, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд має взяти до уваги свободу розсуду, яка надається національним органам, але він уповноважений перевірити відповідність їхніх рішень вимогам Конвенції. Межі свободи розсуду, що мають надаватися компетентним національним органам, залежать від характеру питань та серйозності залучених у справу інтересів.

71. Суд нагадує про свій висновок, що у справі, в якій ідеться про втручання в інтимну сферу статевого життя людини, свобода розсуду обмежена (див. згадане вище рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства», с. 21, п. 52; у справі «A.D.T. проти Сполученого Королівства» (A.D.T. v. the United Kingdom) № 35765/97 (Sect. 3) ECHR 2000-IX, п. 37). Хоча заявниця стверджує, що, з огляду на обставини її справи, для втручання мали існувати переконливі підстави, на думку Суду, це питання не можна вважати схожим за своїм характером на питання у справі Даджена і його вирішення потребує іншої арґументації.

72. Із матеріалів справи видно, що арґументи сторін зосереджувалися навколо пропорційності втручання. Зокрема, заявниця піддавала критиці беззастережність заборони вчинення самогубства зі сторонньою допомогою, через що не врахували її становище як психічно дієздатної дорослої людини, яка твердо знає, чого хоче, не зазнає ніякого тиску і прийняла цілком свідоме і добровільне рішення, у зв’язку з чим її не можна вважати уразливою чи такою, що потребує захисту. За її словами, через таку негнучкість вона буде змушена страждати внаслідок своєї невиліковної і мученицької хвороби, сплачуючи за це дуже високу особисту ціну.

73. Суд зазначає, що, попри твердження Уряду про те, що заявницю як особу, яка має намір вчинити самогубство і є цілком фізично недієздатною, необхідно вважати уразливою, таке твердження не підкріплене доказами, поданими до національних судів, та рішеннями Палати лордів, яка, наголосивши на тому, що закон у Сполученому Королівстві спрямований на захист уразливої категорії людей, не визнав, що заявниця належить до такої категорії.

74. Проте Суд встановлює, погоджуючись із Палатою лордів та більшістю Верховного суду Канади у справі Родріґес, що держави мають право, за допомогою дії загальної кримінально-правової норми, здійснювати реґулювання діяльності, шкідливої для життя та безпеки інших людей (див. також згадане вище рішення у справі Ласкі, Джаґґарда і Брауна проти Сполученого Королівства, п. 43). Чим серйознішою є така шкода, тим більшої ваги набувають інтереси здоров’я та безпеки людей при їх пропорційному зіставленні з принципом особистої автономії. Правова норма, про яку йдеться в цій справі, а саме — стаття 2 Закону 1961 року, призначена забезпечувати право на життя, захищаючи слабких та уразливих, і особливо тих, хто неспроможний приймати свідомі рішення, супроти дій, що мають на меті припинити їхнє життя або сприяти його припиненню. Безсумнівно, становище приречених помирати від хвороби може бути різним. Але багато з них будуть уразливими, і саме уразливість такої категорії людей виступає підґрунтям існування такої правової норми. Передусім саме держава має оцінити ризик і ймовірність зловживань у разі послаблення загальної заборони щодо суїциду зі сторонньою допомогою або в разі запровадження винятків із такої заборони. Незважаючи на арґументи стосовно можливості забезпечення захисних і запобіжних механізмів, небезпека появи таких зловживань є цілком очевидною.

75. Захисник заявниці намагався переконати Суд, що висновок у цій справі не створюватиме загального прецеденту чи будь-якого ризику для інших осіб. Але роль Суду за статтею 34 Конвенції полягає не у висловленні абстрактної думки, а в застосуванні Конвенції до конкретних фактів кожної окремої справи. Однак рішення, видані в конкретних справах, створюють прецеденти, хоча міра прецедентності може бути різною, і рішення в цій справі не може ані теоретично, ані практично бути сформульоване у спосіб, який би перешкоджав застосуванню його в подальших справах.

76. Отже, Суд не вважає, що беззастережний характер заборони щодо суїциду зі сторонньою допомогою є непропорційним. Адже Уряд зазначив, що гнучкість у кожній окремій справі забезпечується завдяки умові, згідно з якою судове переслідування може порушуватися лише зі згоди ГП, а також завдяки передбаченій максимальній мірі покарання та можливості, якщо необхідно, призначати меншу кару. У доповіді Спеціального комітету зазначалося, що з 1981 по 1992 рік у 22 справах, у яких розглядалося питання «умертвіння з милосердя», був лише один випадок засудження за вбивство з призначенням міри покарання довічним ув’язненням, тоді як в інших справах правопорушення були визнані менш значними і в більшості випадків покарання було у вигляді випробувального строку чи було умовним (п.128 цитованої доповіді — див. пункт 21 вище).

Суд визнав, що немає підстав вважати свавіллям те, що закон наголошує на важливості права на життя, забороняючи суїцид зі сторонньою допомогою, водночас передбачаючи наявність системи правозастосування і судового розгляду, яка в кожній конкретній справі дає змогу належним чином враховувати суспільний інтерес у порушенні судового переслідування, а також справедливі й належні вимоги покарання та стримування.

77. Обставини справи також не свідчать про будь-яку непропорційність у відмові генерального прокурора надати попередні ґарантії щодо непритягнення чоловіка заявниці до судової відповідальності. Проти будь-якої вимоги з боку виконавчої влади не поширювати дію закону на окремих осіб чи категорію осіб можна висунути вагомі арґументи з посиланням на принцип верховенства права. У всякому разі, дія, стосовно якої заявлено право на імунітет, була настільки серйозна, що рішення ГП про відмову в наданні згаданих ґарантій не можна вважати необґрунтованими чи нерозумними.

78. Суд доходить висновку, що втручання в цій справі можна виправдати як «необхідне в демократичному суспільстві» для захисту прав інших. Відповідно, жодного порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

79. У статті 9 Конвенції сказано:

«Кожен має право на свободу думки, совісті i віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних i ритуальних обрядiв.

Свобода сповiдувати релiгiю або переконання пiдлягає лише таким обмеженням, якi встановленi законом i є необхiдними в демократичному суспiльствi в iнтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралi або для захисту прав i свобод iнших осіб».

A. Подання сторін

1. Заявниця

80. Заявниця стверджувала, що стаття 9 ґарантує право на свободу думки, яка досі включає такі переконання, як веґетаріанство та пацифізм. Домагаючись допомоги свого чоловіка у вчиненні самогубства, заявниця виражала переконання в необхідності вчинення тако­го акту та розуміння такої ідеї. Відмова ГП надати ґарантії щодо непритягнення її чоловіка до суду становила втручання в це право, як і запровадження Сполученим Королівством беззастережної заборони, яка виключає врахування конкретних обставин становища заявниці. Посилаючись на ті самі арґументи, які наведені стосовно статті 8 Конвенції, заявниця вважає це втручання не виправданим з огляду на пункт 2 статті 9.

2. Уряд

81. Уряд заперечував, що будь-яке питання підпадає під сферу застосування цього положення. Стаття 9 ґарантує свободу думки, совісті, релігії та сповідання переконань, не надаючи особам ніякого загального права займатися тією чи іншою діяльністю на свій вибір у зв’язку з будь-якими можливими своїми переконаннями. У всякому разі, навіть якщо пункт 1 статті 9 Конвенції і встановлює якісь обмеження, вони виправдовуються пунктом 2 на тих самих підставах, які наводяться стосовно статей 3 і 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

82. Суд не піддає сумніву усталеність поглядів заявниці стосовно суїциду зі сторонньою допомогою, але зауважує, що не всі думки чи погляди становлять переконання, які захищені пунктом 1 статті 9 Конвенції. Вимоги заявниці не становлять ніякої форми сповідування релігії чи переконання в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних норм, як це зазначено в другому реченні пункту 1. Як визнала Комісія, термін «practice» («виконання на практиці») не означає будь-яку дію, до якої спонукала чи на яку впливає релігійна віра або переконання («Арроусміт проти Сполученого Королівства» (Arrowsmith v. the United Kingdom), № 7050/77, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, DR 19, с. 5, на с. 19, п. 71). Тією мірою, якою погляди заявниці відбивають її прихильність до принципу особистої самостійності, ця її претензія є перефразованою скаргою, порушеною з посиланням на статтю 8 Конвенції.

83. Суд доходить висновку, що порушення статті 9 Конвенції допущено не було.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

84. У статті 14 Конвенції сказано:

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

A. Подання сторін

1. Заявниця

85. Заявниця стверджувала, що вона зазнає дискримінації, оскільки з нею поводяться так само, як і з тими особами, становище яких значно відрізняється. Хоча беззастережна заборона суїциду зі сторонньою допомогою діє щодо всіх осіб однаково, застосування цього положення в її справі, коли вона настільки фізично недієздатна, що неспроможна покінчити з життям без допомоги, має дискримінаційний ефект. Вона позбавлена можливості здійснити право, яке здійснюють інші особи, що можуть покінчити з життям без будь-якої допомоги завдяки своїй фізичній спроможності вчинити такий акт. Отже, поводження, якого зазнає вона, значно відрізняється і менш зичливе до неї, ніж до інших. Оскільки єдиним виправданням, яке Уряд наводить стосовно беззастережної заборони, є необхідність захистити уразливу категорію людей і оскільки заявниця не належить до цієї категорії і не потребує захисту, будь-якого розумного чи об’єктивного виправдання такої різниці в поводженні немає.

2. Уряд

86. Уряд стверджував, що стаття 14 Конвенції незастосовна, оскільки будь-яких матеріальних прав, ґарантованих цією статтею, скарги заявниці не торкаються. Заперечуючи наявність дискримінації, Уряд також стверджував, що становище заявниці не можна було порівнювати з подібним становищем тих, хто спроможний покінчити з життям без сторонньої допомоги. Навіть якщо припустити застосовність статті 14, пункт 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид не має дискримінаційного характеру, оскільки національне законодавство не надає жодного права вчиняти самогубство і в правовій політиці суїцид рішуче засуджується. У політиці кримінального права важливість особистих обставин має враховуватися або на етапі вирішення необхідності порушення судового переслідування, або у випадку засудження і визначення судом міри покарання. Крім того, для будь-якої стверджуваної різниці в поводженні існували очевидні розумні та об’єктивні підстави, що підтверджувалося арґументами, наведеними при посиланні на статті 3 і 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

87. Суд уже зазначив вище, що справа стосується прав заявниці за статтею 8 Конвенції (пункти 61–67). Тому Суд повинен розглянути скарги заявниці про те, що вона зазнає дискримінації при здійсненні ґарантованих цим положенням прав, оскільки національне право дозволяє фізично дієздатним особам вчинити самогубство, тоді як не позбавляє фізично недієздатних осіб можливості отримати допомогу для вчинення ними самогубства.

88. Для цілей статті 14, різниця в поводженні з особами, які перебувають в аналогічних чи відносно схожих обставинах, становить дискримінацію, якщо для такої різниці немає об’єктивних і достатніх підстав, тобто якщо вона не ставить законної мети чи якщо немає обґрунтованого пропорційного взаємозв’язку між застосованими засобами та поставленою метою. До того ж, з’ясовуючи, чи служать (і якою мірою) відмінності в інших подібних ситуаціях підставою для різниці в поводженні, Договірні держави користуються свободою розсуду (див. «Кемп і Бурімі проти Нідерландів» (Camp and Bourimi v. the Netherlands), № 28369/95, ECHR 2000-X, п. 37). Дискримінація також може виникати у випадку, коли держава, не маючи об’єктивних і достатніх підстав, застосовує той самий підхід до осіб, які перебувають у зовсім різних ситуаціях («Тлімменос проти Греції» [GC], № 34369/97, ECHR 2000-IV, п. 44).

89. Навіть якщо у справі заявниці застосувати принцип, встановлений у справі Тлімменоса, на думку Суду, існують об’єктивні й достатні підстави для передбачення в законі однакових умов як для тих, хто фізично спроможний вчинити суїцид, так і для тих, хто фізично неспроможний зробити це. У світлі статті 8 Конвенції Суд дійшов висновку, що існують переконливі причини для незапровадження в законі винятків на користь тих, кого не відносять до уразливої категорії людей (див. пункт 74 вище). З огляду на статтю 14, існують схожі переконливі підстави, які вимагають відмовитися від розмежування тих, хто спроможний, і тих, хто неспроможний учинити самогубство без сторонньої допомоги. Межа між цими двома категоріями часто виявлятиметься надто тонкою, і намагання передбачити в законі привілей для тих, кого вважають неспроможними вчинити суїцид, відчутно підірвало б ґарантію права на життя, захищати яке був призначений Закон 1961 року, і це значно посилило б небезпеку зловживань.

90. Отже, у цій справі порушення статті 14 допущено не було.

 

На цих підставах Суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що порушення статті 2 Конвенції допущено не було.

3. Постановляє, що порушення статті 3 Конвенції допущено не було.

4. Постановляє, що порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

5. Постановляє, що порушення статті 9 Конвенції допущено не було.

6. Постановляє, що порушення статті 14 Конвенції допущено не було.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2002 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

Майкл О’Бойл, Матті Пеллонпя,

секретар голова