Окремі підінститути інформаційного законодавства

формуються на основі системоутворюючих законів Украї­ни. Наприклад, Закон УРСР "Про мови в Українській РСР" (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принци­пові положення щодо мови в інформаційних відносинах.

Україна визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадя­нам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаємо­розуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Виховувати у громадян незалежно від їхньої національ­ної належності розуміння соціального призначення україн­ської мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов'язок дер­жавних, партійних, громадських органів та засобів масо­вої інформації республіки. Вибір мови міжособового спіл­кування громадян України є невід'ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного роз­витку і вживання української та інших мов, якими корис­тується населення республіки, в державному, економічно­му, політичному і громадському житті, охорону конститу­ційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, подальшого зміцнення дружби і співробітництва народів.

Декларуючи плюралізм мовної політики, законодавець добре розуміє необхідність стандартизації інформаційних

відносин, зокрема у сфері діловодства і документації. Ст. 11 "Мова роботи, діловодства і документації" Закону ви­значає, що в Україні мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій ст. З цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською може бути й національна мова більшості на­селення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбаче­них у частині третій цієї ж статті, — мова, прийнятна для населення певної місцевості.

У ст. 13 Закону "Про мови в Українській РСР" виділяєть­ся в окрему норму мова технічної і проектної документації: технічна і проектна документація в Україні виготовляється українською або російською мовами. Це пов'язано з багато­віковою традицією і державною політикою, які сформува­лись і впроваджувались на території нашої держави у складі колишньої Російської імперії.

Слід звернути увагу на третій розділ Закону "Про мови в Українській РСР" "Мова освіти, науки, інформатики і культури". У ньому визначаються важливі засади здійснен­ня інформаційних відносин.

Ст. ЗО "Мова у сфері науки" визначає, що в Україні ре­зультати науково-дослідних робіт оформляються україн­ською або російською мовами.

Виконавці науково-дослідних робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів.

У періодичних наукових виданнях, що публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів подається російською та іншими мовами. У періодичних наукових виданнях, які публікуються ро­сійською або іншою мовою, виклад основних положень нау­кових результатів подається українською мовою.

Слід зазначити, що в юридичний лексикон законодавець вперше вводить (ст. 31) категорію мова інформатики. В

з*

 

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

Україні інформатика здійснюється на основі української та російської мов. Комп'ютери, що використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науко­во-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, у закладах освіти й куль­тури, повинні забезпечувати можливість працювати з україно­мовними і російськомовними текстами.

Розділ IV Закону про мови визначає загальні засади мови інформації та зв'язку.

Мовою офіційних засобів масової інформації відповідно до ст. 33 Закону в Україні є українська мова. Мовою офі­ційних засобів масової інформації можуть також бути мови інших національностей.

Мова роботи пошти і телеграфу визначена у ст. 34 За­кону.

Поштово-телеграфна кореспонденція від громадян, дер­жавних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій для пересилання в межах республіки приймається українською або російською мовами.

Пошта і телеграф забезпечуються конвертами, листів­ками, бланками і т. ін., написи на яких виконані україн­ською та російською мовами.

Мова маркування товарів визначена у ст. 36 Закону. Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні, викону­ються українською мовою.

Маркування товарів для вивозу за межі України здійс­нюється українською або російською мовами.

Назви у знаках для товарів і послуг українськими заяв­никами подаються українською мовою, якщо товари реа­лізуються, а послуги надаються виключно на території Украї­ни (частину третю ст. 36 Закону змінено згідно із Законом від 28 лютого 1995 р. № 75/95-ВР).

Отже, Закон України "Про мови в Українській РСР" за­початкував регламентацію інформаційних відносин, ство-

ривши передумови для формування комплексного інсти­туту національного законодавства нашої країни.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (від 13 грудня 1991 p.). Мета Закону — створення правових основ державної політи­ки у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі — науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України.

Науково-технічний прогрес є головним фактором розвит­ку суспільства, підвищення добробуту його громадян, ду­ховного та інтелектуального зростання їх. Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання до­сягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішен­ня соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон визначає роль держави в розвитку науки і техні­ки, використанні науково-технічних результатів для пере­творення суспільного виробництва та задоволенні потреб людей; основні цілі, напрями та принципи державної нау­ково-технічної політики; форми та методи державного ре­гулювання в науково-технічній сфері; повноваження дер­жавних органів у здійсненні науково-технічної політики; економічні та правові гарантії розвитку науково-технічної діяльності.

Закон України "Про Національну програму інформа­тизації" (від 4 лютого 1998 р.) вводить у сферу державного регулювання на законодавчому рівні загальні засади фор­мування, виконання та коригування Національної програ­ми інформатизації, якою визначається стратегія розв'язав-

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

ня проблеми забезпечення інформаційних потреб та інфор­маційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення. Цим Законом визначаються організаційно-правові заса­ди державного регулювання процесів інформатизації в Україні. За Законом, Національна програма інформати­зації включає:

• Концепцію Національної програми інформатизації;

• сукупність державних програм з інформатизації;

• галузеві програми та проекти інформатизації;

• регіональні програми та проекти інформатизації;

• програми та проекти інформатизації органів місцево­го самоврядування.

Національна програма інформатизації формується, ви­ходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економіч­ного, науково-технічного, національно-культурного роз­витку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації, і спрямована на роз­в'язання найважливіших загальносуспільних проблем (за­безпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони дов­кілля та здоров'я людини, державного управління, націо­нальної безпеки та оборони держави, демократизації су­спільства) та створення умов для інтеграції України у світо­вий інформаційний простір відповідно до сучасних тен­денцій інформаційної геополітики.

Національна програма інформатизації становить комп­лекс взаємопов'язаних окремих завдань (проектів) інфор­матизації, спрямованих на реалізацію державної політи­ки та пріоритетних напрямів створення сучасної інформа­ційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-

технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-тех­нічного потенціалу держави, а також координації діяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, підприємств, установ, організацій усіх форм влас­ності та громадян у сфері інформатизації (ст. 2 Закону).

Завдання законодавства про Національну програму інформатизації визначаються у ст. З названого Закону. Це створення таких засад регулювання процесу формування і виконання цієї Програми та окремих її завдань (проектів):

• правових;

• організаційних;

• науково-технічних;

• економічних;

• фінансових;

• методичних;

• гуманітарних.

Законодавство про Національну програму інформати­зації складається з цього Закону та інших нормативно-пра­вових актів.

Сферу дії Закону визначено у ст. 4: відносини, що виника­ють у процесі формування та виконання Національної про­грами інформатизації.

Закон України "Про Концепцію Національної програ­ми інформатизації" (від 4 лютого 1998 р.) розвиває по­передній закон, відкриваючи в Україні новий етап взаємодії інформатики та права в соціальних відносинах, — вводить до законодавчої практики державного регулювання такий соціальний феномен, як інформатизація. Цим законом Верховна Рада України схвалила названу Концепцію. У Цьому нормативному акті подається визначення кількох суттєвих понять інформаційних відносин.

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

Прийняттю цих законодавчих актів передувала відпо­відна законотворча робота, спрямована на створення пра­вових основ регулювання соціальних інформаційних відно­син в Україні.

Особливу інституцію в інформаційному законодавстві започатковує Закон України "Про захист інформації в автоматизованих системах" (від 5 липня 1994 p.). Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих систе­мах за умови дотримання права власності громадян Украї­ни і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановле­ного чинним законодавством обмеження на доступ до інфор­мації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.

Закон України "Про національний архівний фонд і архівні установи" (від 24 грудня 1993 р.) визначає, що на­ціональний архівний фонд України є складовою вітчизня­ної і світової історико-культурної спадщини та інформа­ційних ресурсів суспільства. Цей фонд перебуває під охоро­ною держави і призначений для задоволення інформацій­них, соціально-культурних, наукових та інших потреб су­спільства, реалізації законних прав та інтересів громадян. Держава гарантує умови для зберігання, примноження і використання Національного архівного фонду, сприяє до­сягненню світового рівня в розвитку архівної справи. Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуван­ням, обліком, зберіганням і використанням Національно­го архівного фонду, та інші основні питання діяльності архівних установ.

Ст. З Закону визначає, що законодавство про Національ­ний архівний фонд і архівні установи складається з цього

Закону та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу"

(від 27 січня 1995 р.) визначає загальні засади бібліотечної справи і бібліотечну систему України, встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліо­течного обслуговування з метою задоволення інформацій­них, наукових і культурних потреб суспільства, збагачен­ня духовного потенціалу народу.

Ст. 1 цього Закону визначає, що бібліотечна справа — складова інформаційної, виховної, культурно-освітньої ді­яльності, яка включає комплекс державних, громадських, наукових та практичних заходів, що забезпечують органі­зацію діяльності бібліотек, їхню науково-дослідну і мето­дичну роботу, а також підготовку бібліотечних фахівців.

Закон України "Про науково-технічну інформацію" (від 25 червня 1993 р.) є системоутворюючою інституцією інфор­маційного права України, визначає основи державної полі­тики в галузі науково-технічної інформації, порядок її фор­мування і реалізації в інтересах науково-технічного, еконо­мічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є ство­рення в Україні правової бази для одержання та викорис­тання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, викорис­танні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва у цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, уста­нови, організації незалежно від форм власності, а також гро­мадян, які мають право на одержання, використання та по­ширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поши­рюється на інформацію, яка містить державну та іншу таєм­ницю, що охороняється законодавством.

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

Ст. 4 Закону визначає законодавство України у сфері науково-технічної інформації. Відповідно до Конституції законодавство України у сфері науково-технічної інфор­мації складається із Закону України "Про інформацію", цього Закону та інших актів законодавства.

Виходячи з інформаційного суверенітету України та за­гальновизнаних принципів міжнародного порядку у сфері інформації, Закон України "Про державну таємницю" (від 21 січня 1994 р.) регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекре­чуванням та охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку.

Згідно із Законом (ст. 1) державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охоро­ни правопорядку, розголошення яких може завдати шкоду життєво важливим інтересам України і які визнані у поряд- • ку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави. Ступінь секретно­сті — категорія, яка характеризує важливість такої інфор­мації, можливу шкоду внаслідок її розголошення, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою.

Ст. 2 Закону визначає, що законодавство України про державну таємницю базується на Законі України "Про інформацію" і складається з цього Закону та інших актів за­конодавства України, прийнятих відповідно до нього. Дія законодавства України про державну таємницю не поши­рюється на відносини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інфор­мації, якщо остання одночасно не є державною таємницею.

Закон України "Про зв'язок" (від 16 травня 1995 р.) встановлює правові, економічні й організаційні основи

діяльності в галузі зв'язку в Україні та визначає відноси­ни підприємств, об'єднань, установ і організацій зв'язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самовря­дування і споживачами послуг зв'язку, а також особливості галузі, пов'язані з особливими суспільними інтересами. Закон захищає інтереси держави, громадян, підприємств, об'єднань, установ і організацій, що користуються послу­гами зв'язку, а також працівників галузі зв'язку.

Відносини у галузі зв'язку (ст. 3) регулюються Конститу­цією України, цим Законом, іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України. Правовий статус, повноваження та обов'язки опера­торів зв'язку, а також використання радіочастотного ресур­су визначаються окремими законодавчими актами України. Відповідно до ст. 4 Закону його дія поширюється на відносини у галузі зв'язку, в яких беруть участь органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації зв'язку та споживачі послуг зв'язку і радіочастот. Дія цього Закону не поширюється (крім пи­тань використання радіочастотного ресурсу) на державну систему урядового зв'язку, а також на мережі технологіч­ного зв'язку, відомчі мережі зв'язку та відносини, що за­безпечують функціонування їх, за винятком питань їхньої взаємодії з мережами зв'язку загального користування.

Закон України "Про власність" (від 7 лютого 1991 р.) визначає, що Українська держава є суверенною в регулю­ванні всіх відносин власності на своїй території, у тому числі власності на інформацію, що визначено Законом "Про інфор­мацію". Закон "Про власність" спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Мета цього Закону полягає в забезпеченні вільного економічного само­визначення громадян, використанні природного, економіч­ного, науково-технічного та культурного потенціалу респуб­ліки для підвищення рівня життя її народу.

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

Закон України "Про авторське право і суміжні права"

(від 23 грудня 1993 р.) у ст. 1 визначає, що охороняються особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх пра­вонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм і організацій мов­лення (суміжні права). Ст. 2 визначає, що законодавство України про авторське право і суміжні права складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, що охороняють особисті (немайнові) та майнові права осіб, яким належать авторське право і суміжні права.

Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (від 15 грудня 1993 р.) регулює відносини, що вини­кають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні.

Системоутворюючим інститутом галузі інформаційного права можна вважати Закон України "Про друковані засо­би масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 p.). Цей Закон створює правові основи діяльності дру­кованих засобів масової інформації (преси) в Україні, вста­новлює державні гарантії свободи їх відповідно до Консти­туції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжна­родно-правових документів. У ст. 1 "Друковані засоби ма­сової інформації (преса) в Україні" подається визначення, що друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні є періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоц­тва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих за­собів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реє-

страції на загальних підставах. Зазначені в частинах пер­шій та другій цієї статті Закону друковані видання можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюджен­ня яких не заборонено чинним законодавством України. Друкований засіб масової інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і видрукуваний будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження друкованого засо­бу масової інформації не обмежується.

Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 р.) відповідно до Закону України "Про інформацію" регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови функціонування їх, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Дія цього Закону поширюється на відносини між суб'єк­тами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності цих телерадіоорганізацій, а також від способу розповсю­дження телерадіоінформації, якщо їхні передачі розрахо­вані на масове приймання споживачами. Дія Закону не по­ширюється на відносини, що регулюють створення та діяльність спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу (виробничих, технологічних, навчальних, службових тощо), радіоаматорський зв'язок, радіоспорт або інші види зв'язку, що діють на основі індивідуального виклику чи використовуються для поширення інформації спеціального призначення і не розраховані на масове прий­мання їхніх передач; на діяльність з неефірного прокату відео- та аудіопродукції в різних установах (ст. З Закону).

Закон України "Про рекламу" (від 3 липня 1996 р.) визначає основні засади рекламної діяльності в Україні,

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

регулює правові відносини, що виникають у процесі ство­рення, розповсюдження, одержання реклами, та регулює правовідносини у сфері реклами, призначеної для розпов­сюдження і споживання на території України.

Дія цього Закону не поширюється на правовідносини, пов'язані з інформацією, яка відбиває соціальні події, інте­реси політичних партій, релігійних і громадських органі­зацій та/або призначена для підтримки їх (ст. 2 Закону).

Законодавство України про рекламу складається з цьо­го Закону та інших нормативних актів, які регулюють відносини у сфері реклами.

Якщо міжнародним договором України, укладеним у формі закону, встановлено інші правила, ніж передбачені законодавством України про рекламу, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. З Закону).

У сфері правоохоронної діяльності специфічні інфор­маційні соціальні відносини регулюються Законом Украї­ни "Про оперативно-розшукову діяльність" (від 18 лютого 1992 р.) в якому визначено, що завданням оперативно-роз-шукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвіду-вально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отри­мання інформації в інтересах безпеки суспільства і держа­ви (ст. 1).

Оперативно-розшукова діяльність — це система глас­них і негласних пошукових, розвідувальних та контррозві-дувальних заходів, що здійснюються із застосуванням опе­ративних та оперативно-технічних засобів (ст. 2 Закону).

Ст. З Закону визначає, що правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію,

Службу безпеки України, Прикордонні війська, Управлін­ня охорони вищих посадових осіб, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.

Закон України "Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю" (від ЗО червня 1993 р.) визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Ст. 12 Закону серед прав спеціальних підрозділів по бо­ротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників нази­ває такі:

1. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України та співробітники їх мають права, передбачені за­конами України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність", цим За­коном та іншими законодавчими актами України.

2. При здійсненні заходів боротьби з організованою зло­чинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організова­ною злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпе­ки України надаються такі повноваження:

а) заводити оперативно-розшукові справи. Постанова про заведення справи затверджується начальником спе­ціального підрозділу;

б) на письмову вимогу керівників відповідних спеціаль­них підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінан­сових та інших установ, підприємств, організацій (незалеж-

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

но від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація по­винні подаватись негайно, а якщо це неможливо — не пізніше 10 діб;

г) одержувати інформацію з автоматизованих інформа­ційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, відомствами, іншими державними органами України;

д) у разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для перевірки їх витребовувати та одержувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи. Витребовувані доку­менти та інформація повинні бути подані негайно або не пізніше 10 діб.

3. За матеріалами оперативно-розшукової діяльності та кримінальних справ спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю мають право подавати до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб'єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених Законом, подавати до суду позови про визнан­ня недійсними угод у порядку, встановленому законодав­ством України.

4. При здійсненні боротьби з організованою злочинністю співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право:

а) за письмовим розпорядженням керівника відповідно­го спеціального підрозділу входити за службовими по­свідченнями на територію, у приміщення, склади та схо-

вища підприємств, організацій і установ (крім іноземних, дипломатичних представництв) незалежно від їхньої відом­чої належності та форм власності, на контрольно-пропускні пункти прикордонних військ та митниць, а також у вироб­ничі приміщення громадян, які займаються підприєм­ницькою діяльністю;

б) за постановою та з санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділа­ми по боротьбі з організованою злочинністю, а у невідклад­них випадках — з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути викорис­тані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізич­них та юридичних осіб, вилучати предмети і документи зі складанням відповідного акта. Копії акта вручаються гро­мадянину чи представнику підприємства, установи, орга­нізації.

5. Оперативні управління, відділи та відділення спеці­альних підрозділів мають повноваження органу дізнання. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочин­ністю можуть порушувати і розслідувати, передавати че­рез відповідного прокурора по нагляду за виконанням за­конів спеціальними підрозділами за підслідністю в інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України кримі­нальні справи про виявлені ними злочини, у такому ж по­рядку витребовувати і приймати від них до свого прова­дження кримінальні справи про злочини, вчинені органі­зованими злочинними угрупованнями. Питання вирішен­ня спорів про підслідність зазначених кримінальних справ регулюються цим Законом і Кримінально-процесуальним кодексом України.

4 — 4-1260

 

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

Закон України "Про державну податкову службу в Украї­ні" (від 4 грудня 1990 р.) визначає статус державної подат­кової служби в Україні, її функції та правові основи діяль­ності. Зазначимо кілька положень, характерних для інфор­маційних відносин.

Органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають такі права:

1) здійснювати на підприємствах, в установах і органі­заціях незалежно від форм власності та у громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, по­казників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку зі споживачами, та інших документів незалеж­но від способу подання інформації (включаючи комп'ютер­ний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних доз­волів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадових осіб, громадян до­кументи, що посвідчують особу, під час проведення пере­вірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для занесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів.

Періодичність таких перевірок та проведення обстежень виробничих, складських, торговельних та інших примі­щень встановлюється Державною податковою адміністра­цією України.

Орган державної податкової служби може запрошувати громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприєм­ницької діяльності, для перевірки правильності нарахуван­ня та своєчасності сплати ними податків, інших платежів. Письмові повідомлення про такі запрошення направляють­ся громадянам рекомендованими листами, в яких зазнача­ються підстави виклику, дата і година, на яку викликаєть­ся громадянин;

2) одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кре­дитні установи, від громадян — суб'єктів підприємниць­кої діяльності довідки, копії документів про фінансово-гос­подарську діяльність, отримані доходи, видатки підпри­ємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни ва­лютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному законо­давством, входити в будь-які інформаційні системи, зок­рема комп'ютерні, для визначення об'єкта оподаткування;

одержувати безоплатно необхідні відомості для форму­вання інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів від підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, включаючи Національний банк України, його установи, комерційні банки, та громадян — суб'єктів під­приємницької діяльності — про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків, інших пла­тежів; від органів, уповноважених проводити державну реє­страцію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких видів підприємниць-

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

кої діяльності, — про видачу таких дозволів суб'єктам підприємницької діяльності; від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього; від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли; одержувати безоплатно від митних органів щомісяця звітні дані про ввезення на митну територію України імпорт­них товарів і справляння при цьому податків, інших пла­тежів та інформацію про експортно-імпортні операції, що здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодже­ною з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики — дані, необхідні для використання їх у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності;

3) обстежувати будь-які виробничі, складські, торго­вельні та інші приміщення підприємств, установ і органі­зацій незалежно від форм власності та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб'єкта підприємницької діяльності, а також для отримання до­ходів. У разі відмови керівників підприємств, установ, організацій і громадян допустити посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження зазначених приміщень і обладнання та неподання документів про отри­мані доходи і проведені витрати органи державної подат­кової служби мають право визначати оподатковуваний дохід (прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на підставі документів, що свідчать про одер­жані ними доходи (прибутки), а стосовно громадян — із урахуванням оподаткування осіб, які займаються аналогіч­ною діяльністю; відмови у проведенні документальної пе­ревірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що вико­ристовуються для одержання доходів або пов'язані з утри­манням інших об'єктів оподаткування незалежно від їх

місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовують­ся для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

неподання органам державної податкової служби та їх посадовим особам бухгалтерських звітів, балансів, подат­кових декларацій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів про застосування електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем та інших доку­ментів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, ін­ших платежів;

непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єк­тів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (лі­цензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відпо­відності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ю­терних систем;

порушення підприємством, установою, організацією, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності встановленого законом порядку реєстрації в органі держав­ної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або коли існує реальна за­гроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі у зв'язку з не­платоспроможністю юридичної особи, що перевіряється;

4) вилучати (із залишенням копій) у підприємств, уста­нов та організацій документи, що свідчать про прихову­вання (заниження) об'єктів оподаткування, несплату по­датків, інших платежів, та вилучати у громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, які порушують порядок за­няття підприємницькою діяльністю, реєстраційні посвід­чення або спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) з наступною передачею матеріалів про порушення органам, Що видали ці документи;

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

5) користуватися безперешкодно в службових справах засобами зв'язку, які належать підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм власності;

6) надавати Інформацію з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів іншим державним органам відповідно до чинного законо­давства.

У названих законах законодавець дає визначення низ­ки правопорушень у сфері інформаційних відносин з ме­тою упередження можливих негативних проявів у ході здійснення інформатизації.

Отже, інформаційне законодавство в Україні сформовано.

Зазначимо, що наведений перелік законодавства щодо регулювання суспільних інформаційних відносин далеко не повний. Залежно від потреб дослідження до переліку можна додати й інші закони, які регулюють інформаційні відносини в конкретний галузі.

Розвиток положень інформаційного законодавства набуває втілення в системі під законних нормативних актів, що приймаються відповідними державними органа­ми влади. Серед них зазначимо Державну програму розвит­ку української мови та інших національних мов в Україні на період до 2000 р. У ній було намічено заходи щодо утвер­дження державної української мови та використання інших національних мов у науці й інформатиці, інформації, кни­говидавничій справі та зв'язку. Передбачалося зміни­ти ставлення до мовознавчої науки, прискорити її розви­ток, розширити наукові дослідження з актуальних проблем української мови та інших національних мов, а також поліп­шити роботу щодо охорони фондів і пам'яток мов.

Міністерству юстиції України, Інституту держави і пра­ва Академії наук України, прокуратурі, МВС разом з Това­риством української мови імені Тараса Шевченка в пункті

17 Програми пропонувалося до 1 липня 1991 р. підготува­ти та внести до Ради Міністрів УРСР пропозиції про вста­новлення відповідальності за порушення законодавства України про мови, а також приведення законодавчих актів України у відповідність до Закону "Про мови".

Пункт 62 Програми визначав спеціальні завдання щодо упорядкування національних інформаційних ресурсів (фондів) для Академії наук України, Головархіву, Мінфіну, Держкомекономіки, Держпостачу в 1991—2000 pp.

Для охорони пам'яток мов, дослідження, збереження та популяризації їх передбачалося створити такі фонди:

а) Республіканський фонд реставрації та консервації особливо цінних рукописів і видань на базі Центральної наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського за участю Цен­трального державного історичного архіву України;

б) Інформаційний фонд пам'яток української мови на базі Центрального державного історичного фонду України та Академії наук України;

в) Державний машинний фонд української мови та літе­ратури на базі Академії наук України;

г) Республіканський фонд територіальних і спеціальних діалектів, літературної мови тощо.

Розділ 2

Поняття, зміст та сутність інформаційного права

 

2.4. МІСЦЕ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА В ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ. МІЖГАЛУЗЕВИЙ ЗВ'ЯЗОК ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Інформаційне право в юридичній науці є міжгалузевою комплексною дисципліною, об'єкт дослідження якої — це суспільні відносини, предметом яких є інформація. Сьо­годні інформаційне право як наука динамічно розвиваєть­ся, його основні положення перебувають у стадії форму­вання. Значний вплив на інформаційне право як науку мають галузеві науки: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне право. Окремі положення інформаційного права базуються на теоретичних засадах міжгалузевих інституцій законодавства та юридичної нау­ки: господарського, підприємницького і комерційного пра­ва, права інтелектуальної власності тощо.

Водночас, положення інформаційного права та право­вої інформатики впливають на формування нових інсти­туцій у провідних галузях права, зокрема щодо з'ясуван­ня сутності нових соціальних явищ інформаційного су­спільства (правове регулювання).

Міжгалузевий зв'язок інформаційного права визна­чається за юридичною доктриною поділу права на галузі права як міжгалузевий комплексний інститут (субінсти-тут) між конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим та кримінальним правом.

Інформаційне право тісно переплітається з іншими міжгалузевими комплексними інститутами: правом влас­ності та його складовою — правом інтелектуальної влас­ності; патентним правом на інтелектуальну промислову власність; авторським правом тощо.

2.5. МЕТОДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Методи інформаційного права визначаються залежно від контексту змісту категорії: як науки, як галузі суспільних відносин, що набуває відображення у відповідних право­вих нормах; як навчальної дисципліни.

Провідним методом інформаційного права вважається метод комплексного застосування методів конституційно­го, адміністративного, цивільного, трудового та криміналь­ного права.

Значний вплив на формування методології інформацій­ного права має інформатика — наука про закономірності, принципи і тенденції інформаційних процесів та автома­тизації їх на основі комп'ютерних технологій та технологій зв'язку.

Серед них можна назвати методи формування гіперсис-тем, алгоритмізації, комп'ютерного моделювання, приклад­ного системного аналізу, методи формування соціальних систем на основі критичної маси інформації тощо.

На межі інформатики і права сьогодні формуються такі науки, як правова інформатика, криміналістична інформа­тика, тектологія (теорія організації інформаційної безпеки) тощо.

Розділ З