Основні риси врегулювання цивільно-правових відносин

Головна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво-Руської держави, як, зрештою, і в наступні періоди державно-політичного розвитку України, зосереджувалася на інституті права власності. "Руська правда" та інші юридичні пам'ятки дають нам певне уявлення про інститут власності періоду княжої доби.

Правова дійсність доби "Руської правди" розрізняла право власності й право володіння. У випадку неправочинного володіння річчю власник мав право вимагати від невласника не лише її повернення, а й компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялося право власності на рухомі й нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилася власність на рухомість. Наприклад, у "Правді Ярослава" йшлося про право власності на рухоме майно (кінь, зброя, одежа), а згодом у "Правді Ярославичів" вже з'явилася згадка про право власності на землю (встановлено покарання за псування межі). У "Правді Ярославичів" також містилися вказівки на княжу, боярську і церковну земельну власність. Мова також йшла й про власність громади. Навіть за смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право на власність. Об'єктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній зі статей згадувалось про недоторканність худоби смерда.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. "Руська правда" передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін. Зокрема, суворому покаранню ("поток і розграбування") підлягав селянин-смерд за пошкодження міжкнязівської землі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий вияв права феодального привілею).

Існування права власності сприяло формуванню в Україні високорозвиненого зобов'язального права. За "Руською правдою", зобов'язання передусім виникали з факту спричинення шкоди, а також із договорів. Останні укладалися між особами, не обмеженими у право- та дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і позика. Договори укладалися в усній формі, однак вимагалась обов'язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладалися між купцями).

Об'єктом договору-купівлі-продажу могли бути лише рухомі речі. Хоча, як твердить С. Юшков, купівлі-продажу підлягала й земля. У цьому випадку необхідні були письмові документи. Таке оформлення, очевидно, могли робити бояри.

Об'єктом договору позики, за "Руською правдою", могли бути гроші, худоба, мед, віск, хутро тощо. Фігурувала позика з відсотками та без відсотків. Установлювалася певна величина відсотків і правила, за порушення яких кредиторам загрожувала втрата позиченої суми.

Боржникові на суді для підкріплення своїх свідчень потрібно було присягти. У випадку неспроможності боржника сплатити борг із вини самого боржника він міг бути проданий кредитором у рабство. У випадку неспроможності боржника сплатити борг через нещастя він діставав змогу сплачувати його ротами (частинами). Борги за раба завжди платив його власник.

Спадкове право.В Київській Русі виникло в результаті появи й розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сім'ї. Спадкодавець не міг передати своє майно чужій людині. Якщо він це зробив, або ж не було членів сім'ї, спадщина переходила князю (державі) як представникові публічної влади.

Успадковували за заповітом і згідно із "законом" (звичаєм) Заповіт укладався переважно усно. Писана форма вживалася рідко. Право залишати заповіт - "ряд" міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік - на "виділ" - своїй дружині. Удова мала право на частину майна. У противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (синами). Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із синів і навіть дочок. У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син або дочка, при яких жила мати і які доглядали ЇЇ. Незаконні діти (від рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частку ("на душу померлого").

"Руська правда" гарантувала право успадкування майна. Але для залежних від князя селян - смердів воно було обмеженим і розповсюджувалося тільки на синів (майбутніх орачів і воїнів), незаміжні дочки мали право лише на посаг. Існує також думка (С. Юшков, Ю. Гошко), що за життя синів доньки не мали права на спадщину, і, відповідно, брати були зобов'язані своїх сестер. (У "Руській правді" відсутні норми, які регулювали би повернення віна померлої невістки, якщо в неї не було дітей. Ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким віно поверталося родині померлої). У випадку, коли у смерда не було синів, його майно переходило спершу до братів, а згодом (Просторова "Руська правда") - у власність держави (князя). Майно ж бояр, а також дружинників, які не мали синів, після їхньої смерті успадковувалося дочками. Це свідчить про утвердження принципу феодального права як права привілею.

Суперечки з приводу розподілу спадщини звичайно становили компетенцію церковних судів. Проте відомі випадки, коли й князівські отроки розподіляли спадщину.

"Руська правда" не містила спеціальних статей, які регулювали би сімейно-шлюбні відносини, за винятком ст. 1 (Коротка редакція), де йшлося про родичів, пов'язаних правом та обов'язком кровної помсти. З прийняттям християнства сімейно-шлюбне право було багато в чому запозичено від Візантії (наприклад, шлюбний вік), водночас воно зберігало чимало самобутніх рис. Візантійське законодавство визначало шлюбний вік (повноліття) для юнаків - 14-15 років, а для дівчат - 12-13 років. В укладанні шлюбу за часів "Руської правди" звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, вимагали згоди як наречених, так і їхніх батьків, доведення відсутності кровного споріднення.

Тодішнє право обумовлювало причини розірвання шлюбу. Як стверджують дослідники, розлучення як явище з'явилось у другій половині XI - на початку XII ст. і увійшло до Просторової "Руської правди". У ній було передбачено норми розлучення тільки внаслідок вчинку жінки. Так, чоловік мав право залишити дружину у випадку підтвердження її зради. Судячи з пізніших записів, жінка могла йти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпідставно звинуватив її у зраді з підтвердженням свідків (Ю. Гошко).

За візантійським (церковним) правом, розлучення можна було просити у випадках: порушення подружніх обов'язків; нездатності чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумували позбавити одне одного життя; захворювання заразною хворобою. Згодом до цих основних причин було додано інші: коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років; коли чоловік чи жінка постригались у ченці; коли жінка задумала забрати майно чоловіка без його відома; коли вона без дозволу чоловіка зустрічалася з чужими чоловіками або милася з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не в хаті, а у своїх родичів тощо.

Згідно з церковним уставом, дружина мала право домагатися розлучення: коли чоловік торгував честю жінки; коли чоловік задумував недобре проти держави або знав про інших зловмисників і не доповідав; коли він звинувачував жінку в інтимних зв'язках з іншими чоловіками і не міг цього довести; коли він у хату приводив коханку чи було встановлено його зв'язок з іншою жінкою.

Отож, сфера сімейно-шлюбного регулювання, що була компетенцією церкви, свідчить про високе становище жінки у давньоруському суспільстві. Так, жінка-дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала зверхницею сім'ї (при неповнолітніх дітях). Дружина і діти раба, у випадку передання його володільцем іншому за крадіжку, не поділяли його участі, якщо самі не були співучасниками цього злочину.