Висновок. Отже, давньоруське право базувалося на широкій джерельній базі-звичаєвому праві, міжнародних договорах

Отже, давньоруське право базувалося на широкій джерельній базі-звичаєвому праві, міжнародних договорах, законодавчій діяльності київських князів та рецепції візантійського права. Певний час починаючи з 988 p.- також на нормах християнської релігії.

Становлення руського права відбувалось у процесі тривалого в часі перетворення звичаю нормативного характеру на норму звичаєвого права. Звичаї доби військової демократії поступово втрачали чинність під впливом соціальних змін, що відбувались у східнослов'янському суспільстві. Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого права. Різниця між звичаєм як переконанням загалу і звичаєвим правом могла полягати лише в наявності такої санкції та бути непомітною. Але згодом, коли постала потреба прийняття писаного законодавства, окремі норми звичаєвого права втратили чинність.

До писемних джерел права Київської Русі, що дійшли до нашого часу, належали договори, продукти законотворчої діяльності київських князів та рецептоване візантійське право.

Договори були найбільш ранніми пам'ятками руського права. У літературі їх умовно поділяють на декілька груп. До першої групи увійшли договори міжнародно-правового характеру Київської Русі з Візантією. Другу групу склали договори князів між собою. Більшість із них було укладено між удільними князями після смерті Ярослава Мудрого. Головна мета цих договорів полягала в налагодженні доброзичливих стосунків між сусідніми землями. До третьої групи належали договори між князями й народом. Вони датувалися XII ст., коли князівська влада ослабла і зростало значення віча.

Законодавчі акти київських князів - княжі устави і княжі уроки - після русько-візантійських договорів були хронологічно наступними формами законодавства Руської держави.

Окремими джерелами права Київської держави були Церковні устави - законодавчі акти, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави й церкви, світської та церковної влад, правового статусу духовенства. З-поміж шести таких уставів, що дійшли до нас, найбільше значення мають перші два - Устав князя Володимира Святославовича та Устав князя Ярослава Володимировича (кінець X - початок XI ст.).

До джерел руського права належать також збірники-компіляції з грецького та слов'янського права, які вже укладалися на Русі. З таких збірників до нас дійшло два: «Законъ соудный людьмъ» та «Книга законнія».

Дослідники вважають, що на кінець X ст. у давньоруському суспільстві склалися дві великі відносно відокремлені групи суспільних відносин: релігійно-церковні та світські, що уможливило вирізнення світської й церковної систем права. Одночасно на Русі впродовж тривалого часу застосовувалися норми язичницької релігії. Зростало значення законодавчої діяльності київських князів. Нарешті, у першій половині XI ст. дійшло до першої у вітчизняній історії систематизації правових норм - «Руської правди», початкове укладення якої пов'язують з іменем князя Ярослава Мудрого.

Найважливішою пам'яткою давньоруського права справедливо вважається «Руська Правда», в якій вміщено давні норми звичаєвого права та «княжі устави». Це перше на Русі законодавче зведення дало початок розвитку ранньофеодального писаного права як права привілею. Завдяки «Руській Правді» ми маємо уявлення про соціальну структуру давньоруського суспільства, організацію господарського життя, розвиток та захист приватної власності.

Статті «Руської Правди» дають досить повне уявлення про правову систему Київської Русі взагалі, та про основні принципи її облаштування зокрема.

«Руська Правда» була зводом норм державного законодавства, або, як прийнято його називати, князівського права. Вона була одночасно зводом норм як матеріального, так і процесуального права, тобто в ній містилися відомості як про те, які діяння слід уважати злочинами, і які призначати покарання, і про те, як слід розбирати справу і вершити суд. Кодекс укладався за казуальною системою, тобто законодавець ніби намагався передбачити всі можливі життєві ситуації.

«Руська Правда» є підтвердженням того, що наші пращури — засновники української державності — були носіями високої правової культури, яка ґрунтувалась на звичаях предків, і поступово, зі становленням держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом — у систему правових норм, що складались із санкціонованих державними структурами тих же звичаїв.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України [Текст]: навчальний посібник-практикум / І. Я. Терлюк; Львівський ін-т внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ. - К.: АТІКА, 1999. - 190 с. –

2. Трофанчук Г.І. Історія держави і права України: навч. посіб.

/. Г.І.Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – 384 с.

3. Історія держави і права України. Підручник. – У 2-х т. /

За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том 1. –

Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький

та ін. – К.: Ін Юре, 2003.

4.Музиченко, П. П. Історія держави і права України [Текст]: навч. посіб. /

П. П. Музиченко. - 5-те вид., випр. і допов. - К.: Т-во "Знания", КОО,

2006. - 437 с.

5.