Розділ 1.Писемні джерела права

Коледж економіки,права та інформаційних технологій

Вищого навчального закладу«Університет економіки та права «КРОК»

Циклова комісія з цивільно-правових дисциплін юридичної підготовки

 

КУРСОВА РОБОТА

 

 

з Історії держави і права України

на тему:

"Писемні джерела права Київської Русі та їх характери"

 

 

Студента 2 курсу групи П-1\12

Спеціальність “Правознавство”

Ткаченко Миколи Миколайовича
Керівник доцент кафедри КАМП, канд.юрид. наук, доцент

Пономарьов В.П.
Кількість балів _________________

Національна шкала _____________

Оцінка ECTS _________________

 

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

 

 

м. Київ – 2014 рік

 

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………….........................3

 

Розділ 1. Писемні джерела права…...……………...…………...…………4

1.1 Процес становлення звичаїв в джерела права……………………..............................4

 

1.2 Писемні джерела права…………………………………………..…….........................5

1.3 "Руська правда" як пам'ятка права……………………………………….....................10

Розділ 2. Характер прав в державі Київська Русь……………………..……..17

 

2.1 Основні риси врегулювання цивільно-правових відносин…………….....................17

 

2.2 Опікунство……………………………………………………………...........................20

 

2.3 Види злочинів…………………………………………………………..........................22

 

2.4 Основні риси судового процесу(Судочинство)………………………........................25

Висновок………………………………………………………............................29

Список використаних джерел та літератури…………………...........................31

 

 

 

Вступ

В цій курсовій роботі буде розкрита сутність проблеми,в темі «Писемні джерела права Київської Русі та їх характери»,теоретичне і практичне значення яке розкривається в ній. Як відомо з доісторичних часів і до створення перших писемних правових документів відносини між людьми регулювалися на основі соціальних норм.Ця особливість була відображена у різних народів. Зокрема, у східнослов'янському середовищі цього часу головним регулятором суспільних відносин були звичаї родового суспільства. Наука вважає їх найдавнішою формою регулювання суспільних відносин, через яку пройшли всі народи світу. Тобто значення цих правових норм і регулювання правилповедіки дуже важливі і актуальні на цей момент,особливо в умовах побудови соціально-правової держави і розвитку вільного громадянського суспільства в Україні.В обґрунтуванні цих і інших питань можна звернутися за допомогою до найстаріших правил поведінки встановлених в період до державності а саме звичаїв.Звичаї формувались як правила поведінки, що складалися історично протягом життя багатьох поколінь, і стали загальними в результаті їх багаторазового повторення, 3 цього погляду, звичаї - один із способів наслідування соціального досвіду, в основі якого лежать елементи суспільної необхідності. Останні на початкових етапах суспільного й державного розвитку роблять звичаї найближчою до реальних потреб людей формою регулювання їхніх дій.Завдяки цьму можна сформулювати основну мету і й завдання,для вирішення поставленої мети.

 

 

Розділ 1.Писемні джерела права

1.1Процес становлення звичаїв в джерела права

У будь-якому суспільстві звичаї існували та існують як неправові явища. Однак коли звичай бере під свій захист держава, тобто коли його починають охороняти не самі члени племені, як раніше, а вирізнені з їхнього середовища органи управлінця (вожді, дружинники, жерці тощо), він перетворюється у джерело права. Такі звичаї переростають із "звичайних звичаїв" у розряд правових звичаїв або норм звичаєвого права. Отож, наука історії держави і права стверджує, що звичаєве право виникає на грунті певних правил поведінки, які склались у первіснообщинному ладі водночас з утворенням дероюавної організації.

У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого пра­ва. На них покладався захист феодальної приватної власності і со­ціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації кла­сового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'яза­ний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від по­рушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.[3;52]

 

У східних слов'ян процес перетворення звичаю родового суспільства на правовий звичай почався, на думку дослідників, від моменту, коли князь, спираючись на військову силу племені в особі племінної дружини, мав можливість у своїх інтересах порушити звичай племені. Перші спроби правотворчості князів були першим конфліктом звичаю і права, сутність якого полягала у різних механізмах реалізації перетворень, що відбувались у східнослов'янському суспільстві в період формування державної організації. Якщо в VII ст. усі нововведення князь повинен був узгоджувати з племінною верхівкою (радою старійшин, племінними вождями, що входили до племінного союзу, жерцями), то у VIII- ІХ ст. зміцніла князівська влада почала проводити свою політику, яка не завжди відповідала переконанням решти населення. Князь, діючи на власний розсуд і, порушуючи при цьому звичай і встановлений порядок, не міг виражати настроїв загалу (однієї зі складових частин звичаю).

Становлення звичаєвого права на Русі здійснювалось і через судову функцію київського князя, який судив на основі звичаїв Київської землі. Це вело до пристосування місцевих звичаїв "окняжених" територій до нових, привнесених, а іноді - встановлених князем. Уважають, що якоїсь особливої процедури схвалення князем старих звичаїв не існувало. Просто з його мовчазної згоди і шляхом фактичного вживання продовжували функціонувати ті з них, які влаштовували правлячу верхівку, і ними керувалася решта населення. Ті ж звичаї, що заходили в суперечність із урядовою політикою, заборонялися або ж відпали самі по собі через фактичне невикористання або ж відмирання старих, звичаєвих інститутів. Останні повинні були відмерти, бо становили конкуренцію міцніючій князівській владі.

Найдовше князівська влада не втручалась у справи громади. Усі немайнові відносини членів верві не входили у сферу державних інтересів центрального уряду. Тут незмінним залишався звичай, який найдовше керував приватним життям мешканців Середнього Подніпров'я. Однією з причин такої ситуації була та обставина, що до X ст. київський князь не міг видавати загальних норм. У нього не було ні сил, ні засобів оприлюднити їх, а тим паче простежити за їх виконанням (С. Юшков). Проте від моменту, коли правляча верхівка почала вбачати у звичаях майновий інтерес, ситуація змінилася, і громада перестала бути єдиним арбітром, який мусив розв'язати тяжбу, розділити майно тощо. Відбувалося втручання в справи громади, а отже, мав місце наступ владної верхівки на звичай. Насамперед це стосувалося правовідносин у галузі спадкоємництва, кровної помсти та інших сфер, що здавна регулювалися звичаєм.

Отож, становлення руського права відбувалось у процесі тривалого в часі перетворення звичаю нормативного характеру на норму звичаєвого права. Звичаї доби військової демократії поступово втрачали чинність під впливом соціальних змін, що відбувались у східнослов'янському суспільстві. Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого права. Різниця між звичаєм як переконанням загалу і звичаєвим правом могла полягати лише в наявності такої санкції та бути непомітною. Але згодом, коли постала потреба прийняття писаного законодавства, окремі норми звичаєвого права втратили чинність.

Науці відомі різні способи перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судівництві на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, закріплення наявних звичаїв у законі. Останній шлях формування правової системи є найбільш характерним для Києво-Руської держави, основну частину правових звичаїв якої згодом було зафіксовано у "Руській правді" та інших ранніх нормативно-правових актах князівського законодавства. В історико-правовій літературі з цього приводу існує думка (Андрій Яковлів), що в актах князівського законодавства скорше фіксувалися норми звичаєвого права, аніж творилися нові, і що "Руська правда", власне, є збірником звичаєвого, права взагалі.

Другим джерелом права були русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр. Це міжнародно-правові акти, в яких відображено норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. Тут зафіксовані норми кримінального, цивільного права, визначені права та привілеї феодалів. У договорах також містяться норми, запозичені з усного звичаєвого права.

Багата візантійська культура, яка у X-XI ст. переживала ренесанс, помітно позначилася на нашій державі. Вплив візантійського права на давньоруське був незначний. Це випливає з Руської Правди як збірника норм староруського, зокрема звичаєвого, права. Слов'янські консервативні звичаї не сприймали чужих норм.

Правова система Київської Русі на момент активізації її стосунків з Візантією була майже сформована на засадах традицій власного звичаєвого права. Яскравою особливістю правової системи Давньоруської держави були, зокрема, санкції у кримінальному праві (відсутність смертної кари, широке застосування грошових стягнень тощо). Натомість візантійське право характеризувалося суворішими санкціями, включаючи смертну кару і тілесні покарання. Саме з цих причин на території Київської Русі була неможлива рецепція візантійського кримінального права. Статті Руської Правди просякнуті гуманізмом, що дає підстави визначити її переваги порівняно з європейськими "варварськими правдами" того історичного періоду.[2;50]