Києво-Могилянська академія - центр української політичної думки

В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.

На думку Яворського, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини.

• перший чин - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники;
• друге "колесо" - військові;
• третє "колесо" - духовенство,
• четверте - це "люди простонародні": міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби.

В обох випадках йдеться про аристократично - мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних до смирення та послуху владі", підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави Як релігійний діяч Яворський обстоював інтереси церкви, приділяв увагу проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви.

Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. В Москві він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви, обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".

Яворський ставив за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці.

Феофан Прокопович (1681 - 1736) спочатку навчався в академії, а потім у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються.

На підтримку Петра І було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення держави і церкви. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917- 1920 рр., він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України вважав конституційну монархію.

Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія - найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Статичну складову представляють шляхта і хліборобський клас, але аристократія повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів:

• промислового (фабриканти, інженери, робітники),
• хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники),
• купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами),
• комунікаційного (залізничники, водії),
• інтелігенції.

В результаті аристократія виступає як класократія - влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів, яка забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм, які роз'єднують націю за партійною, класовою і етнічною ознаками.Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання.

Консервативні елементи - це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави Липинський вважав її релігійну єдність. Тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.

В. Липинський наголошував, що географічне положення України, історичне минуле, економічні інтереси вимагають економічного і воєнного союзу суверенної Української держави з Росією і Білоруссю.

Стефан Томашівський (1875-1930) виклав свою концепцію у працях "Українська історія", "Під колесами історії" (1925), "Про історію, героїв і політику" (1929).

Державницька концепція С. Томашівського грунтується ни ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

Українська земля як чинник історії України - це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником є процес формування української нації. Третім чинником є перетворення української народності в НАЦІЮ є становлення першої української національної держави - Галицько-Волинського князівства, що об'єднало вже тільки суто українські землі.

Становленню самостійної української держави мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з причин втрати Україною державності. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

На думку Томашевського, монархія є сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної - гетьманської - форми, вона може бути прийнятною для України.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицьке-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

Василь Кучабський (1895- 1945) свої політичні висновки виклав у працях "Більшовизм і сучасне завдання українського народу" (1925), "Україна і Польща" (1933).

Найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави була покликана відіграти провідна верства, сформована з "людей військового духу і організації", з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція дістала назву "позитивний мілітаризм".

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу і роль П'ємонту мала відіграти Галичина.

Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму. В. Кучабський вбачає провідну верству, що зберегла в собі лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави у великих землевласниках.

Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.

Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

Микола Міхновський (1873-1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. розробив основні політичні засади "Братства Тарасівців".

У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.

Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.

Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в "X заповідях УНП" - заснованої М. Міхновським Української народної партії.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.

Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демократів, автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці - величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї.

Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.

У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки.

• шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку.

мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у

цілому й суспільство зокрема.

• мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що.

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

У 20-30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941). Він є автором низки праць - "Робітництво і ОУН", "ОУН і селянство", "Націократія", "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави" та ін.

М. Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись "власними силами української нації". Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія - "це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-продукційної функції - у представницьких органах державного управління".

М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

В Україні має встановитися республіканський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада - національний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова - вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил.

На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління.

Ідеологія нового українського націоналізму є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До них належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

Націонал-демократизм Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності.

І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці поняття не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870-1936), відомий своїми працями "Нові проекти української конституції" (1920), "Загальна наука права й політики" (1923), "Нова держава" (1923), "Погляд на теорії права та держави" (1925) сформулював національно-державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність.

В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква.

Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики:

• держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу;
• всі правові норми є також і соціально-етичними нормами;
• все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права;
• авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами;
• суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для

національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878-1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях "Теорія нації" (1922), "Політичне право", "Держава і політичне право" (1924).

Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний.

Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт.

За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирішувати долю притаманних їй інтересів.

Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення.

Він виокремлював три шляхи побудови держави: па основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885-1939) у своїх працях "Боротьба народів за національне визволення" (1932), "Народження нації" (1939), "Життя нації" (1939) приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу.

О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань.

Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності. Підсвідомі почуття і прагнення до волі та створення держави характеризують націю як органічну спільність, що сформувалася на грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутно організованого об'єднання на основі розуму.

О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування

 

нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства порівняно з нацією.

Нації є найбільш пізніми та органічними формами об'єднання людей. Це - продукт природного розвитку суспільства. Можливе створення націй і механічним шляхом - за допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку виникає держава, а вже потім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).

Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність.

У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії - Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

ЛЕКЦІЯ №8(7)