ЛЕКЦІЯ №4

Плюралізм західноєвропейської політичної думки ХІХ - поч. ХХ століття. План

Лібералізм і неолібералізм.
Консерватизм і неоконсерватизм.
Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини.
Екстремістські політико-ідеологічні доктрини.

Політика як практична діяльність завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей. Зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. Ідеї і погляди партій та інших політичних сил стають ідейно-політичними доктринами (від лат. dосtгіnа) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип. Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються 1. організації економічної та інших сфер суспільного життя, 2. місця і ролі держави в суспільстві, 3. взаємодії особи, суспільства й держави, 4. шляхів та засобів суспільних перетворень 5. досягнення політичних цілей Відповідно можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини:

лібералізм
консерватизм
комунізм
соціал-демократизм.

Лібералізм і неолібералізм. Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення. Для них свобода - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади. Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав 1. громадську думку, зосереджену в парламенті, 2. поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу. Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805-1859) - історик, соціолог і політичний діяч - "Про демократію в Америці" (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути. Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні 3. представницька форма правління 4. поділ влади 5. місцеве самоврядування 6. забезпечення свободи друку, 7. забезпечення свободи совісті 8. забезпечення незалежності суддів 9. створення суду присяжних. Противагу розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття. Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas - користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789) І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою - найбільше щастя найбільшої кількості людей. І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються. Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були "батьки-засновники" США Т. Джефферсон і Дж. Медісон. На початку XIX ст. поняття "лібералізм" увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн. Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX-XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм. Мова йде про реальне забезпечення соціальних прав людей на:

працю
відпочинок
добробут
охорону здоров'я
освіту

Для приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини. Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) виступив з теорією "регульованого капіталізму", згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі "нічного сторожа" і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Вона мусить

обмежити монополізацію виробництва
встановити правила чесної конкуренції
підтримувати дрібні й середні підприємства
організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття
допомагати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його "новому курсі" американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. На позиції лібералізму вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини. Сучасний лібералізм два напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода) - одній з течій неоконсерватизму. Для нього характерні

абсолютизація індивідуальної свободи
заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини
прихильність до вільного ринку.

Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники - американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму - це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму. Другий напрям - соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей. Консерватизм і неоконсерватизм. Назва доктрини консерватизм означає "охороняти", "зберігати", з'явилась вона пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768-1848) почав видавати журнал "Консерватор". Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції. Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга "Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги - традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких значить чинити відповідно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так поступова еволюція поєднується з принципом збереження. Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: перші змінюють сутність об'єктів другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції. Найвідомішими послідовниками Е. Берка у Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773-1859), а в США - "батьки-засновники" цієї держави Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804). Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння вони вбачали в посиленні ролі релігії у духовному і світському житті, заперечували республіку, як форму державного правління; зразком "конституційованого суспільства" вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка вони протиставляли традиції і авторитет реформам - новації завжди вносять смуту в суспільне життя. Засновники консерватизму вважали суспільство органічною і цілісною системою. Реалізація ідей лібералізма передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства, тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами. Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848-1849 рр. і проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815-1898), прем'єр-міністра Великобританії і лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін. О. фон Бісмарк соціальну базу консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень - селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею "однієї нації", яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії. О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ. Необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. Відстоюючи зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців. За всіх відмінностей аксіомою є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Для консерваторів держава - це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності жорсткими, репресивними засобами. Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки. Центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу. Політика консерваторів передбачає обмеження втручання держави в економіку скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам. Є декілька різновидів кoнсерватизму:

традиціоналізм
лібертаризм
неоконсерватизм.

Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів. В основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим - на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До них належать

приватна власність як гарант особистої свободи
наявність соціального розшарування на класи і верстви
провідна роль аристократії в державному управлінні.

Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини. Родоначальником утопічного соціалізму є видатний англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його "Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія", відома під скороченою назвою "Утопія" (1516) дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного соціалізму - Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками соціалістичного напрямку були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст. не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування. Заслугою французького соціолога Клода Анр'і де Рувруа (Сеп-Сімона) (1760-1825) вважаються визнання закономірностей суспільного розвитку віра в неперервний прогрес людства. А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на "непродуктивні класи" (феодалів і "посередницький клас" юристів, військових, землевласників-рантьє) і "промисловий клас" (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення "непродуктивних класів" буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану - "золотого віку", суспільство проходить три стадії: 1. теологічну 2. метафізичну 3. позитивну. На першій стадії - в античному і феодальному суспільствах - панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить "найбільші вигоди для найбільшої кількості людей". А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства. Перетворення старого ладу він пропонував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив 4. усунення спадкової знаті 5. викуп землі у тих власників, які її не обробляли 6. полегшення становища селян Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: 7. усунути від влади "непродуктивні класи" 8. передати керівництво державою в руки талановитих представників "промислового класу". Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті - Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства. Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода полягає в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації. У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця система обмежить політичне владарювання і зведе політику і діяльність державних органів до простого адміністрування управління речами й виробничими процесами. Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772-1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству 9. анархію виробництва 10. безробіття 11. нестримну конкуренцію 12. дух наживи 13. ницість інтересів 14. гноблення й виродження бідноти 15. паразитизм рантьє і торговців. Ш. Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість "бідних рабів" з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи - ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю. Ш. Фур'є у працях "Трактат про асоціацію" (1822), "Новий господарський соціетарний світ" (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства 16. приватну власність 17. нетрудові доходи 18. майнову нерівність. Проте форми промислової і землеробської праці, розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що приведуть до примноження суспільного багатства, стирання класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда і колективу, заможного, дружного і вільного життя. Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв'язані між собою в єдину цілісну систему, але координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка не наділена правом втручання у внутрішнє життя фаланг. Англієць Роберт Оуен (1771 - 1858) створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей. Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці чинники породжують панування духу наживи й ненависті. Щоб змінити характер індивідів необхідно створити нові умови існування. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись федерації самоврядних комун. Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання. Спираючись на вчення соціалістів-утопістів, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення. Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом відкриттям К. Маркса - матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Політику, право, державу марксизм вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. Першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції. Так була обгрунтована головна ідея марксизму - ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства - "Маніфест Комуністичної партії" (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. "Союзу комуністів" - першої революційної партії робітничого класу. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу - "диктатура пролетаріату". Вчення про державу диктатури пролетаріату посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава - це знаряддя класового панування, "організація для систематичного насильства одного класу над іншим". Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню. Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX - у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924). Він сприйняв усі ідеї марксистського вчення і розвивав їх стосовно нових історичних умов і створив "марксизм-ленінізм". Ленін сформулював закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого він зробив висновок про можливість перемоги революції спочатку в одній, окремо взятій, країні. Країною, в якій визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки:

неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування;
загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів;
значне підвищення в силу зазначених причин активності мас.

Суб'єктивний чинник революції - це "здатність революційного класу на революційні масові дії", що значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії. Ленін створив учення про так звану партію нового типу (на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму). Партія- це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Головним питанням будь-якої революції є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами, але вона набагато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість - робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю поваленою буржуазією. Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади - вони одночасно приймають і виконують закони, а також контролюють їх виконання. Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку - її керівництва. Органічною складовою політики держави диктатури пролетаріату стає насильство у терористичних формах. Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовідданими борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення. Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС) надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919-1943), після війни - у межах міжнародних нарад комуністичних партій. В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. У прийнятій на ній Декларації були сформульовані головні закономірності соціалістичного будівництва. Ці закономірності було проголошено загальними для всіх країн, які будують соціалізм. Радянська модель соціалізму проголошувалась універсальною, а будь-які відхилення від неї вправо чи вліво, як це сталося в Югославії, Чехо-Словаччині чи Китаї, різко засуджувались. В 1961 р. КПРС прийняла третю програму - побудови комуністичного суспільства. Згідно з програмою комуністичне суспільство в СРСР мало бути побудоване в основному до початку 80-х років. Нереальність цього виявилась уже на початку 70-х. КПРС була змушена вносити корективи у свою стратегію, поклавши в її основу концепцію розвинутого соціалістичного суспільства як історично закономірного і довготривалого етапу на шляху до комунізму. Скоригували свою стратегію комуністичні партії інших соціалістичних країн. Проте це вже не могло запобігти кризі комуністичних ідей і розпадові світової соціалістичної системи. Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу. На початку 80-х років комуністичні партії діяли в 97 країнах світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах компартій налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років комуністичні партії перестали бути правлячими в 10 колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них, наприклад КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє існування. Зменшились кількісний склад і політичний вплив комуністичних партій у капіталістичних країнах. Сьогодні жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей комуністичного будівництва, більшість із них відмовилась від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або переходить на соціал-демократичні позиції. Наприкінці 90-х років ІХІ ст. у соціал-демократії виникли інші погляди на революцію і соціалізм. Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932) висунув та обгрунтував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий час мас ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної економіки. Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демократами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику. Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів. Перед Другою світовою війною соціал-демократія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Великобританії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх представників у парламенті. Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демократичних партій, в країнах Західної Європи їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком "холодної війни" більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція "третього шляху" ("ні капіталізм, ні комунізм"), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму. У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був відновлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію "Цілі й завдання демократичного соціалізму" - програмний документ соціал-демократичного руху. Декларація означала 22. відмову від розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, 23. офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху 24. проголошувала демократію найвищою цінністю, метою й засобом її досягнення. Найважливішими цінностями проголошувались політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія. Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими. Наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку, зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення споживацьких настроїв серед різних верств населення. Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику. Соціал-демократія була й залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як 30 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічується близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. Екстремістські політико-ідеологічні доктрини. Екстремізм - складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються як "ліві". Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів виробництва визначаються як "праві". Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму - фашизм. Анархізм (від грецьк. безвладдя) це течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян. Як політична течія анархізм склався в 40-70-х роках XIX ст. в Західній Європі. Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями:

анархо-індивідуалізм
анархо-комунізм
анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806-1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги. Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809-1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876) і Петро Олександрович Кропоткін(1842-1921). М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. "Диктатура пролетаріату" поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси. Теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним "біологічний закон взаємної допомоги", який визначає природне прагнення людей до співпраці. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство "вільного комунізму". Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави. Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики "пропаганди дією", яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі - анархо-синдикалізм. Анархо-синдикалізм (від франц. профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу - партія, а економічна - профспілки. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством. У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об'єднань у Києві, Харкові, Донецьку, деяких інших містах України. Поряд з анархізмом певного поширення в робітничому русі набув троцькізм - ідейно-політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879-1940). Троцькізм виник на початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської концепції революції і пролетарської держави. Основу його складає теорія так званої перманентної (неперервної) революції. Сутність революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші країни. Експорт революції приведе до початку світової революції. Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція спричинить інтервенцію капіталістичних країн. Теорія перманентної революції Л. Д. Троцького суперечила теорії революції В. І. Леніна, який обґрунтовував можливість перемоги її спочатку в одній окремо взятій країні. Це викликало гостру ідейну й політичну боротьбу між ними. Відрізнялись погляди троцькістів і ленінців також на роль політичної партії в побудові соціалізму, принципи його організації. Партійне керівництво Л. Д. Троцький розумів як диктатуру побудованого за зразком військового керівництва партійного апарату, який підкоряє собі все суспільство на казармових принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється державою на командних засадах. Робітничий клас, інші класи і верстви трудящих виступають суб'єктами виробництва, а не володіння й господарювання. Після смерті Л. Д. Троцького настав новий - неотроцькістський етап в еволюції троцькізму. Діяльність неотроцькістських об'єднань також грунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її багатоетапності. Неотроцькізм активізувався в 90-ті роки у зв'язку з розпадом світової системи соціалізму і СРСР. Неотроцькісти вважають, що цей розпад підтверджує головну тезу теорії перманентної революції про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, їхні ідеологи стверджують, що в СРСР і країнах Східної Європи зазнав краху не соціалізм, а "державно-бюрократичний капіталізм". Більш реалістичними стали погляди неотроцькістів на проблеми війни і миру. Фашизм (від лат. італ. пучок, зв'язка, об'єднання) це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою "Фашіо ді комбаттіменто" ("Союз боротьби") створив у 1919 р. Беніто Муссоліні (1883-1945). Від назви цієї організації і пішла назва "фашист". У 20-30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах. Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом. Ідеологія фашизму - це антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві "вищі" нації мали панувати над "нижчими". У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель. Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя. Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів. Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався з допомогою державних структур і партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах - ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу - верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів.