Хімічний склад клітини

Клітини живого організму містять майже всі відомі в природі хімічні елементи. За кількісним складом у клітині їх можна розділити на три основні групи:

Макроелементи складають основну масу органічних і неорга­нічних речовин. Чотири хімічні елементи, зокрема оксиген, гідроген,карбон, нітроген, становлять майже 98% і входять до складу органіч­них сполук. Тому їх ще називають органогенними. До макроелементівтакож Належать фосфор, калій; кальцій, магній, натрій, хлор, сульфур,ферум. їх сумарна частка становить 1,9%.

Мікроелементи є складовими компонентами ферментів, гор­монів тощо. Це понад 50 хімічних елементів (бор, кобальт, купрум,молібден, цинк, ванадій, Й6Д, бром, манган тощо). Вміст їх у клітині—12~ю-3%.

3. Ультрамікроелементи з ще меншою концентрацією (аурум,!;аргентум, платина, плюмбум, бром тощо).

Усі хімічні елементи, що містяться в клітині, входять до складу орган* ічних і неорганічних сполук або перебувають у вигляді йонів. Вони відігра­ють велику роль у живленні клітин, їхньому рості, побудові тканин та органів, підтримують кислотно-лужну рівновагу, беруть участь в обміні речовин та енергії, у процесах подразнення та збудження клітини.

Клітини складаються з двох груп речовин—неорганічних (вод а і мінеральні солі) і органічних (білки, вуглеводи, жири, нуклеїнові кислоти, гормони, вітаміни тощо).

Серед живої речовини клітини на першому місці за вагою стоїть вода, яка виконує багато функцій: збереження об'єму, пружність кліти­ни, розчинення хімічних речовин. Вона входить до складу плазми крові, лімфи даються кінцеві продукти обміну. Вода бере участь у всіх хімічних ре­акціях. Завдяки високій теплоємності вода охороняє цитоплазму від різних коливань температури і сприяє теплорегуляції клітин і організму.

Мінеральні солі знаходяться у дисоційованому стані у вигляді катіонів і аніонів —? К+, Ш+, Єа2+, СІ', НСОз", Н2Ю т та інші. Від кон-ІІентрацГї солей залежить надходження води у клітину. Осмотичний градієнт існує всередині кожного організму і регулюється мінеральними речовинами клітини.

За структурою більшість органічних сполук, які входять до складу клітини, характеризуються великими розмірами і становлять макро­молекули. Є три типи макромолекул: полісахариди (вуглеводи), білки, нуклеїнові кислоти, мономерами яких є відповідно: моносахариди, амі­нокислоти, нуклеотиди. Крім того, велике значення в життєдіяльності клітини відіграють ліпіди, вітаміни, гормони.

Вуглеводи—кількість їх у клітині 1-2%, іноді—5%, виконують такі функції: будівельну (входять до складу опорних елементів клітини організму); енергетичну (від окиснення 1 г вуглеводів видаляється 17,6 кДж (4,2 ккал); запасання поживних речовин (глікоген відкла­дається в печінці і служить енергетичним резервом); захисну (слиз, який виділяється різними залозами, багатий на вуглеводи та їхні похідні, уберігає стінки органів (стравоходу, шлунку, кишечнику) від механічних пошкоджень, проникнення бактерій, віруав^регуляторну (шаекладаєть-Ійя з клітковини, яка викликає механічне подразнення шлунка і кишечни­ку). До специфічних функцій вуглеводів відносяться: проведення нерво­вих імпульсів, утворення антитіл, забезпечення певної групи крові.

Ліпіди—це сполуки високомолеяулярних жирних кислот і трьо­хатомного спирту—гліцерину. Лшідиподіляються на прості літди (ней­тральні жири) і складні ліпіди (фосфолшіди, гліколіпіди, ліпопротещи, сте­рини і стероїди). Функції ліпідів: будівельна (бере участь у будові мембран усіх клітин, тканин і органів; утворення гормонів, жиророзчин­них вітамінів); енергетична (у разі повного окиснення 1 г жирів виді­ляється 38,9 кДж (9,3 ккал), тобто майже удвічі більше, ніж при повно­му розщепленні такої самої кількості вуглеводів; крім того, при окисненні 1 г жирів утворюється 1,1 г води); запасання поживних речовин (депо жиру -^підшкірна клітковина, надниркова залоза, сальник); за­хисна (полягає у захисті внутрішніх органів від механічних пошкоджень: наприклад, нирки людини вкриті м'яким жировим ша.ром)і/пеплоізоля-ційна (накопичуючись у підшкірній клітковині, жири запобігають пере* охолодженню); регуляторна (ліпіди входять до складу гормонів, які беруть участь у регуляції життєвих функцій організму).

Білки відносяться до органічних сполук, які мають назву полімерів. До їх складу входять атоми вуглецю, водню, кисню, азоту, сірки, до де­яких—атоми металів—заліза, цинку, міді. Мономерами білків є ащ-нокислоти, яких налічується більше 20.

За складем білки можуть бути:

прості -— складаються тільки з амінокислот—альбуміни, гло4 буліни,гістони;

складні: а) нуклеопротеїди складаються з нуклеїнової кислоти і амінокислоти (хромосоми); б) глікопротеіди складаються з вуглеводів і амінокислот (плазма крові); в) хромопротеїди складаються з пігменту і амінокислоти (гемоглобін); г) фосфопротещи складаються з фосфорної кислотні амінокислоти (казеїн молока). г Функції білків:

като/г/тмчш^білки*ферменти виконують функцію біологіЧг нихкаталізаторів, вони регулюють (прискорюють або гальмують) життєві процеси:

скоротлива—білки, що входять до складу м'язів, здійснюють^ скоротливу функцію організму;

захисну функцію виконукт. антитіла, які розчиняють, знешкод­жують збудників різних захворювань* тобто беруть участь у механізмі створення імунітету;

транспортне — гемоглобін крові переносить кисень;

енергетична -—при розпаді 1 г білка видшіетвея 17,6 кДж! Шккаж);

/?ег>умт0рш(Іїаприклад, гормон інсушйрегулює обмін глюкози).

Вітаміни мають високу фізіологічну активність, складну і різно­манітну хімічну будову, необхідні для нормалшогоростуірозвитку орган­ізму. Більшість з них є компонентами ферментних систем (кофермента-ми). Вітаміни регулюють окислення вуглеводів» органічних кислот, амі­нокислот. У клітинах людини синтезуються лише вітаміни Е), Е, К, В. Вітаміни поділяються на водорозчинні (С, вітаміни групи В, РР) і жиро­розчинні (А, В, Е, К).

Ферменти є клітинними каталізаторами біохімічних реакцій. Ос­нову ферментів складають бшеи, До яких може приєднуватися небілко-ва частина (вітаміни, метали тощо): Ферменти каталізують лише певні реакції. Кожна молекула ферменту здатна здійснювати від декількох тисяч до декількох мільйонів операцій за хвилину. Для фіїрМентІв харак­терна закономірна локалізація, оскільки процес розщеплення або синте­зу будь-якої рйчбвини в югітині поділений на ряд хімічних операцій, які закономірно ідуть одна за одною. Кожну з цих операцій каталізує свій фермент. Дія ферментів залежить від температури і рН середовища.

Нуклеїнові кислоти забезпечують процеси синтезу білка, чим визначають характер обміну речовин, закономірності росту і розвитку, явища спадковості і мінливості. Є дві групи нуклеїнових кислот—ДНК ІРНК, які відрізняються будовою і біологічними властивостями. ДНК переважно знаходиться у ядрі, входить до складу хроматину, зосеред-зісена у хромосомах. ДНК Входить до складу мітохондрій, центросом. І)сновні резервуари РИК—ядерця ядра і рибосоми, що розташовані в цитоплазмі.

Нуклеїнові кислоти—це полімери, мономерами яких є нуклеотиди.

Основна біологічна функція ДНК полягає у зберіганні, постійному самовідновленні і передаванні генетичної (спадкової) інформації у клітині.

Біологічна роль РНК пов'язана з синтезом білка, тобто з реаліза­цією спадкової інформації. Саме РНК є посередником між ДНК і моле-||гаою білка, що буде синтезуватися.

АТФ (аденозинтрифосфорна кислота) є головним джерелом і пе-тосником енергії будь-яких процесів, які відбуваються в клітині. Хімічна

енергія фосфорних зв'язків використовується длямеханічної роботи під час скорочення м'язів, біоелектричної роботи -*г- при передачі нервово­го імпульсу, осмотичній роботі—при переміщенні молекул; хімічної роботи -^при синтезі молекул в процесі росту. Запас АТФ у клітині невеликий, тому поповнення АТФ йде за рахунок розщеплення вугле­водів, ЛІПІДІВ.

 

3. Поділ клітини

У багатоклітинних організмів поділ і ріст клітин є основою росту Організму. Однак не всі клітини багатоклітинного організму можуть діли­тися, хоча на перших стадіях ембріонального розвитку здатність до поділу мають усі клітини. У подальшому в організмі, що розвивається, відбувається диференціація клітини (пристосування до виконання пев­них функцій). Кожна нова клітина проходить декілька фаз росту: ембрі­ональну (коли клітина ділиться, і їх кількість збільшується), розтягання (коли збільшуються розміри клітини) і диференціації.

Завдяки розмноженню клітин відбувається не лише ріст організму, але й оновлення тканин, і в дорослому організмі весь час нові клітини відмирають і замінюються новими (наприклад, клітини епітелію шкіри).

Сукупність процесів, які відбуваються у клітині від одного поділу до наступного і процесів самого поділу, який завершується утворенням двох нових клітин нової генерації, називають мітотичним циклом.

У соматичних клітинах клітинний цикл складається з двох періо­дів: інтерфази та мітозу.

Інтерфаза для клітин, що діляться—це період між двома поділа­ми, а для клітин, нездатних до поділу (нейрони, еритроцити),:— весь час від утворення до загибелі. Для здатних до поділу клітин вона стано­вить приблизно 90% часу клітинного циклу. Під час інтерфази в клітині синтезуються г'РНК та білки. Синтезовані білки не тільки забезпечу­ють власні потреби клітини, але й у подальшому стають важливим "бу­дівельним матеріалом" для новоутворених клітин.

На ДНК-матрицях синтезуються копії ДНК. Кожна хромосома являє собою пару однакових за генетичним матеріалом хроматид, з'єднаних між собою цеятромірою.

Самоподвоюються центросома (клітинний центр), внаслідок чого утворюються дві центріолі, інтенсивніше функціонують мітохондрії, накопичуючи енергію у формі АТФ, необхідну для наступних стадій мітозу.

Мітоз (непрямий поділ) (від грец. тіїоз — нитка) — поділ ядра, що забезпечує тотожний розподіл генетичного матеріалу між дочірніми кліти­нами і спадкоємність хромосом у ряду клітинних поколінь (рис. 8).

Мітоз Ікяючає 2 етапи: поділ ядра—каріокінез (від грец. ядро горіха, /СІПЄ5Ї5 — рух) і поділ цитоплазми — цитокінез (від грец. Ісуіоз — клітина, Ьіпеш — рух) — процес поділу материнської клітини на дві дочірні шляхом утворення клітинної перегородки (у рослинної клітини) і перетяжки (у тваринної клітини). Внаслідок мітозу з однієї мате­ринської клітини утворюються дві дочірні. При цьому здійснюється пе­редача спадкової інформації від материнської до дочірньої клітини.

У процесі мітозу послідовно відбувається 5 фаз: профаза, промета* фаза, метафаза, анафаза, телофаза, які послідовно змінюють одна одну.

Мітоз починається з профази, на почат­ку якої починають виявлятися хромосоми, які спіралізують свій хроматин (рис. 9). На початку профази кожна хромосома пред-ставлена одиничною структурою, всередині - кожна хромосома вже складається з двох хроматид, між якими з'являються щілиноподібний простір, який весь час роз-рирюєтЬся. Наприкінці профази розчиняєть­ся ядерце, РНК вільно лежить у каріоплазмі. Потім ядерна оболонка розпадається на ультрамікроскопічні міхурщ ендоплазматичної сітки.

ФормуєтьсяЗхроматйнова фігура, яка складається з ниток (білок), що тягнуться до полюсів клітини.

У прометафазі в центрі клітини знаходиться цитоплазма, яка має низьку в'язкість. Занурені в неї хромосоми направляються до екватора клітини.

У метафазі хромосоми знаходяться в упорядкованому стані у ді­лянці екватора. Наприкінці метафази хромосоми приймають форму шпильок, лежать в одній площині на рівній відстані одна від одної. Хроматиди кожної хромосоми після поділу центроме-ри повністю роз'єднуються і починається анафаза.

В анафазі кожна хромосома розді­ляється, у тому числі й у ділянці центро-мери, на окремі хроматидя, які теля цього стають сестринськими або дочірніми хромосфмами. Нитки веретена скорочують­ся-.і розтягують хромосоми до полюсів клітини (рис. 11).

У телофазі (рис. 12) хромосоми пе­рестають рухатись, розміщуються наяро-тилежних полюсах клітини, деконденсу-ються, втрачають свою індивідуальність, набухають, зливаються у загальний клу-І. Навколо них починає утворюватись нова ядерна оболонка. У телофазі закін­чується процес руйнування апарату ділен­ня. Головним моментом телофази є поділ цитоплазми—цитокінез.

Крім мітозу, існує і прямий поділ ядра клітини—амітоз. При цьому подуй мор­фологічно зберігається інтерфазний стан ядра, добре видно ядерце і ядерну оболон­ку. Ядро ділиться на відносно рівні части­ни беаутворення ахроматинового апарату, ьому поділ може завершитися і виникає двоядерна клітина; іноді перешнуровується і цитоплазма. Цей поділ спостерігається у деяких диференційованих тканинах, наприклад, у скелетній мускулатурі, кліти­нах шкірного епітелію, а також у патологічне змінених клітинах. Цей поділ ніколи не зустрічається у клітинах, які потребують збереження повноцін-нр генетичної інформації, наприклад» арйцеюгітинах і клітинах ембріонів, які розвиваються нормально,,, *

До фактів внутрішнього середовища, які регулюють мітоз, відно-сяргься нейрогуморальні процеси, що здійснюються нервовою системою і гормонами наднирників, гіпофіза, щитовидної і статевих залоз. Сшму-лі^очий вплив на мітоз виявляють також продукти розпаду тканин, їх дія найпомітніша у перебігу регенераційних процесів.

Мейоз (від грец. теіохіу—зменшення)—поділ клітини, щяв яко­му відбувається змерпенш-кількості хромосом удвічі, причому з однієї диплоїдної клітини утворюються чотири гаплоїдні. Мейоз здайснюєтьея тільки у процесі утворення статевих клітин, тобто під чаєеперматоге* незуіовогенезу.

Сперматогенез (від грец. зрегта — сім'я* £епезіз^ рдзвйток) -процес утворення чоловічих статевих клітин—•терматозоонів (від грец. зрегта—сім'я, гооп—тварина). Цей прдцес здійснюється у чолові-' чих статевих залозах, елементарною структурною одиницею яких є зви­висті сім'яні канальці.

Сперматогенез протікає в 4 періоди: розмноження, росту, дозрівай'* ня і формування. Період розмноження характеризується збільшенням кількості сперматогоній шляхом каріокінетичного поділу. Сперматогони розмножуються в яєчках протягом життя людини, однак на старість це розмноження згасає.

У період статевого дозрівання частина сперматогоніїв перестає розмножуватися і переходить у другий період—період росту, поступо^ во перетворюючись у сперматоцити першого порядку. Інші спермато-гонії продовжують ділитися, внаслідок чого запас їх в сім'яних каналь-цях не зменшується. В сперматоцитах першого порядку, в їх ядрах збе­рігається диплощний набір хромосом, а в цитоплазмі здійснюються інтен­сивні синтетичні процеси, збільшується кількість РНК і глікогену, йди підготовка до мейотичного поділу.

У мейозі, якийскладається з Двох послідовних мітозів^розрізня* ють декілька фаз.

У профазі 1 розрізняють ЗІетадй:

1 — стадія ліптонеми — характеризується появою хромосом И ядрах сперматоцитів першого порядку, загальна кількість їх—46;

2—стадія зигонеми—гомологічні хромосоми збираються пй-парно (явище кон'югації). Гомологічні хромосоми сполучені в пари, кількість їх у 2 рази менша від кількості хромосом;

З—стадія пахінеми — характеризується подальшою спіраліза­цією хромосом, внаслідок чого вони скорочуються, потовщуються і пе­рекручуються. Потім кожна хромосома розщеплюється на дві хрої матиди, внаслідок чого утворюються тетради, які йкладаються з чотирьох хроматид кожна. Значення цієї стадії полягає у тому, що кой'юго-вані хромосоми переплітаються, що спричинює обмін ділянками хро­мосом (кросинговф);

— на стадії диплонеми кон'юговані хромосоми починаютьвідштовхуватись одна від одної, між ними з'являється щілина, вони по­чинають розходитись;

— на стадії діакінезу хромосоми виявляються максимальноспаралізованими.

До початку метафази хромосоми виявляються зв'язаними одна з одяою тільки кінцевими частинами і утворюють групи, кожна з яких складається з двох хроматид. Таким чином, в період росту починаєть­ся мейоз —^перший мейотичнийтіодія. Потім наступає період дозріван­ня, під час якого завершується метафаза І телофаза першого мейотич­ного поділу, а також другий мейотичний поділ.

До початку метафази першого мейотичного поділу хромосоми роз­міщуються в площі екватора. В період анафази половинки тетрадіад розходяться до полюсів клітини. Протягом телофази наступає цитото-мія, із діад формуються ядра дочірніх клітин—сперматоцитів другого порядку, кожний з них таким чином одержує однакову кількість діад з гаплоїдним набором (у людини їх— 23).

Сперматоцит другого порядку вступає в другий поділ мейозу, який проходить за типом звичайного мітозу. В анафазі хроматиди із діад роз­ходяться до полюсів, а в телофазі з них формуються хромосоми дочірніх ядер, утворюється ядерна оболонка і ядерце. У цій стадії клітини нази­ваються сперматидами, кількість хромосом у яких гаплоїдна. Завер­шується сперматогенез стадією формування, в процесі якої із сперма-тиди утворюється типова для того чи іншого виду клітина (сперматозо-он) певної форми.

Овогенез (від грец. ооп — яйце, ^спеції — розвиток) — процес утворення жіночих статевих клітин.'Дей процес здійснюється аналогіч­но сперматогенезу, але з деякими особливостями.

Перший період—розмноження—відбувається в жіночій статевій залозі-яєчнику—в період внугрішньоуїробного розвитку і в перші місяці посгаатального життя. Первинні жіночі статеві клітини -^- овогонІЇ— розмножуються шляхом мітозу.

Другий період—період росту — здійснюється вфущщюнальному; яєчнику і проявляється в перетворениіовощшї в овоцит першого поряд­ку. Овогонія припиняє поділ, збільшується в об'ємі; в цитплазмі нащ* гамуються трофічні включення (жовток), збшьшуєтіісядктивність о®-мінних процесів. Період дозрівання, як і під час сперматогенезу, склщ* дається з профази, метафази, анафази, телофази. Внаслідок першої» мейотичного поділу утворюється овоцит першого порядку і невелике редукційне тільце, Підчас другого поділу овоцит другого порядку ділиш­ся на одну яйцеклітину і друге редукційне тільце. Внаслідок цих не­рівномірних поділів із овоцита першого порядку утворюється яйцеклі'ИІ-на і три редукційних тільця, які розсмоктуються.

 

4. Будова і функції тканин.

Філогенетична структура клітини і міжклітинної речовини, яка ХІ5 рактеризується певними морфофункціональними властивостями, висо­кою спеціалізацією, називається тканиною. Кожна тканина складаєть-ся з клітин певної форми і розмірів. У людини розрізняють такі основні групи тканин: епітеліальні, тканини внутрішнього середовища, м'язові, нервові.

Епітеліальні тканини, або епітелій, складаються з клітин, щільно прилеглих одна до одної, які утворюють один або кілька шарів. Ці тка­нини вкривають зовнішню поверхню тіла, вистилають внутрішню по­верхню травних і дихальних органів, порожнину тіла, а також утворю­ють більшість залоз (рис. 13). В епітеліальних тканинах немає крово­носних судин, живляться вони крізь вузькі міжклітинники. Але епітелі-альна тканина, як межова, має багато нервових закінчень. Еттешальній тканині властива висока здатність до відновлення—регенерації.

Епідермальні (похідні шкіри) утворення виконують теплоізоляційну функцію (волосся), захисну і опорно-захисну (нігті).

Епітелій, який входить до складу залоз (залозистий), має здатність утворювати спеціальні речовини — секрети, а також виділяти їх у кров і лімфу або протоки залоз.

Розрізняють епітелій Одношаровий і багатошаровий. За фор­мою клітин одношаровий епітелій буває плоский (грудна, черевна по­рожнина, стінки легеневих альвеол), кубічний (вивідні протоки залоз, ниркові канальці), циліндричний (шлунково-кишковий тракт). До одно­шарового епітелію належить багаторядний епітелій, що складається з клітин неоднакової висоти і форми. До багаторядного епітелію нале­жить його різновид - миготливий епітелій, який вистилає верхні ди­хальні шляхи. Миготливий епітелій на своїй вільній поверхні має війки, здатні виконувати коливні рухи у певному напрямку, що сприяє видален­ню пилу з дихальних шляхів. Багатошаровий плоский епітелій зустрі­чається в слизових оболонках ротової порожниш і зріотки; він утворює зовнішній шар шкіри (епідерміс).

Тканини внутрішнього середовища входять до складу різно­манітних органів і створюють внутрішнє середовище організму. До тка­нин внутрішнього середовища відносять кров, лімфу (докладніша інфор­мація подана в лекції 7) та сполучні тканини. Тканини внутрішнього се­редовища виконують різноманітні функції: захисну, трофічну, транспорт­ну, опорну, запасаючу; підтримують відносну сталість внутрішнього се­редовища (гомеостаз).

Сполучна тканина має багато перехідних форм. Спільним для цієї групи тканин є наявність добре розвиненої міжклітинної речовини. Усі види сполучної тканини можна поділити на такі групи: власне спо­лучна тканина і скелетна, або опорна сполучна тканина.

До власне сполучної тканини належать такі види:

° пухка волокниста, яка складається з рідко розміщених клітин і міжклітинної речовини у вигляді пластинок і волокон. Во­локна бувають: тонкі, прямі, роз­міщені пучками (колагенові), від яких залежить міцність сполуч­ної тканини і товсті (еластичні), які надають тканині пружності; клітини пухкої сполучної ткаяя-ни, які мають зірчасту форму,; називаються фібробластами; ті, які мають властивість амебоїд-ного руху — гістіоцитами, або макрофагами (здатні до фагоци­тозу) (рис. 14);

° щільна волотиста, яка. має велику кількість густо перепле­тених пучків колагенових волокон. З цієї тканини утворені сухожилки, зв'язки;

° жирова тканина, у якій відкладаються запасні поживні речо­вини; розміщена під власне шкірою та навколо деяких органів і захищає,їх від Механічних пошкоджень (рис. 14). Підшкірна жирова тканина відіграє роль теплоізояюючого шару;

о ретикулярна «машина, яка утворює основу кровотворних 9р-ганів (червоного кісткового мозку, селезінки, лімфатичних вузлів), вхо­дить до складу слизової оболонки кишечнику, нирок; складається з клі­тин, сполучених між собою за допомогою довгих відростків-, і особли­вих волокон—ретикулярних; у ній утворюються клітини рідких тканин.

До скелетної, або опорної сполучної тканини: належать хрящо­ва і кісткова.

Хрящова тканина складається з клітин і щіль­ної міжклітинної речовини. Зустрічаються три різнови­ди хряща:

гіаліновий, якийвкриває суглобові поверхнікісток, "з нього утвореніхрящі гортані (крім надгор­танника), трахеї, бронхів тахрящі ребер (рис. 15);

волокнистий хрящ,який зустрічаєтьсяв міжхреб-цевих і суглобових дисках;

3) еластичний хрящ, який зустрічається у надгортаннику, вушній раковині.

Кісткова тканина складається з клітин і твердої міжклітинної речовини, яка має пластинчасту будову (рис. 16). Пластинки побудовані з органічної речовини (осеїну), просоченої мінеральними солями (пере­важно вуглекислим і фосфорнокислим кальцієм), що забезпечує велику міцність кістки.

Усередині кісткових пластинок містяться клітини зірчастої форми •і— остеоцити, які сполучаються між собою великою кількістю прото­плазматичних відростків.

Тканини внутрішнього середо­вища здатні до постійного оновлен-г ня і відновлення після ушкоджень, мають найвищу здатність до реге-і* нерації. Із віком міжклітинна реч@?г вина сполучних тканин містить де> далі менше води і грубішає. Саме ЗІ цим пов'язане, зокрема, утворення зморшок у старіючій шкірі.

М'язова тканина характери­зується здатністю скорочуватись, оскільки в цитоплазмі м'язових во­локон є особливі скоротливі нитки •> міофібрили.

Розрізняють посмуговану (скелетна та серцева) і непосмуговану м'язові тканини.

Посмугована м'язова тканина (скелетна) (рис. 17) складається з волокон циліндричної форми (довгих і коротких). Кожне м'язове волокно складається з оболонки (сарколеми,), яка оточує саркоплазму з великою кількістю ядер. У саркоплазмі кожного м'язового волокна міститься велика кількість міофібрш{я\д Ррещ. ту о $ — м'яз, новолат. /ЇЬгіИа— волоконце, нитка), що складаються із протофібрил, до складу яких входить білок: «тонкі протофібрили містять актин, товрті — міозин. Це вони надають м'язам смугастого вигляду, що можна побачити у мікроскоп.

Оскільки робота м'язового волокна дуже напружена і потребує багато•..енергії та кисню, то в ньому міститься багато мітохондрій. Ця тканина входить до складу скелетної і мімічної мускулатури, м'язів рота, язика, глотки, гортані, верхньої частини стравоходу, діафрагми.

Серцевий м 'яз утворений також з посмугованої тканини, яка має свої особливості будови і функцій (рис. 18). На відміну від скелетної, клітини серцевого м'яза (міокфдіоцііти) утворюють між собою особ­ливий зв'язок — нексуси (стик зовнішніх мембран), зв'язуючи серце­вий м'яз в єдине ціле. Скорочується серцевий м'яз на відміну від ске­летного, незалежно від нашої волі. Його робота здійснюється автома­тично і регулюється збудженнями, що виникають у самому серці, а та­кож надходять від центральної нервової системи по особливих нервах.

Непосмугована м'язова тканина (рис. 19) складається з клітин веретеноподібної форми з витягнутим ядром і має тонкі міофібрили.

Ця тканина ут^ює ц'язя вадгрівдніх. Непосмугованй, органів — кишечнику, кровоносних судин, се- м 'язова тканина лезінки, сечового міхура тощо, діяльщстьіяких відбувається без участінашої свідомості..!

Основна структурна і функціональна одиниця нервової тканини — нейрон (рис. 20), це од-ноядерна клітина, в якій розрізняють тіло і відро­стки двох типів: дендри­ти і аксони. Дендрит (від грец. іїепйгоп — де­рево) — короткий, дуже розгалужений відросток нейрона, по якому збуд­ження проводиться до тіла нервової клітини від рецепторів або інших невидовжений відросток нейрона, по якому імпульси надходять від його тіла до інших нейронів або органів.

Форми і розміри тіл нейронів істотно різняться, так само, як і тип, кількість і довжина їхніх відростків. Уніполярний нейрон має єдиний відро­сток, який поділяється на дві гілки одного аксона. Біполярний нейрон має два відростки, а мультипояярний — має багато відростків і локал­ізується у корі головного мозку. Від однієї клітини може відходити від одного до 1000 дендритів. Довжина аксона може бути від кількох сан­тиметрів до 1-1,5 метри. Аксон може вступати у контакти з багатьма сотнями клітин. Довгі відростки клітин утворюють нервові волокна, які складаються з осьового циліндра, утвореного цитоплазмою з ЇЇ ней­рофібрилами і двох оболонок. Внутрішня, товща оболонка, яка скла­дається з жироподібної речовини, називається мієліновою. Мієлін має жовтуватий колір, амієлмова оболонка через проміжки рівної довжини переривається, залишаючи відкритими ділянки осьового циліндра. Це вузли нервового волокна (перехвати Ранв'є). Зовнішня оболонка, що складається з плоских клітин, називається шванівською. Більшість нервів, які іннервують тіло (м'язи, зв'язки, сухожилки, окістякшгок),«мієліновими. Немієлшові волокнатонкі, ізольовані один від одаогоїільки тоненькою безструктурною ендотеліальною оболонкою, зустрічають­ся переважно в нервах автономної нервової системи. Нейрони нездатні до поділу та розмноження.

Другим структурним компонентом нервової тканини є нейропгія. Вона складається із волокон і клітин, що оточують нейрон, і становить більшу частину клітин нервової системи. Нейроглія виконує опорно-тро­фічну функцію. Нейроглія нездатна до збудження.

Основними властивостями нервових клітин є збудливість і провідність. Збудливість проявляється у здатності відповідати на вплив подразника певним видом діяльності. У нейроні внаслідок подразнення виникає підвищення процесів життєдіяльності, яке називається збуд­женням. Збудження, яке виникло в одному місці, поширюється по всьо­му нейрону, а потім передається на сусідні нейрони. Ця здатність збуд­ження поширюватись називається провідністю і є характерною властивістю нервової тканини.