Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. “Тільки Отаман та уряд трималися союзу з армією, не бажаючи ризикувати ним для нових комбінацій” 103.
Причиною цього був “брак власної ініціативи, нестача мужності” у кубанського керівництва 104. Тоді як донський отаман Краснов “сперся на своє населення”, Филимонов і Бич продовжували “триматися, як малі діти, спідниці Добрармії” 105. При цьому, бажаючи зберегти обличчя, вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою “героїчну діяльність” “у повній згоді з Куб. урядом” 106. Насправді “співпраця” кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на які намовляло білогвардійське керівництво.
Василю Іванису було незрозуміле піклування уряду Бича долею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії” 107. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчою армією та невіра в сили свого народу. Яка б причина не виступала на перший план, будь-яка з них перекреслювала право на провідництво.
Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників. Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі й репресії проти населення, яке нібито представляв. “Самостійницький” уряд надавав можливість Денікіну друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную” Росію. “Мабуть, і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів, ніж твердих кісток”, – доходить гіркого висновку Василь Іванис 108.
Чого можна очікувати від “прем’єра” Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою отамана Филимонова (до слова – невдалою) підбурити кубанських старшин проти уряду, разом із “кубанським військовим міністром” Савицьким просять Денікіна “захистити від самосуду” 109. Отут, власне, і можна було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту в окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.
Хтозна, може Бич і йому подібні проводили б принципову самостійницьку політику, якби їм дали гарантії, що москалі бити їх не будуть.
Проголосити самостійність Кубані змусили обставини 110. Так принаймні не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях та промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність Кубані мови б не було, говорив він.
Історичне проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією” уряду. Самостійність Кубані, прийняття її Конституції – все це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноро-сійської влади. Такою була точка зору Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії Антона Денікіна.
“Штатом майбутньої Ро-сії” вважав Кубань і товариш голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахім-Гірей 111, якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським зрадником”.
Показовий такий момент: лінієць Ф. Воропінов, як і Шахім-Гірей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”: “В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов. – Я категорично стверджую, що цей аргумент – попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики” 112.
Позицію Бича і “постійного шукача компромісу” 113Султана Шахім-Гірея навряд чи можна назвати принциповою, адже “настрої маси членів Ради були за самостійність” 114.
Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду і кубанського отамана 115. Тому Іванис і пише, що сервілізм “безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві” 116. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізм російською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися, що, попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це в час, коли кубанські козаки творили вже 90% складу Добрармії 117, коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за особовим складом.
“Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників” 118.
Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: “Чи можливий був би терор проти абсолютної більшості власної армії?”
“По зайнятті Катеринодара, коли козаки творили 90% армії, – писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали начальством “картузників” 119.
Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й Генерального штабу. Вони не уникали виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії 120.
Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування Добрармії. Уряд Бича навіть не застеріг за кубанцями традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, а й “перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці” 121. “Так невеликий військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм” 122.
Шлях творення власної армії – твердий шлях. Але видається, що кубанським керівникам не треба було створювати армії, варто було іменем Надзвичайної крайової ради прийняти три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, які перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву Кубанської Народної Республіки. Тобто перейняти керівництво Добровольчою армією.
Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію кубанців – мати своє, незалежне військо?
Та подібні революційні рішення могли прийняти тільки вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей не було, принаймні не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих історичних умовах краху Російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.
На жаль, реалії були іншими…
Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 – 1918 роках, писав, що треба було “звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.
Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз і назавжди сказати, що Кубань в національному відношенні, по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками. Це була б “революція” і “бунт” проти Денікіна, але це ще була єдина хвірточка для виходу з безнадії.
На превеликий жаль, козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…” 123. Та й вони, як й інші “самостійники”, продовжували “турбуватися “загальнодержавними” інтересами” 124. Кубанська надзвичайна крайова рада, вибухнувши овацією на слова “Хай живе вільна Кубань!”, вже через десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який виголошував гасло “Хай живе єдина Росія!”
Отакою була позиція багатьох делегатів: кубанці не стали народом навіть під час війни – ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.
Спорідненість Кубані з Великою Україною виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів, несерйозності, навіть карикатурності їхніх провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж політики-невдахи, майстри марнування шансів.
А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, бо вони її зґвалтували.
