Психоз ненависті

 

Кузьма Безкровний, батько українських самостійників Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському уряді П. Курганського Міністерство внутрішніх справ, Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення новгороднього населення.

Проте закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий, адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв 57.

Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, здається, небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у козацький (давно ворожий!) стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства... І в дні революції досягла апогею.

Давні образи під час революції вилилися у збройний конфлікт: козаки стали опорою денікінців, а новгородні пішли до більшовиків, які своїм галасом про рівність давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв та привілеїв на володіння землею і самим отримати – таке бажане! – право на неї.

І підняв руку брат на брата.

Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі нащадків запорожців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта Шкуро), які самовіддано служили ворогам України…

Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з походження) та українцями-іногородніми простеляла шлях ворогові – червоним і білим “москалям-картузникам”.

Закінчився конфлікт, закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх, яких, утім, у 1920 – 1930-х роках більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків.

Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”, а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим переможцем.

Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду уряду. Пожежі світились і по шляху Кубуряду. Цей уряд забув про грудневу Крайову раду, забув про її Конституцію та про її підвалини – рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми” 58.

Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували, чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у землю… 59.

“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською” 60.

Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням комуністів, “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б” 61.

Так що винними були обидві сторони…

Повернувшись у Катеринодар, кубанський уряд “ужив усіх заходів, щоб усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю” 62, зокрема, розіслав у станиці папери, щоб до Надзвичайної крайової ради “козаки обирали депутатів... без навгородніх” 63.

Якби ж то позбавляли прав приблуд – “москалів-картузників”, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, залучався урядом до виборів. Усунув уряд Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків. Їх позбавили права голосу на тій самій підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець та ще й природний ворог більшовиків, “несуттєво”.

Уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.

“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації. Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області в російській державі” 64. Крім живої сили, уряд Бича дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном 65.

Порушивши Конституцію Кубанської Народної Республіки, уряд прийняв “Положение о выборах”, що призвело “до диктатури козацтва в Краю” 66.

Усунувши від участі у владі іногородніх українців, уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників Добрармії, зрозуміло, імперців – “як повноправних членів її на підставі (?! – Р.К.) призначення генералом Денікіним” 67.

Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо… Попри таку політику уряду, “його авторитет у населення був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя” 68. Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє правительство” 69. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин населення” 70. І не тільки для замирення, а й для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних вислідів” 71.

Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже, воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.

Українське питання і Денікін

 

Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів. Багато з них завдяки клопотанням українського Гетьмана було звільнено і відправлено на Кубань чи Дон. Допомагав Павло Скоропадський Алексєєву і зброєю, набоями тощо 72.

Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський 73. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін віддавна був непримиримий до України та її союзника – німців 74.

Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям” 75.

Кубанський уряд же не спромігся на власну пропагандистську акцію, зокрема, й серед кубанських повстанців, які все прибували і прибували в станиці Єгорницьку та Мечотинську, де розмістилися Добровольча армія та ніби прив’язані до неї кубанські “державні” інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в Новочеркаську чи якійсь іншій станиці й “почути себе незалежними в своїх рішеннях” 76, кубанський отаман і уряд ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули патерналізму і радо слухали порад “батька Денікіна”, приймаючи більшість рішень “за порадою командування” 77.

3 червня у пошуках свого уряду прибув “полк (кубанської) кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень” 78. Кубанські повстанці шукали уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що “шукають кубанське правительство, а не Добрармію” 79.

Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість “кубанського державного загону” особисто генералові Корнілову після його смерті втратила чинність. Та про це сторони якось забули, принаймні не згадували. Перед ними стояли “більш важливі проблеми”, як-от: озброєння Добровольчої армії. Щоб отримати зброю, до Києва була направлена чимала делегація на чолі з кубанським самостійником Миколою Рябоволом.

Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання українців Великої України та Кубані. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: “Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими “сепаратистами” 80.

Хитрі московські голови і тут одержали те, що хотіли. “За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20000 карабінів і 10000000 набоїв” 81.

Використавши відсутність авторитетного серед самостійників Рябовола, який добував для Денікіна зброю, у Новочеркаську була скликана нарада, яка перетворилася у заколот проти Кубані…